Справа № 953/7474/25
н/п 2/953/3183/25
20 листопада 2025 року
Київський районний суд м. Харкова у складі судді Вітюка Р.В.
за участю секретаря судового засідання Лушпай В.О.,
представниці позивачки Олійник О.М. (адвокат)
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області про звільнення майна з-під арешту
Зміст позовних вимог
У липні 2025 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі - Управління), в якому просилазвільнити з-під арешту квартиру АДРЕСА_1 , накладеного постановою СВ Київського РВ ХМУ УМВС України у Харківській області від 04.07.2003 року.
Позовна заява мотивована таким:
-позивачка та її чоловік - ОСОБА_2 у 1999 році набули у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 ;
-у 2003 році відносно ОСОБА_2 слідчим відділом Київського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області здійснювалося розслідування кримінальної справи за ч. 3 ст. 190, ч. 3 ст. 191, ч. 5 ст. 191 КК України;
-04.07.2003 року у межах вказаного провадження була винесена постанова про арешт майна ОСОБА_2 , у тому числі квартири АДРЕСА_1 . Постанова була виконана, про що свідчить довідка КП ХМБТІ від 28.08.2014 року, у п. 4 якої міститься інформація про наявність в матеріалах інвентаризаційної справи відповідного обтяження об'єкту;
-у 2015 році відомості про кримінальне правопорушення були внесені в ЄРДР за № 12015220490004168. Будь-якою іншою інформацією щодо зазначеного провадження позивачка не володіє;
-ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємицею першої черги за законом є його дружина - ОСОБА_1 ;
-Київський районний суд м. Харкова у відповіді повідомив, що в період з 04.07.2003 до 20.10.2007 відомості щодо ухвалення вироку стосовно ОСОБА_2 відсутні;
-отже наявне обмеження (арешт) на нерухоме майно, частка в якому належить позивачці, а інша частка є спадковим майном (спадкоємицею першої черги є позивачка;
-наведений арешт обмежує право позивачки на вільне володіння та розпорядження майном, що належить їй на праві власності;
-нормативно обґрунтовує положеннями статті 41 Конституції України, статтями 316, 317, 319 ЦПК України, статтею 126 КПК України 1960 року та посилається на висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 12.06.2019 у справі № 766/21865/17.
Виклад позиції відповідача та інших учасників справи
12.08.2025 від відповідача надійшов відзив на позов, в якому він вказав, що покладається на розсуд суду щодо вирішення вказаної справи.
Відповідач у відзиві на позов вказує, що прокурор Харківської місцевої прокуратури постановою про закриття кримінального провадження № 2 від 09.10.2017 закрив кримінальне провадження № 12015220490004168 від 03.09.2015 відносно ОСОБА_2 , оскільки під час досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про смерть № НОМЕР_1 , та враховуючи, що всі необхідні слідчі дії виконані, можливість отримання доказів винуватості ОСОБА_2 вичерпана. Зазначає, що питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно зі статтями 171-174 цього кодексу (частина 9 статті 100 КПК України). Тобто у випадку, коли кримінальне провадження закрите слідчим або прокурором, клопотання, подане в порядку частини 9 статті 100 КПК України, розглядається саме судом. Посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 399/142/16-ц та від 12.09.2018 у справі № 751/1921/17 виклала правовий висновок, що питання про повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, вирішується у порядку, встановленому КПК України.
Процесуальні дії у справі
Київський районний суд м. Харкова ухвалою від 28.07.2025 прийняв до розгляду позовну заяву, відкрив загальне позовне провадження та призначив підготовче засідання, встановив учасникам справи строки для реалізації процесуальних прав.
12.08.2025 від відповідача надійшов відзив на позов.
01.09.2025 від представника надійшло клопотання про долучення доказів, зокрема, копії свідоцтва про смерть ОСОБА_2 , яке мотивовано тим, що під час формування додатків до позову не було долучено відповідну копію.
02.09.2025 від відповідача надійшла заява про розгляд справи без участі представника сторони.
30.09.2025 від представника позивачки надійшла заява, в якій вона просить закрити підготовче засідання та призначити справу до розгляду по суті. Розгляд такого питання просила здійснювати за її відсутності.
Суд ухвалою від 30.09.2025 закрив підготовче провадження у справі та призначив її до судового розгляду по суті.
30.10.2025 за клопотанням представниці позивачки розгляд справи було відкладено до 20.11.2025.
03.11.2025 від відповідача надійшла заява про розгляд справи у його відсутність.
20.11.2025 у судове засідання з'явилась представниця позивачки. Відповідач у судове засідання не з'явився. Про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином шляхом направлення ухвал та повісток до електронних кабінетів, що підтверджується довідками суду про доставку кореспонденції, що згідно зі статтями 128, 272 ЦПК України є належним повідомленням учасників справи. Про обізнаність відповідача також вказує його заява.
Представниця позивачка вважала за можливе здійснювати розгляд справи у відсутність відповідача, який належним чином повідомлений та з урахуванням його заяви.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (частина перша статті 223 ЦПК України).
Суд, враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, час та місце судового засідання, заяву відповідача про розгляд справи у його відсутність, думку представниці позивачки, дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутність відповідача відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України.
У судовому засіданні представниця позивачки підтримав вимоги позовної заяви та просила її задовольнити. Вказала, що посилання відповідача на практику Верховного Суду є нерелевантним, оскільки за обставинами цієї справи арешт накладався за правилами КПК України 1960 року, а тому вказані висновки не можуть бути застосовані. Також у судовому засіданні просила судові витрати залишити за позивачкою.
Фактичні обставини, встановлені судом
Відповідно до копії свідоцтво про право власності на житло, видане Центром приватизації державного житлового фонду 13.08.1999 року, реєстраційний № 2-99-194828 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають на праві спільної сумісної власності квартиру, яка знаходить за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 56,6 кв.м, віідновна вартість 9,91 грн. свідоцтво видано згідно з розпорядженням від 13.08.1999 № 45023. Квартира АДРЕСА_3 зареєстрована у міському бюро технічної інвентаризації на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та записана у реєстрову книгу за № П-2-24869 18.08.1999.
Відносно ОСОБА_2 слідчим відділом Київського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області здійснювалося розслідування у межах кримінального провадження № 12015220490004168 за ч. 3 ст. 190, ч. 3 ст. 191, ч. 5 ст. 191 КК України.
04.07.2003 у межах кримінальної справи № 61031043 була винесена постанова про накладення арешту на вклади, цінності та інше майно ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 20.10.2007.
Відповідно до довідки КП ХМБТІ від 28.08.2014 інформація про власника квартири АДРЕСА_1 станом на 31.12.2012 згідно з матеріалів інвентаризаційної справи КП "Харківське МіськБТІ": ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане Ц(в)ПДЖФ УКМтаП 13.08.1999, р. № 2-99-194828, форма власності - спільна сумісна (п. 3 ). Відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи наявні наступні обтяження / обмеження об'єкту: постанова СВ Київського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області від 04.07.2003 накладено арешт на майно ОСОБА_2 (п. 4).
09.10.2017 прокурор Харківської місцевої прокуратури постановою про закриття кримінального провадження № 2 закрив кримінальне провадження № 12015220490004168 від 03.09.2015 відносно ОСОБА_2 (кримінальна справа № 61031043 за фактом злочину (з урахуванням зміни кваліфікації), передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України), у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини (частина друга статті 30 ЦПК України).
Тобто у контексті зазначених норм процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.
Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.
Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.
Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Після припинення кримінальної справи (в тому числі у зв'язку зі скасуванням постанови про її порушення, винесеної за процедурою КПК України 1960 року) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов'язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.
Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає.
Суд враховує, що арешт на майно частковою в якому володіє позивачка було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.
Відповідно до пункту дев'ятого розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
З огляду на зазначене, на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.
Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі.
Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв'язку з неприйняттям обов'язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював.
З урахуванням зазначеного, а також тривалого часу, що минув після скасування постанови про порушення кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року не буде ефективним способом захисту порушеного права.
КПК України 1960 року не містив інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.
Кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 , як співвласника, накладено арешт, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу направлено не було.
Згідно зі статтею 174 КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
Проте слідчий суддя наділений повноваженнями вирішувати такі клопотання під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у припиненій кримінальній справі, даний Кодекс не передбачає.
Водночас слідчий суддя, як і інші органи державної влади та їх посадові особи, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, вимог інших актів законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі № 766/21865/17, вирішуючи питання, у межах якої юрисдикції та яким чином необхідно вирішувати позов про зняття арешту з майна, який було накладено у межах кримінального провадження за положеннями КПК України 1960 року, яке було закрито до судового розгляду, сформував такі висновки:
-після припинення кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном;
-скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, не пов'язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин;
-вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження;
-вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.
Повертаючись до обставин цієї справи суд зазначає, що (І) на частку у майні, яким володіє позивачка було накладено арешт в межах кримінального провадження щодо її покійного чоловіка, (ІІ) кримінальне провадження було положення за положеннями КПК України 1960 року, (ІІІ) кримінальне провадження було закрито, у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення, (IV) докази зняття арешту з квартири відсутні. Тобто на сьогодні наявне обтяження на майно, яке було арештовано в межах кримінального провадження, яке було закрито. Відповідно таке обтяження не має легітимної мети та обмежує право законного власника щодо його розпорядження.
Оскільки відповідно до вимог кримінального процесуального закону вирішення питання про зняття арешту з майна можливе лише в межах кримінального провадження, розгляд відповідного клопотання ОСОБА_1 за правилами кримінального судочинства вимагав би повторного порушення кримінальної справи щодо неї. Проте початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв'язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв'язання порушеного позивачкою питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.
Суд встановив, що ОСОБА_1 пред'явила позов не у зв'язку з завданням їй, чи її покійному чоловіку матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого.
Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_2 до суду не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до органу досудового розслідування.
Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час.
За таких обставин, суд, враховуючи наявність обтяження на нерухомому майні (що підтверджується довідкою), частка в якому належить позивачці і на яке було накладено арешт в межах кримінального провадження, яке здійснювалось за правилами КПК України 1960 року, яке було закрито і питання скасування арешту не вирішено, вважає, що позовні вимоги про зняття арешту з такого майна підлягає задоволенню, враховуючи непорушність права власності передбаченого статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України. Наведене повністю узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.06.2019 у справі № 766/21865/17, який враховується судом відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України.
Суд відхиляє посилання на висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 12.12.2018 у справі № 399/142/16-ц та від 12.09.2018 у справі № 751/1921/17 з огляду на таке.
По-перше, предметом вказаних справ було зобов'язання правоохоронного органу майна повернути (витребувати) речові докази, вилучені під час кримінального провадження.
По-друге, кримінальне провадження здійснювалось за правилами чинного КПК України. Суд касаційної інстанції вказав, що у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно зі статтями 171-174 КПК України (частина дев'ята статті 100 цього кодексу). Якщо питання повернення речових доказів вирішене судом відповідно до КПК України, то заявлена за правилами цивільного судочинства вимога про зобов'язання повернути ті самі речові докази є вимогою про виконання вироку у відповідній частині. Така вимога не може бути самостійним предметом розгляду у суді, оскільки відповідний спосіб захисту права власності не передбачений нормами чинного законодавства та не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
Тобто обставини справи та правове регулювання у вказаних справах є відмінним від обставин цієї справи та справи № 766/21865/17 (висновок Верховного Суду, в якій суд врахував у цій справі). У цій справі було накладено арешт за правилами КПК України 1960 року (тобто різне правове регулювання) і було накладено арешт на майно обвинуваченого, частка в якому належить його дружині, питання вилучення і не повернення речових доказів не є предметом розгляду (тобто відмінні фактичні обставини справи). А тому наведені відповідачем висновки Верховного Суду не є релевантними до цієї справи, у зв'язку з чим не застосовуються судом.
Висновки за результатами розгляду заяви
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Управління про звільнення майна з-під арешту.
Судові витрати
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання, як розподілити між сторонами судові витрати (пунктом 6 частини першої статті 264 ЦПК України).
Представниця позивачки у судовому засідання просила судові витрати (судовий збір) залишити за позивачкою. Ураховуючи клопотання представниці позивачка, суд дійшов висновку про можливість залишення таких витрат за позивачкою.
Керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 49, 141, 223, 263 - 265, 354, 355 ЦПК України, суд
1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області задовольнити.
2. Звільнити з під арешту квартиру АДРЕСА_1 , накладеного постановою СВ Київського РВ ХМУ УМВС України у Харківській області від 04.07.2003.
3. Судові витрати залишити за позивачем.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення даного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено та підписано 21.11.2025.
Суддя Роман ВІТЮК