19 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 300/5069/23 пров. № А/857/3840/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Івано-Франківської міської ради на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.12.2024р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в передачі землі в оренду, спонукання до вчинення певних дій (суддя суду І інстанції: Скільський І.І., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 20.12.2024р., м.Івано-Франківськ; дата складання повного рішення суду І інстанції: не зазначена),-
31.07.2024р. (згідно із відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції) позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом, в якому просив:
визнати протиправним та скасувати рішення 36 сесії 8 демократичного скликання Івано-Франківської міської ради № 125-36 від 15.06.2023р.;
зобов'язати відповідача Івано-Франківську міську раду передати в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2678 га, цільове призначення 01.02 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 26255880201:01:004:0876 за адресою: Івано-Франківська обл., Тисменицький район, с.Братківці, вул.Шевченка;
стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати (а.с.1-3).
Розгляд справи здійснено судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (а.с.16-17).
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.12.2024р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправним та скасовано рішення 36 сесії восьмого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради № 125-36 від 15.06.2023р. в частині відмови ОСОБА_1 у передачі в оренду терміном 49 років земельної ділянки площею 0,2678 га, розташованої в АДРЕСА_1 для ведення фермерського господарства; зобов'язано Івано-Франківську міську раду на найближчій сесії повторно розглянути клопотання (заяву) ОСОБА_1 про передачу в оренду земельної ділянки площею 0,2678 га цільове призначення 01.02 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 26255880201:01:004:0876, за адресою: АДРЕСА_1 , терміном на 49 років; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківської міської ради на користь позивача сплачену ним суму судового збору в розмірі 1073 грн. 60 коп. (а.с.68-76).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Івано-Франківська міська рада, який покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.80-86).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач ОСОБА_1 при поданні документів до Івано-Франківської міської ради з метою укладення договору оренди щодо земельної ділянки для ведення фермерського господарства не надав документи, що підтверджують членство у фермерському господарстві. А відтак, враховуючи вимоги ст.31 Земельного кодексу /ЗК/ України, Івано-Франківська міська рада прийняла рішення про відмову в передачі в оренду терміном на 49 років земельної ділянки площею 0,2678 га, розташованої в АДРЕСА_1 для ведення фермерського господарства (01.02 для ведення фермерського господарства) кадастровий номер 2625880201:01:004:0876.
Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства, права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів, що оспорюване рішення Івано-Франківської міської ради прийнято не у межах повноважень, у спосіб, не передбачений Конституцією України та законами України.
Таким чином, рішення Івано-Франківської міської ради № 125-36 від 15.06.2023р. є законним, оскільки прийняте в межах повноважень органу місцевого самоврядування в галузі розпорядження землями, які перебувають у комунальній власності, у спосіб, передбачений Законом України «Про місцеве самоврядування» та ЗК України.
Позивач ОСОБА_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції надав належну оцінку всім обставинам справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.105 і на звороті).
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення площею 239,5 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на об'єкт нерухомого майна зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що видано витяг № 130035942 від 06.07.2018р. Зазначене нерухоме майно розміщене на земельній ділянці площею 0,2678 га, кадастровий номер 2625880201:01:004:0876. Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-0000122302023 від 26.01.2023р., цільове призначення земельної ділянки: 01.02 для ведення фермерського господарства (а.с.6-9).
03.03.2023р. позивач через Центр надання адміністративних послуг міста Івано-Франківськ, територіальний підрозділ «Братківці», звернувся до Івано-Франківської міської ради із заявою щодо виділення в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, кадастровий номер земельної ділянки 2625880201:01:004:0876, площею 0,2678 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , терміном на 49 років. До заяви було додано, зокрема, копії: паспорту, РНОКПП, витяг із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 21.02.2023р., витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, довідка з містобудівного кадастру, інформація з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, фотофіксація земельної ділянки.
Рішенням 36 сесії восьмого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради № 125-36 від 15.06.2023р. відмовлено у передачі ОСОБА_1 в оренду вказаної земельної ділянки (а.с.5).
Вважаючи протиправним рішення відповідача № 125-36 від 15.06.2023р. та таким, що порушує його право на землю, позивач звернувся до суду з розглядуваним позовом.
Приймаючи рішення по справі та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що аналіз норм діючого законодавства свідчить про те, що саме на пленарних засіданнях органом місцевого самоврядування вирішуються питання щодо земельних відносин, зокрема й надання земельної ділянки в користування. При цьому, за наслідком розгляду відповідного клопотання обов'язковим є прийняття рішення про надання відповідного дозволу або рішення про відмову в його наданні.
Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому, фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою.
Отже, після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
Суд констатував наявність у позивача права відповідно до приписів ст.377 Цивільного кодексу України на отримання в оренду спірної земельної ділянки.
Водночас, обираючи належний спосіб відновлення порушеного права ОСОБА_1 , враховуючи положення ст.9 КАС України, суд вважав за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути клопотання (заяву) позивача про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із роз'ясненнями, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині незадоволених (відмовлених) позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Стосовно решти позовних вимог колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За змістом ч.1 ст.2 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно із ст.19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Частинами 2 і 3 ст.22 ЗК України передбачено, що до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Порядок набуття права на землю визначається главою 19 розділу ЗК України.
Згідно зі ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (ч.1 ст.122 ЗК України).
Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Положеннями ст.59 вказаного Закону передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Отже, саме на пленарних засіданнях органом місцевого самоврядування вирішуються питання щодо земельних відносин, зокрема й надання земельної ділянки в користування.
При цьому, наслідком розгляду відповідного клопотання є прийняття рішення про надання відповідного дозволу або рішення про відмову в його наданні.
Щодо посилання Івано-Франківської міської ради на причину відмови передачі позивачу в оренду спірної ділянки (під час подання документів з метою укладання договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства не додано документів, що підтверджують участь у фермерському господарстві), колегія суддів враховує наступне.
Згідно із ч.ч.1 і 2 ст.1 Закону України № 973-IV від 19.06.2003р. «Про фермерське господарство» (надалі - Закон № 973-IV) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Відповідно до ч.4 ст.1 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.
Згідно зі ст.8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.
Відповідно до ч.1 ст.12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із, зокрема, земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування.
Згідно зі ст.19 Закону № 973-IV до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.
Відповідно до ч.2 ст.20 Закону № 973-IV майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін.
З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому, фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право.
Отже, після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
Аналогічна правова думка викладена в постанові Верховного суду від 30.06.2020р. у справі № 927/79/19 та від 07.11.2024р. у справі № 300/5082/23.
Відтак, договір оренди земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства можливо укласти до реєстрації фермерського господарства.
Водночас порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування врегульований положеннями ст.123 ЗК України.
Пунктом 1 ч.2 ст.134 ЗК України визначено, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Під час судового розгляду встановлено, що позивач є власником нежитлового приміщення площею 239,5 кв.м, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 26255880201:01:004:0876.
Пунктом 11 ст.120 ЗК України визначено, що якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, зобов'язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пропущення строку подання клопотання, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) такого об'єкта у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Відповідно до ч.1 ст.123 ЗК України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:
надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення;
формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).
Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.
Отже, єдиним способом отримання в користування земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, є подання громадянином до компетентного органу клопотання та необхідних документів із зазначенням цільового призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.
03.03.2023р. позивач подав заяву про передачу в оренду земельної ділянки із пакетом документів. Заява подана у вигляді заповненого бланка, у якій зазначено додатки до вказаної заяви, зокрема, копія документації із землеустрою, завіреної проектною землевпорядною організацією.
Замовником документації із землеустрою на земельну ділянку з кадастровим номером 2625880201:01:004:0876 була Братковецька сільська рада, через що вказана документація знаходиться в Івано-Франківській міській раді, як у правонаступника.
Повноваження Братковецької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської обл. припинилися у зв'язку з приєднанням до Івано-Франківської міської ради після добровільного приєднання Братковецької сільської територіальної громади Тисменицького району до Івано-Франківської міської територіальної громади на підставі відповідних рішень Івано-Франківської міської ради, у порядку, визначеному Законом України «Про добровільне об'єднання територіальних громад».
Звідси, Івано-Франківська міська рада є правонаступником всього майна, прав та обов'язків Братковецької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської обл.
З урахуванням вищевикладеного, позивач, як власник об'єкту нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці с.Братківці, що не перебуває у користуванні, належним чином виконав свій обов'язок щодо звернення до Івано-Франківської міської ради з клопотанням про передачу йому у користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Відтак, рішення 36 сесії восьмого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради № 125-36 від 15.06.2023р. в частині відмови позивачу в передачі в оренду, терміном 49 років, земельної ділянки площею 0,2678 га, розташованої в с.Братківці для ведення фермерського господарства, є протиправним.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Наведена правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.11.2019р. у справі №227/3208/16-а.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких обираючи спосіб захисту порушеного права слід зважати на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менш, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
При цьому, колегія суддів враховує, що виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Дискреційними повноваженнями є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Дійсно, у випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання прийняти рішення.
Однак як і будь-який інших спосіб захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.
Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: «Класс та інші проти Німеччини» від 06.09.1978р., «Фадєєва проти Росії» (Заява № 55723/00), Страсбург, від 09.06.2005р., «Кумпене і Мазере проти Румунії» (Заява N 33348/96), Страсбург, від 17.12.2004р., завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, тобто, суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.
Отже, обираючи належний спосіб відновлення порушеного права ОСОБА_1 , враховуючи положення ст.9 КАС України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання (заяву) позивача про передачу йому в оренду земельної ділянки площею 0,2678 га, цільове призначення 01.02 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 26255880201:01:004:0876 за адресою: Івано-Франківська обл., Тисменицький район, с.Братківці, вул.Шевченка.
Стосовно інших підстав для відмови в задоволенні заяви позивача, на яких наполягає апелянт під час судового розгляду, колегія суддів враховує, що вказана зміна кваліфікації підстав відмови суб'єктом владних повноважень в судових процедурах, є неприйнятною з огляду на принцип правової визначеності, який притаманний як судовим рішенням, так і рішенням суб'єктів владних повноважень. Запровадження позиції зміни підстав прийняття рішень, після їх прийняття, як способу реалізації владних управлінських функцій, призведе до свавілля суб'єктів владних повноважень.
Оцінюючи в сукупності обставини справи та враховуючи вищенаведені положення законодавства, колегія суддів приходить до переконання про наявність правових підстав для часткового задоволення заявленого позову, з вищевикладених мотивів.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, якими вимоги позивача задоволено частково у визначений спосіб.
Таким чином, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
В порядку ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Івано-Франківську міську раду.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Івано-Франківської міської ради на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.12.2024р. в адміністративній справі № 300/5069/23 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Івано-Франківську міську раду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного судового рішення: 19.11.2025р.