Справа № 462/9132/24 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/459/25 Доповідач: ОСОБА_2
17 листопада 2025 року м. Львів
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:
Головуючого - судді ОСОБА_2
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4
секретаря судового засідання - ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Львова, українця, громадянина України, одруженого, непрацюючого, з середньою спеціальною освітою, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,
за участю прокурора - ОСОБА_8
обвинуваченого ОСОБА_6
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_7
оскарженим вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, і призначено покарання у виді позбавлення волі 3 (три) роки.
Вирішено питання речових доказів.
Згідно вироку суду, ОСОБА_6 , будучи військовозобов'язаним згідно із Указом Президента України № 65/2022 від 24.02.2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України № 2105-ХІ від 03.03.2022 року та достовірно обізнаним про введення Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 по всій території України воєнного стану, оголошення та проведення на підставі Указів Президента України загальної мобілізації, будучи відповідно до довідки військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 № 118/2426 від 10.06.2024 року визнаним придатним до військової служби та згідно із ч. 1 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» призваним на військову службу під час мобілізації, у зв'язку із чим 10.06.2024 року був повідомлений про обов'язок з'явитись о 08.00 год. 12.06.2024 року до збірного пункту, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 для подальшої відправки до військової частини для проходження служби за мобілізацією, однак умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період, відмовившись від отримання повістки на відправку, про що співробітниками центру комплектування було складено відповідний акт. Надалі, перебуваючи за місцем свого проживання, не прибув без поважних причин до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки до місця проходження військової служби, на облік до визначеної для проходження служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_1 ЗСУ не став, до виконання покладених обов'язків не приступив, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
На вказаний вирок захисник обвинуваченого ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, у якій просить вирок Залізничного районного суду міста Львова від 01.04.2025 року скасувати, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_6 визнати невинуватим у пред'явленому йому обвинувачені, передбаченому ст. 336 КК України та виправдати у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.
В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні вироку не взяв до уваги наявність у обвинуваченого глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань, які перешкоджають йому захищати незалежність нашої держави в лавах Збройних Сил України. Зокрема, судом першої інстанції безпідставно відкинуто досліджувані під час судового розгляду докази, які за правовою позицією Верховного Суду (викладеною у постанові від 02.05.2024 у справі № 344/12021/22) є належними та допустимими для підтвердження, в умовах збройної агресії російської федерації проти України, і несумісних із військовою службою щирих релігійних переконань особи, що виключає і можливість притягнення її до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України.
ОСОБА_6 вже понад 8 років є присвяченним охрещенним служителем релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. Його обов'язки, як священнослужителя включають в себе навчання з Божого Слова, Біблії та проведення богослужінь. Згідно із заявою обвинуваченого до ІНФОРМАЦІЯ_3 від 04.06.2024 року, в якій обвинувачений заявив про свої несумісні із військовою службою релігійні переконання та прохання замінити виконання військового обов'язку невійськовою службою, обвинувачений зазначив про свої особисті релігійні переконання, які є сталими, які є його особистими та заснованими на його глибокому вивчені Біблії та вірі.
ОСОБА_6 доведено несумісність виконання військового обов'язку з його релігійними переконаннями, що підтверджено належними і достатніми доказами його участі у релігійній організації, що сповідує віровчення відповідного змісту, що є підставою для застосування судом ч. 4 ст. 35 Конституції України.
Судом під час судового розгляду було досліджено докази, як документальні, так і показання свідків, які підтверджують, що неявка обвинуваченого для відправки у військову частину була проявом його несумісних із військовою службою релігійних переконань, а не умисними діями направленими на ухилення від мобілізації, як вважає суд першої інстанції.
Просить дослідити письмові докази, які, як вважає сторона захисту, мають бути досліджені під час апеляційного провадження: довідку, видану Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № №16670 від 18.10.2024 року; заяву ОСОБА_6 до начальника Личаківсько - Залізничного ОРТЦК м. Львова від 04.06.2024 року; заяву ОСОБА_6 від 11.06.2024 року скеровану адресатам: міському голові м.Львова, Голові Львівської обласної Державної Адміністрації, Голові адміністрації залізничного району м. Львова; роздруківку статті з офіційного веб-сайту Свідків Єгови на тему «Чому Свідки Єгови не беруть участі у війнах?»; повідомлення України про часткове скасування відступу від зобов'язань від 08.04.2024 року з веб-сайту Ради Євпропи; Amicus curiae Венеційської комісії від 18.03.2025 року щодо необхідності забезпечення альтернативної (невійськової) служби в Україні під час воєнного стану. Також просить допитати свідка - ОСОБА_9 , фактичне проживання: АДРЕСА_3 . Зазначений свідок є священнослужителем (єпископом) в місцевій релігійній громаді Свідків Єгови та може підтвердити належність обвинуваченого до вказаної релігійної організації.
Заслухавши доповідь головуючого, пояснення обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника - адвоката ОСОБА_7 на підтримку апеляційної скарги та заявленого клопотання, виступ прокурора, який заперечив проти задоволення вимог сторони захисту, колегія суддів вважає, що клопотання та апеляційна скарга не підлягають до задоволення.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому, законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що дані вимоги закону судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного вироку щодо ОСОБА_6 дотримано.
У відповідності до ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно положень ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Статтею 22 КПК України встановлено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів, засобами, передбаченими цим кодексом.
Обов'язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК України, тобто винуватості обвинуваченого, форми вини, мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення, виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, у відповідності до положень ч.1 ст.92 КПК України, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим кодексом випадках, на потерпілого.
Статтею 85 КПК України визначено, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Згідно вимог ч.1 ст.94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожен доказ з точки зору його належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Оцінка доказів з точки зору їх достовірності та достатності для висновків є перш за все завданням суду першої інстанції. Апеляційний суд має перевірити, чи керувався суд першої інстанції під час оцінки доказів принципами, закладеними Конституцією та кримінальним процесуальним законом, а також чи достатньо мотивовані рішення судів про прийняття або відхилення тих чи інших доказів, чи є ці мотиви логічними і чи приймалися судами всі важливі фактори, необхідні для оцінки окремого доказу чи їх сукупності.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
При цьому, апеляційний суд звертає увагу на позицію, Європейського суду з прав людини, який неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
На переконання колегії суддів, суд першої інстанції, належно та повно дослідивши усі обставини кримінального провадження, керуючись законом, перевіривши та оцінивши докази, з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження, оцінивши кожен доказ з точки зору його належності, допустимості, достовірності, а сукупність наданих суду і безпосередньо досліджених судом доказів з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення по суті кримінального провадження, виходячи з усього комплексу встановлених під час судового розгляду фактичних обставин кримінального правопорушення, ураховуючи те, що можливості збирання доказів у вказаному кримінальному провадженні вичерпані, суд дійшов вірного висновку про винуватість ОСОБА_6 у вчиненому кримінальному правопорушенні, передбаченому ст. 336 КК України.
Колегія суддів критично оцінює доводи сторони захисту, що обвинувачений не міг проходити військову службу у зв'язку з релігійними переконаннями, оскільки це суперечить діючим нормам Закону.
Відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Частиною 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Статтею 1 цього Закону передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.
Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби.
Заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, Законом не передбачена.
Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 - на всій території України введено воєнний стан.
Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України - оголошено про проведення загальної мобілізації.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією), є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема, комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов'язується з умовами особливого періоду в державі - із загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
В свою чергу, міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Згідно ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За наведеного право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
При цьому жодна з норм Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
При цьому, ЄСПЛ послідовно вказує, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
Зокрема, ЄСПЛ у своїх рішеннях наголошує, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
Відповідно до ст. 2 Закону № 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Посилання захисника обвинуваченого на рішення ЄСПЛ «Баятян проти Вірменії», «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану», «Адян та інщші проти Вірменії», є безпідставними, оскільки зазначені рішення стосувалися осіб, які ухилилися від призову на строкову військову службу, а не від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. Вказана правова позиція висловлена у постановах ВС від 21 січня 2025 року у справі № 344/7666/22 (провадження № 51-1154км23), 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22 (провадження № 51-6732км23).
Що стосується долучених стороною захисту до матеріалів справи довідки від 18.10.2024 року за № 16670, згідно із якою ОСОБА_6 з 07.07.2016 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та листа-повідомлення ОСОБА_6 до ІНФОРМАЦІЯ_4 від 30.05.2024 року про заміну військового обов'язку на невійськовий у зв'язку із релігійними переконаннями, колегія суддів вважає такі неналежними доказами у даному кримінальному провадженні, оскільки жодним Законом, не передбачено звільнення (відстрочка, бронь) від призову у зв'язку з певним віросповіданням, як і заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу. Водночас, суд наголошує на тому, що призов ОСОБА_6 на військову службу по мобілізації не означає, що він був зобов'язаний брати до рук зброю, оскільки він міг бути задіяний у виконанні функцій, не пов'язаних із використанням зброї ( під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї).
Так, само не приймається до уваги, як неналежний доказ і витяг із інформаційної системи Резерв+від 27.06.2025 року про те, що ОСОБА_6 має бронювання , дійсне до 14.02.2026 року, оскільки на час вчинення ним кримінального правопорушення 12.06.2024 року такої відстрочки ОСОБА_6 не мав.
Окрім того, об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалила правову позицію, згідно з якою законодавство України не передбачає виключення з обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яке ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК України.
Призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї (ремонт техніки, вивезення поранених, будівництво укріплень тощо).
Об'єднана палата визнала, що впроваджена законом неможливість відмовитися від військової служби через переконання означає, що таке обмеження має застосовуватися пропорційно до мети, що переслідується, навіть під час захисту Вітчизни від агресії. Міркування, пов'язані з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, тому призов на військову службу під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї. (постанова Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24).
Щодо призначеного судом першої інстанції ОСОБА_6 покарання, то слід зазначити наступне.
Згідно зі ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Відповідно до вимог ст.65 КК України, суд призначає покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Крім того, призначене особі покарання має бути необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів.
У відповідності до позиції, висловленої у постанові Верховного суду від 17 жовтня 2019 року у справі № № 205/7091/16-к (№ 51 - 1532 км 19), поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
При призначенні покарання, суд першої інстанції належним чином врахував усі конкретні обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії нетяжких злочинів, особу обвинуваченого, який раніше несудимий, офіційно не працевлаштований, одружений, малолітніх дітей немає, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває. Обставин, які пом'якшують покарання та обтяжують покарання, судом не встановлено. Відтак, суд дійшов вірного висновку про призначення покарання обвинуваченому ОСОБА_6 у виді позбавлення волі. Таке покарання відповідає положенням ст.ст. 50, 65 КК України, є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_6 та його перевиховання та не є надто суворим.
Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника обвинуваченого не можуть бути визнані достатніми підставами для скасування вироку суду, так як є необґрунтованими та не підтверджені належними доказами.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що в задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_7 , обвинуваченого ОСОБА_6 про звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження слід відмовити. Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року щодо ОСОБА_6 за ст. 336 КК України слід залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 405, 407, 409, 419 КПК України, колегія суддів
В задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_7 , обвинуваченого ОСОБА_6 про звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження відмовити.
Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року щодо ОСОБА_6 за ст. 336 КК України залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 - без задоволення.
Касаційна скарга на рішення суду може бути подана до Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4