19 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 380/23839/24 пров. № А/857/22058/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С. М.
суддів -Гуляка В. В.
Ільчишин Н. В.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року у справі № 380/23839/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
місце ухвалення судового рішення м.Львів
Розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження
суддя у І інстанціїКоморний О.І.
дата складання повного тексту рішенняне зазначена
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
До Львівського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовною заявою в якій просила суд:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року, як місяця підвищення доходів;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року, як місяця підвищення доходів;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо неврахування вимог абзаців третього-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 при нарахуванні ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 03.04.2024;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 03.04.2024 року з урахуванням положень абзаців третього-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року у справі № 380/23839/24 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року, як місяця підвищення доходів.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року, як місяця підвищення доходів, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо неврахування вимог абзаців третього-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, при нарахуванні ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 31 грудня 2022 року та з 01 січня 2024 року по 03 квітня 2024 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 31 грудня 2022 року та з 01 січня 2024 року по 03 квітня 2024 року з урахуванням положень абзаців третього-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з урахуванням раніше виплачених сум індексації та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
На підтвердження доводів апеляційної скарги вказує, що позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Жодних поважних причин щодо пропуску строку позивач не зазначав. Крім того, позивач заперечував право позивача на нарахування сум індексації з урахуванням базового місяця - січня 2008 року та індексації різниці із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів аналогічних тим, що викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Про розгляд апеляційної скарги відповідач та позивач в особі його представника повідомлені шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що аргументи відповідача щодо обчислення строку від дати звільнення суд не заслуговують на увагу, позаяк не відповідають вимогам частини другої статті 233 КЗпП України.
Також суд встановив, що базовим місяцем для розрахунку індексу споживчих цін наростаючим підсумком для проведення індексації грошового забезпечення позивача у період з січня 2016 року по лютий 2018 року є січень 2008 року. Відтак, суд дійшов висновку, що твердження відповідача про застосування базового місяця -грудень 2015 року та не нарахування індексації за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 є таким, що суперечить вимогам Порядку № 1078 та висновкам Верховного Суду.
Крім того судом ураховано, що правомірність застосування підходу щодо права військовослужбовців на отримання індексації-різниці, підтверджується численною практикою Верховного Суду (зокрема, постанови у справах № 400/3826/21 від 23.03.2023, № 520/6243/22 від 22.06.2023).
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу належних сум індексації за періоди з 01.01.2016 по 28.02.2018 та з 01.03.2018 по 03.04.2024 (за винятком 2023 року), та зобов'язав відповідача здійснити відповідне нарахування (перерахунок) з одночасною з виплатою цих донарахованих (перерахованих) сум індексації та грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб, яка буде утримана з таких виплат.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач, ОСОБА_1 , проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира В/Ч НОМЕР_1 № 83 від 03.04.2024 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 03 квітня 2024 року.
Позивач має статус учасника бойових дій (копія посвідчення додана до позову). (а.с 21)
Не погодившись з повнотою розрахунку при звільненні, представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом.
У відповіді № 11833 від 14.10.2024 відповідач повідомив, що індексація за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 позивачу не нараховувалась (0,00 грн) із застосуванням базового місяця грудень 2015 року, а також не нараховувалась індексація-різниця після 01.03.2018 року.
22 листопада 2024 року позивач звернулася до суду з цим позовом.
Спірні правовідносини виникли з приводу правильності нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за періоди з 01.01.2016 по 28.02.2018 та з 01.03.2018 по 03.04.2024.
Щодо строку звернення до суду.
Відповідач стверджує про пропуск позивачем строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX), обчислюючи його з дати звільнення позивача (03.04.2024).
Позивач просить поновити строк, зазначаючи, що про порушення права дізналася з відповіді відповідача від 14.10.2024.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Щодо доводів скаржника з приводу пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, то колегія суддів зазначає таке.
За приписами ст.5 КАС України установлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Загальні положення щодо строків звернення до адміністративного суду закріплені в ст.122 КАС України. Відповідно до ч.ч.1, 5 цієї статті, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України законодавець не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне врахувати, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (з наступними змінами), відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 введено карантин з 12.03.2020, який діяв до 30.06.2023 згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236».
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 30 червня 2023 року на всій території України карантин.
Зокрема, в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що у разі якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то правове регулювання здійснюється так:
правовідносини, які мають місце в період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції);
у період із 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Відтак, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік строку звернення до суду з цим позовом розпочався 01 липня 2023 року та мав би сплинути 30 вересня 2023 року.
З матеріалів справи убачається, що позовні вимоги стосуються періоду (з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, з 01 березня 2018 року по 31 грудня 2022 року та з 01 січня 2024 року по 03 квітня 2024 року, а як наслідок строк звернення до суду з позовом за вимогами за період до 19 липня 2022 року не пропущено, позаяк правове регулювання правовідносини, які мають місце в період до 19 липня 2022 року здійснюється згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції, відповідно до якої право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати не обмежувалося будь-яким строком.
Стосовно ж вимог з 19.07.2022 року по 31 грудня 2022 року та з 01 січня 2024 року по 03 квітня 2024 року, то колегія суддів зазначає, що за змістом правового регулювання правовідносини за обумовлений період застосуванню підлягають норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»), а зокрема у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, встановлено тримісячний строк звернення до суду, який розпочинає свій перебіг з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
При цьому колегія суддів наголошує, що починаючи з 19.07.2022 року строк звернення до суду становить тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
День, коли особа дізналася про порушення свого права це встановлений з доказів день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому, повинна слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
З матеріалів справи убачається, що позивач- ОСОБА_1 , проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира В/Ч НОМЕР_1 № 83 від 03.04.2024 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 03 квітня 2024 року.
До суду з цим адміністративним позовом звернулася 22.11.2024 року.
Судова палата Верховного Суду у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, виклала правовий висновок стосовно того, яка подія є початком перебігу строків звернення до суду, а зокрема:
« 77. Судова палата частково поділяє позицію суду апеляційної інстанції щодо порядку обчислення строку звернення до адміністративного суду, зазначену у його висновку. Зокрема, слід погодитися із висновком апеляційного суду про те, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову [у частині вимог за період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року] слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
78. Виходячи з цього, Судова палата вважає обґрунтованим висновок про те, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа, а саме 30 березня 2023 року, є подією, з якою пов'язаний початок перебігу строку звернення до суду.
79. Водночас слід наголосити, що визначення моменту вручення грошового атестата як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам частини другої статті 233 КЗпП України та не суперечить принципу юридичної визначеності.»
Натомість, відповідач не надав до суду жодної із інстанцій доказів вручення позивачу при звільненні грошового атестату, або іншого інформаційного документу, з якого позивач могла достеменно дізнатися про суми нарахованого та виплаченого їй грошового забезпечення та застосованої методики розрахунку.
Як наслідок не довів належними доказами обставин з приводу перебігу тримісячного строку звернення до суду з дати виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 03 квітня 2024 року.
При цьому з матеріалів справи убачається, що позивачем було вжито невідкладних та обачних заходів з метою з'ясування фактичних обставин щодо проведення відповідачем повного розрахунку при її звільненні у зв'язку з чим був надісланий відповідачу адвокатський запит.
За результатом розгляду якого, позивач 14.10.2024 року отримала відомості щодо нарахованих та виплачених сум грошового забезпечення.
Відтак незважаючи на обставини щодо звільнення позивача 03.04.2024, детальну інформацію про методику розрахунку індексації та фактичне її (не) нарахування за спірні періоди позивач отримала з відповіді відповідача на адвокатський запит від 14.10.2024. Саме цей документ можна вважати письмовим повідомленням, з якого позивач достеменно дізналася про обставини, які вона вважає порушенням своїх прав щодо розрахунку індексації.
Як наслідок колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що адміністративний позов у цій справі поданий позивачем з дотриманням строку, визначеного ст. 233 КЗпП України.
Щодо доводів апеляційної скарги, які стосуються вимог позивача про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця- січень 2008 року, то колегія суддів зазначає таке.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін та механізм індексації грошових доходів визначаються Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» № 1282-XII (далі - Закон № 1282) та Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078).
Відповідно до статті 9 Закону № 2011-XII та статті 2 Закону № 1282, грошове забезпечення військовослужбовців, як форма оплати праці, підлягає індексації відповідно до закону. Індексація є однією з основних державних соціальних гарантій, спрямованою на підтримання купівельної спроможності доходів громадян.
Ключовим елементом механізму індексації є визначення «базового» місяця - місяця, в якому відбулося підвищення доходів, та від якого починається обчислення індексу споживчих цін (ІСЦ) наростаючим підсумком для визначення права на подальшу індексацію.
Правила визначення базового місяця зазнали змін з 01 грудня 2015 року у зв'язку з набранням чинності Постановою КМУ від 09.12.2015 № 1013, якою було внесено зміни до пункту 5 Порядку № 1078. У редакції, що стала застосовуватися з 01.12.2015, пункт 5 Порядку № 1078 чітко встановив: місяць, у якому відбувається підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій, стипендій тощо, приймається за базовий (значення ІСЦ приймається за 1 або 100 відсотків), і обчислення ІСЦ для подальшої індексації починається з місяця, наступного за місяцем такого підвищення.
При цьому, абзац п'ятий пункту 5 Порядку № 1078 (в редакції після 01.12.2015) прямо вказує: «У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати». Це означає, що лише підвищення саме тарифної ставки (посадового окладу) впливає на визначення нового базового місяця. Зростання доходу за рахунок інших складових (надбавок, доплат, премій), якщо посадовий оклад не змінився, не призводить до зміни базового місяця.
Посадові оклади та оклади за військовим званням військовослужбовців встановлюються актами Кабінету Міністрів України. До 01 березня 2018 року розміри цих окладів визначалися Постановою КМУ від 07.11.2007 № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців…». Ця постанова набрала чинності 01 січня 2008 року, і саме нею востаннє до березня 2018 року було змінено розміри посадових окладів та окладів за військовим званням. Отже, січень 2008 року став місяцем останнього підвищення тарифних ставок (окладів) для військовослужбовців перед набранням чинності Постановою КМУ № 704.
Хоча відповідач посилається на Постанову КМУ № 1013 та відомчі акти МОУ (зокрема, телеграму № 248/3/1/1150 від 31.12.2015) як на підставу для встановлення нового базового місяця - грудня 2015 року, слід зазначити, що ці акти передбачали підвищення грошових доходів військовослужбовців у грудні 2015 року (з виплатою у січні 2016) переважно за рахунок збільшення розмірів щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, зокрема премії, а не за рахунок підвищення посадових окладів чи окладів за військовим званням, визначених Постановою № 1294.
Таким чином, відповідно до пункту 5 Порядку № 1078 (в редакції після 01.12.2015), підвищення доходу у грудні 2015 року за рахунок премій та інших надбавок не було підвищенням тарифних ставок (окладів), а отже, не могло бути підставою для зміни базового місяця індексації. Базовим місяцем для розрахунку індексу споживчих цін наростаючим підсумком для проведення індексації грошового забезпечення позивача у період з січня 2016 року по лютий 2018 року включно залишався січень 2008 року.
Цей висновок повністю узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду (зокрема, постанови у справах № 380/16102/22 від 07.02.2024, № 500/1719/22 від 19.07.2023, № 500/2895/22 від 24.01.2024, № 380/10594/21 від 19.04.2023 та ін.), який неодноразово підтверджував, що підвищення додаткових видів грошового забезпечення у грудні 2015 року не змінило базового місяця індексації, і ним до березня 2018 року залишався січень 2008 року.
Відтак, твердження скаржника про застосування базового місяця грудень 2015 року та ненарахування індексації за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 є таким, що суперечить вимогам Порядку № 1078 та висновкам Верховного Суду.
Бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації за цей період із застосуванням базового місяця- січень 2008 року є протиправною.
Стосовно доводів апеляційної скарги з приводу вимог позивача про нарахування та виплату індексації-різниці (перерахунок індексації) за період з 01.03.2018 по 03.04.2024, то колегія суддів зазначає таке.
З 01 березня 2018 року набрала чинності Постанова КМУ від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців…», якою було змінено структуру грошового забезпечення та підвищено розміри посадових окладів і окладів за військовим званням. Відповідно до пункту 5 Порядку № 1078, місяць такого підвищення (березень 2018 року) став новим «базовим» місяцем для обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої (поточної) індексації.
Водночас, Порядок № 1078 передбачає особливий механізм розрахунку у разі, якщо сума підвищення доходу в базовому місяці є меншою за суму індексації, яка могла б бути нарахована в цьому місяці, виходячи з попереднього базового місяця.
Так, абзацом четвертим пункту 5 Порядку № 1078 встановлено: «Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу».
Абзацом шостим пункту 5 Порядку № 1078 передбачено: «До чергового підвищення тарифних ставок (окладів) до визначеної суми індексації [мається на увазі сума, розрахована як різниця згідно з абзацом четвертим] додається сума індексації, яка складається внаслідок перевищення величини індексу споживчих цін порогу індексації, зазначеного у пункті 1-1 цього Порядку».
Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку, що у випадку, коли підвищення доходу в новому базовому місяці (березні 2018) було меншим за потенційну суму індексації, розраховану від попереднього базового місяця (січня 2008), відповідач був зобов'язаний: а) визначити цю різницю («індексацію-різницю»); б) виплачувати цю фіксовану суму різниці щомісячно; в) до цієї фіксованої суми різниці додавати суму поточної індексації, розрахованої від нового базового місяця (березня 2018), у разі перевищення порогу індексації. Ця фіксована сума індексації-різниці виплачується до наступного підвищення саме тарифних ставок (окладів).
Позивач стверджує, що саме така ситуація мала місце у її випадку в березні 2018 року, та наводить розрахунок, згідно з яким сума підвищення її доходу (397,86 грн) була меншою за суму можливої індексації від базового місяця січень 2008 (4463,15 грн), відтак їй належала щомісячна індексація-різниця у розмірі 4065,29 грн (4463,15 - 397,86).
Скаржник заперечує право на таку виплату, стверджуючи, зокрема, що підвищення доходу перевищило суму індексації та що поняття "фіксованої індексації" відсутнє в чинному законодавстві. Однак відповідач не надав суду жодного іншого розрахунку суми підвищення доходу позивача та суми можливої індексації у березні 2018 року, який би спростовував розрахунок позивача. Обов'язок правильного нарахування та виплати індексації, включаючи визначення права на індексацію-різницю, лежить саме на роботодавці (військовій частині). Твердження про відсутність терміну "фіксована індексація" не скасовує дію механізму, описаного в абзацах 4 та 6 пункту 5 Порядку № 1078.
Правомірність застосування такого підходу та право військовослужбовців на отримання індексації-різниці, розрахованої саме таким чином, підтверджується численною практикою Верховного Суду (зокрема, постанови у справах № 400/3826/21 від 23.03.2023, № 520/6243/22 від 22.06.2023).
Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було зупинено дію Закону № 1282, а отже, у 2023 році індексація (як поточна, так і індексація-різниця) не нараховувалась правомірно. З 01 січня 2024 року дію Закону № 1282 було відновлено Законом «Про Державний бюджет України на 2024 рік». Оскільки підвищення посадових окладів та окладів за військовим званням після березня 2018 року і до дати звільнення позивача (03.04.2024) не відбувалося, право позивача на отримання визначеної у березні 2018 року індексації-різниці зберігалося протягом усього періоду служби, за винятком 2023 року.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції проте, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, не визначивши у березні 2018 року право позивача на індексацію-різницю та не здійснюючи її нарахування і виплату за період з 01.03.2018 по 31.12.2022 та з 01.01.2024 по 03.04.2024.
Стосовно доводів апеляційної скарги з приводу компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Спеціальною нормою, яка регулює питання оподаткування доходів військовослужбовців та компенсації утриманого податку, є пункт 168.5 статті 168 Податкового кодексу України (далі - ПК України). Відповідно до цієї норми, суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями у зв'язку з виконанням обов'язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
Механізм виплати цієї компенсації деталізовано у Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (далі - Порядок № 44).
Згідно з пунктом 2 Порядку № 44, право на цю грошову компенсацію мають як діючі військовослужбовці, так і особи, звільнені із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 Порядку № 44 встановлено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами, що утримують військовослужбовців, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Індексація грошового забезпечення є складовою грошового забезпечення військовослужбовців, право на яку позивач набула саме у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження військової служби у спірні періоди. Той факт, що ці суми не були виплачені своєчасно і їх виплата здійснюється на підставі судового рішення після звільнення позивача зі служби, не змінює правової природи цих виплат та не позбавляє позивача права на компенсацію ПДФО, передбачену спеціальними нормами ПК України та Порядку № 44.
Відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача при виплаті донарахованих сум індексації здійснити одночасну компенсацію сум ПДФО.
Щодо доводів апеляційної скарги про надмірне стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн, то колегія суддів зазначає таке.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, установлених законом.
Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правничої допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Види адвокатської діяльності перелічені у статті 19 Закону № 5076-VI.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (частина третя статті 139 КАС України).
За змістом статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, в свою чергу, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно зі статтею 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 постанови).
Склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
При цьому для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
За приписами частини третьої статті 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У цьому випадку суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному статтею 252 цього Кодексу (частина п'ята статті 143 КАС України).
З аналізу наведених норм процесуального закону вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов'язкову наявність у кожній справі.
Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже, така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами).
Вирішуючи питання темпоральних меж подання заяви про стягнення витрат на правову допомогу, а також доказів на підтвердження їх фактичного понесення та розміру, колегія суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №340/2823/21 зауважила, що вказівка у частині сьомій статті 139, частині третій статті 143 КАС України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останній етап - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи.
Проте, підстави для розподілу судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті.
Таким чином, відповідно до позиції об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 340/2823/21, саме своєчасне звернення сторони із заявою про стягнення судових витрат є передумовою розгляду судом цього питання.
З матеріалів справи убачається, що позивач дотримався положень законодавства щодо своєчасного звернення до суду з клопотанням та підтверджуючими документами з приводу присудження судових витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому колегія суддів зазначає, що принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України лише за наявності клопотання іншої сторони, про що в черговий раз звернула увагу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22, правові висновки якої підлягають до застосування у спірних правовідносинах.
З матеріалів справи убачається, що позивач просить стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн, надавши на підтвердження копії договору про надання професійної правничої допомоги, акта наданих послуг та довідки про отримання гонорару.
Відповідач в свою чергу у відзиві на позовну заяву заперечував проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн, покликаючись на їх не співмірність зі складністю справи та обсягом наданих послуг.
При цьому судом апеляційної інстанції установлено, що приведений у договорі та актах про надання адвокатських послуг перелік послуг є фактично виконаним, позаяк підтверджується матеріалами цієї справи.
Надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам складу та розміру витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним ст.ст.19, 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також враховуючи предмет спору та ціну позову, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, та урахувавши відсутність юридичного супроводу адвоката в суді у зв'язку з розглядом справи в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн, позаяк вказана сума є співмірною складності справі та обсягу наданих послуг та значенню справи для сторін.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 року у справі № 380/23839/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин