ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.11.2025Справа № 917/1241/25
Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу
за позовом заступника керівника Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави
до Міністерства освіти і науки України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка"
про зобов'язання вчинити дії
При секретарю судового засідання: Карашевич В.В.
Представники сторін:
від прокуратури: Синюк Інна Анатоліївна - службове посвідчення №070531 від 01.03.2023;
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи: Книш Микола Вікторович - представник за ордером серії ВІ №1316674 від 11.08.2025;
У липні 2025 року заступник керівника Полтавської окружної прокуратури (далі - Прокуратура) звернувся до Господарського суду Полтавської області в інтересах держави з позовом до Міністерства освіти і науки України (далі - Міністерство), в якому просив суд зобов'язати Відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права державної власності на приміщення Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка": двоповерховий цегляний житловий будинок по вулиці Короленка, 2, у місті Полтава, інвентаризаційний номер 101320031.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Міністерство не вживає заходи щодо оформлення правовстановлюючих документів на приміщення що перебуває на балансі Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" та державної реєстрації права державної власності на зазначену будівлю.
За твердженнями Прокуратури бездіяльність відповідача полягає у безпідставному зволіканні в оформленні правовстановлюючих документів на майно, що належить до державної власності та може призвести до нецільового використання приміщення або його вибуття з державної власності, що, в свою чергу, суперечить інтересам держави.
Без державної реєстрації права власності орган державної влади не може реалізовувати функції власника, в тому числі звертатись до суду в разі самовільного зайняття вказаного нерухомого майна чи вчинення інших протиправних дій, якими порушуються інтереси держави.
Також у позові викладено клопотання про залучення до участі у справі Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 30.06.2025 вищезазначені позовні матеріали передано за територіальною підсудністю на розгляд до Господарського суду міста Києва.
22.07.2025 вищезазначена позовна заява з додатками надійшла до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.07.2025 позовні матеріали передані на розгляд судді Мудрому С.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 16.09.2025. Залучено Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" (далі - Університет) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача. Встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
12.09.2025 через систему "Електронний суд" (зареєстровано 15.09.2025) Київська обласна прокуратура подала клопотання про відкладення підготовчого засідання.
16.09.2025 підготовче засідання не відбулося у зв'язку з перебуванням судді Мудрого С.М. у відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.09.2025 підготовче засідання призначено на 07.10.2025.
23.09.2025 через систему "Електронний суд" від Університету надійшла заява про участь його представника у засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2025 вищенаведене клопотання третьої особи було задоволено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.10.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 18.11.2025.
У судовому засіданні 18.11.2025 представник Прокуратури підтримав позовні вимоги, просив суд позов задовольнити.
Представник Університету виніс вирішення питання щодо задоволення позову на розсуд суду.
Відповідач не з'явився, хоча про місце, дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином.
У судовому засіданні 18.11.2025 на підставі статті 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги Прокуратури необґрунтованими.
20.07.1931 Павленко С.Д. та за довіреністю Ковальової М.З. уклали з Полтавським інститутом сільськогосподарського будівництва договір, відповідно до пункту 1 якого Полтавському інституту сільськогосподарського будівництва продано будівлю, що знаходиться в м. Полтаві по вулиці Короленківській під ч. 2 і містяться на земельній ділянці розміром шістсот п'ятдесят два цілих сорок шість сотих квадратних метрів і складається з одного цегляного будинку на півтора поверхи (літ. А), дерев'яного сараю з брандмауером (літ. В) та дерев'яного відхідника (літ. С).
Продаж вищезазначених домобудівель вчиняється за ціну одинадцять тисяч сто тридцять карбованців (пункт 2 Договору).
Згідно з пунктом 3 Договору від 20.07.1931 Інституту сільського господарчого будівництва надається право приступити до оволодіння та управління зазначеними домобудівлями на праві власності з цього дня, а також користуватися зазначеною земельною ділянкою на загальних підставах.
Згідно технічного паспорту на будівлю за адресою: м. Полтава, вул. Короленка, 2 розташований двох поверховий житловий будинок, загальною площею 10 282 кв.м, з яких житлова площа складає 194 кв.м, загальна земельна площа - 1097 кв.м. Окрім того, зазначено, що також обліковується за Інститутом сарай, сіни, сіни, веранда, сарай, всього під двором 496 кв.м, під фруктовим садом - 319 кв.м.
Відповідно до експлікації внутрішніх площ за вказаним об'єктом значиться 3 квартири.
Користувачем станом на 13.09.1984 зазначено "Строительный институт".
Відповідно до довідки Міністерства №15-08/2997 від 212.08.2024 на балансі Університету обліковується двоповерховий цегляний житловий будинок, який розташований по вулиці Короленка, 2 у місті Полтава, інвентаризаційний номер 101320031, первісною вартістю 1 160 713,00 грн, дата введення в експлуатацію (дата постановки на балансовий облік) 03.01.1959.
Відповідно до пункту 1.2. Статуту Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка", затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.12.2022 №90, Університет - автономний та самоврядний заклад вищої освіти зі статусом національний, який є державною бюджетною установою й належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.
Університет - багатогалузевий, класичний заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (молодшого бакалавра (молодшого спеціаліста), бакалавра, магістра, доктора філософії, доктора наук), фахової передвищої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти, повної загальної середньої освіти, здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру освітніх, наукових, науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність.
У пункті 1.3. Статуту зазначено, що Університет було засновано як Полтавський Інститут шляхетних дівчат 12 грудня 1818 року. У 1917 році Полтавське губернське земство відкрило Полтавське земське ремісниче училище, яке у 1919 році було реорганізовано в Індустріальний технікум, у якому було створено будівельний факультет, на базі якого у 1930 році на підставі наказу Наркомзему СРСР від 19.08.1930 №277/2965 "По Полтавському інституту сільськогосподарського будівництва", виданого відповідно до Постанови Ради народних комісарів СРСР від 23.07.1930 №237, було відкрито Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва. У 1961 році згідно з наказами Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР від 14.12.1960 №627 "Про перейменування Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва" заклад освіти перетворений у Полтавський інженерно-будівельний інститут. Відповідно до наказу Міністерства освіти України від 16.09.1994 №270 "Про реалізацію Постанови Кабінету Міністрів України", виданого згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.1994 №592 "Про вдосконалення мережі вищих навчальних закладів», на базі інституту створено Полтавський технічний університет. Відповідно до наказу Міністерства освіти України від 30.09.1997 №358 "Про оголошення постанови Кабінету Міністрів України №521 від 30.05.1997 року" на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 30.05.1997 № 521 "Про присвоєння імен навчальним закладам" Полтавський технічний університет перейменовано у Полтавський державний технічний університет імені Юрія Кондратюка.
Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2002 року №302/2002 "Про надання Полтавському державному технічному університету імені Юрія Кондратюка статусу національного" Університету надано статус національного і присвоєно найменування: Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 02 серпня 2019 року № 1054 "Щодо перейменування Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка" Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка перейменовано у Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка".
Пунктом 16.1 Статуту визначено, що матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, земельні ділянки, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.
Відповідно до законодавства України та з урахуванням організаційно-правової форми Університету з метою забезпечення статутної діяльності Міністерство освіти і науки України закріплює за Університетом на основі права господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, службове житло.
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань засновником Університету є Міністерство.
Водночас за інформацією з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме право власності на вищезазначений об'єкт нерухомості, який розташований по вулиці Короленка, будинок 2, у місті Полтава, не було зареєстровано за Міністерством, відомості до реєстру взагалі не внесені.
У зв'язку з невчиненням жодних дій (бездіяльністю) Міністерства щодо реєстрації права державної власності на об'єкт нерухомості, який розташований по вулиці Короленка, будинок 2, у місті Полтава, Прокуратура звернулася з цим позовом до суду.
Перевіряючи наявність підстав для представництва Прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає таке.
Прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу другого частини п'ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, пункт 40; від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, пункт 8.37; від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.16; від 20.06.2023 у справі №633/408/18, пункт 10.17; від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, пункт 8.54; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду).
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК України.
Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду сформувала такі висновки:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.
З огляду на стверджуване порушення Міністерством інтересів держави, Прокурор правильно визначив її відповідачем у цій справі, а тому на Прокурора не покладається обов'язок, визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", щодо звернення до компетентного органу перед поданням позову.
Вирішуючи спір у межах даної справи по суті, суд виходить з такого.
Відповідно до частини 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Пункт 1 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Згідно зі статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.
Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
Здійснюючи аналіз норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20) зазначала, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.
Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту (постанова Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №916/2938/21).
Також судом враховано положення статті 182 ЦК України, за якими право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина 1).
Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду (частина 3 статті 182 ЦК України).
За приписи частини 3 статті 334 ЦК України, згідно яких право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина 4 статті 334 ЦК України).
З урахуванням вищезазначеного випливає, що зазначені норми містять різне правове регулювання державної реєстрації і демонструють її різне правове значення.
Частина 2 статті 334 ЦК України однозначно встановлює момент набуття права власності на нерухомість - це державна реєстрація права.
Аналіз зазначених норм свідчить про необхідність їх спільного тлумачення. Державна реєстрація прав має спиратися на певний юридичний факт, зокрема договір. Як наслідок має певну причину, так і державна реєстрація не наділяється самодостатнім значенням, а є наслідком певної дії, яка визначається як підстава виникнення цивільних прав.
Тобто лише разом ці два юридичні факти необхідні та достатні для набуття особою права власності, обидва вони входять до юридичного складу.
Однак Прокурором помилково не враховано, що речові права на спірний об'єкт нерухомості були набуті, коли з державною реєстрацією не пов'язувалося набуття право власності (без державної реєстрації права).
Більше того, згідно з частиною 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з частиною 1 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.
Тобто підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21, від 06.10.2022 у справі №922/2013/21, від 17.11.2022 у справі №904/7841/21).
У постановах від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, від 16.10.2020 у справі №910/12787/17, від 29.08.2023 у справі №910/5958/20, від 22.03.2023 у справі №509/5080/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спору суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин.
Вказані висновки також відображені у постанові від 14.10.2019 у справі №910/6642/18, де об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що зі змісту статті 16 ЦК України та завдання господарського судочинства, викладеного у частині 1 статті 2 ГПК України, випливає, що, вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити
Проаналізувавши зміст позовних вимог Прокурора, суд дійшов до висновку, про те, що заявником не доведено, яке саме право чи законний інтересів держави є порушеним, невизнаним або оспорюваним, тобто правова позиція Прокурора будується виключно на домислах (безпідставних припущеннях).
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 86 ГПК України).
Отже, позов Прокуратури не підлягає задоволенню.
Судовий збір згідно статті 129 ГПК України покладається на Прокуратуру.
Керуючись статтями 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Відповідно до частин 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 20.11.2025.
СуддяСергій МУДРИЙ