19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 380/10701/24
адміністративне провадження № К/990/17799/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Дзундзи Юрія Романовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2024 року (суддя Сподарик Н.І.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року (колегія у складі суддів Запотічного І.І., Глушка І.В, Довгої О.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 471686,65 грн та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплати позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 471686,65 грн.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконав належним чином свій обов'язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку під час звільнення позивача, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 23 липня 2024 року, яке залишив без змін Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 березня 2025 року, у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що не має можливості установити розмір усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки на час вирішення цієї справи між позивачем і відповідачем існує спір про суми грошового забезпечення, на які претендує позивач. Із цих міркувань, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення на користь позивача з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, до проведення повного та остаточного розрахунку з ним щодо індексації грошового забезпечення.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року й направити справу на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.
Підставою касаційного оскарження заявник указав пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Свої доводи у межах цієї підстави обґрунтовує тим, що суд першої та апеляційної інстанції застосували положення статті 117 КЗпП України без урахування висновку з питання її застосування, викладеного в постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 та дійшли до протилежного висновку, що звернення до суду повинно здійснюватися після фактичного розрахунку зі всього грошового забезпечення, а не з певної її складової. Із цього приводу скаржник зауважує, що в межах спору, який переглядається йдеться про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні щодо індексації грошового забезпечення, натомість у справі №380/10705/24, на яку послалися суди першої та апеляційної інстанції, предметом спору є інші складові грошового забезпечення позивача.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник відповідача просить відмовити скаржникові в її задоволенні, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року залишити без змін. Вказує, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм щодо виплати індексації грошового забезпечення. У зв'язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №380/14197/22. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Дзундзи Ю.Р., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2025 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 з 01 жовтня 2015 року до 13 вересня 2016 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ), а з 14 вересня 2016 року до 02 вересня 2019 року проходив службу у військовій частині НОМЕР_3 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_3 від 02 вересня 2019 року №208, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та усіх видів грошового забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі №380/5147/20 визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в повному обсязі за період з 01 грудня 2015 року до 02 вересня 2019 року та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року до 28 лютого 2018 року із врахуванням базового місяця - січень 2008 року та за період з 01 березня 2018 року до 02 вересня 2019 року із урахуванням базового місяця - березень 2018 року.
08 квітня 2021 року позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 82370,85 грн.
12 липня 2022 року позивачеві виплачено грошове забезпечення розмірі 2268,10 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі №380/14197/22 визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо порушення вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Постанова №1078) при нарахуванні та виплаті індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 01 березня 2018 року до 02 вересня 2019 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації-різниці за період з 01 березня 2018 року до 02 вересня 2019 року відповідно до абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Постанови №1078. В іншій частині позову суд відмовив.
За результатами апеляційного перегляду цього рішення Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 17 січня 2024 року скасував рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі №380/14197/22 в частині відмови у задоволенні позову та ухвалив у цій частині постанову про задоволення позову. Зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 4035,72 грн щомісячно за період з 01 березня 2018 року до 02 вересня 2019 року відповідно до абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Постанови №1078, з врахуванням виплачених сум.
У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 380/14197/22 залишено без змін.
26 квітня 2024 року на картковий рахунок позивача надійшли грошові кошти у розмірі 71818,33 грн.
Вважаючи, що відповідач порушив строки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Джерела права й акти їх застосування
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно із частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII (у цій же редакції) Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у цій же редакції) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, з метою перевірки аргументів скаржника щодо застосування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні норми статті 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї правової норми у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22.
Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні.
Відмовляючи у задоволенні позову повністю, суди попередніх інстанцій зазначили, що на час розгляду цієї справи між позивачем і відповідачем існує інший судовий спір у справі №380/10705/24, предметом якого є суми грошового забезпечення, на які претендує позивач і які також можуть включатися до загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат. Оскільки наявність такого спору унеможливлює встановлення усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до підходу, сформульованого Верховним Судом у справі №480/3105/19, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення на користь позивача з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в цій справі.
Верховний Суд не може погодитися з наведеною позицією, оскільки за такою логікою право на передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування ставиться у залежність не від факту порушення роботодавцем строків розрахунку при звільненні, а від (стверджуваної судом) здатності здійснити розрахунок суми цього відшкодування, що, вочевидь, суперечить змісту згаданої правової норми.
У постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, на неврахування висновків якої послався скаржник, Верховний Суд, зокрема зауважив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, з-поміж іншого, зазначила таке:
"Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.".
Отже, в цій частині доводи скаржника про неврахування судами першої та апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, заслуговують на увагу.
Крім цього, у постанові від 19 травня 2025 року в справі №380/1794/24 Верховний Суд вказав, що порушення обов'язку роботодавця виникає з моменту, коли останній не здійснив належну виплату у визначений законом строк, тобто з дня звільнення. При цьому поетапність здійснення виплат не змінює юридичної природи такого порушення, а лише фіксує моменти його часткового усунення. Кожна окрема виплата припиняє затримку у межах відповідної частини заборгованості, не нівелюючи загального порушення обов'язку роботодавця щодо повного та своєчасного розрахунку.
Наявність спору або судових рішень про розмір заборгованості не є визначальними для кваліфікації самої затримки, оскільки правовою підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є не факт згоди сторін щодо суми заборгованості, а сам факт несвоєчасного виконання обов'язку роботодавця з проведення повного розрахунку із працівником під час його звільнення.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанції, якими вмотивовано відсутність підстав для задоволення позову в цій справі, ґрунтуються застосуванні положень статей 116 та 117 КЗпП України у спосіб, що суперечить висновкам Верховного Суду.
В аспекті обрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Суд зазначає, що на цей час Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки з питання застосування положень статті 117 КЗпП України як у редакції Закону №3248-IV, що діяла до 18 липня 2022 року (постанова Великої Палати від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц), так і в редакції Закону №2352-IX, що набрав чинності 19 липня 2022 року (постанова Великої Палати від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
Спираючись на критерії, наведені у згаданій постанові Великої Палати від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
В цій постанові Верховний Суд зробив правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачці при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачці при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачці при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачці при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачці при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала їй при звільненні.
Наявність спору в справі №380/10705/24 не перешкоджала судам встановити ці обставини в обсязі, достатньому для вирішення спору в справі, яка переглядається.
За правилами частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/747/22-а Верховний Суд наголошував, що обов'язок суду встановити дійсні обставини справи під час розгляду адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого статтею 2 та частиною четвертою статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд уживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов'язок визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Оскільки суди попередніх інстанцій не вжили усіх визначених законом заходів та не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд уважає їх висновки передчасними.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
Таким чином, з огляду на положення частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, надати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу Дзундзи Юрія Романовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 липня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року скасувати.
Направити справу №380/10701/24 на новий судовий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
Л.О. Єресько
В.М. Соколов
Судді Верховного Суду