20 листопада 2025 року Справа № 640/24277/20 ЗП/280/1061/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стрельнікової Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 373-20 від 31.08.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В якості підстави для звернення до суду зазначено положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Проосив, з урахуванням відповіді на відзив позовні випомги задовльнити.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.11.2020 відкрити провадження в адміністративній справі. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області. Призначено справу до розгляду в судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження на 15 лютого 2021 року о 09:00 год.
Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.02.2021 ухвалено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.
Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 276, ст. ст. 289-1, 289-4 КАС України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.
15.04.2025 матеріали адміністративної справи надійшли до Запорізького окружного адміністративного суду.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2025 справу передано на розгляд головуючому судді Стрельніковій Н.В.
Ухвалою судді від 21.04.2025 прийняти справу №640/24277/20 до свого провадження . Розгляд справи проводити спочатку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному ст. 262 КАС України.
Відповідач подав відзив у якому заперечував проти задоволення позову. В обгрунтування зазначив, що ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 гр. РФ. за національністю - татарин, ідує іслам (суніт), володіє татарською, російською, турецькою мовами, одружений реліг. шлюб. Відповідно до матеріалів особової справи, у 2009 позивач закінчив «Інститут юміки, управління і права (м. Казань)», отримав кваліфікацію «економіст» за спец.«Фінанси і кредит». Щодо своєї трудової діяльності він повідомив, що з 2010 по 2016 працював водієм- іедитором у фірмі «Кріс Пі». Зі слів позивача, він був членом «Всетатарського громацького центру»/«Всетатарский ественьш центр» (далі - ВТОЦ). У країні постійного проживання - РФ. проживав за адресою: Республіка Татарстан, абережні Челни, вул. Корольова. 6, кв. 283. Зі слів позивача, 06.03.2016 покинув країну громадянської належності, виїхавши до гччини. Перебуваючи у Туреччині, позивач працював на будівництві, а також вступив до одійної організації «Лівен Хадж». 17.09.2018 позивач літаком прибув до України з Туреччини, на запрошення дальнього ича. Під час в'їзду в Україну його затримали в аеропорту «Жуляни». оскільки він іився у міжнародному розшуку, з метою арешту та подальшої екстрадиції до РФ для тягнення до кримінальної відповідальності. Перебуваючи у Державній установі «Київський слідчий ізолятор», ОСОБА_1 виявив намір бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 15.01.2019 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява). Позивач вказав, що в Україні звертається за захистом вперше. Перебуваючи в Туреччині, він звертався за захистом, однак виїхав з Туреччини. » дочекавшись рішення за його заявою. У своїй заяві позивач зазначив, що він та його родина переслідується через належність до соціальної групи, яка захищає права «кримських татар» у зв'язку з політичними поглядами. Також позивач зазначив, що мав релігійні та політичні причини виїзду з країни постійного проживання, а також він впевнений, що його будуть переслідувати правоохоронні органи РФ.Після всебічного всебічного вивчення матеріалів особової справи ОСОБА_1 відповідач заначив, що позивач не обгрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Проаналізувавши ситуацію, яка змусила позивача залишити країну громадянської належності, можна констатувати, що в даному випадку відсутній факт переслідування. Таким чином, не має підстав вважати, що позивач має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Таким чином, підстави для визнання позивача біженцем відповідно до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. ї Закону відсутні. Відповідно до вимог ст. 3. 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 1950. ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження та покарання від 1984. ст. 28 Конституції України, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. Отже, підстави для надання додаткового захисту позивачу відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону відсутні. Відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6, ч. 5 ст. 12 Закону, п. 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додатковог о захисту, затверджених Наказом МВС України № 649 від 07.09.2011. зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884. ДМС України прийнято правомірне рішення № 373-20 від 31.08.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 .
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 громадян російської федерації, за національністю - татарин, ідує іслам (суніт), володіє татарською, російською, турецькою мовами, одружений релігійний шлюб.
15.01.2019 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява).
Позивач вказав, що в Україні звертається за захистом вперше. Перебуваючи в Туреччині, він звертався за захистом, однак виїхав з Туреччини не дочекавшись рішення за його заявою.
У своїй заяві позивач зазначив, що
-він та його родина переслідується через належність до соціальної групи, яка захищає права «кримських татар» у зв'язку з політичними поглядами.
-мав релігійні та політичні причини виїзду з країни постійного проживання, а також він впевнений, що його будуть переслідувати правоохоронні органи рф.
-належав до соціальної групи, яка здійснювала захист прав кримських татар, та вказав на свою належність до ВТОЦ.
Матеріалами справи підтверджено, що у рамках розгляду заяви проведено анкетування та співбесіди від 15.01.2019, 08.07.2019.
29.07.2020 Центарльного міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області затверджений Висновок по справі №2019 KV001 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У висновку зазначено:
Відповідно до матеріалів особової справи, у 2009 позивач закінчив «Інститут юміки, управління і права (м. Казань), отримав кваліфікацію «економіст» за спеціальність «Фінанси і кредит».
Щодо своєї трудової діяльності він повідомив, що з 2010 по 2016 рік працював водієм-експедитором у фірмі «Кріс Пі».
Відповідно до заяви-анкети шукач захисту був членом «Всетатарського громацького центру»/«Всетатарскпй обшественьш центр».
У країні постійного проживання - Росії, проживав за адресою: АДРЕСА_2 .
Зі слів заявника, країну громадянської належності покинув 06.03.2016 виїхавши до Туреччини. Перебуваючи у Туреччині заявник працював на будівництві, а також вступив до благодійної організації «Лівен Хадж».
До України заявник прибув 17.09.2018 з Туреччини літаком, на запрошення дальньої о родича. Під час в'їзду в Україну його затримали в^ аеропорту «Жуляни», оскільки він значився у міжнародному розшуку з меток^Г арешт' та подальшої екстрадиції до Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності.
Перебуваючи у Державній установі «Київський слідчий ізолятор» ОСОБА_2 виявив намір бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.
15.01.2019 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області заяву ОСОБА_1 було взято до розгляду та документований довідкою про звернення за захистом в Україні № 010046.
Заявник вказав, що в Україні звертається за захистом вперше, перебуваючи в Туреччині він звертався за захистом, однак виїхав з Туреччини не дочекавшись рішення за його заявою.
Зі слів заявника, на території України він за адресою: АДРЕСА_3 .
У своїй заяві від 15.01.2019 заявник зазначив, що він та його родина переслідується через належність до соціальної групи, яка захищає права «кримських татар» у зв'язку з політичними поглядами.
Шукач захисту зазначає, що мав релігійні та політичні причини виїзду з країни постійного проживання, а також він впевнений, що його будуть переслідувати правоохоронні органи РФ.
Матеріальними елементами даної заяви (твердження заявника), що потребують детального аналізу для оцінки правдоподібност є:
-чи існує організація ВТОЦ в Татарстані та чи був заявник членом м ВТОЦ?
-чи є відкрита кримінальна справа проти заявника та чи пересліується він правоохоронними органами РФ через його політичну та релігійною діяльністю?
Встановлено, що згядно аналізу мматеріалів особової справи заявника у контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що він не обґрунтуй неможливість свого повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону.
Серед фактів, повідомлених заявником, немає таких, які могли би вважатись підтвердженими фактами його переслідування та утиску у зв'язку з політичними та релігійними поглядами, і які можна було б вважати такими, що свідчать про реальну небезпеку для нього у разі повернення до країни громадянської належності.
ОСОБА_1 повідомив, що не може повернутися до країни громадянської належності через побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних та регігійних переконань. Однак на уточнюючі запитання щодо того, в чому саме полягає його політична позиція, яким чином реалізовувались ного переконання та незгода з політикою РФ, заявник не надає аргументованих" пояснень, обмежуючись короткими реченнями одноманітного змісту .
Заявник стверджував, що кримінальна справа, порушена відносно нього є наслідком його активної громадської діяльності і релігійної належності, однак з матеріалів особової справи та інформації з відкритих джерел не простежується причинно-наслідкового зв'язку між політичними релігійними поглядами заявника та характером обвинувачень.
Матеріальні елементи щодо членства заявника в громадській організації ВТОЦ та наявності переслідування заявника правоохоронними органами РФ за політичною та релігійною ознакою - визнані неправдоподібними.
Крім цього встановлено, твердження заявника носять загальний характер, є неточними та суперечливими.
З матеріалів особової справи відомо, що заявник до складу політичної громадських, соціальних, військових та інших організацій не входив, політичною або будь-якою іншою публічною діяльністю не займався, тобто факт прояву та демонстрування заявником будь-яких політичних перекгнд. шляхом здійснення політичної, громадської, інформаційної чи будь-якої публічної діяльності, яка могла би привернути до нього увагу влади РФ та бути розцінена як наявність у заявника певних політичних переконань - не доведений.
Разом з тим, висновком встановлено, що заявник не був публічною особою, не займався будь-якою публічною діяльністю, яка могла привернути до нього увагу влади, не брав участі в акціях протесту, не входив до складу політичних, громадських, соціальних, військових або будь-яких інших організацій.
ОСОБА_1 не повідомив, а з матеріалів особової справи не встановлено, про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи. Факт переслідування заявника за його політичні переконання, віросповідання, належністю до певної соціальної групи є нед о веденим, а побоювання заявника зазнати переслідувань за цією ознакою є необшрукнтованими т тобто суб'єктивна сторона справи не відповідає об'єктивній.
Серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У висновку по справі зазначено, що немає вагомих підстав вважати, що в рай повернення до РФ буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою жигтю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території РФ. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує і ідність. поводження чи покарання заявником не надано та не повідомлено. Отже, серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Отже, не містить умов, передбачених п. 1 ч.1 ст. 1 Закону №3671-IV, а саме: у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Узбекистану. Також, відсутні умови, які можуть вплинути на надання заявнику додаткової форми захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-IV, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в Узбекистані через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Відповідно до абзацу п'ятого статті 6 Закону, рекомендовано ДМС прийнтяи рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням ДМС України № 373-20 від 31.08.2020 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину російської федерації ОСОБА_1 ,
Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.09.2020 №263 позивач отримала 02.10.2025, про що зааннчає сам позивач у позовній заяві та не є спріним.
Не погоджуючись з рішеннями Державної міграційної служби України № 373-20 від 31.08.2020, позивач звернулась до судуіз вказаним позовом
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з п.1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п'ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п.195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Крім того, на заявника загальними правовими принципами доказового права покладено обов'язок доказу тверджень, які він висловлює. І тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
При цьому, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Відповідно до абз.5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
За своєю суттю позиція шукача захисту щодо побоювань зазнати переслідувань в країні походження ґрунтується на покликаннях ймовірного переслідування правоохоронними органами країни походження.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вказаний вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Вивчивши матеріали особової справи, в тому числі протоколи співбесід з позивачем, які проводились органами ДМС України, співставивши їх доводами заяви-анкети та обставинами справи в цілому, суд доходить таких висновків.
Так, з матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , гр. РФ, за національністю - татарин, ідує іслам (суніт), володіє татарською, російською, турецькою мовами, одружений релігійний шлюб.
17.09.2018 позивач літаком прибув до України з Туреччини, на запрошення дальнього ича. Під час в'їзду в Україну його затримали в аеропорту «Жуляни». оскільки він іився у міжнародному розшуку, з метою арешту та подальшої екстрадиції до РФ для тягнення до кримінальної відповідальності.
Перебуваючи у Державній установі «Київський слідчий ізолятор», ОСОБА_1 виявив намір бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15.01.2019 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказав, що в Україні звертається за захистом вперше. Перебуваючи в Туреччині, він звертався за захистом, однак виїхав з Туреччини не дочекавшись рішення за його заявою. У своїй заяві позивач зазначив, що він та його родина переслідується через належність до соціальної групи, яка захищає права «кримських татар» у зв'язку з політичними поглядами.
Також позивач зазначив, що мав релігійні та політичні причини виїзду з країни постійного проживання, а також він впевнений, що його будуть переслідувати правоохоронні органи рф.
У заяві позивач зазначив, що належав до соціальної групи, яка здійснювала захист прав кримських татар, та вказав на свою належність до ВТОЦ.
Відповідно до матеріалів особової справи, у 2009 позивач закінчив «Інститут юміки, управління і права (м. Казань)», отримав кваліфікацію «економіст» за (іальністю «Фінанси і кредит».
Щодо своєї трудової діяльності він повідомив, що з 2010 по 2016 працював водієм- іедитором у фірмі «Кріс Пі».
Зі слів позивача, він був членом «Всетатарського громацького центру»/«Всетатарский ественьш центр». У країні постійного проживання -рф проживав за адресою: АДРЕСА_2 .
Зі слів позивача, 06.03.2016 покинув країну громадянської належності, виїхавши до Туреччини. Перебуваючи у Туреччині, позивач працював на будівництві, а також вступив до одійної організації «Лівен Хадж».
Так, під час опитувань, а саме співбесіди від 15.01.2019 позива на питання: «чи були Ви членом якої-небудь партії, організації?» позивач відповів: «так, був в організації ВТОЦ». Далі, під час співбесіди, він повідомив, що вступив до вказаної організації у 2012, правил вступу до організації не було і ніякі документи йому не надавались.
Позивач повідомив, що лідером організації є ОСОБА_3 з 90-тих років, метою організації є захист суверенітету Республіки Татарстан, етносу та мови, а також захистом мусульман та активістів, які не погоджуються із політикою фр.
Щодо своєї діяльності у вказаній організації, зазначив, що займався просвітницькою діяльністю і роботою з людьми.
Під час співбесіди від 08.07.2019 на уточнюючі питання щодо його участі і діяльності в організації ВТОЦ. позивач надав суперечливу інформацію, спочатку підтвердив вступ до ВТОЦ у 2012, а потім зазначив, що офіційно членом ВТОЦ не був через те, що правоохоронні органи РФ постійно переслідували організацію.
Деталізуючи інформацію щодо ролі позивача у вказаній організації та його безпосередніх функцій, під час вказаної співбесіди позивач зазначив: «я офіційно не був зарахований до ВТОЦ, я був простим учасником мітингів, підтримував організацію різними постами в соціальних мережах».
Так ІКП підтверджує наявність у Татарстані організації ВТОЦ зі складу якої вийшла її радикальна частина - Набережночелночне відділення (НЧО), яке очолював ОСОБА_4 .
Отже, позивач надав достатньо правдоподібних деталей про вказану організацію, однак його твердження щодо програми, лідерів і діяльності ВТОЦ є поверхневими і загальновідомими.
Враховуючи вище зазначене, суд погоджеється із висновками відповідача, що під час співбесіди від 08.07.2019 позивач не володів точною інформацією про організацію і керувався інформацією з джерел загального доступу.
Щодо членства позивача у ВТОЦ, суд вважає ії суперечливими, а саме: позивач зазначив про свою належність до ВТОЦ, однак вказав, що не був її офіційним членом, а також, відповідно до аналізу ІКП та наданої позивачем під час співбесід інформації він себе ідентифікував як прихильника не ВТОЦ, а її радикальної частини НЧО.
Враховуючи викладене, твердження позивача в частині існування в Татарстані організації ВТОЦ є правдоподібними, однак в частині належності позивача до вказаної організації є неправдоподібними. До даких самих висновків прийшов і відповідач у висновку від 29.07.2020.
Крім того, позивач зазначив, що мав релігійні та політичні причини виїзду з країни постійного проживання, а також він впевнений, що його будуть переслідувати правоохоронні органи рф.
Так, ОСОБА_1 звернувся із заявою, перебуваючи у Державній установі «Київський слідчий ізолятор». Відповідно до матеріалів справи, 17.09.2018 під час в'їзду на територію України позивач був затриманий працівниками Державної прикордонної служби України у зв'язку із його перебуванням у міжнародному розшуку ініційованому рф.
З матералів справи вбачається, що прокуратурою міста Києва за дорученням Генеральної прокуратури України проводиться екстрадиційна перевірка на запит компетентних органів РФ про видачу ОСОБА_1 для його притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 208 Кримільного кодексу рф.
Відповідно до долученої до матеріаіів особової справи копії постанови слідчого відділу Управління ФСБ Росії по Республіці Татарстан від 28.03.2017, ОСОБА_1 висунето обвинувачення за ч. 2 ст. 208 Кримінаїьного кодексу РФ організація незаконного збройного формування або участь у ньому) звинувачується він безпосередньо за участь у збройному форму ванні «Кримський джаамат», яке функціонує на території Сирії.
Позивач вважає, що кримінальне переслідування є політично мотивованим і своє перебування на території Сирії заперечував.
Під час співбесіди від 15.01.2019 надаючи інформацію щодо своїх виїздів за рф зазначив таке: 2014 літав з дружиною до Еміратів на 1 тиждень на відпочинок; 2016 вилетів до Туреччини (м. Стамбул) з метою огляду країни задля можливого переїду на постійне проживання. Перебуваючи у Туреччині, працював на будівництві, займався волонтерською діяльністю та здійснював призив до ісламу.
Визначаючи причину виїзду з рф, під час вказаної співбесіди, позивач також вказав: «незгода з політикою рф та проста зміна місця проживання».
Під час співбесіди від 15.01.2019 позивач стверджував, що переслідувався національністю, релігійною та політичною ознакою.
Розповідаючи яким саме чином його переслідували за вказаними ознаками, позивач зазначив: «стежили за мною, викликали в центр Е. були допити, але офіційно нічого не було. Все через активну громадську діяльність та незгоду щодо політики рф».
Щодо своєї громадської діяльності він зазначив, що брав участь у мітингах ВТОЦ, писав статті в інтернеті та безпосередньо у спілкуванні з людьми висловлював непогодження із політикою РФ.
Однак, позивач, неодноразово вказуючи на свою громадську діяльність, не надав жодної інформації на її підтвердження: відсутня інформація про його статті, відсутні відповідні посилання/скриншоти, зміст вказаних статтей.
До матералв справи позивачем також не долучено вищезааннчене.
Суд погоджеється із зробленими відповідачем висновкмми, що відповіді позивача носять загальний характер , оскільки останній не надав конкретної і детаїьної інформації щодо можливих утисків його через національність, релігію та політичні погляди.
Під час співбесіди від 08.07.2019 на питання щодо наявних проблем через членства . ВТОЦ позивач відповів: «офіційно нічого не було, мали місце декілька викликів до поліції, де просто цікавились хто він і чим займається».
Враховуючи вищевикладене, суд також погодується із висоновком відповідача, що наявність переслідувань позивача правоохоронними органами РФ почалися після того як він повернувся з Туреччини, зокрема, співробітники ФСБ провели обшук у нього вдома.
Проте документи підтверджуючі проведення обшуку позивачем а ні відповідачу, ан ні під час рогляду даної спрви наданне надано.
Щодо переслідування за релігійною ознакою, позивач зазначив: «хто ходить до мечеті то з тими постійно проводяться співбесіди, чи с якась агресія... обшуків затримань, грубих погроз, тиску з боку ФСБ та поліції не було».
Крім того, позивач під час співбесіди від 08.07.2019 зазначив , що він прийняв іслам (суніт) у 23 роки, його батьки та брат мусульмани, але вони не чітко сповідують іслам.
Однак, аналізуючи заявлені ОСОБА_1 переслідування за національністю встановлено, що позивач не надав інформацію щодо конкретних фактів та способів його утисків за вказаною ознакою. Аналогічних висновків дійшов і відповідач, із яким погоджеється суд, що загалом не логічним є наявність у Татарстані утисків за національністю «татар».
Слід також звернути увагу, що позивач безперешкодно неодноразово здійснював перетин (в'їзд/виїзд) державного кордону рф.
Отже, побоювання, на які покликається позивач, мають сумнівний характер.
Суд зазначає, що власне релігія іслам, яку позивач сповідує, не є забороненою у рф, що вказує на можливість дотримання дозволених елементів релігійної діяльності шукачем захисту.
Крім цього встановлено, що твердження позивача носять загальний характер, є неточними та суперечливими. Як приклад, у своїй заяві та співбесіді від 15.01.2019 він стверджував, що перебуваючи у Туреччині звертався за захистом, однак під час співбесіди від 08.07.2019 зазначив: «я дізнався про розшук перебуваючи на території України, якби я дізнався про це коли був у Туреччині, то я б там подав документи на захист».
Отже, на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи ОСОБА_1 , суд погоджеється із висновками відповідача, що позивач не обгрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Проаналізувавши ситуацію, яка змусила позивача залишити країну громадянської належності, можна констатувати, що в даному випадку відсутній факт переслідування.
Таким чином, не має підстав вважати, що позивач має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
За наслідками розгляду справи, враховуючи наведені норми права, обставини справи і докази, якими вони підтверджуються, суд дійшов висновку, що ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, відповідно до вимог ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою передбачено, що особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд також зауважує, що в постанові від 07 вересня 2020 року по справі №420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі №815/1190/17, від 15 жовтня 2019 року у справі №420/5266/18.
Суд також зважає, що ризик повинен бути реальним (real risk). Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою імовірністю, ніж для всіх інших осіб. Суд зауважує, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження позивача, така інформація сама по собі недостатня та що позивач мав надати додаткові відомості щодо ризику для нього безпосередньо
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені обставини, дослідив інформацію по країні походження та прийняв правомірне рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від від 31.08.2020 № 373-20 є правомірним, тому підстави для його скасування у суду відсутні.
Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, правові висновки Верховного Суду, суд дійшов до висновку про те, що позовна заява задоволенню не підлягає.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.2, 9, 72, 76, 77, 78, 90, 120, 139, 193, 227, 241-246, 255, 295 КАС
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9,м. Київ,01001 код ЄДРПОУ/РНОКПП 37508470) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, 4А,м. Київ,02152 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії- відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Н.В. Стрельнікова