21 листопада 2025 р. № 320/47440/25
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М., розглянув у порядку письмового провадження без виклику сторін та проведення судового засідання адміністративну справу
за позовомДержавної судової адміністрації України, вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601,
до відповідачаВідділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, вул. Городецького архітектора, 13, м. Київ, 01001,
проскасування постанови від 01.09.2025 року ВП № 75953715,
Державна судова адміністрації України звернулась до адміністративного суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вимогою визнати протиправною та скасувати постанову від 01.09.2025 року ВП № 75953715.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 у справі № 420/26410/23 скасовано рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 20.02.2024, та ухвалено нове рішення яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ДСА України забезпечити Одеський окружний адміністративний бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення позивачу за період з 01.09.202 31.12.2022, виходячи із встановленого на 01.01.2022 прожиткового мінімуму працездатних осіб у розмірі 2481 гривень, за період з 01.01.2023 по 31.08.2023, виходячи із встановленого на 01.01.2023 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2684 гривень.
У подальшому, на підставі виконавчого листа № 420/26410/23, виданого Миколаївським окружним адміністративним 18.07.2024, винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, якою України та встановлено десять робочих днів для виконання рішення (ВП 75953715).
У відповідь, ДСА України листом від 27.09.2024 повідомило, що виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 у справі 420/26410/23 у спосіб визначений рішенням, є об'єктивно неможливим було зазначено, що постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2024 у справі 420/26410/23 можливо виконати лише шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України визначеної (перерахованої) суми коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя». ДСА України зазначила, що згідно з частиною першою статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Відповідач позов не визнав, просив в його задоволенні відмовити. Свою позицію аргументував тим, що 04.09.2024 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, копії якої направлено сторонам для виконання та до відома. Даною постановою повідомлено боржника про необхідність виконати рішення суду протягом 10 робочих днів. Копію постанови в порядку вимог частини другої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» скеровано боржнику до виконання.
Станом на 14.08.2025 боржником не було надано інформації щодо виконання рішення суду, тому з урахуванням вимог Закону державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 5100 грн.
Станом на 01.09.2025 рішення суду залишилось невиконаним.
З огляду на що, 01.09.2025 винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 10200 грн.
Відділ вважає наведені доводи позивача такими, що не вказують на відсутність вини боржника у невиконанні судового рішення у справі №420/26410/23.
По-перше, боржник жодного разу не інформував державного виконавця про хід виконання судового рішення, а також не повідомляв про наявність будь-яких обставин чи труднощів, що унеможливлюють його виконання. У межах виконавчого провадження № 75953715 від боржника не надходило жодної інформації. Водночас, як було зазначено вище, постанову про відкриття виконавчого провадження боржник отримав через ЄСІТС. Таким чином, невиконання судового рішення з боку боржника за відсутності будь-яких пояснень чи повідомлень свідчить про умисне ухилення від його виконання.
По-друге, відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, затверджену рішенням Вищої Ради Правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом. ДСА України підзвітна Вищій раді правосуддя у межах, визначених законом.
Відповідно до пункту 2 Положення, ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів.
Одним з основних завдань ДСА України є організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом (підпункту 1 пункту 5 Положення). Отже, постанова державного виконавця від 01.09.2025 у виконавчому провадженні № 75953715 є законною, обґрунтованою та прийнятою у межах наданих законом повноважень, а підстави для її скасування відсутні.
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).
У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За правилами ч. 1ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа.
Статтями 63, 75 Закону № 1404-VIII встановлено порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, у відповідності до вимог даних статей Закону, за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
У відповідності до ч. 2 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.
Згідно з частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Як передбачено частиною третьою статті 13 Закону, державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження приймає рішення та вчиняє виконавчі дії шляхом винесення постанов, складення актів, надання розпоряджень, вимог, внесення подань тощо - у межах, встановлених законом.
На виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження №75953715 з примусового виконання виконавчого листа № 420/26410/23 виданого 18.07.2024 Миколаївським окружним адміністративним судом про зобов'язання забезпечити Одеський окружний адміністративний суд бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення позивачу за період з 01.09.2022 по 31.12.2022, виходячи із встановленого на 01.01.2022 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2481 гривень, за період з 01.01.2023 по 31.08.2023, виходячи із встановленого на 01.01.2023 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2684 гривень.
Керуючись положеннями статей 3, 4, 24-27 Закону України «Про виконавче провадження», 04.09.2024 року державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 75953715. У зазначеній постанові боржнику було встановлено десятиденний строк для добровільного виконання рішення суду. Копію постанови, відповідно до частини другої статті 28 Закону, надіслано до електронного кабінету боржника в підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС.
Оскільки станом на 14.08.2025 року інформація про виконання рішення суду до органу державної виконавчої служби не надходила, державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 5100 грн.
Станом на 01.09.2025 рішення суду залишилось невиконаним.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» за бюджетною програмою 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» передбачено видатки в розмірі 10,0 млн грн, які підлягають розподілу між відповідними установами та органами системи правосуддя.
Водночас у листі ДСА України зазначено, що загальний рівень забезпечення фінансових потреб органів системи правосуддя на 2025 рік за відповідним напрямком становить лише 0,6%.
Натомість, вказані пояснення позивача мають загальний характер, зосереджені на загальній ситуації з недофінансуванням відповідної бюджетної програми, не містять підтверджень фактичного перерозподілу коштів, подання бюджетного запиту на рівні Вищої ради правосуддя чи звернення до суду з питань зміни способу виконання рішення.
Суд зазначає, Закон України «Про виконавче провадження» прямо передбачає повноваження державного виконавця на винесення постанови про накладення штрафу у разі невиконання боржником судового рішення. Застосування такого заходу є формою юридичної відповідальності та спрямоване на забезпечення реального виконання судових актів - як кінцевої мети виконавчого провадження, що є завершальною стадією судового розгляду.
При цьому поважними причинами невиконання судового рішення можуть бути визнані лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волі боржника, пов'язані з істотними перешкодами або труднощами, що унеможливлюють виконання у визначений строк. Такі обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.
З матеріалів справи вбачається, що станом на 01.09.2025 судове рішення у справі № 420/26410/23 не було виконано. Боржник не надав державному виконавцю ані доказів повного чи часткового виконання, ані підтвердження наявності поважних причин, що об'єктивно унеможливили виконання. У зв'язку з цим державним виконавцем на підставі статей 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» постановою від 01.09.2025 № ВП 75953715 на Державну судову адміністрацію України накладено штраф у розмірі 10200 грн. Постановою встановлено новий строк для виконання рішення - 10 робочих днів, а також винесено попередження про кримінальну відповідальність за умисне невиконання судового рішення.
Суд вважає за необхідне констатувати, що у разі вирішення питання щодо накладення штрафу державний виконавець зобов'язаний перевірити дві ключові обставини:
- факт виконання чи невиконання рішення суду;
- у випадку невиконання - встановити, чи були поважні причини для такого невиконання.
Лише за умови встановлення відсутності поважних причин державний виконавець має право винести постанову про накладення штрафу на боржника. Цей обов'язок випливає з положень статей 63 і 75 Закону України «Про виконавче провадження» та узгоджується зі змістом статті 18 цього ж Закону, яка передбачає, що державний виконавець реалізує свої повноваження шляхом вчинення виконавчих дій, а сторони виконавчого провадження повинні належно виконувати покладені на них обов'язки.
Таким чином, постанова про накладення штрафу може бути винесена виключно за наявності факту невиконання судового рішення без наявності об'єктивно обґрунтованих перешкод для його виконання, тобто за умови, коли боржник мав реальну можливість виконати рішення, але не зробив цього.
До поважних причин, у розумінні наведених норм, можуть бути віднесені лише ті обставини, які не залежать від волевиявлення боржника та є такими, що унеможливили або істотно ускладнили виконання рішення у встановлений строк. Наявність таких обставин має бути належним чином підтверджена.
Ця правова позиція узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, зокрема з висновками, викладеними у постановах від 10.09.2019 у справі № 0840/3476/18, від 19.09.2019 у справі № 686/22631/17 та від 07.11.2019 у справі № 420/70/19, де суд підкреслив, що наявність поважних причин повинна бути доведена боржником та мати характер об'єктивних перешкод.
У справі, що розглядається, обґрунтовуючи існування поважних причин, позивач посилається на положення частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою рішення про стягнення коштів з державних органів виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Крім того, позивач стверджує, що порядок виконання судових рішень, адресованих державним органам або бюджетним установам, врегульовано Законом України від 05.06.2012 № 4901-IV «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845. За твердженням позивача, зазначене свідчить про те, що виконання рішення може здійснюватись лише у спосіб, визначений цими спеціальними актами, а отже - не може бути реалізовано без залучення органів Казначейства та відповідних бюджетних призначень.
Суд бере до уваги, що відповідно до статті 3 Закону України № 4901-IV «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів здійснюється Державною казначейською службою України в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків відповідного органу. У разі відсутності таких призначень - виконання провадиться за рахунок коштів, передбачених спеціальною бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Абзац десятий пункту 25 Порядку № 845 встановлює, що у разі наявності у боржника або у головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання судових рішень, безспірне списання коштів здійснюється лише за рахунок такої бюджетної програми. Виконання рішень, ухвалених на користь суддів, відповідно до цього положення, має здійснюватися за рахунок бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя», головним розпорядником якої є ДСА України.
На переконання позивача, саме зазначені законодавчі приписи виключають можливість іншого способу виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 420/26410/23, зокрема - за рахунок коштів, не передбачених цією програмою або без відповідного фінансування Казначейською службою. Відтак, ДСА України вважає, що мала об'єктивні перешкоди до виконання рішення.
На підтвердження вжиття заходів, спрямованих на створення фінансових передумов для виконання судового рішення, позивач надав листи від 30.04.2024 № 11-10400/24 та від 22.07.2024 № 11-14862/24, та від 11.10.2024 № 11-19998/24 адресовані Комітету Верховної Ради України з питань бюджету із пропозицією щодо внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у частині збільшення видатків за програмою 0501150 на суми 1318,0 млн грн, 1428,43 млн грн та 1502,98 млн грн відповідно.
На підставі вищевикладеного ДСА України листом від 11.08.2025 № 10-16203/25 повідомила державного виконавця про об'єктивну неможливість виконати рішення суду у спосіб, визначений виконавчим документом. У тому ж листі висловлено прохання не вживати заходів примусового впливу, зокрема - не накладати штраф.
Однак державний виконавець, здійснивши оцінку наведених обставин, не визнав їх такими, що свідчать про відсутність вини боржника або про наявність об'єктивно непереборних перешкод для виконання рішення, й дійшов висновку про наявність підстав для застосування заходів відповідальності відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».
Суд вважає за необхідне врахувати також обставини, що згідно з пунктом 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом, та підзвітна Вищій раді правосуддя у визначених межах.
Пункт 2 Положення передбачає, що метою діяльності ДСА України є створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, зокрема шляхом фінансового забезпечення. Серед основних завдань ДСА України (підпункт 1 пункту 5 Положення) прямо визначено її обов'язок здійснювати фінансування судової системи в межах компетенції. Для реалізації цих завдань ДСА України, зокрема, формує бюджетні запити (підпункт 3 пункту 6 Положення).
Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 13 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя затверджує нормативи фінансового забезпечення судів за поданням ДСА України. Водночас, як вбачається з матеріалів справи, позивач не надав доказів звернення з відповідним бюджетним запитом до Вищої ради правосуддя щодо фінансування суддівської винагороди, що підлягала виплаті відповідно до рішення суду.
Крім того, рішенням Ради суддів України від 09.12.2024 № 47 ДСА України було рекомендовано вжити додаткових заходів із фінансового забезпечення судової системи, з огляду на наявність прогнозованого перехідного залишку спеціального фонду державного бюджету у розмірі близько 1,9 млрд грн. У рішенні підкреслено, що такі залишки можуть бути спрямовані на першочергові потреби, зокрема - на погашення заборгованості, у тому числі й щодо суддівської винагороди.
Аналогічна позиція щодо відповідальності ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів викладена у постанові Верховного Суду від 09.06.2022 у справі № 280/136/21. Суд зазначив, що саме ДСА України, як орган, відповідальний за визначення обсягу видатків та їх розподіл між розпорядниками нижчого рівня, повинна вживати заходів щодо належного та своєчасного фінансування виплат, у тому числі суддівської винагороди. В інших постановах (зокрема, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 та від 05.08.2021 у справі № 160/6089/20) Верховний Суд дійшов висновку, що головний розпорядник бюджетних коштів несе відповідальність за невиплату суддівської винагороди, навіть якщо причиною є обмеженість фінансування.
При цьому, як вбачається з резолютивної частини рішення суду від 04.0.2024 у справі № 420/26410/23, ДСА України зобов'язано забезпечити бюджетними асигнуваннями Одеський окружний адміністративний суд для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди. Рішення не містить прямої вказівки на джерело фінансування, зокрема - на конкретну бюджетну програму, а отже, відсутність коштів за одним із напрямків фінансування не є достатньою підставою для невиконання рішення суду.
Водночас, адміністративне рішення не створює нових правовідносин, а спрямоване на поновлення порушеного права у межах вже існуючих зобов'язань. Тому ДСА України була зобов'язана організувати належне виконання рішення, зокрема - вжити заходів для забезпечення бюджетних асигнувань, а за наявності обставин, що істотно ускладнювали виконання, звернутися до суду з відповідною заявою, як це передбачено статтею 378 КАС України.
Аналіз матеріалів справи дає підстави суду вважати, що у сукупності встановлені обставини свідчать, що правовою підставою для винесення державним виконавцем постанови про накладення штрафу у межах виконавчого провадження є факт невиконання судового рішення у встановлений строк без поважних причин. Застосування відповідного заходу реагування передбачене законом як обов'язок, а не право державного виконавця, та має на меті забезпечення реалізації мети виконавчого провадження - фактичне виконання судового рішення.
Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці (зокрема у справах «Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції») неодноразово наголошував, що державні органи, належним чином повідомлені про існування судового рішення, зобов'язані вжити всіх належних заходів для його виконання. Особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна додатково ініціювати виконавчі дії чи нести відповідальність за бездіяльність держави. У разі ж, якщо державні органи ухиляються від виконання, гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, втрачають зміст.
У рішеннях ЄСПЛ у справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії», «Сук проти України» також підкреслено, що невиконання судового рішення не може бути виправдано недоліками бюджетного чи адміністративного регулювання. Держава не має права посилатись на відсутність коштів як на підставу невиконання судового рішення.
З огляду на викладене, дії державного виконавця щодо накладення штрафу були правомірними та здійсненими в межах повноважень, передбачених законом.
Підхід, відповідно до якого накладення штрафу в разі невиконання рішення є формою юридичної відповідальності, відображений також у постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 826/14754/17, де суд зазначив:
«Застосування такого заходу реагування як винесення постанови про накладення штрафу є обов'язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження. Позивач у строк, установлений для добровільного виконання, рішення не виконав, тому відповідач мав усі правові підстави для накладення штрафу, діючи у спосіб, передбачений законом».
Крім того, відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», рішення про стягнення коштів з державних органів виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Проте це не звільняє державні органи від обов'язку вжити належних заходів для ініціювання такого виконання, зокрема подати відповідний бюджетний запит, звернутися до суду щодо зміни способу виконання рішення або обґрунтовано повідомити державного виконавця про неможливість виконання.
Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010, судам слід ураховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу є формами відповідальності за невиконання рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії.
Таким чином, штраф, накладений постановою державного виконавця від 01.09.2025 № ВП 75953715, є юридичною відповідальністю боржника за невиконання судового рішення. Скасування цієї постанови фактично означало б визнання допустимості бездіяльності суб'єкта владних повноважень у частині виконання рішень суду, що суперечить принципу верховенства права та рішенню, яке набрало законної сили.
З огляду на викладене, суд вважає, що постанова державного виконавця винесена відповідно до чинного законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування або визнання протиправною.
Відтак, позовні вимоги є необґрунтованими.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Оскільки, в задоволенні позову відмовлено і відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246, 287 КАС України, суд -
В задоволенні позову Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, ідентифікаційний код 26255795) до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (вул. Городецького архітектора, 13, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код 00015622) відмовити.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.М. Мельник