про залишення позовної заяви без руху
18 листопада 2025 року м. Київ № 320/51537/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Шевченко А.В., розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 які полягають у внесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов?язаних та резервістів даних про порушення правил військового обліку ОСОБА_1 та зобов?язати ІНФОРМАЦІЯ_2 виключити з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів даних про порушення ОСОБА_1 правил військового обліку;
- зобов?язати ІНФОРМАЦІЯ_2 закрити провадження по адміністративній справі відносно ОСОБА_1 на підставі п. 1 ст. 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Частиною першою статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Адміністративний позов не відповідає вимогам процесуального закону, з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
При цьому, правову категорію "зміст позовних вимог" слід розуміти як дію суду, про вчинення якої позивач вимагає постановити судове рішення, що спрямована на задоволення певної матеріально-правової вимоги позивача. Зважаючи на те, що рішення суду завжди спрямоване на захист конкретного суб'єктивного права зміст позовних вимог не може бути абстрактним чи містити певні умовні категорії і повинен формулюватись максимально чітко і зрозуміло.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
При цьому, обов'язок з визначення (формулювання) позовних вимог, з якими особа звертається до суду за захистом своїх прав, на етапі подання позовної заяви процесуальним законодавством покладено саме на позивача, тому для цього законодавцем визначені вимоги до позовної заяви, що містяться в статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України.
Отже, особа, звертаючись до суду із позовною заявою, повинна чітко зазначити рішення (дію чи бездіяльність) суб'єкта владних повноважень, які порушили її права, в чому конкретно полягає порушення її прав, та повинна вказати спосіб захисту свого порушеного права, оскільки суд розглядає адміністративні справи в межах позовних вимог.
Тобто, вимоги позовної заяви повинні бути викладені чітко і зрозуміло, з урахуванням правил, встановлених процесуальним законодавством, і узгоджуватись з наданими суду повноваженнями за наслідками розгляду справи, та мають бути спрямовані на захист конкретних прав, свобод та інтересів позивача з зазначенням способу їх захисту, який не допускає неоднозначного, довільного тлумачення змісту позовних вимог і дозволить суду максимально якісно здійснити правосуддя.
Суд звертає увагу, що статтею 20 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені правила розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів.
Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності
При цьому, в силу частини другої статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частинами першою та третьою цієї статті.
Частиною третьою статті 27 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає виключну підсудність, передбачено, що підсудність окремих категорій адміністративних справ визначається цим Кодексом.
Провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності віднесені даним Кодексом до окремих категорій термінових адміністративних справ (стаття 286 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частиною першою статті 286 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності вирішується місцевими загальними судами як адміністративними судами протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Аналіз наведених норм вказує, що Кодекс адміністративного судочинства України чітко визначає розмежування предметної юрисдикції між місцевими загальними судами як адміністративними судами та окружними адміністративними судами, зокрема, у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.
Поряд з цим, відповідно до статей 210, 210-1, 211, 235, 257, 259 Кодексу України про адміністративні правопорушення та з метою визначення процедури складання територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки протоколів, оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, а також з порушенням призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку та псуванням або недбалим зберіганням зазначеними особами військово-облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), яке спричинило їх втрат, наказом Міністерства оборони України від 01.01.2024 за № 3, затверджено Інструкцію зі складання територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки протоколів та оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення (надалі Інструкція № 3).
Згідно пункту 10 розділу II Інструкції № 3, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, керівник територіального центру комплектування та соціальної підтримки відповідно до статті 283 КУпАП виносить постанову по справі про адміністративне правопорушення (додаток 4) (далі - постанова).
У справі керівник територіального центру комплектування та соціальної підтримки, який її розглядає, відповідно до статті 284 КУпАП виносить одну з таких постанов: про накладення адміністративного стягнення; про закриття справи (пункт 11 розділу II Інструкції № 3).
Пунктом 15 розділу II Інструкції № 3 передбачено, що постанова може бути оскаржена в порядку, визначеному статтями 287-289 КУпАП.
Так, за приписами статті 287 Кодексу України постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова суду про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.
Статтею 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено порядок оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення, згідно із пунктом 3 частини 1 якої передбачено, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено, зокрема, постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.
Відповідно, до статті 296 КУпАП скасування постанови із закриттям справи про адміністративне правопорушення тягне за собою повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, зв'язаних з цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість.
Таким чином, стаття 296 КУпАП встановлює наслідки скасування постанови із закриттям справи про адміністративне правопорушення - повернення стягнених грошових сум.
При цьому, відповідно до статті 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин:
1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;
2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;
3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;
4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;
5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;
6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;
7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу;
8) наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або нескасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також повідомлення про підозру особі у кримінальному провадженні по даному факту;
9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі;
10) проходження військової служби особою, щодо якої розпочато провадження в справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтями 210 і 210-1 цього Кодексу.
Отже порядок розгляду адміністративної справи в частині правопорушення визначеного стеттею 210-1 КУпАП (як адміністративного стягнення) регулюються КУпАП і має розглядатися судом загальної юрисдикції.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що поданий позов в частині позовних вимог не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та юрисдикція Київського окружного адміністративного суду не поширюється на спір щодо закриття проваження в адміністивній справі відповідно до статті 247 КУпАП, оскільки скасування постанови про накладення адміністративного штрафу віднесено до юрисдикції загального суду.
А тому, вважає за необхідне надати позивачу можливість уточнити позовні вимоги щодо даної частини позову.
Окрім того, за приписами частини четвертої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України на підтвердження обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Також, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність.
Згідно з частиною 1 статті 43 Кодексу адміністративного судочинства України, здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами).
Адміністративна процесуальна правоздатність - абстрактна умова володіння всіма процесуальними правами і обов'язками, яка передбачає можливість конкретної особи стати суб'єктом конкретних процесуальних правовідносин, стати персоніфікованим носієм прав і обов'язків, передбачених законом для даного суб'єкта і даних правовідносин. Тому особою, що бере участь у справі, може бути лише особа, яка володіє процесуальною правоздатністю.
Для особистої участі в адміністративній справі недостатньо володіти лише правоздатністю, необхідна ще й адміністративна процесуальна дієздатність, тобто здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді.
Відповідно до частини 2 статті 43 Кодексу адміністративного судочинства України здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь.
Таким чином, змістом адміністративної процесуальної дієздатності є здатність особисто здійснювати процесуальну діяльність, яка породжує відповідні юридичні наслідки. Вона визнається за фізичними особами, які досягли повноліття.
Положеннями статті 34 Цивільного кодексу України, серед іншого, передбачено, що особа вважається повнолітньою, якщо вона досягнула вісімнадцяти років.
Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20 листопада 2012 року № 5492-VІ (далі по тексту - Закон України № 5492-VІ від 20 листопада 2012 року) паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України на території України.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що в даному випадку належним доказом наявності у ОСОБА_1 адміністративної процесуальної правосуб'єктності є саме паспорт громадянина України, копія якого до позовної заяви не долучена.
Крім того, у силу положень пункту 2 частини п'ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, в позовній заяві зазначаються, зокрема, місце проживання чи перебування (для фізичних осіб).
Разом із тим, у силу вимог статті 25 цього Кодексу, адміністративні справи з приводу оскарження індивідуальних актів стосовно конкретної фізичної особи, вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Якщо така особа не має місця проживання (перебування) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача.
Із вступної частини позову вбачається, що адресою місця проживання позивача є: АДРЕСА_1 . Проте, доказів на підтвердження місця реєстрації не надано.
З приводу викладеного суддя звертає увагу, що для листування, отримання кореспонденції тощо особа може вказувати будь-яку адресу, але для визначення територіальної підсудності справи має значення саме зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання, місце перебування (іноземці, особи без громадянства, внутрішньо переміщенні особи) та місце знаходження (юридична адреса) юридичної особи..
Разом із тим, у матеріалах позовної заяви відсутні докази реєстрації в установленому законом порядку за вказаною у позовній заяві адресою.
Наведені обставини вказують на невідповідність позовної заяви вимогам процесуального закону.
Вказані недоліки повинні бути усунені шляхом подання до суду:
- уточненням прохальної частини позову із способами захисту, що відповідають частині першій статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням зауважень суду (разом з копіями такої заяви для направлення сторонам);
- доказів на підтвердження адміністративної процесуальної дієздатності, а також реєстрації в установленому законом порядку за адресою, вказаною у позові або за іншою адресою шляхом подання засвідченої у передбачений законом спосіб ксерокопії паспорта громадянина України у тому числі й з відомостями про реєстрацію місця проживання.
Керуючись статтями 44, 45, 122, 123, 160, 161, 169, 171, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
позовну заяву ОСОБА_1 залишити без руху.
Встановити позивачу десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
Роз'яснити позивачу, що якщо недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, не будуть усунуті у встановлений судом строк, позовна заява буде повернута відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Копію ухвали надіслати особі, яка подала позов.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не підлягає оскарженню. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя Шевченко А.В.