12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 378/771/23
провадження № 61-12511св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року у складі судді Скороход Т. Н., та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 в тимчасове користування грошові кошти в розмірі 840 000 грн, про що останній власноручно 06 грудня 2018 року написав розписку.
В подальшому, на прохання відповідача він знову передав ОСОБА_2 в борг грошові кошти в розмірі 840 000 грн, про що останній 16 лютого 2019 року власноручно написав розписку.
Оскільки в розписках не встановлений строк повернення боргу, 25 серпня 2023 року позивач направив на адресу проживання відповідача вимогу та надав семиденний строк на повернення отриманих коштів в повному обсязі.
Вказану вимогу відповідач не отримав, тому 19 вересня 2023 року її було повторно направлено за місцем роботи останнього, проте, вона також не була отримана ОСОБА_2 .
Позивач просив:
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за розпискою від 06 грудня 2018 року в розмірі 840 000 грн та за розпискою від 16 лютого 2019 року в розмірі 840 000 грн;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проценти від суми позики, розмір яких визначено на рівні облікової ставки Національного банку України, зокрема: проценти за користування позикою за розпискою від 06 грудня 2018 року у сумі 535 344,65 грн, а за розпискою від 16 лютого 2019 року - 525 540,81 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 06 грудня 2018 року в розмірі 840 000 грн, проценти за користування грошовими коштами за договором позики від 06 грудня 2018 року в розмірі 535 344,65 грн, заборгованість за договором позики від 16 лютого 2019 року в розмірі 840 000 грн, проценти за користування грошовими коштами за договором позики від 16 лютого 2019 року в розмірі 525 540,81 грн.
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 13 420 грн.
Судові рішення мотивовані тим, що:
між сторонами виникли правовідносини, які ґрунтуються на договорах позики. Копії розписок (оригінали яких знаходиться у позивача та безпосередньо досліджені судом під час розгляду справи), складені та підписані особисто відповідачем, підтверджують отримання відповідачем у позику грошових коштів. Факт отримання ОСОБА_2 коштів та власноручного написання розписок не оспорюється сторонами по справі та підтверджується змістом боргових розписок. Проте, під час судового розгляду справи відповідач та його представник заперечували щодо обставин отримання від позивача грошових коштів. Разом з тим, посилання відповідача у відзиві на позовну заяву на те, що між сторонами наявні партнерські правовідносини щодо реалізації їх бізнес проекту та отримані ним кошти в подальшому були передані третій особі, а не правовідносини, що випливають із договорів позики, суд першої інстанції вважав необгрунтованими, оскільки таких обставин відповідач та його представник не довели у судовому засіданні. При цьому в розписках відповідач зазначив, що він бере кошти саме у борг, а не на інші цілі. Надана відповідачем копія договору оренди нерухового майна № 08-15 від 25 лютого 2019 року та додатки до нього суд першої інстанції не прийняв до уваги, оскільки вони не містять інформації щодо предмета доказування. Аргументи відповідача про те, що розписки про отримання грошових коштів не містили зобов'язання про їх повернення, а тому не підтверджують факт передачі грошових коштів саме в борг, суд першої інстанції відхилив, оскільки за своїми ознаками договір позики є реальним, вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Відсутність у розписці запису про зобов'язання позичальника повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові, оскільки, складаючи вказану розписку і підписуючи її, відповідач тим самим взяв на себе зобов'язання повернути кошти;
оскільки у розписках не встановлений строк повернення позики, тому позивачем 25 серпня 2023 року направлено вимогу відповідачу по місцю його проживання в порядку статті 509 ЦК України та надано семиденний строк на повернення отриманих коштів в повному обсязі, яку відповідач отримав 27 жовтня 2023 року, що не оспорювали сторони у судовому засіданні. З урахуванням того, що відповідачем не надано належних та достовірних доказів погашення заборгованості за договорами позики, презумпцію договору позики відповідач та його представник не спростували, належних та допустимих доказів безгрошовості позики не надали, тому з відповідача повинна бути стягнута сума боргу за договорами позики від 06 грудня 2018 року та від 16 лютого 2019 року, а також проценти від суми боргу.
Апеляційний суд погодився з обгрунтуванням підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги щодо неналежного обґрунтування позивачем заявлених вимог в частині стягнення з відповідача процентів за користування позикою, суд апеляційної інстанції відхилив. Судом першої інстанції встановлено, що у розписках не встановлений строк повернення позики, тому позивачем 25 серпня 2023 року направлено вимогу відповідачу по місцю його проживання в порядку статті 509 ЦК України та надано семиденний строк на повернення отриманих коштів в повному обсязі, яку відповідач отримав 27 жовтня 2023 року, що не оспорювали сторони у судовому засіданні. З огляду на вказане, строк користування грошовими коштами, отриманими за обома розписками, закінчився 03 листопада 2023 року (через сім днів з дня отримання вимоги позичальником). За таких обставин, з урахуванням строку користування позикою, позивач має право на отримання процентів за користування відповідачем позикою по розписці від 06 грудня 2018 року за період з 06 грудня 2018 року по 03 листопада 2023 року. По розписці від 16 лютого 2019 року за період з 16 лютого 2019 року по 03 листопада 2023 року. Поряд із цим, позивачем заявлено вимоги щодо стягнення з відповідача процентів за користування коштами за обома договорами позики по 04 жовтня 2023 року (дату подання до суду позовної заяви), тобто в межах передбаченого законодавством строку.
Доводи апеляційної скарги щодо неналежного обґрунтування заявлених вимог в цій частині спростовуються доданим до позовної заяви розрахунком процентів із відображенням суми боргу, облікової ставки НБУ, періоду дії ставки, кількості днів користування позикою та сумою нарахованих відсотків. Відповідачем не надано доказів на спростування наведеного позивачем розрахунку, власного розрахунку суду не подано. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем не наведено заперечень чи зауважень щодо поданого позивачем розрахунку процентів, про застосування позовної давності щодо цієї частини позовних вимог не заявлено.
Додатковим рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 21 березня 2024 року в стягненні витрат на правничу допомогу в сумі 9 000 грн на користь ОСОБА_1 по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У вересні 2024 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, вирішити питання про судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди неправильно встановили обставини справи, не надали правової оцінки тим обставинам, які заявлялися відповідачем, а саме, що словосполучення «отримав в борг від ОСОБА_1 » не є тотожним словосполученню «отримав в борг ОСОБА_1 », так як дані словосполучення є кардинально протилежними за змістом. В розписках відсутній прийменник «від» (після слова борг), який має бути вжито на означення одержання грошової суми ОСОБА_2 . Також у розписках відсутнє значення строку, на який ОСОБА_2 одержав від ОСОБА_4 грошову суму і дата її повернення, відсутня будь-яка інформація, яка дозволяє встановити, що ОСОБА_2 бере на себе зобов'язання (має намір) повернути позивачу отримані кошти. Вказане доводить той факт, що сторони не уклали договори позики;
суд апеляційної інстанції без будь-яких мотивувань своєї позиції не взяв до уваги наданий відповідачем разом із поясненням та клопотанням про долучення до матеріалів справи висновок № 15217 за результатами проведення судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи, відповідно до якого зробити однозначний висновок зі змісту розписки про отримання ОСОБА_2 в борг від ОСОБА_1 грошової суми у розмірі 840 000 грн із зобов'язанням їх повернення ОСОБА_1 неможливо;
суди при застосуванні частини другої статті 640 та пункту 2 частини першої статті 1046 ЦК України вважали, що для встановлення обставин укладання договору позики достатньо встановити факт того, що кошти були передані на підставі розписки, що випливає із реальності договору позики. Проте, відповідач зазначає, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника з обов'язком повернення
суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 686/21857/16-ц, який суперечить усталеній судовій практиці, тому відповідач вбачає підстави для відступу від цього висновку. Також обставини цієї справи і справи № 686/21857/16-ц не є подібними;
позивач побудував свою позицію на тому, що надані ним розписки підтверджують укладання саме договорів позики, оскільки відповідач не надав жодного належного доказу, що слугував би підтвердженням іншого цільового використання ним коштів отриманих від позивача, а розрахунок ціни позову (процентів за користування позикою) є вірним, оскільки відповідач його не спростував. Тобто, позивач застосував концепцію негативного доказу, яка сама по собі є порушенням принципу змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України), при цьому не довів належними та допустимими доказами своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Суди вказану концепцію негативного доказу підтримали та в порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України ухвалили рішення на підставі недоведених позивачем фактів (припущень);
суди залишили поза увагою, що в матеріалах справи відсутній будь-який документ за підписом позивача, яким обґрунтований розрахунок сум процентів (формула за якою нараховувались проценти, період нарахування, розмір облікової ставки, тощо). Тому суд першої інстанції в порушення вимог частини першої статті 78 ЦПК України, взяв до розгляду документ без підпису з невідомого джерела походження - «розрахунок процентів», а суд апеляційної інстанції помилково не віднайшов порушень норм процесуального права в діях суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції справу. Клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року задоволено. Зупинено виконання рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
У жовтні 2024 року справа № 378/771/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 25 липня 2018 року у справі № 308/3824/16, від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20, від 14 квітня 2022 року у справі № 646/3916/19, від 07 червня 2023 року у справі № 522/19653/21, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19, від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13, від 12 липня 2023 року у справі № 910/5080/21, від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 910/6210/20, від 30 березня 2023 року у справі № 905/2307/21 (905/496/22), від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17 та у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16, необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 686/21857/16-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 06 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого відповідач позичив у позивача 840 000 грн, про що свідчить власноручно написана позичальником боргова розписка.
16 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого відповідач позичив у позивача 840 000 грн, про що свідчить власноручно написана позичальником боргова розписка.
25 серпня 2023 року направлено вимогу ОСОБА_2 за місцем його проживання в порядку статті 509 ЦК України та надано семиденний строк на повернення отриманих коштів в повному розмірі, яку ОСОБА_2 отримав 27 жовтня 2023 року, що не оспорювали сторони у судовому засіданні.
Станом на день подачі позову ОСОБА_2 не повернув позивачу суму позики відповідно до умов договору.
Відповідно до розрахунку процентів за користування грошовими коштами, поданого позивачем, за договором позики від 06 грудня 2018 року за період з 06 грудня 2018 року по 5 жовтня 2023 року нараховано процентів в розмірі 535 344,65 грн, а за договором позики від 16 лютого 2019 року за період з 16 лютого 2019 року по 5 жовтня 2023 року - 525 540,81 грн.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики ідтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено такі правові висновки:
«за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 523/1712/18 (провадження № 61-1220св21) зроблено висновок, що «розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц».
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2025 року у справі № 721/591/22 (провадження № 61-5500св24) зазначено, що:
«посилання заявника на те, що наявність у наданій позивачем розписці зобов'язань повернути борг у грошовій сумі не може свідчити, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивач передав відповідачу грошові кошти, є неспроможними, оскільки ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. У цивільному праві під час аналізу правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23))».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».
Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України (частина перша статті 637 ЦК України).
У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 06 грудня 2018 року та 16 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені договори позики, за умовами яких відповідач позичив у позивача 840 000 грн за кожною розпискою, про що свідчать власноручно написані позичальником боргові розписки, оригінали яких були у позивача та надані ним суду. 25 серпня 2023 року позивачем направлено вимогу ОСОБА_2 за місцем його проживання в порядку статті 509 ЦК України та надано семиденний строк на повернення отриманих коштів в повному розмірі, яку ОСОБА_2 отримав 27 жовтня 2023 року, проте не повернув позивачу суму позики відповідно до умов договорів. Оскільки у розписках не був встановлений строк повернення позики та розмір процентів, їх розмір судами визначений на рівні облікової ставки НБУ за період з 06 грудня 2018 року по 04 жовтня 2023 року та з 16 лютого 2019 року по 04 жовтня 2023 року (відповідно до розрахунку процентів, доданого позивачем до позову), який не спростований відповідачем.
Таким чином, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду про задоволення позову.
Посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивач має право на отримання процентів за договорами позики по 03 листопада 2023 року, оскільки строк користування грошовими коштами, отриманими за обома розписками, закінчився 03 листопада 2023 року (через сім днів з дня отримання вимоги позичальником), є помилковим в силу вимог частини першої статті 1049 ЦК України. Проте, з урахуванням результатів апеляційного перегляду цієї справи, зазначені висновки не вплинули на правильне вирішення спору.
Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду та необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2025 року у справі № 721/591/22 (провадження № 61-5500св24), дають підстави для висновку, що оскаржені судові ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо зупинення виконання рішення суду першої інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року зупинено виконання рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
Оскільки рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року залишено без змін, наявні підстави для поновлення його виконання.
Оскільки судові рішення підлягають залишенню без змін, то судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Ставищенського районного суду Київської області від 05 березня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту їїухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко