ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.10.2025Справа № 910/6210/25
За позовом Служби безпеки України
до Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державного
госпрозрахункового зовнішньоторгівельного підприємства
«Спецтехноекспорт»
про стягнення 856.204,20 грн
Суддя Сівакова В.В.
секретар судового засідання Ключерова В.С.
за участю представників сторін
від позивача СтепаненкоО.М., самопредставництво
від відповідача Морозов Д.М., самопредставництво
Суть спору:
16.05.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Служби безпеки України до Дочірнього підприємства державної компанії «Укрспецекспорт»-Державне госпрозрахункове зовнішньоторговельне підприємство «Спецтехноекспорт» про стягнення 856.204,20 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.12.2021 між сторонами був укладений державний контракт № 21/207 на виконання якого позивачем було перераховано оплату за товар у розмірі 3.411.177,60 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 1244 від 28.12.2021, відповідач зобов'язаний був поставити товар у термін до 24.09.2022. Однак останнім були порушені строки поставки, що підтверджується видатковою накладною № 32 від 04.02.2025. Враховуючи неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення 856.204,20 грн, з яких 617.421,77 грн пені та 238.782,43 грн - 7% штрафу від вартості державного контракту.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/6210/25 від 23.05.2025 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання відповідних документів.
30.05.2025 позивачем усунено недоліки позовної заяви шляхом подання до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» відповідних документів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.06.2025 відкрито провадження у справі № 910/6210/25 та прийнято позовну заяву до розгляду; розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 22.07.2025.
Даною ухвалою встановлено відповідачу строк у п'ятнадцять днів з дня вручення даної ухвали для подачі відзиву на позов з урахуванням вимог ст. 165 Господарського процесуального кодексу України з доданням доказів, що підтверджують обставини викладені в ньому, та доказів направлення цих документів позивачу.
У відповідності до ст. 242 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про відкриття провадження у справі від 06.06.2025 було надіслано відповідачу в його електронний кабінет в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд», яка отримана останнім 10.06.2025 о 00:25 год., що підтверджується наявним у справі повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи, а тому відповідач мав подати відзив на позов у строк до 25.06.2025 включно.
18.06.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог посилаючись на те, що позивачем не подано державного контракту; вважає, що подане платіжне доручення № 1244 від 28.12.2021 не є належним доказом, оскільки не підтверджує оплату саме за державним контрактом № 21/207 від 28.12.2021, а вказана в ньому абревіатура ДК 21/207 ще не означає саме держконтракт; вважає, що претензія № 28/ВС-323 від 31.01.2023 не є належним доказом, оскільки не відповідає вимогам ст. 222 Господарського кодексу України та жодним чином не підтверджує факти та обставини, викладені у позовній заяві, жодних вимог щодо поставки продукції претензія не містить. Додана до позову видаткова накладна № 32 не містить посилання не на договір, не на контракт, а отже не стосується предмету спору. Зазначає, що ним було повідомлено позивача про готовність повернення грошових коштів, ще у 2022 році, тоді як штрафні санкції нараховуються з 10.02.2023, тобто позивачем допущено прострочення. Відповідач заперечує неналежне виконання контракту, у зв'язку з ненаданням позивачем належним чином завіреної копії та оригіналу контракту.
30.06.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив, в якій зазначає, що претензія № 28/ВС-323 від 31.01.2023, яка зокрема містить вимогу про необхідність здійснення відповідачем поставки, якраз і є тією вимогою кредитора в розумінні ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, від моменту пред'явлення якої відраховується семиденний строк для виконання відповідачем зобов'язання. Посилання на положення ст. 222 Господарського кодексу України є необґрунтованими та такими, що не стосуються ані обставин, ані підстав позову. З приводу прострочення позивача зазначає, що ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України наділяє покупця діяти альтернативно або вимагати передання поставленого товару або повернення суми попередньої оплати, тоді як продавець не може в односторонньому порядку прийняти рішення про повернення коштів покупцю. Відповідач вказуючи на те, що нібито платіжне доручення не доводить факт оплати, не зазначає, що він цим твердженням має на увазі, адже з іншого боку відповідач не вказує ні в суді, ні позивачу, що у позивача наявна будь-яка заборгованість перед відповідачем вже за поставлений майже два роки тому товар. З приводу посилання відповідача на те, що видаткова накладна та акт приймання-передачі не можуть вважатись належними доказами тим самим відповідач заперечує факт здійсненої ним поставки.
30.06.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшло клопотання про зменшення розміру штрафних санкції з 856.204,20 грн до 8.562,04 грн (1%) або інший розмір, який суд вважатиме пропорційним, розумним та справедливим за наявних обставин справи.
02.07.2025 та 03.06.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначає, що претензія не відповідає вимогам ст. 222 Господарського кодексу України. Вважає поведінку позивач суперечливою, оскільки з одного боку позивач стверджує про неможливість встановлення строку виконання зобов'язання у зв'язку із втратою контракту у 2022 році, а з іншого боку у 2023 році у претензії зазначає про начебто строк поставки по 24.09.2022, з чим відповідач не погоджується. Відповідач не погоджується щодо необхідності застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, оскільки у відповіді на претензію відповідач посилається саме на необхідність дотримання вимог ст. 222 Господарського кодексу України. Вказує на те, що позивач у листі № 28/ВС-1810 від 12.05.2023 у разі відсутності можливості здійснити поставку товару пропонував повернення коштів у вигляді попередньої оплати, тобто позивачем було обрано варіант поведінки - повернення коштів, однак відповідач не отримав реквізитів для повернення коштів. Відповідач заперечує неналежне виконання контракту, у зв'язку з ненаданням позивачем належним чином завіреної копії та оригіналу контракту.
15.07.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшли заперечення на заяву відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій.
22.07.2025 у підготовчому засіданні у відповідності до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 05.08.2025.
23.07.2025 від відповідача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшло клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
31.07.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшли заперечення на клопотання відповідача про закриття провадження у справі.
04.08.2025 від позивача до суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі.
05.08.2025 у підготовчому засіданні судом постановлено ухвалу про відмову в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження у справі з огляду на наступне
Стаття 231 Господарського процесуального кодексу України містить вичерпний перелік підстав з яких господарський суд закриває провадження у справі.
Закриття провадження у справі - це форма завершення справи, яке зумовлене передбаченими законом обставинами, які повністю відкидають можливість судочинства.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
Виникнення спірних правовідносин зумовлено невиконання відповідачем зобов'язань за контрактом щодо поставки товару. Тобто позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.
Правовідносини, які склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі. З огляду на це, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
05.08.2025 у підготовчому засіданні постановлено протокольну ухвалу у відповідності до ст.ст. 182, 185 Господарського процесуального кодексу України про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 02.09.2025.
У зв'язку з оголошенням 02.09.2025 о 09:20 год. у місті Києві та Київській області повітряної тривоги, з метою збереження життя та здоров'я представників сторін, працівників апарату суду та суддів, суд дійшов висновку утриматись від розгляду справи у відкритому судовому засіданні, у зв'язку з чим судове засідання 02.09.2025 у справі № 910/6210/25 не відбулося.
Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/6210/25 від 03.09.2025 викликано позивача і відповідача у судове засідання, що відбудеться 23.09.2025.
Позивач у судовому засіданні 23.09.2025 позовні вимоги підтримав повністю.
Відповідач у судовому засіданні 23.09.2025 проти задоволення позовних вимог заперечував повністю.
23.09.2025 у судовому засіданні у відповідності до ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 30.09.2025.
30.09.2025 у судовому засіданні у відповідності до ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 07.10.2025.
07.10.2025 у судовому засіданні відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, Господарський суд міста Києва
За твердженням позивача, 28.12.2021 між Службою безпеки України (покупець, позивач) та Дочірнім підприємством державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторговельне підприємство «Спецтехноекспорт» був укладений державний контракт № 21/207 (далі - контракт) на виконання державного оборонного замовлення на 2021 рік на загальну суму 3.411.177,60 грн.
З матеріалів справи вбачається, що позивач на виконання контракту сплатив на користь відповідача 100% попередньої оплати в розмірі 3.411.177,60 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1244 від 28.12.2021 в призначенні платежу якого наявне посилання на державний контракт № 21/207 від 28.12.2021.
В подальшому внаслідок широкомасштабного вторгнення російської федерації на територію України 24.02.2022 примірник державного контракту № 21/207 від 28.12.2021 був знищений. Наявний у відповідача другий примірник державного контракту також був знищений.
Вказані обставини визнаються обома сторонами та підтверджуються наявним в матеріалах справи листуванням сторін та листом Державної служби експортного контролю України № 4973/34-22 від 23.11.2022.
Спір у справі виник у зв'язку з тим, що відповідач свої зобов'язання за контрактом не виконав, передплачений товар у визначений строк не поставив, у зв'язку з чим позивачем нараховані 617.421,77 грн пені та 238.782,43 грн штрафу.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України (тут і надалі чинного на момент виникнення спірних правовідносин) до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Сторони не заперечують факт укладення між ними державного контракту № 21/207 від 28.12.2021, однак у сторін відсутній примірник такого контракту.
Укладений між сторонами контракт за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем перераховано на рахунок відповідача попередню оплату товару за контрактом у розмірі 3.411.177,60 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1244 від 28.12.2021.
Згідно з приписами статей 662, 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу; продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Оскільки примірник державного контракту № 21/161 від 26.10.2021 знищено, однак сторони не заперечують факт укладення такого контракту, для визначення строку поставки товару можуть бути застосовані приписи ст. 530 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до п. 1.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» оскільки згаданою статтею 530 ЦК України не визначена форма пред'явлення вимоги кредитором, останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, надіслання йому рахунка (рахунка-фактури) тощо. При цьому якщо боржник (відповідач) заперечує одержання ним такої вимоги, кредитор (позивач) зобов'язаний подати господарському суду докази її надіслання боржникові. Останній, зі свого боку, не позбавлений права подати докази неодержання ним вимоги кредитора (наприклад, довідку підприємства зв'язку про ненадходження на адресу боржника відповідного рекомендованого поштового відправлення). Ухилення боржника від одержання на підприємстві зв'язку листа, що містив вимогу (відмова від його прийняття, нез'явлення на зазначене підприємство після одержання його повідомлення про надходження рекомендованого або цінного листа) не дає підстав вважати вимогу непред'явленою.
Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.
Як вбачається з матеріалів справи позивач звертався до відповідача з претензією № 28/ВС-323 від 31.01.2023, в якій вимагав здійснити поставку продукції та сплатити штрафні санкції, а отже не відповідають дійсності твердження відповідача, що претензія жодних вимог щодо поставки продукції претензія не містить.
Дана претензія надіслана відповідачу рекомендованою кореспонденцією 02.02.2023, що підтверджується описом вкладення у цінний лист та накладною за № 0315079235050.
Однак, матеріали справи не містять доказів щодо того, коли саме відповідач отримав надіслану йому претензію.
Відповідно до Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України № 958 від 28.11.2013, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку): місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1; де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.
Таким чином, строк пересилання рекомендованої кореспонденції в межах населеного пункту становить 3 дні + 1 день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання.
Відтак, зважаючи на нормативні строки пересилання поштових відправлень відповідач мав можливість отримати претензію позивача 06.02.2023.
Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
З огляду на викладене, відповідач повинен був поставити товар у строк до 13.02.2023 включно (у семиденний термін після 06.02.2023).
Натомість у відповідь відповідач у листі № 31.48/1306/956-23 від 14.02.2023 процитував положення частин 3 та 4 ст. 222 Господарського кодексу України та вказав на те, що у нього відсутній примірник контракту, який було знищено в лютому 2022 року, тому повідомив, що після надання йому копії контракту та додаткових угод до нього ним будуть розглянуті всі претензії.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином.
З матеріалів справи вбачається, що 04.02.2025 відповідач поставив, а позивач прийняв продукцію у кількості 30 одиниць, вартістю 3.411.177,60 грн, що підтверджується видатковою накладною № 32 від 04.02.2025 та актом приймання-передачі від 04.02.2025 до державного контракту № 21/207 від 28.12.2021.
Не відповідають дійсності твердження відповідача, що накладна № 32 від 04.02.2025 не містить посилання не на договір, не на контракт, оскільки в ній наявне посилання на договір № 21/207 від 28.12.2021.
Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Матеріалами справи підтверджується що відповідач, у визначений строк зобов'язання щодо поставки продукції не здійснив та є таким, що прострочив виконання зобов'язання.
Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до статті 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
Аналізуючи положення статті 231 Господарського кодексу України, Верховний Суд у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 зауважив, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов'язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
Верховний Суд також констатував, що ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов'язання) у господарському зобов'язанні, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором. Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов'язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.
Верховним Судом також підкреслено, що у тому випадку, коли правочин не містить у собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Постановою Кабінету Міністрів України № 614 від 02.06.2021 затверджено Типовий державний контракт на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням.
Оскільки п. 26 Типового державного контракту на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням, врегульовано, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим Контрактом сторони несуть відповідальність відповідно до закону та цього Контракту, а також з огляду на зазначення у абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України чіткого розміру та бази нарахування штрафних санкцій, суд визнає обґрунтованими доводи Служби безпеки України про наявність законодавчо встановлених підстав для покладення на відповідача відповідальності за несвоєчасне виконання зобов'язань за контрактом.
При цьому, суд враховує, що заповнивши п. 27 Типового державного контракту, сторони Державного контракту могли змінити розмір штрафних санкцій, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, тобто збільшити або зменшити їх розмір. Водночас, оскільки позивач є органом державної влади, а відповідач - державним підприємством, суд вважає, що більш вірогідним є застосування сторонами відповідальності, встановленої законом, а саме, абз. 3 ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України, а не у меншому або ж більшому розмірі.
Таким чином, оскільки положенням п. 26 Типового державного контракту на поставку (закупівлю) продукції за державним оборонним замовленням встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим Контрактом сторони несуть відповідальність відповідно до закону, а згідно з абз. 1, 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України за порушення строків виконання зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, - стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення штрафних санкцій як таких, що передбачені законом у випадку порушення певного виду зобов'язання - а саме, зобов'язання в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки та порушення пов'язане з виконанням державного контракту.
Перевіривши розрахунок пені, суд дійшов висновку щодо його необґрунтованості, оскільки позивач нараховує пеню з 10.02.2023, тоді як прострочення з поставки виникло з 14.02.2023.
Суд здійснивши власний розрахунок пені (за період з 14.02.2023 по 10.08.2023 (дата нарахування визначена позивачем) на суму 3.411.177,60 грн) дійшов висновку, що обґрунтованим розміром пені є 607.189,61 грн.
Розрахунок штрафу в розмірі 238.782,43 грн, наведений позивачем, є обґрунтованим.
Оскільки мало місце прострочення поставки частини товару, яке склало понад 30 днів, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача 607.189,61 грн пені (за період з 14.02.2023 по 10.08.2023) та 238.782,43 грн штрафу.
Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, пені та штрафу не суперечить статті 61 Конституції України. Зазначена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 27.04.2012 у справі № 06/5026/1052/2011.
Суд розглянувши клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій до 1% відзначає наступне
Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Закон не містить вичерпного переліку обставин, які можуть бути враховані судом при зменшенні розміру неустойки, тому боржник і кредитор мають право посилатися й на інші обставини, які мають довести, а суд - оцінити при ухваленні рішення.
Таким чином, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій.
Суд відзначає, що зменшення розміру неустойки на 99% фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі 918/116/19, від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21).
Суд враховує специфіку товарів, що є предметом контракту, та відповідно обмеженість кола контрагентів, з якими відповідач може укласти відповідні зовнішньоекономічні контракти на поставку таких товарів.
З наданого позивачем до матеріалів справи листування між сторонами вбачається, що неможливість поставки товару у строк виникла внаслідок неотримання експортної ліцензії та забороною експорту необхідної до поставки по контракту оборонної продукції з території Республіки Угорщини (лист № 28/ВС-4654 від 21.10.2022). З листа № 31.43/1223/6073-22 від 28.11.2022 вбачається, що відповідач повідомив позивача, що іноземний постачальник повідомив про неможливість постачання товару, в тому числі за контрактом № 21/207 від 28.12.2021.
Суд приймає до уваги, що відповідачем виконано зобов'язання за контрактом, незважаючи на знищення примірників контрактів, проте з простроченням.
Зазначені відповідачем обставини, які призвели до неможливості виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо поставки продукції за контрактом у встановлені строки, мають суттєве значення та істотно впливають на належне виконання своїх зобов'язань за контрактом.
Суд вважає, що недотримання відповідачем строків поставки товару за контрактом зумовлено причинами, які не залежали від відповідача і перебували поза його контролем, та яких воно не могло усунути самостійно, при всій турботливості та обачності. Відповідачем були вжиті всі можливі заходи для виконання своїх зобов'язань за контрактом.
Приймаючи до уваги наведені відповідачем обставини, враховуючи недоведеність позивачем понесення ним збитків чи будь-яких інших негативних наслідків, викликаних невиконанням контракту, а відтак розмір пені та штрафу значно перевищує збитки, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення нарахованих відповідачу штрафних санкцій на 50%, тобто до 303.594,80 пені (від обґрунтованого розміру) та до 119.391,22 грн штрафу.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
Зважаючи на вищевказане, позовні вимоги Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
У п. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява № 63566/00) «Проніна проти України» зазначено, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Інші доводи учасників справи судом не досліджуються, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому судом враховано, що судовий збір в разі зменшення судом розміру штрафних санкцій покладається на відповідача повністю, без урахування зменшення такого розміру.
Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державного госпрозрахункового зовнішньоторгівельного підприємства «Спецтехноекспорт» (04073, м. Київ, просп. Степана Бандери, 7; код ЄДРПОУ 30019335) на користь Служби безпеки України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 33; код ЄДРПОУ 00034074) 303.594 (триста три тисячі п'ятсот дев'яносто чотири) грн 80 коп. пені, 119.391 (сто дев'ятнадцять тисяч триста дев'яносто одну) грн 22 коп. штрафу, 12.689 (дванадцять тисяч шістсот вісімдесят дев'ять) грн 58 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. В іншій частині в позові відмовити повністю.
Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повне рішення складено 19.11.2025.
СуддяВ.В.Сівакова