19 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/4426/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВА КОМПАНІЯ «НОВАТОРГ» (далі - ТОВ «НОВАТОРГ», скаржник)
на рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2025
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2025
у справі за позовом К Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВА КОМПАНІЯ «НОВАТОРГ»
до Акціонерного товариства «УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ»
про стягнення 452 668,22 грн,
ТОВ «НОВАТОРГ» 11.11.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2025, постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2025 у справі №910/4426/25 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.11.2025 для розгляду справи №910/4426/25 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.
З матеріалів касаційної скарги та відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що ТОВ «НОВАТОРГ» звернулося до суду з позовом про стягнення з Акціонерного товариства «УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ» (далі - АТ «УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ») понесених збитків у розмірі 452 668,22 грн.
Господарський суд міста Києва рішенням від 25.06.2025 у справі №910/4426/24, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом постановою від 24.09.2025, у задоволенні позову відмовив повністю.
У прийнятті судових рішень попередні судові інстанції виходили з того, що: перевезення вантажу за накладною здійснювалося у міжнародному залізничному сполученні, а тому до нього застосовуються положення Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 (далі - Угода УМВС, УМВС); у спірному випадку саме позивач (відправник), який проводив навантаження, несе відповідальність за визначення придатності вагону для перевезення вантажу, дотримання технічних вимог щодо розміщення та кріплення вантажу у вагоні, а також за всі наслідки незадовільного навантаження; вагон перед навантаженням не був підготовлений відправником (позивачем) для перевезення борошна, оскільки у вагоні були наявні не закладені відправником з середини вагону конструктивні зазори, а закладені конструктивні зазори були ущільнені з використанням монтажної піни, що прямо заборонено приписами пункту 2 «Підготовка вагону під навантаження» глави 11 ТУ до УМВС; позивач скористався своїм правом щодо забезпечення вагоном під навантаження.
Зі змісту рішення убачається, що суди зазначили, що відповідач не забезпечував позивача вагоном для навантаження спірного вантажу; позивач неналежним чином підготував спірний вагон для перевезення, оскільки в порушення положень УМВС ущільнив конструктивні зазори за допомогою монтажної піни, не заклав конструктивні зазори з середини вагону, не закрив виступаючі елементи вагону, що призвело до пошкодження частини мішків з борошном; позивач належними та допустимими доказами не довів наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, яка є необхідною для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, а саме позивачем не доведено наявності протиправної поведінки відповідача у спірному випадку, збитків у розмірі, визначеному позивачем, прямого причинного зв'язку між діями відповідача та збитками позивача, вини відповідача у спричиненні збитків позивачу.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «НОВАТОРГ» в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01.01.2025 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028,00 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №910/4426/25 є стягнення 452 668,22 грн, а отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2025 рік - 1 514 000,00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» -«г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
ТОВ «НОВАТОРГ» у скарзі з посиланням на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:
справа №910/4426/25 стосується стягнення збитків з перевізника за неналежне виконання обов'язків перевізника. На момент подання цієї касаційної скарги схожа за обставинами справа розглядається у Центральному апеляційному господарському суді, справа №904/3391/25 відповідно до обставин якої перевізник - АТ «Українська залізниця» свого обов'язку із забезпечення схоронності переданого йому до перевезення вантажу не виконав, таким чином, внаслідок недостачі вантажу позивачу - ПАТ «Запоріжкокс» була завдана шкода.
Оскільки залізниця є ключовим способом транспортування продовольчих товарів не лише між віддаленими регіонами України, а й у міжнародному сполученні, на думку скаржника, виникнення спорів щодо відповідальності за пошкоджений або втрачений вантаж є об'єктивно неминучим та такі спори заслуговують на особливу увагу суду, оскільки їх вирішення безпосередньо впливає на забезпечення стабільності господарського обороту, дотримання принципу належного виконання договірних зобов'язань та захист прав учасників транспортно-логістичних відносин. Складність таких правовідносин зумовлена їх багатокомпонентним характером. Перевезення вантажу передбачає взаємодію кількох суб'єктів - відправника, перевізника, одержувача, іноді посередників, - кожен із яких має окремі права та обов'язки, що ускладнює встановлення меж відповідальності кожного з них, що на думку скаржника, зумовлює складність розмежування відповідальності учасників таких правовідносин у справах цієї категорії та створює передумови для виникнення необмеженої кількості правових спорів у такій категорії справ.
Про відсутність сталої судової практики свідчить результати розгляду справи №910/3421/22, відповідно до обставин якої Приватне акціонерне товариство «ДТЕК Павлоградвугілля» звернулося до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення 323 532,19 грн, позов обґрунтовано тим, що під час надання послуг з перевезення вантажу залізничним транспортом відповідач (АТ «Українська залізниця») не виконав зобов'язань щодо збереження вантажу під час перевезення, у зв'язку з чим зобов'язаний відшкодувати позивачу збитки.
При розгляді справи №910/3421/22 та №910/4426/25, як зазначає скаржник, суди керувалися однаковою нормативною базою, але прийшли до протилежних висновків. Господарський суд міста Києва, розглядаючи справу №910/3421/22, керувався тим, що норми Статуту залізниць України передбачають, що в разі завантаження вантажу у технічно несправні вагони або вагони, непридатні для перевезення даного виду вантажів, перевізник був зобов'язаний відмовитись від приймання вантажу до перевезення.
Суд у справі №910/3421/22 відзначив, що залізниця після проставлення відповідної відмітки в спірних залізничних накладних, взяла на себе відповідальність за збереження вантажу від часу його прийняття для перевезення і до моменту видачі одержувачу, а також підтвердила, що саме вона несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, а тому, на думку скаржника, прийняття протилежних рішень одним і тим самим судом в аналогічних ситуаціях свідчить про відсутність сталої судової практики та про непослідовність у застосуванні правових норм. Це підриває довіру до судової системи та створює правову невизначеність для учасників правовідносин;
невизначеність правових питань у справі №910/4426/25, таких як, невизначеність питання того чи підлягають пріоритетному застосуванню положення УМВС як спеціального акта, чи національні норми матеріального права, предмет доказування у справах про втрату вантажу з урахуванням положень як УМВС так і національного законодавства та питання розмежування відповідальності між відправником та перевізником, створює правові колізії, розрізнену судову практику. Як зазначає скаржник, зокрема, Верховним Судом у постанові від 09.03.2023 у справі №925/1456/20 виснувано, що «правовідносини з перевезення вантажів залізничним транспортом на підставі договорів про надання послуг перевезення, укладених із суб'єктами господарювання-замовниками, регулюються в порядку, визначеному Статутом залізниць України, Правилами перевезення вантажів та іншим галузевим законодавством, що застосовується під час надання залізницею послуг з перевезення».
Невизначеним залишається питання доказування у справах, щодо втрати вантажу. Частиною 2 статті 23 Законом України «Про залізничний транспорт», а також статтею 113 Статуту залізниць України, як зазначає скаржник, регламентуються норми, відповідно до яких за незбереження (втрату, нестачу, псування і пошкодження) прийнятого до перевезень вантажу, багажу, вантажобагажу перевізники несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяної шкоди, якщо не доведуть, що втрата, нестача, псування, пошкодження виникли з не залежних від них причин. Ці норми передбачають презумпцію вини перевізника у разі втрати, нестачі, псування й ушкодження вантажу, прийнятого до перевезення, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини. Тобто, обов'язок доведення своєї невинуватості лежить на перевізникові, що, на думку скаржника, узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 02.05.2024 у справі №910/10275/23;
національне законодавство України встановлює презумпцію вини перевізника у будь-якому випадку втрати, нестачі, псування чи пошкодження вантажу, якщо не доведе, що втрата або пошкодження сталися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти і усунення яких від нього не залежало. Водночас, положення статті 39 УМВС звужують обсяг відповідальності перевізника, визначаючи низку окремих, самостійних умов для його звільнення. Зокрема, серед таких умов передбачено: навантаження або вивантаження, здійснені відправником чи одержувачем, а також використання непридатного для перевезення вагона. Ці обставини розглядаються в УМВС як самостійні підстави звільнення від відповідальності, незалежні від загальних критеріїв, установлених національним законодавством (неможливість запобігти обставинам та відсутність залежності їх усунення від перевізника). Таким чином, у випадках, прямо передбачених УМВС, перевізник звільняється від відповідальності без обов'язку доведення своєї невинуватості, що фактично зменшує обсяг його обов'язків порівняно з положеннями національного законодавства України, а тому на думку скаржника, спостерігається правова невизначеність між взаємодією національного законодавства, яке покладає на перевізника тягар доказування відсутності вини у кожному випадку втрати чи пошкодження вантажу, та нормами УМВС.
Зазначена скаржником невизначеність, на думку скаржника, створює іншу проблему - невизначеність предмета доказування. Суд першої інстанції, фактично вимагаючи від позивача довести наявність вини перевізника, відійшов від принципу презумпції вини перевізника, закріпленого у частині 2 статті 23 Закону України «Про залізничний транспорт» і статті 113 Статуту залізниць України. Разом із тим, УМВС у статті 39 встановлює ширший перелік обставин, які звільняють перевізника від відповідальності. У таких випадках перевізник звільняється від відповідальності автоматично, без обов'язку доведення того, що він не міг запобігти відповідним подіям або що їх усунення від нього не залежало. Це створює ситуацію, коли тягар доказування фактично переноситься з перевізника на позивача, що суперечить, на думку, імперативним нормам українського законодавства, а тому ТОВ «НОВАТОРГ» вважає, що наявна правова невизначеність у питанні належності та достатності доказів вини перевізника, оскільки національні норми вимагають від перевізника активно доводити свою невинуватість, тоді як положення УМВС зменшують його обов'язки й дозволяють уникнути відповідальності за низкою формальних підстав.
ТОВ «НОВАТОРГ» у поданій касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що судами не було досліджено моменту виникнення несправності вагону, чи була вона прихована та чи існує взаємозв'язок між несправністю вагону та втратою вантажу, що стала причиною незбереження вантажу та не враховано позиції Вищого господарського сулу України, викладеної у постанові від 27.11.2017 у справі №910/1688/17.
Також скаржник зазначає, що суди не забезпечили повного та об'єктивного дослідження доказів у справі. Не було надано належної оцінки комерційному акту, акта про технічний стан вагона та іншим доказам, не встановлено момент виникнення несправності і причинно- наслідкового зв'язку між технічним станом вагона та пошкодженням вантажу, що в свою чергу призвело до порушення вимоги статей 74 і 86 ГПК України щодо оцінки доказів.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, враховуючи статус Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, та зводяться до власного тлумачення ієрархії правових норм та оцінки обставин справи на підставі доказів.
При цьому посилання скаржника на справи №904/3391/25, №910/3421/22, №925/1456/20, №910/10275/23, Судом не беруться до уваги, оскільки у цих справах інше нормативно правове обґрунтування позову та різні обставини справи, зокрема, не передбачено перевезення вантажу залізничним транспортом за межами України, тоді як в цій справі предметом є стягнення збитків за втрату вантажу, який перевозився у міжнародному залізничному сполученні.
Суд відзначає, що скаржник, не навів обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Отже, недоведений якісний і кількісний показники наявності фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд зазначає, що всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, з урахуванням підстав, вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Відтак алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин. При цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову. Отже, відсутні доводи щодо кількісного показника фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», цю категорію справ.
Інших доводів та посилання на випадки, що передбачені підпунктами «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, скаржником не наведено.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був передбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб'єктивної волі скаржника.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «НОВАТОРГ» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2025 у справі №910/4426/25, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВА КОМПАНІЯ «НОВАТОРГ» на рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.09.2025 у справі №910/4426/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов