Постанова
Іменем України
19 листопада 2025 року
м. Харків
справа № 638/16372/25
провадження № 22-ц/818/4932/25
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів колегії - Тичкової О.Ю., Маміної О.В.
за участю секретаря - Львової С.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харків цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особо: ВЧ НОМЕР_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 27 серпня 2025 року, постановлену суддею Подус Г.С.,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту, в якій просить встановити факт отримання 16.07.2023 року ОСОБА_1 вибухової травми, закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку з цефалічним, вестибулоатактичним синдромами внаслідок дій противника під час захисту Батьківщини.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 27 серпня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: В/Ч НОМЕР_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, провадження у справі відкрити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що ст.315 ЦПК України прямо передбачає, що перелік фактів, які можуть бути встановлені судом, не є вичерпним. Верховний Суд у своїх постановах підтвердив: встановлення фактів можливе у порядку окремого провадження, якщо вони мають юридичне значення і відсутній інший порядок їх підтвердження. Суд першої інстанції не правильно оцінив предмет та підставу заяви як «встановлення факту отримання травм у період проходження служби» та «встановлення обставин отримання травми та зв'язок установленого із виконанням службових обов'язків» проте предметом його зави було встановлення «причинно-наслідкових звязків між діями противника та отриманням капітаном юстиції ОСОБА_1 16.07.2023 року вибухової травми, закритої черепно-мозкової травми та струсу головного мозку з цефалічним, вестибулоатактичним синдромами під час захисту ним Батьківщини». Вказує, що суд першої інстанції помилково послався на Інструкцію, затверджену наказом Міноборони № 332 від 27.10.2021. Ця Інструкція поширюється на військові частини та військовослужбовців, крім військовослужбовців, які отримали гостре професійне захворювання (отруєння), поранення, контузію, травму, каліцтво, зникли, померли або загинули внаслідок бойових уражень або дій з боку противника в районі ведення бойових дій або проведення операції Об'єднаних сил. Посилаючись на практику Верховного Суду у справі № 524/2722/23 вказує, що чинним законодавством не встановлено іншого порядку встановлення факту отримання травми внаслідок дій противника під час захисту Батьківщини, отже, суд помилково дійшов висновку, що встановлення цього факту не належить до цивільної юрисдикції.
У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ст.ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що справи про встановлення факту отримання травм у період проходження військової служби не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки визначено інший порядок їх встановлення.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду.
Звертаючись до суду із заявою в порядку окремого провадження, ОСОБА_1 просить встановити факт отримання 16.07.2023 року ним вибухової травми, закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку з цефалічним, вестибулоатактичним синдромами внаслідок дій противника під час захисту Батьківщини.
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (стаття 293 ЦПК України).
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 294 ЦПК України).
Виходячи зі змісту зазначених норм права, а також роз'яснень, наданих судам у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» - в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
У разі, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина шоста статті 294 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК Українив судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо зако-ном не визначено іншого порядку їх встановлення. Зі змісту зазначеної норми права, а також роз'яснень, викладених у пункті першомупостанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»слідує, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встанов-лення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із за-яви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Отже у судовому по-рядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним, чи тягне він правові наслідки та чи є вимоги заявника безспірними.
Обґрунтовуючи необхідність встановлення факту отримання поранення при виконанні службових обов'язків 16.07.2023 року вибухової травми, закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку з цефалічним, вестибулоатактичним синдромами внаслідок дій противника під час захисту Батьківщини ОСОБА_1 акцентував увагу на відсутності іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між отриманням ним поранення та військовою агресією Російської Федерації.
Метою встановлення такого факту зазначив визначення його статусу як особи, що перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто для отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, а в подальшому допомоги від гуманітарних організацій.
Статтею 2 Конвенції передбачено, що крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієїКонвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов'язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов'язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих.
Положеннями статті 13 Конвенції передбачено, що вона застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії та особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил.
Разом з тим, згідно з положеннями статті 13 Конвенції, вона застосовується до поранених і хворих, які належать до визначених категорій осіб:
1. Особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил;
2. Членів інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема, членів організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано, за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема такі організовані рухи опору, відповідають таким умовам: a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих; b) мають постійний відмітний знак, добре помітний на відстані; c) носять зброю відкрито; d) здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни;
3. Членів особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує;
4. Осіб, які супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу, наприклад цивільних осіб із екіпажів військових літаків, військових кореспондентів, постачальників, особового складу робочих підрозділів або служб побутового обслуговування збройних сил, за умови, що вони отримали на це дозвіл збройних сил, яких вони супроводжують.
5. Членів екіпажів суден торгового флоту, у тому числі капітанів, лоцманів та юнг, а також екіпажів цивільних повітряних суден сторін конфлікту, які не користуються більш сприятливим режимом згідно з будь-якими іншими положеннями міжнародного права.
6. Жителів неокупованої території, які під час наближення ворога озброюються, щоб чинити опір силам загарбника, не маючи часу сформуватися в регулярні війська, за умови, що вони носять зброю відкрито й дотримуються законів і звичаїв війни.
Таким чином, встановлення факту поранення внаслідок збройного конфлікту з метою набуття прав, гарантованих цією Конвенцією, не пов'язується з виконанням службових обов'язків заявником, правове значення у такому випадку має факт належності його до складу збройних сил сторони конфлікту.
Отже, зі змісту обґрунтування заяви вбачається, що ОСОБА_1 хоче встановлення факту отримання ним поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тобто причинно наслідковий зв'язок та вину іншої держави.
Разом з тим, суд враховує наявні висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду, в яких вона послідовно й однозначно висловилася з приводу неможливості встановлення в судовому порядку факту поранення.
Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19 (провадження № 14-481цс19) за заявою про встановлення факту безпосередньої участі заявника у проведенні АТО та бойових діях зроблено висновок про те, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, справи про встановлення факту отримання травм у період проходження служби не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки визначено інший порядок їх встановлення.
Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу на те, що перекладання на суд функцій такого органу суперечило б вимогам закону, створило б умови для уникнення встановленої законодавством процедури. Проте, особа, якій рішенням уповноваженого органу (комісії) відмовлено, не позбавлена права звернутися до суду з метою оскарження такого рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у відкритті провадження за даною заявою.
Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвали суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвали суду не впливають.
Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, які би стали підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 27 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова