Справа № 607/3753/25Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/817/351/25 Доповідач - ОСОБА_2
Категорія - ч.1 ст.286 КК України
19 листопада 2025 р.
Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду в складі:
головуючого судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участі:
секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_8
представника потерпілого ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 вересня 2025 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025211060000010 від 12 січня 2025 року,
цим вироком
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Безлюдовка Харківського району Харківської області, українця, громадянина України, із середньою-спеціальною освітою, одруженого, зареєстрованого за адресою АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі три тисячі сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 52 700 (п'ятдесят дві тисячі сімсот) гривень, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком один рік.
Відмовлено у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 про стягнення з ОСОБА_7 заподіяної моральної шкоди.
Вирішено питання щодо судових витрат, арешту майна та речових доказів.
Згідно вироку суду, 12.01.2025 близько 12 години 20 хвилин водій ОСОБА_7 , керуючи технічно справним автомобілем «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , рухався автодорогою М-30 «Стрий - Тернопіль - Кропивницький - Знам?янка - Луганськ - Ізварине» крайньою правою смугою руху у напрямку м. Тернопіль. В межах 156 км + 400 м неподалік с. Смиківці Тернопільського району Тернопільської області водій ОСОБА_7 зупинив автомобіль «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , на правому узбіччі навпроти заїзду на територію Аеропорту «Тернопіль», після чого розпочав рух з правого узбіччя, оскільки мав намір здійснити маневр розвороту ліворуч. Розпочавши маневр розвороту з правого узбіччя, водій ОСОБА_7 не був достатньо уважний, належно не стежив за дорожньою обстановкою, умовами та відповідно не реагував на їх зміну, не обрав безпечної на даній ділянці автодороги швидкості руху, чим порушив вимоги пунктів: 1.5 ч.1, 1.10, (в частині визначення понять: «безпечна швидкість», «дорожні умови», «дорожня обстановка», і виконання їх вимог), 2.3 (б, д) Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10.10.2001 (надалі - ПДР), із змінами та доповненнями, а також вимоги, які наведені у абзацах 1, 2 частини 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» №3353-XII від 30.06.1993, із змінами та доповненнями, які зобов'язували своїми діями не створювати загрозу безпеці дорожнього руху, небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю чи здоров'ю громадян, завдати матеріальних збитків. У цей час лівою смугою руху автодороги М-30 «Стрий - Тернопіль - Кропивницький - Знам?янка - Луганськ - Ізварине» рухався зі швидкістю 94... 108 км/год технічно справний автомобіль «Renault Duster», р.н. НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Перед початком виконання маневру розвороту ліворуч водій
ОСОБА_7 у порушення вимог п.п. 10.1, 10.4 ПДР не переконався, що це буде безпечним і не створюватиме небезпеки іншим учасникам руху, а розпочав виконання маневру розвороту проїзною частиною дороги, де в цей час рухався автомобіль «Renault Duster», р.н. НОМЕР_2 . Внаслідок порушення вказаних пунктів Правил дорожнього руху водій ОСОБА_7 не забезпечив безпеку дорожнього руху, тим самим створивши небезпеку для руху водія автомобіля «Renault Duster», р.н. НОМЕР_3 ОСОБА_9 та допустив зіткнення боковою лівою частиною автомобіля «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , із передньою частиною автомобіля «Renault Duster», р.н. НОМЕР_4 , поблизу горизонтальної дорожньої розмітки, яка поділяє транспортні потоки протилежних напрямків 1.11 Правил дорожнього руху. У результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди водій автомобіля «Renault Duster», р.н. НОМЕР_5 , ОСОБА_9 отримав тілесні ушкодження у вигляді: закритої травми правого колінного суглоба у виді перелому латерального виростку великогомілкової кістки, із забиттям м?яких тканин у вигляді набряку, закритої черепно-мозкової травми із забиттям головного мозку легкого ступеня (за клінічною класифікацією), переломами кісток лицевого черепа (верхньої і медіальної (внутрішньої) стінок правої верхньощелепової пазухи однойменної кістки, кісток носа), що супроводжувалась розвитком субарахноїдального (під м?яку мозкову оболонку) крововиливу та крововиливу у речовину лобових часток півкуль головного мозку, рани лобової ділянки голови з пошкодженням апоневроза, які не були небезпечними для життя та у своєму клінічному перебігу супроводжується тривалим (більше 21 день) розладом здоров?я і за цією ознакою належать до середньої тяжкості тілесних ушкоджень - п.п. 2.2.1, 2.2.2 «Правил судово-медичного визначення ступня тяжкості тілесних ушкоджень» (МОЗ України, Київ, 1995). Порушення водієм ОСОБА_11 вимог п.п. 10.1., 10.4. Правил дорожнього руху перебуває у прямому причинному зв?язку із настанням даної дорожньо-транспортної пригоди та спричиненням потерпілому ОСОБА_9 середньої тяжкості тілесного ушкодження.
В апеляційній скарзі представник потерпілого ОСОБА_9 адвокат ОСОБА_10 , не оспорюючи правильність кваліфікації дій обвинуваченого та доведеності його вини у вчиненні кримінального правопорушення, вважає вирок таким, що підлягає зміні в частині вирішення цивільного позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що потерпіла сторона не погоджується із висновками суду першої інстанції, які стали підставою у відмові у задоволенні цивільного позову, а саме, що відшкодовувати таку шкоду повинна юридична особа ТзОВ “Добродар ко», з якою на момент вчинення злочину, ОСОБА_7 перебував у трудових відносинах.
Вважає такі висновки судді суду першої інстанції таким, що не ґрунтуються на вимогах закону та не підтвердженні матеріалами справи.
Апелянт погоджується, що шкода завдана внаслідок ДТП з вини водія, який виконував трудові обов'язки та на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується останнім, а не безпосередньо винним водієм.
Посилається на постанову ВП ВСУ від 05.12.2018 у справі №426/16825/16-ц у якій зроблено висновок про те, що що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець. Отже, шкода (у тому числі моральна) завдана внаслідок ДТП з вини водія, який виконував трудові обов'язки та керував автомобілем, що належить роботодавцю, на відповідній правовій підставі відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Разом з тим, тлумачення ч.1 ст.1172 ЦК України свідчить, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв'язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків і при цьому, керував транспортним засобом, який належить роботодавця або на законній правовій підставі перебував у роботодавця.
Звертає увагу суду, що у даній справі місцевим судом залишено поза увагою те, що ОСОБА_7 на момент дорожньо-транспортної пригоди хоч і перебував у трудових відносинах із ТзОВ “Добродар ко», однак ДТП вчинив тим транспортним засобом, який не належить роботодавцю і не перебував на момент вчинення ДТП в користуванні роботодавця і роботодавцем в управління ОСОБА_7 не передавався.
Також вказує на те, що матеріали справи не містять жодних доказів, що ОСОБА_7 12.01.2025 (день тижня - неділя) близько 12 год. 20 хв. керуючи автомобілем «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 та рухаючись у бік м.Тернопіль автодорогою М-30 «Стрий - Тернопіль - Кропивницький - Знам?янка - Луганськ - Ізварине» крайньою правою смугою руху у напрямку м. Тернопіль. В межах 156 км + 400 м неподалік с. Смиківці Тернопільського району Тернопільської області, виконував свої службові обов'язки покладені на нього роботодавцем в межах укладеного контракту.
Наголошує на тому, що відповідач в порушення принципу змагальності, не надав жодного доказу, який би вказував на те, що транспортний засіб «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , належав ТзОВ “Добродар ко», натомість матеріали справи містять протилежні докази, які вказують, що власником даного транспортного засобу на момент вчинення ДТП була фізична особа, а не роботодавець.
Враховуючи вищевказане, на переконання апелянта, в даному конкретному випадку, суд помилково прийшов до переконання про те, що нести відповідальність за завдану моральну шкоду повинен нести роботодавець, а не особа, яка завдала шкоду.
Апелянт вважає, що ОСОБА_9 правомірно звернувся до відповідача у зв'язку з тим, що саме відповідач є тією особою, що несе відповідальність за нанесену шкоду внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, оскільки транспортний засіб на момент ДТП не належав роботодавцю обвинуваченого, та останній керуючи ним не виконував трудових обов'язків.
На підставі вищенаведеного просить вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 вересня 2025 року в частині цивільного позову змінити, цивільний позов задовільнити, стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 150000 грн. моральної шкоди внаслідок вчинення злочину, в іншій частині вирок залишити без змін.
Одночасно, апелянт просить поновити строк на апеляційне оскарження з тих мотивів, що останній день подання апеляційної скарги припав на вихідний день.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду; представника потерпілого ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10 , який підтримав подану апеляційну скаргу та, навівши аналогічні викладеним у ній мотиви, просять змінити вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.09.2025 р. в частині вирішення цивільного позову та задовольнити цивільний позов потерпілого ОСОБА_9 в повному обсязі; захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_8 , який рішення місцевого суду вважає законним та обґрунтованим і тому просить залишити його без зміни; прокурора, який вказуючи на допущені судом першої інстанції порушення під час розгляду цивільного позову, просить скасувати вирок місцевого суду, в частині вирішенні цивільного позову, та в цій частині призначити новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства; перевіривши матеріали кримінального провадження; та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Як встановлено з матеріалів кримінального провадження, вирок суду першої інстанції відносно ОСОБА_7 ухвалено 18 вересня 2025 року.
Відповідно до ч.2 ст.395 КПК України апеляційна скарга на вирок може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Таким чином, строк на апеляційне оскарження вироку Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 вересня 2025 року закінчувався 18 жовтня 2025 року, що є суботою - неробочим днем.
За загальним правилом, яке регламентовано приписами ст.115 КПК України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Судом встановлено, що апеляційна скарга на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 вересня 2025 року подана адвокатом ОСОБА_10 20 жовтня 2025 року, що припадає на перший робочий день після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо такий випадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день.
За таких обставин, вважаю, що строк на апеляційне оскарження апелянтом не пропущено і підстави для вирішення питання про його поновлення відсутні.
Відповідно до ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Висновок суду про винність обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні злочину, за вказаних у вироку обставин та кваліфікація його дій відповідає фактичним обставинам справи, підтверджений зібраними у встановленому порядку доказами, які належно оцінені судом і в апеляції не оскаржується.
Разом з тим, заслуговують на увагу доводи апелянта про недотримання судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону під час вирішення цивільного позову, поданого потерпілим ОСОБА_9 .
Як вбачається з матеріалів справи, адвокатом ОСОБА_10 в інтересах потерпілого ОСОБА_9 заявлено цивільний позов, у якому потерпілий просить стягнути на свою користь з ОСОБА_7 моральну шкоду в розмірі 150 000 (сто п'ятдесят тисяч) гривень моральної шкоди внаслідок вчинення злочину. (т.1 а.п.18)
Судом першої інстанції відмовлено у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 про стягнення з ОСОБА_7 заподіяної моральної шкоди з тих мотивів, що на час дорожньо-транспортної пригоди обвинувачений ОСОБА_7 перебував у трудових відносинах із ТЗОВ “Добродар ко», а згідно ч.1 чт.1172 ЦК України юридична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових обов'язків.
Згідно з ч. 5 ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Згідно з ч.1 ст.129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
При цьому суд зобов'язаний усебічно, повно й об'єктивно дослідити обставини справи, з'ясувати характер і розмір витрат, зумовлених кримінальним правопорушенням, установити злочинний зв'язок між діянням і шкодою, що настала, і дати у вироку належну оцінку таким обставинам.
Згідно з ч. 2 ст. 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Положеннями ч. 1 ст. 1172 ЦК передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Проведене апеляційним судом дослідження матеріалів кримінального провадження дає підстави для висновку, що цих вимог закону при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 суд першої інстанції не дотримався в повній мірі.
На переконання колегії суддів, аналіз норм ЦК України та висновку викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 426/16825/16-ц (провадження № 14-497цс18), дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець.
Отже, шкода (у тому числі моральна) завдана внаслідок ДТП з вини водія, який виконував трудові обов'язки та керував автомобілем, що належить роботодавцю, на відповідній правовій підставі відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Однак, наведене вище не було враховано судом першої інстанцій при розгляді цивільного позову.
Відмовляючи у задоволенні цивільного позову потерпілої сторони місцевий суд прийшов до переконання, що відшкодовувати таку шкоду, відповідно до ч.1 ст.1172 ЦК України, повинна юридична особа - ТзОВ “Добродар ко», з якою на момент вчинення злочину, ОСОБА_7 перебував у трудових відносинах.
Такий висновок суду першої інстанції базувався на встановлених у судовому засіданні обставинах, а саме, що на час дорожньо-транспортної пригоди обвинувачений ОСОБА_7 перебував у трудових відносинах із ТзОВ «Добродар ко».
Так, судом зазначено, що вказана обставина підтверджується зокрема, показаннями обвинуваченого ОСОБА_7 наданими під час його допиту в судовому засіданні, характеристикою ТзОВ «Добродар ко» щодо ОСОБА_7 (т.1, а.п.178), наказом ТзОВ «Добродар ко» про прийняття ОСОБА_7 на роботу (т.1, а.п.180), відповіддю ГУ ДПС на запит адвоката (т.1, а.п.211).
Проте, судом першої інстанції не взято до уваги, що власником транспортного засобу «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 є ОСОБА_12 , а користувачем на момент дорожньо-транспортної пригоди був ОСОБА_7 (а. п.194)
Дані обставини стверджуються також постановою при визнання речовими доказами від 13 січня 2025 року, складеною старшим слідчим СВ ВП №1 (м. Тернопіль) Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області ОСОБА_13 та ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13.03.2025 про арешт майна. (а.п.60-61, 66-68)
Крім того, колегія суддів зауважує, що із досліджених характеристики ТзОВ «Добродар ко» щодо ОСОБА_7 , наказу ТзОВ «Добродар ко» про прийняття ОСОБА_7 на роботу, відповіді ГУ ДПС, наданої на адвокатський запит, не можливо встановити, що ОСОБА_7 12.01.2025 р. (день тижня - неділя) близько 12 год. 20 хв. керуючи автомобілем «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , який на праві власності належить ОСОБА_12 , та рухаючись у бік м. Тернопіль автодорогою М-30 «Стрий - Тернопіль - Кропивницький - Знам?янка - Луганськ - Ізварине» крайньою правою смугою руху у напрямку м. Тернопіль в межах 156 км + 400 м неподалік с. Смиківці Тернопільського району Тернопільської області, виконував свої службові обов'язки покладені на нього роботодавцем.
Таким чином, вирішуючи цивільний позов у частині відшкодування моральної шкоди, місцевий суд не взяв до уваги вимог статей 1172, 1187 ЦК України та не з'ясував з достатньою повнотою чи виконував ОСОБА_7 , керуючи траспортним засобом «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , 12.01.2025 р. близько 12 год. 20 хв., свої трудові (службові) обов'язки на момент вчинення ДТП.
Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/18006/15-ц від 04.07.2018 року, відповідно до якого відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
У цьому ж рішенні Велика палата Верховного Суду констатувала, що у випадку, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
З матеріалів справи вбачається, що на момент ДТП цивільно-правова відповідальність транспортного засобу «Mercedes Benz 412 D», р.н. НОМЕР_1 , була застрахована у ПрАТ “Страхова компанія “Перша» на підставі страхового полісу №221754834 відповідно до якого страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду заподіяну життю та здоров'ю становить 320 000 грн., за шкоду, заподіяну майну - 160 000 грн. (т.1 а.п.206)
Таким чином, оскільки на момент ДТП цивільно-правова відповідальність транспортного засобу «Mercedes Benz 412D», р.н. НОМЕР_1 , була застрахована, покладення обов'язку з відшкодування шкоди тільки на цивільного відповідача суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.
Колегія суддів звертає увагу, що ПрАТ “Страхова компанія “Перша», де була застрахована на час ДТП цивільна відповідальність транспортного засобу, яким керував обвинувачений, не була залучена до участі у розгляді справи як співвідповідач.
Крім того, колегія суддів враховує практику Верховного Суду, згідно якої стягнення із засудженого моральної шкоди в повному розмірі без урахування відповідальності страховика, визначеної договором страхування та посвідченої відповідними полісом, суперечить вимогам Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортів».
Тобто, доводи апеляційної скарги потерпілої сторони щодо істотного порушення судом вимог кримінального процесуального закону, при вирішенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 , - є слушними та заслуговують на увагу.
Узагальнюючи наведене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи цивільний позов, залишив поза увагою вимоги статей 1166, 1167, 1187, 1194 ЦК України, не врахував усіх обставин дорожньо-транспортної події за участю застрахованого транспортного засобу, не з'ясував та належним чином не дослідив, чи ОСОБА_7 дійсно виконував свої трудові (службові) обов'язки на момент вчинення ДТП і, як наслідок, прийшов до передчасного та необгрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні цивільного позову потерпілого.
Оскільки вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 потребує дослідження доказів у цій частині, які не досліджувались або неповно досліджувались судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості дослідження таких доказів, і вирок суду у цій частині підлягає скасуванню.
Характер таких порушень, допущених судом першої інстанції при ухваленні вироку, не дає можливості усунути їх під час апеляційного розгляду, а тому у відповідності до ст.415 КПК України, з урахуванням загальних засад кримінального провадження, визначених приписами ст.7 цього Кодексу, колегія суддів приходить до переконання, що вирок суду, в частині вирішення цивільного позову щодо відшкодування матеріальної шкоди, слід скасувати з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 404, 405, 407, 409, 412, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_9 адвоката ОСОБА_10 - задовольнити частково.
Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 вересня 2025 р. відносно ОСОБА_7 , у частині вирішення цивільного позову щодо відшкодування моральної шкоди, - скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
В решті вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 вересня 2025 року відносно ОСОБА_7 залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий
Судді