18 листопада 2025 року м. Дніпросправа № 160/33993/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Кругового О.О. (доповідач),
суддів: Малиш Н.І., Баранник Н.П.,
за участю секретаря судового засідання Бурової А.Ю.
за участю:
представника позивача: Лаврищева В.В.,
представника відповідача: Кушнір А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2025, (суддя суду першої інстанції Царікова О.В.), прийняте у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі, повне судове рішення складене 23.06.2025, в адміністративній справі №160/33993/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
24.12.2024 ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській від 20.06.2024 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну №12034300022481;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повторно розглянути подану заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків суду у цьому рішенні.
В обґрунтування позовних вимог громадянин Грузії ОСОБА_2 зазначив, що він з 02.06.2021 перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 та 04.07.2023 звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою щодо оформлення дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України “Про імміграцію», як одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад 2 роки, є громадянином України. 20.06.2024 відповідачем прийнято рішення за №12034300022481, за яким відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України “Про імміграцію». Позивач вважає таке рішення безпідставним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки статтею 10 Закону України “Про імміграцію» визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що такі підстави повинні бути доведеними та обґрунтовані доказами. Натомість, оскаржене рішення, на думку позивача, не містить жодних посилань, які б вказували на наявність тих чи інших обставин, які стали б підставою для відмови у наданні ОСОБА_4 дозволу на імміграцію, як це передбачено у п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України “Про імміграцію». Позивач наголосив, що більше 2 років перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, легально проживає на території України та ніяким чином не порушує норми чинного законодавства. Позивач звернув увагу суду на те, що відповідач жодним чином не заперечує щодо подання позивачем усіх документів для отримання дозволу на імміграцію, які визначені Законом України “Про імміграцію» та Порядком №1983. Позивач наголосив на тому, що висновки перевірки матеріалів справ про надання дозволу на імміграцію в Україну не містять конкретних відомостей, які б свідчили про наявність підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 10.06.2025 відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом вимог норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідачем прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну №12034300022481 від 20.06.2024 не було наведено посилання на підставу відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Єдиною підставою вказано саме п. 4 ч. 10 ЗУ «Про імміграцію». Також, позивач наголошує, що зазначення позивачем в заяві фактичного місця проживання призвело б до свідомого зазначення адреси місця проживання, яке не відповідає відомостям зазначеним в реєстру територіальної громади. На думку позивача, відповідач з'ясував, що заява позивача містить лише недоліки, а не свідоме зазначення неправдивих відомостей, відтак підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну були відсутні.
Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скарг, в якому посилаючись на необґрунтованість доводів скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 04.07.2023 громадянин Грузії ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну разом із доданими до неї документами.
На виконання вимог пункту 9 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від №1983 від 26.12.2002 р., відповідачем зроблені відповідні запити до УСБУ в Дніпропетровскій області, Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП в Дніпропетровській області, Головного центру обробки спеціальної інформації Держприкордонслужби України, Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Дніпропетровській області, УПД ГУНП в Дніпропетровській області, та УМП ГУНП в Дніпропетровській області та отримані відповіді, а саме:
- лист Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП в Дніпропетровській області від 10.07.2023 №10/23/L4/014/440/1211, в якому повідомлено про те, що станом на 10.07.2023 за обліками Генерального секретаріату Інтерполу позивач у міжнародному розшуку не перебуває;
- лист Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 05.07.2023 №1201.3.4-13052/12.3-23, в якому зазначено, що станом на 06.07.2023 інформація про цього іноземця (позивача) у базі даних осіб, яким на підставі закону органами охорони державного кордону заборонено в'їзд на Україну, відсутня;
- лист Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Дніпропетровській області від 18.07.2023 №26/5838, в якому зазначено, що станом на 13.07.2023 інформація про притягнення до кримінальної відповідальності та засудження відсутня;
- лист Управління міграційної поліції ГУНП в Дніпропетровській області від 17.05.2024 №4/2-1013, в якому повідомлено про те, що згідно існуючих баз даних в Національної поліції України, гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, зокрема: ч.1 ст.122 КУпАП (перевищення водіями транспортних засобів встановлених обмежень швидкості руху та порушення інших ПДР); ч.2 ст.122 КУпАП (порушення водіями транспортних засобів правил проїзду перехресть). Також, в ході відпрацювання місця помешкання громадянина Грузії ОСОБА_1 , вказаного в його заяві - АДРЕСА_1 , встановлено, що будівля занедбана та в ній ніхто не мешкає.
Як встановлено судом, з огляду на подану позивачем заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідачем направлено лист від 07.05.2024 №1201.3.4-6531/12.3-24 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про надання інформації, відповідно до якої може бути прийнято рішення про відмову у наданні вказаному іноземцю ( ОСОБА_4 ) дозволу на імміграцію в Україну.
За результатами розгляду вищевказаного листа відповідачем отримано лист від Управління міграційної поліції ГУНП в Дніпропетровській області від 17.05.2024 №4/2-1013, в якому повідомлено, що виїздом за адресою: АДРЕСА_1 , було встановлено, що ніхто у будинку не проживає, будівля занедбана.
В матеріалах справи міститься лист Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 24.05.2024 №1201.3.4-7271/12.3-24 до ОСОБА_1 про те, що в ході розгляду клопотання про надання дозволу на імміграцію в Україну виявлено розбіжності щодо місця проживання, тому з метою уточнення інформації та усунення недоліків, необхідно прибути до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області.
В поясненнях від 24.05.2025, наданих ОСОБА_5 відповідачу, вказано, що він зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , але фактично 2 роки проживає за адресою АДРЕСА_2 , тому що будинок потребує капітального ремонту та не придатний до проживання. Також зазначено, що він майже весь час перебуває в Польщі на заробітках.
Проаналізувавши отриману інформацію від Управління міграційної поліції ГУНП в Дніпропетровській області, 20.06.2024 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення №12034300022481 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Грузії ОСОБА_4 дозволу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України “Про імміграцію».
Зазначене рішення було направлено позивачу разом із супровідним листом від 20.06.2024 за вих. №1201.3.4-8464/12.3-24. Згідно поштового повідомлення №0600934142753 вказане рішення було отримано ОСОБА_5 08.07.2024.
Не погодившись із означеним рішенням, позивач звернувся до суду із позовом.
Вирішуючи спір між сторонами та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що рішення про відмову в імміграції позивача в України є правомірним та обґрунтованим.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства врегульовано Законом України “Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 р.
Приписами статті 1 Закону України “Про імміграцію» визначено, що імміграція це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України “Про імміграцію», дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; особи, які раніше перебували в громадянстві України; батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:
1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;
2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;
3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;
4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;
5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України;
6) особам без громадянства, які проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом двох років з дня визнання їх особами без громадянства.
Згідно із пунктом 2 частини 1 та частиною 2 статті 9 Закону України “Про імміграцію», заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Частиною 5 статті 9 Закону України “Про імміграцію» передбачено, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: три фотокартки; копія документа, що посвідчує особу; документ про місце проживання особи; відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Згідно із частинами 10 та 11 статті 9 Закону України “Про імміграцію», у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи (п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України “Про імміграцію»).
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 р. (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають: територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) стосовно іммігрантів, дозвіл на імміграцію яким надається в межах квот на імміграцію або поза квотою імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме, зокрема, чоловіка (дружини) іммігранта, якщо вони перебувають у шлюбі понад два роки, його дітей, які не досягли 18 років, та його непрацездатних батьків, які вважаються членами сім'ї іммігранта відповідно до права іноземної держави - країни походження.
У пункті 9 Порядку №1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, територіальних органів ДМС та територіальних підрозділів ДМС заходів, зокрема, до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України “Про імміграцію».
Згідно з пунктами 10 і 12 Порядку №1983, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються, зокрема, до територіальних підрозділів за місцем проживання особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.
Територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний строк разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам ДМС або територіальним підрозділам ДМС (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів ДМС, надсилаються територіальним органам ДМС, в інших випадках - територіальним підрозділам ДМС.
Пунктом 14 Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний строк правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби. МВС, Держприкордонслужба, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. За результатами перевірки в місячний строк після надходження таких запитів надається відповідь про наявність або відсутність підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію. У разі наявності підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію у відповіді зазначається інформація про ці підстави з посиланням на відповідний підпункт частини першої статті 10 Закону України “Про імміграцію» та до неї долучаються матеріали, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи ДМС у місячний строк аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п. 15 Порядку №1983).
Відповідно до пункту 16 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів ДМС і територіальних підрозділів ДМС, вони у разі отримання від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів відповідей аналізують їх у місячний строк та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу з урахуванням інформації, отриманої у ході проведення перевірок, передбачених пунктом 12 цього Порядку, а також результатів проведення процедури перевірки обставин, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію.
ДМС перевіряє у місячний строк правильність оформлення документів, що надійшли від зазначених у пунктах 13 і 15 цього Порядку органів, вивчає відповідність наведених підстав, визначених статтею 4 Закону України "Про імміграцію", з'ясовує питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" у разі потреби, надсилає запит до МВС, органів Національної поліції, СБУ. Запит до Держприкордонслужби надсилається тільки стосовно тих осіб, клопотання яких надійшли через МЗС. МВС, Держприкордонслужба, Національна поліція та СБУ проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. За результатами перевірки в місячний строк після надходження таких запитів надається відповідь про наявність або відсутність підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію. У разі наявності підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію у відповіді зазначається інформація про ці підстави з посиланням на відповідний підпункт частини першої статті 10 Закону України “Про імміграцію» та до неї долучаються матеріали, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення)(пункт 17 Порядку №1983).
У відповідності до положень пункту 18 Порядку №1983, ДМС аналізує у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 та в абзаці другому пункту 17 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймає рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.
Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що згідно з відомостями Управління міграційної поліції ГУНП в Дніпропетровській області, обставиною, що свідчить про порушення позивачем норм чинного законодавства України, є відсутність позивача за місцем проживання, зазначеним ним у заяві про надання дозволу на імміграцію.
У свою чергу, згідно з пунктом 4 частини 1 ст. 10 Закону України “Про імміграцію» обставиною, за якою дозвіл на імміграцію не надається, є зазначення особою в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів.
Згідно витягу з реєстру територіальної громади від 04.07.2023 №2023/004990601, наданої відповідачем, ОСОБА_2 зареєстрований з 25.06.2021 за адресою: АДРЕСА_1 .
Саме адресу: АДРЕСА_1 позивач зазначив в заяві про надання довзолу на імміграцію як адресу свого місця проживання в Україні.
Від органів Національної поліції надійшла інформацію про те, що за вказаною адресою ніхто не проживає, а будівля має занедбаний вид.
В матеріалах справи міститься надана відповідачем належним чином нотаріально засвідчена копія заяви громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 про те, що вона не заперечує проти реєстрації та проживання громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_7 на праві приватної власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №268822076 від 03.08.2021 належить на праві приватної власності об'єкт житлової нерухомості (квартира) загальною площею 107,7 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Також, матеріали справи містять пояснення самого позивача, які він надав відповідачеві 24.05.2024, про те що він фактично проживає за адресою АДРЕСА_2 , зареєстрований за місцем проживання за адресою АДРЕСА_1 . За місцем реєстрації не проживає, оскільки будинок потребує ремонту.
Означені вище обставини додатково підтверджені наявною у матеріалах справи копією пояснення ОСОБА_8 від 23.05.2024 про те, що він підтверджує, що його родич ( ОСОБА_2 ) дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
В матеріалах справи міститься Лист Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 29.05.2024 №1201.17.1/19055-24 про те, що працівниками Управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії ГУ ДМС у Дніпропетровській області здійснено перевірку за вказаною адресою проживання ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_2 , та встановлено, що він дійсно проживає за вказаною адресою.
Відповідач вважає, що оскільки в заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну позивач вказав місце зареєстрованого проживання, а не місце фактичного проживання в Україні, ОСОБА_2 надав завідомо неправдиві відомості.
Між тим, колегія суддів не погоджується з такими доводами позивача з огляду на таке.
Аналіз положень статті 10 Закону України «Про імміграцію» дає суду підстави для висновку, що чинним законодавством підставою для ненадання дозволу на імміграцію визначено свідоме надання неправдивих відомостей.
Як видно з матеріалів справи, в заяві про надання дозволу на імміграцію він вказав місце своєї реєстрації, що підтверджується відповідною довідкою та відомостями реєстру територіальної громади.
Також, відповідачем на підставі пояснень як позивача так і його родича було встановлено, що позивач фактично проживає за адресою АДРЕСА_2 .
Однак, як видно із висновку про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Країну громадянина Грузії ОСОБА_4 , при прийнятті рішення про відмову в надання дозволу на імміграцію відповідачем враховано лише лист Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про те, що за результатами перевірки встановлено, що за адерсою: АДРЕСА_1 ніхто не проживає, а будівля є занедбаною.
Колегія суддів зазначає, що сам факт зазначення позивачем в заяві про надання дозволу на імміграцію свого зареєстрованого місця проживання не є наданням свідомо незаконних чи неправдивих відомостей.
Водночас, відповідачем не доведено факту того, що позивач завідомо з певною незаконною метою в заяві вказав адресу місця свого фактичного перебування. Ні пояснення позивача, ні інші наявні в матеріалах справи документи не містять доказів того, що позивач завідомо вніс до заяви недостовірні відомості.
При цьому, сам позивач зазначає, що вважав, що належним виконання вимог Закону є вказання в заяві саме місця реєстрації за місцем проживання, також позивач надав пояснення, чому він не має змоги проживати за місцем реєстрації - тому що будинок потребує ремонту.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не доведено факту свідомого надання позивачем неправдивих відомостей як підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права викладений в постанові Верховного Суду від 28.04.2022 в адміністративній справі №620/1055/21.
Крім того, колегія суддів зазначає, що сам відповідач ініціював відібрання пояснень від ОСОБА_1 після виявлення недоліків заяви в частині зазначення останнім адреси місця свого проживання.
При цьому, з'ясувавши фактичне місце проживання позивача та обставини зазначення ним в заяві адреси місця своєї реєстрації, відповідач врахував лише інформацію, яка надійшла від органів поліції та відмовив в наданні дозволу на імміграцію позивачеві.
На думку суду, рішення відповідача не відповідає ознакам законності та обґрунтованості, не є належним чином мотивованим, фактично відповідач обрав найнесприятливіший для позивача варіант вирішення питання, при цьому не встановив наявності підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію позивачеві саме у зв'язку з наданням останнім завідомо неправдивих відомостей.
Вищенаведене залишилось поза увагою суду першої інстанції внаслідок чого суд дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Суд зазначає, що згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.
У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року по справі «Боррехаб проти Нідерландів», яке в силу положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя)
Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі «Каплан та інші проти Норвегії» від 24 липня 2014 року, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Стаття 1 конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де мовиться про порушення права на сімейне життя у зв'язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання
Крім того, суд касаційної інстанції зазначає, що відмова у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну за встановлених обставин, що були підставою для відмови у наданні дозволу, буде суперечити принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
У цій справі, відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім'ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків у сім'ї позивача.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції необхідно скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в наданні дозволу на імміграцію, зобов'язання повторно розглянути заяву.
Відповідно до ч. 1, 6 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку з тим що позовні вимоги позивача слід задовольнити, колегія суддів вважає за необхідне в порядку відшкодування судових витрат, стягнути на користь позивача судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 1211.20 грн. за подання адміністративного позову, та 1816.80 грн за подання апеляційної скарги, всього 3028 грн.
Керуючись ст. 243, 308, 310, 315, 317, 321, 325 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 в адміністративній справі №160/33993/24 - скасувати та ухвалити нову постанову.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській від 20.06.2024 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну №12034300022481.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повторно розглянути подану заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків суду у цьому рішенні.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3028 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.
Повне судове рішення складене 18.11.2025.
Головуючий - суддя О.О. Круговий
суддя Н.І. Малиш
суддя Н.П. Баранник