12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 757/76591/17-ц
провадження № 61-10050св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Прокуратура міста Києва, Державна казначейська служба України, Національна поліція України,
треті особі: Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Дніпровський районний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Києва,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року під головуванням судді Григоренко І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2024 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Мережко М. В., Соколової В. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури міста Києва, Державної казначейської служби України, Національної поліції України, треті особи: Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Дніпровський районний суд міста Києва, Апеляційний суд міста Києва, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури,
Короткий зміст позовних вимог
В грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з Державного бюджету України, шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на рахунок ОСОБА_1 :
- втрачений середньомісячний заробіток у розмірі 292 500 грн;
- моральну шкоду у розмірі, визначеному за результатами проведення судової психологічної експертизи від 18 січня 2021 року у розмірі 648 мінімальних заробітних плат, розмір яких приймається рівним розміру мінімальної заробітної плати в Україні, прийнятої на момент винесення рішення суду, а саме 4 212 000 грн;
- витрати за проведення судової психологічної експертизи від 18 січня 2021 року у розмірі 11 767,68 грн;
- витрати на відправку відповідачам поштової кореспонденції у розмірі 261 грн.
В обґрунтування вимог вказував, що вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2004 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2004 року, ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 146, частиною четвертою статті 189, статтею 353 КК України та призначено покарання у вигляді 7 років 6 місяців позбавлення волі та конфіскації майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 13 липня 2006 року вказані вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду скасовано, а кримінальну справу направлено на нове розслідування прокурору міста Києва.
Обраний щодо позивача запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовано постановою слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 07 листопада 2006 року та змінено на підписку про невиїзд, таким чином у період з 23 січня 2003 року до 07 листопада 2006 року ОСОБА_1 перебував під вартою.
Зазначав, що перед обранням щодо нього запобіжного заходу позивач мав намір працевлаштуватися, проте тривалий час був позбавлений такої можливості, а після звільнення із слідчого ізолятору тривалий час не міг знайти роботу, оскільки роботодавець не мав зацікавленості у працевлаштуванні позивача з причин його перебування у місцях позбавлення волі.
У серпні 2017 року звернувся до Прокуратури міста Києва із заявою про надання інформації щодо стану додаткового досудового розслідування кримінальної справи № 18-123, проте на день звернення до суду із позовом відповіді отримано не було.
Разом із позовом подано довідку Департаменту інформаційних технологій Міністерства внутрішніх справ України від 10 травня 2017 року на підтвердження факту, що станом на дату видачі довідки ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не притягувався, не знятої чи не погашеної судимості не мав та в розшуку не перебував.
У зв'язку із незаконним перебуванням в місцях позбавлення волі, не мав можливості заробляти собі на життя та переживав значні моральні страждання.
У зв'язку із наведеним, уважав, що має право на відшкодування заробітку, який міг мати під час тримання під вартою, та завданої моральної шкоди.
Розмір моральної шкоди оцінено експертом КНДІСЕ 18 січня 2021 року за заявою ОСОБА_1 у розмірі 648 мінімальних заробітних плат, розмір яких приймається рівним розміру мінімальної заробітної плати в Україні, прийнятої на момент винесення рішенням суду, що згідно уточненої позовної заяви від 25 січня 2023 року становить 4 212 000 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 08 грудня 2022 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження неправомірності дій органів досудового слідства, заподіяння моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між заподіяною шкодою та діями (бездіяльністю) відповідачів.
У матеріалах справи відсутні відомості про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв'язку з реабілітуючими обставинами, зокрема, відсутній виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 або рішення, яким встановлені факти незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного застосування заходів кримінального провадження та закриття кримінального провадження або кримінальної справи щодо позивача, відтак ОСОБА_1 не є особою, яка має право на відшкодування шкоди в розумінні положень статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».
Суд зазначив, що за таких обставин позовні вимоги є передчасними, а незаконність діянь (рішення, дії чи бездіяльності) таких заподіювачів шкоди як органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду є недоведеною, оскільки доказів вчинення дій останніми, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів позивачем не надано.
Позивач не надав жодних доказів на підтвердження завершення процедури розгляду кримінальної справи щодо нього та прийняття і набрання законної сили відповідним судовим рішенням за наслідками її розгляду (закриття кримінального провадження або ухвалення вироку щодо останнього) або постанови слідчого про закриття кримінальної справи, у зв'язку із чим твердження позивача про незаконне та тривале тримання його під вартою також є необґрунтованими та безпідставними.
Київський апеляційний суд постановою від 20 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року змінив, виклав мотивувальну частину судового рішення в редакції постанови апеляційного суду.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що шкода, завдана особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади відшкодовується державою, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, дії якого призвели до завдання позивачу шкоди.
Підставою для звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди ОСОБА_1 уважав незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності, а також застосування запобіжного заходу у вигляду тримання під вартою в рамках цього кримінального провадження.
Отже, з урахуванням предмета позову та його підстав, належним відповідачем у цій справі є держава в особі Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Дніпровського районного суду міста Києва, Апеляційного суду міста Києва, які у справі залучені в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Оскільки пред'явлення позову до неналежного відповідача є безумовною підставою для відмови в позові, апеляційний суд не надавав оцінку іншим доводам апеляційної скарги та твердженням відзивів відповідачів на апеляційну скаргу.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 та від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц.
Суд не в повному обсязі встановив обставини справи, оскільки відмовив позивачу у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи для визначення розміру завданої моральної шкоди. Суди не взяли до уваги довідку Департаменту інформаційних технологій Міністерства внутрішніх справ України від 10 травня 2017 року.
Апеляційний суд безпідставно вказав, що позивач не надав доказів про взяття його під варту, знаходження його у місцях позбавлення волі, оскільки позивач надав вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2004 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2004 року, ухвалу Верховного Суду України від 13 липня 2006 року, постанову слідчого про закриття кримінальної справи № 18-123 від 11 березня 2010 року, довідку серії ОО № 218219 від 07 листопада 2006 року про звільнення позивача.
Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 02 серпня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Печерського районного суду міста Києва.
21 серпня 2024 року цивільна справа № 757/76591/17-ц надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 03 листопада 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
Вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2004 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 146, частиною четвертою статті 189, статтею 353 КК України. На підставі статті 70 КК України визначено покарання у вигляді 7 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2004 року вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2004 року залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду України від 13 липня 2006 року вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 22 липня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2004 року щодо ОСОБА_1 скасовано, кримінальну справу направлено на нове розслідування прокурору м. Києва.
Згідно з даними довідки серії РАХ № 1881150 Департаменту інформаційних технологій Міністерства внутрішніх справ України за обліками МВС громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 10 травня 2017 року до кримінальної відповідальності не притягувався, не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває. Довідка надана для оформлення на роботу.
ОСОБА_1 заявою від 16 серпня 2017 року звернувся до Прокуратури міста Києва з метою отримання повідомлення за формою, встановленою додатком до Положенням № 6/5/3/41, із зазначенням переліку вимог, на які він має право претендувати відповідно до Положення № 6/5/3/41 про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».
Прокуратурою міста Києва листом від 21 серпня 2017 року повідомлено ОСОБА_1 , що заяву направлено в межах компетенції Київській місцевій прокуратурі № 4.
Київською місцевою прокуратурою № 4 листом від 30 серпня 2017 року Прокуратуру міста Києва та ОСОБА_1 повідомлено, що кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_1 на додаткове розслідування до Київської місцевої прокуратури № 4 не надходила.
Прокуратурою міста Києва листом від 14 вересня 2017 року повідомлено ОСОБА_1 , що заяву направлено в межах компетенції Головному управлінню Національної поліції у м. Києві.
В ході апеляційного розгляду ОСОБА_1 надав постанову від 11 березня 2010 року про закриття кримінальної справи № 18-123 відносно ОСОБА_1 , а також лист СУ ГУ НПУ у м. Києві від 08 лютого 2023 року та поштовий конверт.
Листом СУ ГУ НПУ у м. Києві від 08 лютого 2023 року № Л-2468/125/23/3-2023 ОСОБА_1 повторно направлено копію постанови від 11 березня 2010 року про закриття кримінальної справи № 18-123 щодо позивача на 4 аркушах. Додатково в листі зазначено, що про наявність у ОСОБА_1 зазначеної постанови свідчило надання її ОСОБА_1 до заяви на адресу Головного управління в 2017 році, а також направлення її на його адресу як додатку до листа за вих. № Л-160-зі від 20 березня 2017 року.
Згідно з даними поштового конверту, в якому надійшов вказаний лист, лист направлено 14 грудня 2023 року.
Апеляційний суд прийняв надані докази.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституція України).
Підстави, особливості та порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР).
Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частина друга статті 1176 ЦК України).
Відповідно до положень Закону № 266/94-ВР відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина (пункт 1 частини першої статті 1 Закону).
Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, постановлення виправдувального вироку суду (стаття 2 Закону).
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
Аналіз вказаної норми свідчить, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин.
Саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, тому належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (пункти 43, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі
№ 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19)).
Рішенням Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року у справі № 1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) встановлено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів.
Отже, держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, органи, діями яких завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, керувався тим, що ОСОБА_1 пред'явив позов до неналежних відповідачів.
Разом з тим, апеляційний суд не врахував, що у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22).
У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35).
Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27). У спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів під час вирішення питання про відшкодування завданої нею шкоди, а не суб'єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39).
У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити відповідний позов до держави Україна, не є обов'язковою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)).
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 11 жовтня 2023 року в справі № 361/9386/21, від 24 січня 2024 року в справі № 495/10543/21, від 28 лютого 2024 року у справі № 661/285/20, від 27 березня 2024 року в справі № 593/207/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 333/2766/21.
Отже, не врахувавши, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, а також те, що органи, діяннями яких, на думку позивача, завдана шкода, залучені до участі у справі в якості третіх осіб, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пред'явленням позову до неналежного відповідача. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів органу прокуратури чи іншого органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 січня 2024 року у справі № 495/10543/21, від 27 березня 2024 року у справі № 593/207/22, від 11 жовтня 2023 року у справі № 361/9386/21.
За таких обставин суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на пред'явлення позову до неналежного відповідача, не здійснив перегляд рішення суду першої інстанції по суті та не мотивував відхилення аргументів апеляційної скарги щодо наявності підстав для відшкодування шкоди позивачу, тому оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, оскаржене судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
Є. В. Петров
В. В. Пророк