20 листопада 2025 року Чернігів Справа № 750/12491/23
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді В. В. Падій, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення відшкодувань за порушення встановленого законом строку,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення відшкодувань за порушення встановленого законом строку, в якому просить:
- визнати, що протиправна бездіяльність, протиправні дії Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, протиправна бездіяльність відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, зараз має назву Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, і тривале невиконання судових рішень по справі №750/3857/21 Державною казначейською службою України призвели до завдання матеріальної шкоди у розмірі 19548 грн 04 коп., що складають 3 % річних у розмірі 2219 грн 18 коп. і інфляційні втрати у розмірі 17328 грн 86 коп.;
- стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 суму у розмірі 19 548 грн 04 коп., що складають 3 % річних у розмірі 2219 грн 18 коп. і інфляційні втрати у розмірі 17328 грн 86 коп. шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку.Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 16.10.2023 позов ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про стягнення відшкодування за порушення встановленого законом строку перерахування коштів, інфляційне збільшення сум матеріальної шкоди задоволено; стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 2 219 грн 18 коп. та інфляційні втрати у розмірі 17 328 грн 86 коп., а всього 19 548 грн 04 коп. (дев'ятнадцять тисяч п'ятсот сорок вісім гривень 04 копійки), шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29.07.2025 апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задоволено частково; рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16.10.2023 скасовано; провадження у справі закрито; заяву ОСОБА_1 про направлення справи №750/12491/23 за встановленою юрисдикцією задоволено; направлено справу №750/12491/23 до Чернігівського окружного адміністративного суду.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 25.08.2025 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Державною казначейською службою України поданий відзив на позов, в якому заперечують проти задоволення позову повністю з таких підстав. Листом від 27.07.2023 №5-11-11/13491 Казначейством було роз'яснено позивачу, що нарахування компенсації та інфляційних втрат на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 по справі № 750/3857/21 не передбачено чинним законодавством, оскільки компенсація за порушення строку перерахування коштів, передбачена Законом України ««Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на судові рішення, виконання яких здійснено за КПКВК 3504030. Зауважують, шо, законодавство не передбачає строку для виконання рішень суду про стягнення відшкодування шкоди з Державного бюджету України. У випадку з позивачем йдеться про стягнення коштів у відшкодування шкоди не з державного органу, а з державного бюджету. Звертають увагу суду, що Порядок № 845, відповідно до якого виконувався виконавчий лист по справі № 750/3857/21, не передбачає строку для виконання рішень суду про відшкодування шкоди з державного бюджету, проте, законодавством визначено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Оскільки законодавство, яке визначає механізм відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, не передбачає виконання судових рішень про відшкодування шкоди з Державного бюджету України саме в тримісячний строк, то у позивача відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про нарахування та виплату компенсації в розмірі 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення.
Позивачем подана відповідь на відзив на позов, в якій вказує, що Державна казначейська служба України свавільно і незаконно коментує законодавство України про нарахування компенсацій на свій розсуд. Неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу № 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року № 18966/02).
Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України поданий відзив на позов, в якому заперечує проти задоволення позову, вважає їх безпідставними та необґрунтованими з огляду на той факт, що у зазначеній справі боржником виступає саме Державний бюджет України, а Державна казначейська служба України є органом, уповноваженим на виконання відповідного судового рішення. На виконання вказаного судового рішення, 19.07.2023 Державою казначейською службою України здійснено безспірне списання коштів на користь ОСОБА_1 , за рахунок бюджетної програми КПКВК 350430. Вважають, що норми статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюються на судові рішення, що виконуються за рахунок коштів бюджетної програми КПКВК 350430, а тому правові підстави для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат у цьому випадку відсутні. Зазнають, що жоден з державних органів, залучених у справі № 750/3857/21, не є боржником у розумінні статті 625 ЦК України.
Позивачем подана відповідь на відзив на позов, в яких просить суд відхилити доводи, викладені відповідачем у відзиві на позов, як необґрунтовані; в обґрунтування позовних вимог посилається на судову практику Великої Палати Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 у справі № 915/533/15, від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 08.05.2018 у справі № 825/370/17.
Ухвалою суду від 06.10.2025 у задоволенні клопотання Державної казначейської служби України про проведення розгляду справи №750/12491/23 за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.
23.09.2025 та 25.09.2025 позивачем подані клопотання про прийняття судом окремих ухвал, якими встановити зловживання процесуальними правами Державною казначейською службою України та Міністерства юстиції України згідно статті 249 КАС України. Заяви обґрунтовує тим, що посадовими особами протягом судового розгляду справи №750/12491/23 свідомо порушуються норми законодавства України і міжнародних договорів: свідоме і відверте ігнорування положень статей 3,8,9,19,124,129,129-1 Конституції, Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», прийнятого на реалізацію пілотного рішення Європейського суду з прав людини «Юрій Миколайович Іванов проти України, статей 6,14,242,370 Кодексу адміністративного судочинства України, відмову врахувати правову позицію і судову практику Верховного Суду, Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) і намагання її переглянути, свавільне тлумачення положень законодавства України, що не входить до компетенції посадових осіб; посилання на судову практику Верховного Суду, які не регулюють спірні правовідносини з метою перешкоджання розгляду справи і можуть призвести до негативних наслідків, ставить під сумнів дієвість в Україні таких складових верховенства права як обов'язковість виконання судового рішення, а також принципи правової визначеності та легітимних очікувань.
З цього приводу суд зауважує, що згідно частини 3 статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов'язків, неналежного виконання професійних обов'язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.
Отже законодавець констатує право суду постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами стороною по справі, а не його обов'язком, а тому суд не вбачає підстав для задоволення клопотань позивача щодо винесення окремих ухвал стосовно встановлення зловживань процесуальними правами Державною казначейською службою України та Міністерства юстиції України згідно статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України. Крім того суд зауважує, що Міністерство юстиції України не є стороною по справі.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.
Судом встановлено, що 11.06.2021 рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова у справі №750/3857/21 позов ОСОБА_1 задоволено частково; стягнуто на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України 50000,00 гривень шляхом безспірного списання коштів Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку України; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 08.10.2021 у справі №750/3857/21 апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми) та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишено без задоволення; рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 11.06.2021 року залишено без змін.
Рішення суду набрало законної сили 08.10.2021.
23.10.2021 Деснянським районним судом м. Чернігова видано виконавчий лист № 750/3857/21 на виконання вказаного рішення суду від 11.06.2021.
26.10.2021 позивач подав вказаний виконавчий лист до Державної казначейської служби України через Головне управління Державної казначейської служби України в Чернігівській області.
19.07.2023 Державна казначейська служба України перерахувала на рахунок позивача 50 000,00 гривень на виконання рішення суду від 11.06.2021 по справі № 750/3857/21.
20.07.2023 позивач звернувся до Державної казначейської служби України із заявою про нарахування 3 % річних і інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова по справі № 750/3857/21.
Державна казначейська служба України листом від 27.07.2023 № 5-11-11/13491 повідомила позивача, що 19.07.2023 Казначейством здійснено безспірне списання коштів на підставі виконавчого листа Деснянського районного суду міста Чернігова від 23.10.2021 по справі№ 750/3857/21 за рахунок бюджетної програми 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна, стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових осіб» (далі - КПКВК350430) та що компенсація за порушення строку перерахування коштів, передбачена Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на судові рішення, виконання яких здійснено за КПВК 3504030.
Вважаючи порушеними свої права та інтереси позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
За частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлює Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За частиною першою статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Суд зауважує, що ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прийнятий 05.06.2012 та набрав чинності 01.01.2013.
Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом.
Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.
Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.
Оскільки парламент прийняв Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17, від 29.06.2022 у справі № 477/874/19.
Суд зауважує, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України, тому суд вважає, що приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання, незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц.
Крім того Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною права на суд (рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 07.05. 2002. З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15.01.2009).
15.10.2009 ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява № 40450/04).
Воно набуло статусу остаточного 15.01.2010. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов'язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення).
ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).
05.06.2012 Україна прийняла Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ, про що вказує пояснювальна записка до проєкту цього закону.
Однак Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (рішення у справі «Бурмич та інші проти України» (Burmych And Others v. Ukraine, заяви № 46852/13 та інші, § 125 від 12.10.2017).
Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц (пункт 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов'язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови).
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема, не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21.
Також при розгляді даної справи суд приймає до уваги, що постановою Великої Палати Верховного суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19 зроблено наступний висновок: «Ураховуючи викладені вище висновки, наявну неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов'язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному в чинному судовому рішенні (несвоєчасне виконання державою судового рішення), та необхідність забезпечення єдності такої практики, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17 та від 19 серпня 2020 року у справі № 826/7444/16 щодо відсутності правових підстав для стягнення з ДКС України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв'язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у ДКС України не виникло перед позивачем грошового зобов'язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні статті 625 ЦК України.
115. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).
116. Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23)).
126. У разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором, до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання застосовуються вимоги частини другої статті 625 ЦК України.
127. Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливості стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.».
Отже у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Як встановлено судом, рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 08.10.2021 у справі № 750/3857/21 позов ОСОБА_1 задоволено частково; стягнуто на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України 50000,00 гривень шляхом безспірного списання коштів Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку України; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
23.10.2021 Деснянським районним судом м. Чернігова видано виконавчий лист № 750/3857/21 на виконання вказаного рішення суду від 11.06.2021 та позивачем 26.10.2021 наданий до органів казначейської служби .для виконання.
Проте лише 19.07.2023 Державною казначейською службою України перерахувало на рахунок позивача 50000,00 гривень на виконання рішення суду від 11.06.2021 по справі№ 750/3857/21.
Отже відповідач належним чином не виконав наведених зобов'язань перед позивачем, оскільки, як свідчать матеріали справи ДКС України лише 19.07.2023 перерахував на розрахунковий рахунок позивача кошти в сумі 50 000,00 грн, тоді як виконавчий лист ним був отриманий 26 жовтня 2021 року.
Суд наголошує на тому, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів в межах, визначеного частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3 % річних та інфляційних втрат.
Таким чином положення частини другої статті 625 ЦК України щодо стягнення з ДКС України на користь позивача інфляційних втрат підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи статті 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою), підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання в порядку, визначеному Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду.
Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Згідно частини третьої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача. У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повертає заяву стягувачу.
Згідно частини четвертої статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
За частиною шостою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.
19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Проте у постанові від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).
Отже позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Судом встановлено, що 26.10.2021 Державна казначейська служба України отримала виконавчий лист №750/3857/21, виданий на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова, отже, три місяці для виконання рішення суду в справі №750/3857/21 сплинули 26.01.2021.
Водночас стягнуті з відповідача за рішенням суду кошти в сумі 50 000,00 грн були перераховані на розрахунковий рахунок позивача 19.07.2023.
З наведеного слідує, що днем початку прострочення держави-боржника та нарахування індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 27.01.2021, а днем завершення - 18.07.2023.
Зі змісту прохальної частини позову слідує, що позивач просить стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 суму у розмірі 19 548 грн 04 коп., що складають 3 % річних у розмірі 2219 грн 18 коп. і інфляційні втрати у розмірі 17328 грн 86 коп. шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку.
З розрахунку позивача, який викладений у позові слідує, що кількість прострочених днів виконання судового рішення є, з 26.01.2022 по 19.07.2023 та становить 845 днів, проте судом, з урахуванням вищевказаних норм права та правових висновків Великої Палати Верховного суду, встановлено, що цей строк необхідно рахувати з 27.01.2022 по 18.07.2023, що становить 538 днів.
Отже розмір 3 % річних становить 2210,96 грн, інфляційні втрати у розмірі 14959,42 грн, що становить разом суму у розмірі 17170,38 грн.
За таких обставин суд вважає визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 у справі № 750/3857/21 та стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 17328 (сімнадцять тисяч триста двадцять вісім ) грн 86 коп, що складаються з 3 % річних у розмірі 2210 (дві тисячі двісті десять) грн 96 коп. та інфляційних втрат у розмірі 14959 (чотирнадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн 42 коп. за несвоєчасне виконання рішення суду.
Позовні вимоги про визнання протиправної бездіяльності, протиправними дії Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, зараз має назву Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо тривалого невиконання судового рішення по справі №750/3857/21 не підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вказані суб'єкти владних повноважень здійснювали виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 у справі № 750/3857/21.
Натомість матеріали справи містять заяву позивача від 26.10.2021 про надання виконавчого листа, виданого Деснянським районним судом м. Чернігова у справі №750/3857/21 до Державної казначейської служби України через Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, який і здійснював виконання вказаного судового рішення.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши фактичні обставини справи, що лежать в основі спору по даній справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на всі аргументи учасників справи, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Отже враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позов має бути задоволений частково.
При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті2та частини 2 статті77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Правові підстави для розподілу судових витрат згідно статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.06.2021 у справі № 750/3857/21.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 17328 (сімнадцять тисяч триста двадцять вісім ) грн 86 коп, що складаються з 3 % річних у розмірі 2210 (дві тисячі двісті десять) грн 96 коп. та інфляційних втрат у розмірі 14959 (чотирнадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн 42 коп. за несвоєчасне виконання рішення суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ).
Відповідач: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (вул. Городецького архітектора, буд. 13, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ - 00015622).
Відповідач: Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, буд. 6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ - 37567646).
Відповідач: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернігівській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (пр-т. Миру, буд. 43, м. Чернігів, код ЄДРПОУ - 43316700).
Суддя В.В. Падій