П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 листопада 2025 р.м. ОдесаСправа № 488/4369/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Коваля М.П. та Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 4 червня 2025 року (суддя Чернявська Я.А м. Миколаїв, повний текст рішення складений 04.06.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення,-
26.09.2024 до Корабельного районного суду м. Миколаєва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому позивач просив визнати протиправною та скасувати постанову №306/2024 по справі про адміністративне правопорушення від 17.09.2024 року, винесену начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн., а провадження у адміністративній справі №306/2024 закрити.
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 4 червня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне з'ясування обставин справи та порушення норм матеріального права, просить зупинити дію рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04.06.2025, повністю його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
На думку апелянта, судом першої інстанції прийнято рішення по справі за відсутності письмової документальної фіксації факту та за відсутності складу адміністративного правопорушення. Крім того, суд не витребував в належному обсязі матеріали адміністративного провадження у відповідача.
Окремо апелянт зауважив, що він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, однак зазначене право відверто нівелюється та не визнається судом першої інстанції та відповідачами.
Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів у разі, в тому числі, відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 підполковника ОСОБА_2 №306/2024 від 17.09.2024 ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Вказана постанова мотивована тим, що 12.09.2024 року у приміщенні мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_3 було виявлено адміністративне правопорушення - ОСОБА_1 відмовився від призову на службу під час загальної мобілізації (направлення до військової частини), чим порушив вимоги п. 5 ст. 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та п. 6 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою КМУ №560 від 16.05.2024 року.
Вважаючи зазначену постанову протиправною ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом про її скасування.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції визнав позовні вимоги необґрунтованими, а вину позивача у вчиненні адміністративного правопорушення доведеною.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу", який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до ч. 10 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначено Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Згідно із частиною 1 статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту) (частина 5 статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
Адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію передбачено статтею 210-1 КУпАП.
Згідно частин 1, 3 статті 210-1 КУпАП порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію - тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.
У зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, 25.02.2022 Президентом України видано Указ "Про загальну мобілізацію" №69/2022, строки якого неодноразового продовжувалась.
Саме з періоду оголошення Президентом України рішення про мобілізацію законодавець пов'язує настання особливого періоду під час якого громадянами України зобов'язуються виконувати свій конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
Колегією суддів, з наданої відповідачем на виконання ухвали апеляційного суду про витребування доказів Справи №306/2024 про адміністративне правопорушення встановлено, що 12.09.2024 посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_4 складий протокол №306/2024 про адміністративне правопорушення про те, що 12 вересня 2024 року в приміщенні мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1 відмовився від призову на службу під час загальної мобілізації (направлення до військової частини), чим порушив вимоги п. 5 ст. 22 ЗУ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та п. 6 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затвердженого ПКМУ №560 від 16.05.2024, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 210-1 КУпАП під час дії особливого періоду.
У протоколі зазначено, що ОСОБА_1 роз'ясненого його права та обов'язки, а також повідомлено про місце, час і дату розгляду його справи.
У протоколі також міститься відмітка про те, що ОСОБА_1 пояснень не надав та від підпису відмовився.
До протоколу додано акт від 12.09.2024 про відмову від призову на військову службу (направлення до військової частини) солдата ОСОБА_1 через релігійні переконання.
17.09.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_4 в присутності ОСОБА_1 винесено постанову №306/2024 по справі про адміністративне правопорушення за частиною 3 статті 210-1 КУпАП, якою останнього визнано винним у порушенні вимоги п. 5 ст. 22 ЗУ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та п. 6 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого ПКМУ №560 від 16.05.2024 на накладено штраф у розмірі 17000 грн.
Наведе дає підстави стверджувати, що відповідачем дотримано процедуру розгляду справи про адміністративне правопорушення відносно позивача.
Щодо пояснень позивача з приводу того, що він є охрещеним ОСОБА_3 та через релігійні переконання не може брати до рук зброю, а тому просив ІНФОРМАЦІЯ_3 замінити військову службу невійськовою, то колегія суддів вважає наступне.
Так, згідно ст. 65 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Згідно ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас, відповідно до положень ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Статтею 3 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Суд апеляційної інстанції вказує, що гарантоване ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право сповідувати свою релігію або переконання в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби не є абсолютним. Це право може бути обмежене для цілей та у спосіб, про які йдеться у ч. 2 цієї статті. Тобто, для інтересів громадської безпеки, захисту прав і свобод інших людей.
В умовах збройної агресії проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпеку інших громадян і саме існування держави, є нагальна потреба в належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов'язку захисту Вітчизни.
Колегія суддів зазначає, що в Збройних Силах України багато різноманітних професій, повноваження за якими, навіть з огляду на релігійні переконання, позивач в змозі виконувати.
Отож, проходження військової служби не є беззаперечним свідченням того, що позивач братиме до рук зброю, що за його релігійними переконаннями, як він стверджує, заборонено.
Вказуючи про означене колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, які викладені в постанові від 02.05.2024 у справі №344/12021/22, від 13.06.2024 у справі №601/2491/22.
Наведений вище колегією суддів підхід не суперечить позиції Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини, яку викладено в листі №1218.4/3-37210.3/23/42.2.2 від 08.01.2024.
В контексті означеного слід також зауважити, що законодавством не передбачено можливість заміни військового обов'язку проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, а тому жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку.
Ураховуючи все вищезазначене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведення вчинення позивачем адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.
Належних підстав для скасування спірної постанови позивачем не доведено.
Таким чином висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог є правильним.
Наведені у апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом при вирішені спору не повно з'ясовано обставини справи чи не правильно застосовано норми матеріального права.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів при прийнятті даного судового рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в п. 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії", заява №303-A, п. 29)
Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 272, 286, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 4 червня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 272 КАС України.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя М.П.Коваль
Суддя Ю.В.Осіпов