П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 листопада 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/4602/24
Головуючий І інстанції: Птичкіна В.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення суду - 13.01.2025р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку, -
16.05.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Миколаївської обласної прокуратури, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Миколаївської обласної прокуратури щодо виплати йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення від 03.06.2020р. у справі №814/197/15 про поновлення на посаді прокурора Снігурівського району Миколаївської області;
- стягнути з Миколаївської обласної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання судового рішення від 03.06.2020р. у справі №814/197/15 про поновлення на посаді за період з 03.06.2020р. до 22.10.2021р. в розмірі 2181124,80 грн. без утримання податків та обов'язкових зборів;
- покласти обов'язок сплати відповідних податків та зборів на відповідача;
- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі судового рішення від 03.06.2020р. у справі №814/197/15, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15.10.2020р., Генеральний прокурор видала наказ від 12.10.2021р. №346к про скасування наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014р. №1464к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Снігурівського району Миколаївської області (який було скасовано рішенням суду у справі №814/197/15) та, зокрема, поновлення його на вказаній посаді з 24.10.2014р. Однак, вказане рішення суду в частині поновлення на посаді виконано відповідачем лише 23.10.2021р., а тому на підставі ст.236 КЗпП України позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання судового рішення.
Ухвалою суду першої інстанції від 22.10.2024р. замінено первісного відповідача у даній справі - Миколаївську обласну прокуратуру на належного відповідача - Офіс Генерального прокурора.
Представник відповідача, у свою чергу, надав до суду першої інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 04.06.2020р. до 22.10.2021р. в сумі 175165,60 грн. (з даної суми належить утримати відповідні податки та обов'язкові збори). У задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, Офіс Генерального прокурора та позивач подали апеляційні скарги.
У своїй апеляційній скарзі Офіс Генерального прокурора посилається на те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13.01.2025р. та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Апелянт, зокрема, посилається також і на те, що при вирішенні спору судом першої інстанції проігноровано факт пропуску позивачем встановленого у ч.5 ст.122 КАС України місячного строку звернення до суду та не подання ним заяви про поновлення такого строку із зазначенням поважних причин пропуску.
Позивач же, в свою чергу, у своїй апеляційній скарзі також зазначив, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду від 13.01.2025р. і прийняти нове, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
28.02.2025р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2025р. відкрито апеляційні провадження за апеляційними скаргами учасників справи та призначено їх до розгляду в порядку письмового провадження.
21.11.2022р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду у межах доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 , починаючи з вересня 1999р. працював на різних посадах в органах прокуратури України, у тому числі на керівних. З квітня 2011р. по червень 2013р. обіймав посаду заступника прокурора Миколаївської області.
У жовтні 2013р. ОСОБА_1 було призначено на посаду прокурора Снігурівського району Миколаївської області.
У зв'язку з неврологічним захворюванням, у період з 26.09.2014р. по 22.12.2014р. позивач був тимчасово непрацездатним і знаходився на лікуванні, що підтверджується відповідними листками непрацездатності.
Миколаївським обласним центром медико-соціальної експертизи №1 ОСОБА_1 була встановлена ІІ група інвалідності за загальним захворюванням, що підтверджується довідкою серії 10 ААБ №357439 від 25.12.2014 р.
26.12.2014р. після одужання, ОСОБА_1 прибув до прокуратури Миколаївської області для вирішення питання про його звільнення з органів прокуратури у зв'язку із виходом на пенсію по інвалідності з 26.12.2014р. З цією метою позивач подав рапорт на ім'я Генерального прокурора України, який направив на адресу Генеральної прокуратури України цінним листом.
Згідно з довідкою від 20.10.2014р. про результати вивчення особової справи про застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», позивач у період з 25.02.2010р. по 22.02.2014р., обіймав сукупно, не менше одного року (2 роки 2 місяці) посаду, віднесену до категорії «керівника», заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
Відповідно до довідки про результати вивчення особової справи, 23.10.2014р. Генеральним прокурором України прийнято наказ №1464к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Снігурівського району Миколаївської області, у зв'язку із припиненням трудового договору згідно з п.7-2 ст.36 КЗпП України.
Рапорт ОСОБА_1 про звільнення з органів прокуратури у зв'язку з виходом на пенсію по інвалідності з 26.12.2014р. відповідачем розглянутий не був.
Інформацію про звільнення ОСОБА_1 і про застосування до нього заборони було внесено до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
03.06.2020р. Миколаївським окружним адміністративним судом ухвалено рішення у справі №814/197/15, яким, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Снігурівського району Миколаївської області з 24.10.2014р.
У вказаній вище частині судове рішення залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15.10.2020р.
Верховний Суд у постанові від 11.02.2021р. підтвердив відповідні висновки судів першої та апеляційної інстанцій.
12.10.2021р. Офісом Генерального прокурора видано наказ №346к про скасування наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014р. №1464к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Снігурівського району Миколаївської області (який було скасовано рішенням суду у справі №814/197/15), а також поновлення його на посаді прокурора Снігурівського району Миколаївської області з 24.10.2014р.
В адресованому адвокату позивача листі від 25.04.2024р. Миколаївська обласна прокуратура вказала, що ОСОБА_1 поновлений на посаді наказом від 12.10.2021р. №346к. Після отримання цього наказу, відділом кадрової роботи та державної служби обласної прокуратури 13.10.2021р. ОСОБА_1 скеровано лист з копією вказаного наказу про поновлення та інформацією про необхідність з'явитись до кадрового підрозділу з трудовою книжкою. Так, ОСОБА_1 прибув для ознайомлення з вищевказаними наказами лише 22.10.2021р. Після чого, наказом виконувача обов'язків керівника обласної прокуратури з 23.10.2021р. ОСОБА_1 тимчасово визначено робоче місце, проте за визначеним робочим місцем він не з'явився.
Лист від 13.10.2021р. позивач отримав 21.10.2021р. та 22.10.2021р. прибув до Миколаївської обласної прокуратури, де своїм підписом підтвердив факт ознайомлення з наказом від 12.10.2021р. №346к.
23.10.2021р. керівником Миколаївської обласної прокуратури видано наказ №1261к, яким тимчасово визначив ОСОБА_1 робоче місце у відділі кадрової роботи та державної служби Миколаївської обласної прокуратури.
Вважаючи, що в період з 03.06.2020р. до 22.10.2021р. рішення суду в частині поновлення позивача на посаді не виконувалось, що є затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості і доведеності заявлених позовних вимог ОСОБА_1 та, як наслідок, наявності підстав для їх часткового задоволення.
Проте, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не у повній мірі погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх частково необґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст.5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Положеннями ч.2 ст.55 Конституції України регламентовано, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або ж бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Як передбачено у ст.129-1 Конституції України, судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання ж судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ч.ч.2,3 ст.14 КАС України).
За приписами ст.370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина судового процесу для цілей ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.03.1997р. у справі «Горнсбі проти Греції» Суд підкреслив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинно розцінюватись як невід'ємна частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.
Також, варто звернути увагу на те, що обов'язковість виконання судового рішення є однією зі складових елементів вимоги щодо ефективного правосуддя, яка виражається, головним чином, у тому, що державні органи зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio» (в силу своєї посади та визначених законом повноважень). Виконання рішення суду повинно бути справедливим, швидким, ефективним та пропорційним, тобто для цього мають бути забезпечені необхідні кошти та чіткі правові норми, що визначають доступні ресурси, відповідальні органи та механізми повного виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Частиною 2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Так, спірні правовідносини виникли у зв'язку з затримкою виконання відповідачем судового рішення про поновлення позивача на посаді.
Частиною 1 ст.235 КЗпП України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає те, що у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню (ч.8 ст.235 КЗпП України).
Тобто, законодавець чітко передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника у разі його незаконного звільнення.
Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення судового рішення, незалежно від того, чи буде таке рішення суду оскаржуватися, чим забезпечується швидкий та реальний захист життєво важливих прав та інтересів особи, що звернулася за захистом цього права.
При цьому, рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Працівник, у свою чергу, повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи та можливості виконання своїх обов'язків.
Подібні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06.10.2022р. у справі №440/4314/21, яка також стосується подібних правовідносин і є застосовною при вирішенні цього спору.
Суд 1-ї інстанцій установив, що рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.06.2020р. у справі №814/197/15 позивача поновлено на посаді прокурора Снігурівського району Миколаївської області з 24.10.2014р.
Однак, відповідний наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Снігурівського району Миколаївської області видано лише 12.10.2021р.
Як наслідок, наявний факт затримки виконання відповідачем зазначеного судового рішення, оскільки відразу після оголошення рішення суду не було виконане.
З огляду на це, суд апеляційної інстанції зауважує, що згідно зі ст.236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, такий орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або ж різниці в заробітку за час затримки.
Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
Таким чином, положення ст.236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання заробітної плати або ж неможливості працевлаштуватись.
В аспекті доводів апеляційних скарг необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо застосування ст.236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання.
Так, у постанові від 21.10.2021р. у справі №640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням рішення суду про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Верховний Суд у цій справі підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас, ця відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.
Також, Верховний Суд наголосив, що наведені приписи Кодексу не містять застережень, що власник або уповноважений орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.
Як висновок, Верховний Суд у справі №640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі ст.236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого судового рішення; у разі наявності затримки виконання рішення суду - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Правова позиція щодо застосування ст.236 КЗпП України вже неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 16.02.2018р. у справі №807/2713/13-а, від 27.06.2019р. у справі №821/1678/16, від 31.07.2019р. у справі №813/593/17, від 25.09.2019р. у справі №813/4668/16, від 27.11.2019р. у справі №802/1183/16-а, від 19.12.2019р. у справі №2а-7683/12/1370, від 05.02.2020р. у справі №815/1676/18, від 26.11.2020р. у справі №500/2501/19, від 19.04.2021р. у справі №826/11861/17, від 24.06.2021р. у справі №640/15058/19, від 20.07.2021р. у справі №826/3465/18, від 21.10.2021р. у справі №280/5260/19, від 27.01.2022р. у справі №580/5185/20, від 09.11.2022р. у справі №460/600/22, від 23.03.2023р. у справі №420/8539/21.
Колегія суддів також звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.11.2022р. у справі №460/600/22, який, урахувавши раніше висловлену правову позицію щодо застосування ст.236 КЗпП України, зазначив, що приписи ч.8 ст.235 КЗпП України і приписи п.3 ч.1 ст.371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі (посаді) підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи не звернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов'язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущене до негайного виконання, яке покладає на нього зобов'язання щодо поновлення працівника на посаді.
За цих обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду попередньої інстанції про те, що оскільки відповідачем не було вчасно виконано рішення суду про поновлення позивача на роботі, то він має право на стягнення на свою користь середньомісячного заробітку за час такої затримки.
У той же час, колегія суддів, на противагу висновкам суду 1-ї інстанції наголошує на тому, що саме з 04.06.2020р. (наступний день після ухвалення Миколаївським окружним адміністративним судом постанови про поновлення на посаді) по 11.10.2021р. (день, що передує дню видачі наказу Офісом Генерального прокурора про поновлення позивача на посаді) відповідач не виконав покладений на нього законом обов'язок щодо негайного добровільного виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, що свідчить про його протиправну бездіяльність.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі відповідно до ст.236 КЗпП України саме за період з 04.06.2020р. по 11.10.2021р. включно.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 07.03.2024р. у справі №140/14364/21 та.
В тексті апеляційної скарги відповідач указує, що Офіс Генерального прокурора є неналежним відповідачем за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, оскільки заробітна плата нараховувалась та виплачувалась позивачу обласною прокуратурою.
З цього приводу колегія суддів звертає увагу на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27.04.2023р. у справі №460/4900/21, згідно з якими, при вирішенні питання належного відповідача, який в силу приписів ст.236 КЗпП України має нести відповідальність за затримку виконання рішення про поновлення працівника на посаді, слід дослідити та установити, зокрема, до чиїх повноважень, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», належить вирішення питання поновлення позивача на посаді; ким видано відповідний наказ про поновлення працівника на посаді.
Враховуючи, що предметом цього позову є стягнення коштів, які є спеціальним видом відповідальності роботодавця, а саме особи, яка зобов'язана судовим рішенням або в силу закону видати наказ про поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, то від установлення вищеозначених обставин залежить вирішення питання визначення належного відповідача на якого має бути покладений обов'язок виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Зі змісту судових рішень у справі №814/197/15 та установлених судом попередньої інстанції обставин цієї справи слідує, що рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.06.2020р. в частині поновлення позивача на посаді виконувалася саме Офісом Генерального прокурора, який 12.10.2021р. видав відповідний наказ №346к.
Колегія суддів зазначає, що доводи відповідача про те, що позивач у фактичних трудових відносинах перебував з прокуратурою Миколаївської області, нарахування та виплата заробітної плати, проведення пов'язаних із цим розрахунків здійснювалося прокуратурою Миколаївської області, а тому, на його думку, відповідальність за несвоєчасне виконання рішення суду у справі №814/197/15 має бути покладено саме на Миколаївську обласну прокуратуру, є безпідставними, оскільки судом 1-ї інстанції вірно встановлено, що виконання рішення суду у справі №814/197/15 в частині поновлення позивача на посаді здійснювалося саме Офісом Генерального прокурора. Про це чітко свідчить неодноразово згаданий наказ Офісу Генерального прокурора від 12.10.2021р. за №346к.
З урахуванням викладеного вище, належним відповідачем, який має відповідати за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у справі №814/197/15 є Офіс Генерального прокурора.
Викладене, у свою чергу, відповідає усталеній правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 07.03.2024р. у справі №140/14364/21, від 30.09.2024р. у справі №280/6465/22 та, зокрема, від 26.12.2024р. у справі №120/14435/21-а.
Що ж стосується визначення судом першої інстанції розміру середнього заробітку.
За змістом апеляційних скарг учасники справи вказують, що суд неправильно визначив розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 . З-поміж іншого, при розрахунку суд невірно застосував коефіцієнт підвищення його заробітної плати, передбачений п.10 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100), який на момент винесення оскаржуваних судових рішень втратив чинність.
Колегія суддів частково погоджується із такими доводами.
Так, за п.10 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок та посадових окладів на підприємстві, в установі, організації у відповідності до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.
Однак, постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100» від 09.12.2020р. №1213 (набрала чинності 12.12.2020р.), з Порядку №100 виключено п.10.
Слід зазначити про те, що на момент початку періоду затримки виконання судового рішення від 03.06.2020р. у справі №814/197/15 вказаний п.10 Порядку №100 був чинний, тож цю норму щодо обчислення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на посаді з урахуванням коефіцієнту підвищення належить застосовувати у площині спірних правовідносин в обмежених часових рамках, а саме з 04.06.2020р. до 11.12.2020р. (133 робочих дні).
Натомість, у період з 12.12.2020р. до 11.10.2021р. включно (206 робочих днів) розрахунковою величиною для обрахунку середнього заробітку позивача має слугувати середньоденна заробітна плата без коефіцієнтів підвищення заробітної плати.
Розраховуючи розмір середнього заробітку, суд попередньої інстанції цілком вірно послався на положення ч.4 ст.78 КАС України, врахувавши на цій підставі висновки судів, викладених у справі №814/197/15 (підтриманих у постанові Верховного Суду від 15.10.2020р.) про те, що середньоденний заробіток позивача, на підставі якого було визначено суму, що підлягала виплаті ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу у період з 01.12.2015р. до 03.06.2020р., дорівнює 504,80 грн. (середньоденна заробітна плата позивача 403,84 грн. х коефіцієнт 1,25).
У той же час, суд 1-ї інстанції безпідставно залишив поза увагою той факт, що з 12.12.2020р. правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні. Тобто, суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин п.10 Порядку №100 до усього періоду затримки виконання рішення суду, не зважаючи на втрату ним чинності 12.12.2020р.
Цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду щодо застосування вимог п.10 Порядку №100 (із урахуванням постанови Уряду №1213) при обчисленні середнього заробітку за весь час затримки виконання рішення суду, які були викладені у постановах від 08.11.2022р. у справі №460/15639/21, від 27.01.2022р. у справі №580/5185/20, від 30.03.2023р. у справі №340/1747/21, від 26.10.2023р. у справі №380/10648/21, від 21.09.2023р. у справі №813/2950/16, від 14.03.2024р. у справі №640/16392/20 та від 26.12.2024р. у справі №120/14435/21-а.
Отже, обчислюючи належну до виплати позивачу суму, судова колегія виходить із того, що у період з 04.06.2020р. до 11.12.2020р. слід застосовувати середньоденний заробіток з урахуванням коефіцієнту підвищення, а саме 504,80 грн., а за наступний період з 12.12.2020р. до 11.10.2021р. середньоденний заробіток без урахування коефіцієнту підвищення, який складає 403,84 грн.
Так, у період з 04.06.2020р. до 11.12.2020р. було 133 робочих днів, а у період з 12.12.2020р. до 11.10.2021р. - 206.
Звідси, належна до стягнення сума складає - 150 329,44 грн. (504,80 грн. х 133) + (403,84 грн. х 206).
Отже, доводи апеляційних скарг учасників справи частково знайшли своє підтвердження, а з урахуванням викладеного, судове рішення слід змінити в мотивувальній та резолютивній частинах та зазначити правильну суму, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
У свою чергу, питання дотримання позивачем строку звернення до суду із даним позовом вже було предметом апеляційного перегляду у справі, а тому доводи Офісу Генерального прокурора колегією суддів відхиляються як такі, що зумовлюють утворення перешкоди позивачу у доступі до правосуддя та не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.
У силу вимог п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.
Як передбачено ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч.4 ст.317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або ж зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи та надав їм належну правову оцінку, проте дійшов помилкового висновку при розрахунку періоду, за який позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення його на посаді, та, відповідно, суми, яка підлягає йому виплаті, у зв'язку із чим судове рішення підлягає зміні у відповідній частині на підставі ч.4 ст.317 КАС України.
Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року - змінити, виклавши його мотивувальну частини у редакції цієї постанови, а абзац 2 резолютивної частини рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13.01.2025 року викласти у такій редакції:
«Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у справі №814/197/15 про поновлення на роботі у розмірі - 150329,44 грн. (сто п'ятдесят тисяч триста двадцять дев'ять гривень 44 копійки), із відрахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів.»
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 січня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 20.11.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко