19 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 380/20069/24 пров. № А/857/27953/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Кузьмича С. М., Мікули О. І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року в справі № 380/20069/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити дії,-
суддя в 1-й інстанції - Клименко О.М.,
час ухвалення рішення - 30 травня 2025 року,
місце ухвалення рішення - м.Львів,
дата складання повного тексту рішення - 30 травня 2025 року,
У вересні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - відповідач), в якому просив:
визнати протиправною відмову Адміністрації Державної прикордонної служби України в оформленні та поданні до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області документів для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно з пунктом «а» частини першої статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб»;
зобов'язати Адміністрацію Державної прикордонної служби оформити та подати до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області документи для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» частини першої статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб».
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач в подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано, що спірним у цій справі є питання права позивача на пенсію, а тому спірні правовідносини виникли з моменту виникнення цього права, і таким відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 50 Закону № 2262-ХІІ є наступний день після звільнення зі служби.
Позиція суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову базується на нормах права, які ще не були чинними спірних правовідносин.
Зміни, внесені в Порядок № 393 постановою Кабінету Міністрів України № 119 від 16.02.2022 (зарахування календарної вислуги років в пільговому обчисленні для визначення розміру пенсії, а не для її призначення), набрали чинності 19.02.2022, тоді як позивач звільнений з військової служби 07.06.2016. Отже, оскільки на день звільнення позивача (07.06.2016) Порядок № 393 діяв у редакції, чинній до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України № 119 від 16.02.2022, то для призначення пенсії за вислугу років позивач має право на обчислення календарної вислуги років на пільгових умовах. Втім, попри це, при вирішенні спірних правовідносин суд першої інстанції застосував зміни до Порядку № 393, які набрали чинності вже після звільнення позивача зі служби та обрахунку його вислуги років.
Апелянт наголошує, що застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин Порядку № 393 в редакції Постанови № 119 свідчить про те, що судом не враховано загальновизнаного принципу права про незворотність дії законів та інші нормативно-правових актів в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить оскаржене позивачем рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, наказом Голови Державної прикордонної служби України від 03 червня 2016 року № 492-ОС «По особовому складу» підполковника ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас через сімейні обставини.
Наказом Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 07 червня 2016 року № 97-ОС «По особовому складу» підполковника ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу загону та знято з усіх видів забезпечення з 07 червня 2016 року.
Згідно з цим наказом вислуга років позивача станом на 07 червня 2016 року становить:
календарна - 20 років 10 місяців 11 днів;
пільгова - 07 років 01 місяць 04 дні;
загальна - 27 років 11 місяців 15 днів.
Так, 27 червня 2024 року представник позивача - адвокат Каверін Сергій Миколайович звернувся до Адміністрації Державної прикордонної служби України із зверненням, в якому просив підготувати та подати до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області документи для призначення позивачу пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до пункту «а» частини першої статті 12 Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», 08 червня 2016 року.
До звернення долучена заява адресована управлінню Пенсійного фонду України від 27 червня 2024 року про призначення пенсії.
Листом від 12 серпня 2024 року № 09/52388-24-Вих Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила представника позивача - адвоката Каверіна Сергія Миколайовича у відповідь на його звернення про те, що станом на сьогодні ОСОБА_1 не перебуває на пенсійному обліку в жодному з двадцяти п'яти регіональних управлінь Пенсійного фонду України, оскільки на дату його першого звільнення з військової служби 07 червня 2016 року наявність у нього вислуги на військовій службі у календарному обчисленні 20 років 10 місяців 11 днів не відповідала умовам призначення пенсії за вислугу років, установленим пунктом «а» частини першої статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», а саме не становила при звільненні з 01 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року визначену вислугу 22 календарних роки та 06 місяців і більше. Станом на дату написання заяви про призначення пенсії за вислугу років (27 червня 2024 року) позивач проходить військову службу. Порушене у зверненні питання стосовно діючого військовослужбовця буде розглянуто лише після його повторного звільнення з військової служби.
Позивач, уважаючи вказану відмову відповідача протиправною, звернувся з цим позовом до суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з таких підстав.
Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.
Статтею 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" встановлено, що особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років.
Згідно пункту "в" статті 1-2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п'ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особи із числа військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ цивільної оборони України.
Стаття 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначає, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які мають право на пенсійне забезпечення, пенсії відповідно до цього Закону призначаються і виплачуються після звільнення їх зі служби.
Відповідно до пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" пенсія за вислугу років призначається особам з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж", "з" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше.
До календарної вислуги років зараховується також період, зазначений у частині другій статті 17 цього Закону.
Судова колегія зазначає, що визначальним у цій справі є питання щодо застосування календарної чи пільгової вислуги років при встановленні підстав для направлення до органу Пенсійного фонду України документів для призначення позивачу пенсії за вислугу років.
Згідно частини четвертої статті 17 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" при призначенні пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, враховуються тільки повні роки вислуги років або страхового стажу без округлення фактичного розміру вислуги років чи страхового стажу в бік збільшення.
Статтею 17-1 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначено, що порядок обчислення вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На виконання зазначених вимог Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" Кабінет Міністрів України постановою від 17 липня 1992 року № 393 затвердив Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей (далі - Порядок № 393).
На час звільнення позивача зі служби (03 червня 2016 року, наказ № 492-ОС) та виключення зі списків особового складу військової частини (07 червня 2016 року, наказ № 97-ОС) діяла редакція пункту 3 Порядку № 393, яка визначала види служби, які зараховуються на пільгових умовах для призначення пенсії за вислугу років.
Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393", яка набрала чинності 19 лютого 2022 року до Порядку № 393 внесено зміни, відповідно до яких Порядок № 393 доповнено пунктом 2-1 такого змісту: "Для призначення пенсій обчислення календарної вислуги років проводиться згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови".
Пункт 3 Порядку № 393 (в редакції постанови № 119) визначає, що до вислуги років для визначення розміру пенсії особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах, однак Пункт 3 Порядку № 393 (в редакції постанови № 119) визначає види служби, які зараховуються на пільгових умовах лише для визначення розміру пенсії за вислугу років, а не для призначення такої пенсії.
Тобто суд вказує на існування двох різних правових вимірів вислуги років:
вислуга років для призначення пенсії відповідно до статті 12 Закону №2262-ХІІ;
вислуга років для визначення розміру пенсії, призначеної відповідно до статті 12 Закону №2262-ХІІ.
Отже, правове регулювання щодо права на призначення пенсії за вислугу років зазнало змін і, у зв'язку з такими змінами, як Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", так і Порядок № 393 (в редакції постанови № 119) виникнення права на таку пенсію пов'язують з наявністю певної вислуги років в календарному обчисленні, а не пільговому.
Розглядаючи питання розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, колегія суддів бере до уваги, що різні аспекти дії закону у часі неодноразово досліджувалися Конституційним Судом України.
Зокрема, у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Отже, у разі безпосередньої (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
Якщо під час вирішення суб'єктом владних повноважень певного питання (в даній справі щодо наявності підстав для направлення до пенсійного органу документів для призначення позивачу пенсії за вислугу років), до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
Такого висновку, вирішуючи можливість застосування до спірних правовідносин нормативно-правового акта, який зазнав змін з моменту звернення позивача до суб'єкта владних повноважень, до моменту прийняття останнім рішення за результатами розгляду такого звернення, дійшов Верховний Суд у складі у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у постанові від 31.03.2021 у справі № 803/1541/16.
У вказаній постанові Судова палата також звернула увагу на те, що у теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - "переживаючої" (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб'єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
Правова визначеність, як елемент верховенства права, не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. Як стверджує єдиний орган конституційної юрисдикції, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).
Постанову №119 прийнято Кабінетом Міністрів України на реалізацію своїх повноважень та після прийняття такої постанови і стаття 12 Закону №2262-XII, і Постанова №393 встановлюють однакове правове регулювання спірних правовідносин в частині розмежування календарної та пільгової вислуги, порядку їх обчислення та застосування.
Так, виходячи з положень статті 12 Закону №2262-XII та пунктів 1 та 2-1 Постанови № 393 календарна вислуга застосовується для призначення пенсії за вислугу років, а пункт 3 Постанови №393 визначає, що певні періоди підлягають пільговому обчисленню для визначення розміру пенсії особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови.
Тобто, постановою Кабінету Міністрів України від 16.02.2022 № 119 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року №393» усунуто розбіжності між Законом № 2262-XII та Порядком № 393 щодо врахування пільгової вислуги років для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 2262-XII.
Також колегія суддів зазначає, що Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 10 грудня 2024 року в справі № 520/5695/23 зазначила, що умовою для призначення пенсії за вислугу років для осіб, які звільнились зі служби до набрання чинності постанови №119, але звернулись із заявою про оформлення документів для призначення пенсії відповідно до Закону №2262-ХІІ після набрання чинності зазначеної постанови, є наявність календарної вислуги років, без можливості обрахунку такої вислуги в пільговому обчисленні.
При цьому, колегія суддів вважає, що визначальним в цій справі є момент, коли позивач почав реалізовувати своє право на призначення пенсії.
Ураховуючи те, що ОСОБА_1 звернувся з заявою про оформлення документів для призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону №2262-ХІІ - 27 червня 2024 року, після набрання чинності постановою №119, то суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, відтак його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними.
В контексті спірних правовідносин варто вказати, що юридичний факт у вимірі справи, що розглядається, - це конкретні соціальні обставини у формі дії чи події, з якими норми права пов'язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення правовідносин, набуття певних прав і обов'язків.
Визначальним юридичним фактом у справі, що розглядається, є саме звернення позивача до відповідача з приводу оформлення на направлення документів для призначення пенсії. Тобто не звільнення зі служби у 2016 році, а звернення до Адміністрації ДПСУ у 2024 році, коли чинне законодавство містило положення про врахування виключно календарної вислуги років для призначення пенсії за вислугу років.
Тим самим суд акцентує увагу, що часом виникнення спірних відносин у цій справі був саме момент звернення позивача з вимогою до відповідача про підготовку пакету документів для подачі до пенсійного органу ( червень 2024 року), а не час звільнення позивача зі служби (2016 рік).
Доводи позивача про зворотне, хоч і заслуговують на увагу, але засновані на власному, хибному трактуванні норм пенсійного законодавства та суперечать судовій практиці.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач одразу після звільнення зі служби у червні 2016 року не реалізував своє право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки звернувся до відповідачів з метою оформлення необхідних документів та їх направлення до пенсійного органу для призначення пенсії лише у червні 2024 року. Отже необхідно констатувати, що не настав юридичний факт, з яким закон пов'язував би виникнення, зміну чи припинення правовідносин щодо призначення пенсії за вислугу років. Суд наголошує, що наявність в особи певного права не означає його автоматичної реалізації.
У позивача в 2016 році, при звільненні, було право на призначення пенсії (на підставі чинного тоді законодавства), натомість він його не реалізував шляхом вчинення визначених законодавством дій. Однак на момент звернення законодавство зазнало певних змін і вже по-іншому врегульовувало питання обрахунку вислуги років.
Згідно законодавства, чинного на час виникнення спірних відносин у цій справі, необхідною умовою для призначення пенсії за вислугу років є наявність необхідної календарної вислуги років, без можливості її пільгового (кратного) обчислення для цієї мети.
Враховуючи наведене, колегія апеляційного суду констатує, що на момент винесення відповідачем відмови в оформленні та направленні документів, необхідних для призначення пенсії за вислугу років, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Законом № 2262-XII та Порядком № 393, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Колегія апеляційного суду відхиляє покликання скаржника на постанову Верховного Суду від 05.06.2025 у справі № 520/23826/23, адже така не є релевантна до спірних правовідносин, оскільки в такій не вирішувалося питання щодо врахування пільгового стажу та застосування Постанови №393.
Актуальною є практика Верховного Суду, яка висловлена в складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 грудня 2024 року (справа № 520/5695/23).
Апеляційний суд вважає за необхідне зауважити, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2025 року в справі № 640/13694/22, визнано протиправними та нечинними: пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; підпункт 1 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393"; пункт 7 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393".
За правилами ч.2 ст.265 КАС України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Таким чином вищезгадані пункти постанови № 119 втратили чинність 28 серпня 2025 року з набранням законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду в справі № 640/13694/22.
Такий підхід узгоджується правозастосуванням, яке наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року в справі № 910/10374/17.
Тим не менше, Верховний Суд у постановах від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а, від 12 жовтня 2023 року у справі № 160/21190/21, від 15 лютого 2024 року у справі № 520/27906/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 300/3779/23 та інших неодноразово наголошував, що в адміністративному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог. Цей принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 29 травня 2018 року у справі № 800/341/17 та від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19 зазначила, що вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, якою визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 Велика Палата Верховного Суду нагадала усталені підходи, сформовані судовою практикою, що за змістом зазначеної норми це право (вийти за межі позовних вимог) суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право (не обов'язок) суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.
Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду із самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Відхилення від такого правила є можливим лише задля ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а, від 12 жовтня 2023 року у справі № 160/21190/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 300/3779/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 520/27906/21 та інші).
Застосовуючи наведені підходи до обставин цієї справи, суд враховує, що суть незгоди скаржника із оскаржуваними діями Адміністрації ДПСУ щодо відмови у підготовці та поданні до органу Пенсійного фонду України документів для призначення пенсії за вислугу років (з урахуванням пільгової вислуги) полягає саме у переконанні про набуття права на пенсію у 2016 році, та неможливості подальшої законодавчої зміни в спірних правовідносинах.
Зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що цей суд оцінював оскаржувані дії відповідача з огляду на чинність нормативно-правових актів, застосованих відповідачем у період виникнення спірних відносин.
Водночас підставою для втрати чинності нормативно-правовим актом у цілому або його окремими положеннями є, зокрема, скасування чи внесення змін до такого акта суб'єктом нормотворення або визнання його протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині в порядку адміністративного судочинства.
Отже, у випадку незгоди з нормативно-правовим актом, прийнятим Кабінетом Міністрів України, належним та ефективним способом захисту буде оскарження відповідного нормативно-правового акта.
Доводів про протиправність Постанови № 119 не містить й апеляційна скарга. Водночас варто пам'ятати, що суд апеляційної інстанції не може розглядати підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Враховуючи положення частини другої статті 265 КАС України й те, що предметом оскарження у цій справі є, зокрема, дії відповідача щодо відмови у підготовці та поданні до органу Пенсійного фонду України документів для призначення пенсії за вислугу років, яка зумовлена застосуванням чинної на той час редакції Постанови № 393, то подальше скасування судом норм цього нормативно-правового акта не породжує для позивача юридичних наслідків, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні положення зазначеної постанови були чинними.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 та від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 наголошувала на тому, що суд не може перебирати на себе правотворчі функції законодавчої та виконавчої влади. Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань та належного врядування як базовим складовим правовладдя (верховенства права); дискримінує іншу сторону правовідносин; означає, що суд може надати дозвіл будь-кому та будь-коли діяти за межами закону (який містить заборони) або за межами наданих законом прав (повноважень); іде в розріз з принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також порушує систему стримувань і противаг (суд втручається в компетенцію суб'єктів нормотворення та може ігнорувати їх волю).
Відступу від наведеної позиції Верховний Суд не здійснював, що обумовлює висновок про чинність відповідних положень Постанови № 119 до 28 серпня 2025 року.
Тому, відмовляючи листом від 12 серпня 2024 року № 09/52388-24-Вих, в задоволенні заяви позивача, відповідач діяв у відповідності до вимог чинного нормативно-правового акту.
Наприкінці апеляційний суд зауважує, що станом на дату звернення позивача до відповідача за оформленням документів для призначення пенсії за вислугу років (27 червня 2024 року) позивач проходить військову службу в Державній прикордонній службі України, тобто є діючим військовослужбовцем.
Відтак після повторного звільнення з військової служби та з урахуванням загальної вислуги років на день останнього звільнення, позивач не буде позбавлений можливості звернутися за призначенням пенсії.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року в справі № 380/20069/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді С. М. Кузьмич
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 19 листопада 2025 року.