18 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/82/20
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду: Могил С. К. - головуючий суддя, судді: Багай Н. О., Берднік І. С., Волковицька Н. О., Зуєв В. А., Краснов Є. В., Мачульський Г. М., Міщенко І. С., Рогач Л.І., Случ О. В., Чумак Ю. Я.
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.
та представників:
прокурора - Зузака І. О.,
позивача - Лов'як C. С.,
відповідача-1 - не з'явився,
відповідача-2 - не з'явився,
відповідача-3 - Мици Ю. В.,
відповідача-4 - Квартенка О. Р. (в режимі відеоконференції),
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог
щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з'явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.04.2024
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024
рішення Господарського суду Харківської області від 11.01.2024
та на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024
та касаційну скаргу керівника Харківської обласної прокуратури
на додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024
та касаційну скаргу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024
та на додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024
у справі № 922/82/20
за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України
до 1) Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції,
2) Державного підприємства "Сетам",
3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Консалт-Буд 2011",
4) Фізичної особи-підприємця Мігунова Володимира Івановича,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1) Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео", 2) приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Прядко Олеся Сергіївна, 3) державний реєстратор Комунального підприємства "Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості" Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинський Олег Михайлович, 4) Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство нерухомості "Рестріелт",
про визнання недійсними торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішень та витребування майна,
1. Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, яке реорганізоване у Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (нині Міністерство розвитку громад та територій України (далі - Міністерство; позивач) звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) до Головного територіального управління юстиції у Харківський області (далі - ГТУЮ у Харківській області; відповідач-1 (наразі Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції), Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам"; відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Консалт-Буд 2011" (далі - ТОВ "Консалт-Буд 2011"; відповідач-3), фізичної особи-підприємця Мігунова Володимира Івановича (далі - ФОП Мігунов В. І.; відповідач-4), в якому просив:
- визнати недійсними електронні торги щодо продажу частини нежитлової будівлі за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, проведені 06.01.2017 ДП "Сетам" та оформлені протоколом від 24.01.2017 № 230798;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 17.02.2017 № 207, видане ТОВ "Консалт-Буд 2011" приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною (далі - приватний нотаріус Прядко О. С.);
- скасувати рішення приватного нотаріуса Прядко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07.04.2017 № 34670644;
- скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Центр інвентаризації та реєстрації нерухомості" Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області Жбадинського Олега Михайловича (далі - державний реєстратор Жбадинський О. М.) від 13.03.2018 № 40083589;
- скасувати рішення державного реєстратора Жбадинського О. М. від 13.03.2018 № 40084930;
- витребувати у ФОП Мігунова В. І. на користь держави в особі Міністерства спірні нежитлові приміщення за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, зобов'язавши відповідача-4 передати їх державі в особі Міністерства за актом приймання-передачі.
2. На обґрунтування позовних вимог Прокурор посилається на те, що оспорювані торги проведені з порушення норм чинного законодавства, зокрема, ст.ст. 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", Закону України "Про перелік об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації", ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управляння об'єктами державної власності", ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та мають бути визнані недійсними з огляду на ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Прокурор вважає, що визнання недійсними оспорюваних торгів зумовлює і задоволення решти заявлених позовних вимог.
3. Правовою підставою позову визначає ст.ст. 203, 215, 388 ЦК України.
4. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.
5. Останнім рішенням Господарського суду Харківської області від 11.01.2024 (суддя - Буракова А. М.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 (головуючий суддя - Тихий П. В., судді - Плахов О. В., Терещенко О. І.), у задоволенні позову відмовлено.
6. Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 (суддя - Буракова А. М.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 (головуючий суддя - Тихий П. В., судді - Плахов О. В., Терещенко О. І.), заяву ТОВ "Консалт-Буд 2011" про розподіл судових витрат задоволено частково. Стягнуто з Харківської обласної прокуратури та Міністерства (з кожного) на користь ТОВ "Консалт-Буд 2011" по 75 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В решті заяви ТОВ "Консалт-Буд 2011" відмовлено.
7. Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 (головуючий суддя - Тихий П.В., судді - Плахов О.В., Терещенко О.І.) заяву ТОВ "Консалт-Буд 2011" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з Харківської обласної прокуратури та Міністерства (з кожного) на користь ТОВ "Консалт-Буд 2011" по 60 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в апеляційному господарському суді. В решті заяви відмовлено.
8. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 33396285, виданого 10.02.2015 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, державі в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі) належало право власності на об'єкт нерухомості із реєстраційним номером 570454663101, який розташований на вул. Шевченка, 6 у м. Харкові, й складався з нежитлових будівель: літ. "А-2" загальною площею 4905,0 кв. м, літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ. "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв. м, літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв. м, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв. м. Право власності держави в особі Міністерства на вказаний об'єкт нерухомості було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.02.2015 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області; номер запису про право власності: 8672824. Зазначений об'єкт нерухомості із реєстраційним номером 570454663101, розташований на вул. Шевченка, 6 у м. Харкові, був закріплений за Українським державним науково-дослідним інститутом проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео" (далі - УДНДІ "Укрводгео" (третя особа-1) на праві господарського відання.
9. 06.01.2017 ДП "Сетам" проведено електронні торги, переможцем яких стало ТОВ "Консалт-Буд 2011". Результати вказаних торгів було оформлено протоколом проведення електронних торгів № 230798. Ці електронні торги проведено в межах зведеного виконавчого провадження № 18535583 (відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Харківській області; державний виконавець Бойченко В. В.). Надалі, 26.01.2017, за результатами проведених електронних торгів, було складено акт про проведені електроні торги, затверджений керівником відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Харківській області.
10. Відповідно до цього акта від 26.01.2017 ТОВ "Консалт-Буд 2011" є переможцем торгів, а саме щодо такого майна: частини нежитлової будівлі літ. "А-2" за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, що складається з: приміщень підвалу №№ 112- 132, 134- 143 загальною площею 1154,5 кв. м; приміщень 1-го поверху №№ 1- 19 загальною площею 1035,9 кв. м; частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 70,8 кв. м; приміщень 2-го поверху №№ 26- 66 загальною площею 1208,1 кв. м; приміщень 3-го поверху №№ 67- 111 загальною площею 1226,0 кв. м.
11. 17.02.2017 на підставі вищевказаного акта від 26.01.2017 приватним нотаріусом Прядко О. С. видано ТОВ "Консалт-Буд 2011" свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціон) за номером 207. Відповідно до цього свідоцтва ТОВ "Консалт-Буд 2011" належить на праві власності майно, яке складається з: частини нежитлової будівлі літ. "А-2", що складається з приміщення підвалу №№ 112- 132, 134- 143 загальною площею 1154,5 кв. м; приміщення 1-го поверху №№ 1- 19 загальною площею 1035,9 кв. м; частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 70,8 кв. м; приміщення 2-го поверху №№ 26- 66 загальною площею 1208,1 кв. м; приміщення 3-го поверху №№ 67- 111 загальною площею 1226,0 кв. м, розташованих за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, придбане ТОВ "Консалт-Буд 2011" за 4 000 000, 01 грн, яке раніше належало на праві власності державі в особі Міністерства та на праві господарського відання - УДНДІ "Укрводгео" згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно за номером 33396285, видане 10.02.2015 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області.
12. У подальшому на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 09.03.2017 у справі № 820/779/17 право власності ТОВ "Консалт-Буд 2011" на придбане на оспорюваних торгах нерухоме майно зареєстроване відповідно до рішення приватного нотаріуса Прядко О. С. від 30.03.2017 № 34550776.
13. За договором міни нерухомого майна від 07.04.2017, посвідченого приватним нотаріусом Прядко О. С., зареєстрованого у реєстрі за номером 467, спірне нерухоме майно було передано ТОВ "Консалт-Буд 2011" у власність ФОП Мігунову В. І., право власності якого на це майно (частку у праві власності на нерухоме майно) зареєстроване 07.04.2017, про що свідчить витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.04.2017 № 84538808; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 570454663101.
14. Відповідно до рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2017 у справі № 922/3711/17 здійснено поділ об'єкта нерухомості із реєстраційним номером 570454663101, який складається з нежитлових будівель: літ. "А-2" загальною площею 4905,0 кв. м, літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв. м, літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв. м, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв. м, розташовані за адресою: вул. Шевченка, буд. 6, м. Харків, на такі: об'єкт нерухомого майна у складі частини нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, що складається з приміщень підвалу №№ 112- 132, 134- 143 загальною площею 1154,5 кв. м, приміщень 1-го поверху №№ 1- 19 загальною площею 1035,9 кв. м, частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 70,8 кв. м, приміщення 2-го поверху №№ 26- 66 загальною площею 1208,1 кв. м, приміщення 3-го поверху №№ 67- 111 загальною площею 1226,0 кв. м; об'єкт нерухомого майна у складі: частини нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, що складається з приміщень підвалу №№ 133, 144 загальною площею 55,2 кв. м, частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 48,0 кв. м та приміщень першого поверху №№ 21- 25 загальною площею 127,2 кв. м та нежитлових будівель літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв. м, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв. м, розташовані за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків; об'єкт нерухомого майна у складі нежитлової будівлі літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв. м, розташованої за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків.
15. Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.12.2017 у справі № 922/3711/17 визнано право власності ФОП Мігунова В. І. на об'єкт нерухомого майна у складі частини нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, що складається з приміщень підвалу №№ 112- 132, 134- 143 загальною площею 1154,5 кв. м; приміщень 1-го поверху №№ 1- 19 загальною площею 1035,9 кв. м; частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 70,8 кв. м; приміщення 2-го поверху №№ 26- 66 загальною площею 1208,1 кв. м; приміщення 3-го поверху №№ 67- 111 загальною площею 1226,0 кв. м.
16. На підставі рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2017 у справі № 922/3711/17, а також прийнятих Господарським судом Харківської області ухвал від 20.02.2018, від 28.02.2018 у справі № 922/3711/19 вчинено, зокрема, такі реєстраційні дії:
- відповідно до рішення державного реєстратора Жбадинського О. М. № 40083589 зареєстровано право власності ФОП Мігунова В. І. на об'єкт нерухомого майна із реєстраційним номером 1505007363101 у складі частини нежитлової будівлі літ. "А-2", розташованої за адресою: вул. Шевченка, буд. 6, м. Харків, що складається з приміщень підвалу №№ 112- 132, 134- 143 загальною площею 1154,5 кв. м; приміщень 1-го поверху №№ 1- 19 загальною площею 1035,9 кв. м; частини приміщення 1-го поверху № 20 загальною площею 70,8 кв. м; приміщення 2-го поверху №№ 26- 66 загальною площею 1208,1 кв. м; приміщення 3-го поверху №№ 67- 111 загальною площею 1226,0 кв. м;
- відповідно до рішення державного реєстратора Жбадинського О. М. № 40084930 погашено право власності на поділений об'єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, що складався з нежитлових будівель: літ. "А-2" загальною площею 4905,0 кв. м, літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв. м, літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв. м, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв.м, розташовані за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків.
17. Відомості про вказані реєстраційні дії на підставі зазначених рішень державного реєстратора внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 13.03.2018.
18. Предметом цього спору є визнання недійсними оспорюваних торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішень реєстратора і витребування відповідного майна.
19. Відмовляючи у задоволенні цього позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірне майно було відчужено державним виконавцем на торгах в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень; Прокурором і позивачем не доведено порушень підготовки та проведення торгів, які могли б бути підставою для визнання їх результатів недійсними. Врахували також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, про те, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів торгів є неефективними способами захисту прав і інтересів позивача у цьому випадку. Вказали на те, що відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України національний правопорядок України закріплює широкий "віндикаційний імунітет" - майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а ТОВ "Консалт-Буд 2011", ФОП Мігунов В. І. є добросовісними набувачами спірного майна у цьому випадку (враховуючи, серед іншого, судові рішення у справі № 922/3711/17). Суди зазначили, що позивач, який протягом тривалого часу не вживав будь-яких заходів щодо виправлення фінансового становища УДНДІ "Укрводгео" як підприємства, яке знаходиться в його управлінні, та який був обізнаним про існування зведеного виконавчого провадження № 18535583, не подавав жодних скарг на дії державного виконавця і заперечував проти того, щоб виступати боржником у виконавчому провадженні, а після спливу значного проміжку часу почав підтримувати позовні вимоги Прокурора про витребування нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, що свідчить про порушення позивачем принципу добросовісності, на якому ґрунтується доктрина "venire contra factum proprium".
20. Врахувавши результати розгляду справи, надавши оцінку доказам на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, керуючись ст.ст. 126, 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, прийняв рішення стягнути з прокуратури та позивача (з кожного) на користь відповідача-3 по 75 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд позовної заяви у суді першої інстанції.
21. Апеляційний господарський суд у додатковій постанові дійшов висновку про наявність обставин для стягнення з прокуратури та позивача (з кожного) по 60 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем-3 в апеляційному господарському суді.
22. Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 та рішенням Господарського суду Харківської області від 11.01.2024, Прокурор звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
23. Мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення оскаржуваних судових рішень без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суд України щодо застосування cт.cт. 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", викладених у постановах від 27.11.2018 у справі № 910/26146/15, від 24.06.2015 у справі № 914/2062/14, від 30.01.2020 у справі № 903/41/18, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, від 07.12.2022 у справі № 908/1525/16, від 24.06.2015 у справі № 3- 262гс15, від 27.11.2018 у справі № 910/26146/15; а також висновків, викладених у постановах від 19.09.2018 у справі № 808/2227/17, від 24.10.2018 у справі № 495/6375/15- ц, від 12.02.2020 у справі № П/811/1640/17, від 16.09.2015 у справі № 6- 1цс15 та інших.
24. Посилається на такі обставини: державне майно, яке знаходилось у господарському відання УДНДІ "Укрводгео", підпадає під дію Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", що помилково не враховано судами попередніх інстанцій; суди дійшли необґрунтованого висновку про те, що невикористання цього майна у виробничій діяльності УДНДІ "Укрводгео" виключає застосування мораторію на відчуження; безпідставно відхилили аргументи Прокурора про те, що до зведеного виконавчого провадження, в межах якого реалізовано спірне майно, включені виконавчі листи про стягнення заборгованості не тільки із заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, але і за податками і кошти перед контрагентами боржника, тоді як мораторій не поширюється тільки на рішення щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами та заборгованістю перед фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування; судами помилково вказано на те, що справа № 233/4365/18, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, є нерелевантною зі справою № 922/82/20; не виконали вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 12.09.2023 у цій справі, які є обов'язковими для судів попередніх інстанцій з огляду на ст. 316 ГПК України.
25. Прокурор у касаційній скарзі також не погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про необхідність застосування до спірних відносин "віндикаційного імунітету", передбаченого ч. 2 ст. 388 ЦК України.
26. Підставою для скасування постанови Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 та додаткового рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 скаржник визначає п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та вказує, що вони ухвалені без урахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 07.12.2022 у справі № 873/96/22, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, від 18.08.2022 у справі № 61-5124, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19, від 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19 та інших. Посилається на неврахування того, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості, верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору (враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо); позивачем у справі є не Прокурор, а Міністерство, а тому і відповідний розподіл судових витрат повинен здійснюватися з урахуванням належного позивача; посилається на відсутність у матеріалах справи № 922/82/20 попереднього розрахунку суми судових витрат та на те, що заява ТОВ "Консалт-Буд 2011" щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу була подана до суду після закінчення судових дебатів.
27. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанови Східного апеляційного господарського суду від 17.04.2024, від 02.05.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.01.2024, додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20.06.2024.
28. Не погоджуючись із додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024, керівник Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ТОВ "Консалт-Буд-2011" про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
29. У вказаній касаційній скарзі підставою касаційного оскарження визначає п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та посилається на неврахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 23.03.2023 у справі № 613/96/21, від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 07.12.2022 у справі № 873/96/22, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19, від 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 01.02.2023 у справі № 160/19098/21, від 01.09.2021 у справі № 178/1522/18, від 08.09.2021 у справі № 206/6537/19, від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, від 03.12.2021 у справі № 927/237/20, від 07.12.2022 у справі № 873/96/22, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, від 11.11.2021 у справі № 873/137/21, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 13.02.2020 у справі № 911/2686/18, від19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 15.01.2019 у справі № 908/799/17, від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 10.12.2019 у справі № 922/377/19, від 12.01.2021 у справі № 908/730/19 від 15.06.2021 у справі № 922/4293/19, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 22.03.2023 у справі № 613/96/21.
30. На думку керівника Харківської обласної прокуратури, суд апеляційної інстанції на порушення ст.ст. 126, 129 ГПК України не дослідив, чи були такі витрати понесені фактично, а також чи була їх сума обґрунтованою. Вважає безпідставним покладення цих витрат на Харківську обласну прокуратуру, а не на позивача.
31. 17.06.2024 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою керівника Харківської обласної прокуратури на додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 02.07.2024, про що свідчить відповідна ухвала (т. 13, а. с. 143- 145).
32. Міністерство, не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024, якою було залишено без змін додаткове рішення суду першої інстанції, а також додатковою постановою апеляційного господарського суду від 02.05.2024, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить ці судові акти скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяв відповідача-3 про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
33. Підставою касаційного оскарження визначає п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме: стверджує про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права при зобов'язанні органу влади, який не є органом управління спірним майном, відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу за позовом, поданим Прокурором в інтересах іншого органу. Посилається на те, що судами не враховано правового статусу Міністерства у спірних відносинах та, що на останнє покладено тягар сплати судових витрат на професійну правничу допомогу як на орган, який не був ініціатором судового спору, а також ніколи не був власником майна, щодо якого виник цей спір.
34. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.07.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 та додаткову постанову цього ж суду від 02.05.2024 з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 19.07.2024.
35. Оскільки Міністерство оскаржувало до Верховного Суд одні й ті ж самі судові рішення у справі № 922/82/20, що й Прокурор, Верховний Суд дійшов висновку про здійснення спільного розгляду цих касаційних скарг (див. ухвалу від 03.07.2024 у справі № 922/82/20 (т. 13, а. с. 237 - 240).
36. ТОВ "Консалт-Буд 2011" у відзивах на касаційній скарги Прокурора просить їх залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з підстав, наведених у цих відзивах.
37. 22.07.2024 до Верховного Суду від Прокурора надійшов відзив на касаційну скаргу Міністерства, в якому Прокурор просить касаційну скаргу Міністерства задовольнити, скасувавши постанову суду апеляційної інстанції від 02.05.2024 та додаткове рішення суду першої інстанції від 25.01.2024, та відмовити у задоволенні заяви про розподіл судових витрат.
38. 09.09.2024 ТОВ "Консалт-Буд 2011" звернулося до Верховного Суду із додатковими поясненнями, в яких просило врахувати при розгляді цієї справи справу № 953/24224/19, яка є релевантною справі, яка переглядається.
39. Ухвалою Верховного Суду від 22.10.2024 справу було направлено на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч.ч. 4, 5 ст. 302 ГПК України.
40. Великою Палатою Верховного Суду цю справу повернуто на розгляд вказаній колегії суддів (див. ухвалу від 18.12.2024).
41. 18.02.2025 Верховний Суд постановив ухвалу про передачу справи № 922/82/20 на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - судова палата) з метою відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, про те, що особа є добросовісним набувачем у випадку, якщо вона придбала спірне майно на торгах, яке підпадало під заборону відчуження, визначену Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (щодо застосування ст. 388 ЦК України) та, що держава є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належить або належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання (щодо застосування ст.ст. 4, 45 ГПК України).
42. Судовою палатою цю справу прийнято до розгляду і призначено на 10.04.2025, про що свідчить ухвала від 20.03.2025.
43. У справі неодноразово оголошувалися перерви.
44. 22.05.2025 головуючим суддею було направлено звернення до Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку та оголошено перерву до 11.09.2025.
45. До Верховного Суду надійшли наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді: д.ю.н., проф. В. Щербини; д.ю.н., проф. І. Спасибо-Фатєєвої; д.ю.н., проф. О. Рогач, а також спільний висновок д.ю.н., проф. Н. Мазаракі і к.ю.н., доц. Л. Нескородженої.
У справі оголошувалася перерва з 11.09.2025 до 18.09.2025.
46. Переглянувши у касаційному порядку рішення судів попередніх інстанцій у межах доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також здійснивши аналіз висновків Верховного Суду щодо застосування ст. 388 ЦК України, ст.ст. 4, 45 ГПК України, судова палата дійшла таких висновків.
47. Судова палата звертає увагу на те, що під час ухвалення рішення у цій справі тут і далі застосовує норми права, чинні на час виникнення спірних правовідносин.
48. Законодавець, визначивши Україну правовою державою у ст. 1 Основного Закону, першим принципом права у тексті Конституції передбачив та закріпив, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
49. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
50. Гл. 3 роз. I кн. 1 ЦК України регулюється захист прав та інтересі осіб. Так, за змістом ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
51. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
52. Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
53. Верховний Суд зазначає, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.
54. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19). Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
55. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у п. 75 рішення у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 зазначив, що засіб захисту, що вимагається ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці.
56. Обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
57. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ГПК України. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).
58. У кожного способу є свій об'єкт захисту та свої умови застосування. Захист цивільних прав та інтересів відбувається у відповідний спосіб.
59. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у ч. 2 ст. 16 ЦК України. До них відносяться, зокрема: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
60. Наведений перелік способів захисту порушених прав та інтересів не є вичерпним.
61. Судова палата зазначає, що таке речове право, як право власності захищається загальними (гл. 3 ЦК України) і спеціальними способами захисту (гл. 29 ЦК України). Право власності є об'єктом судового захисту як одне із основоположних речових прав.
62. До речово-правових позовів "actiones in rem" відносяться, зокрема, позови про витребування речі із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов"actione rei vinvicatio" (від. лат. vindico - захищаю, заявляю претензію, вимагаю) - позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника (ст. ст. 387, 388 ЦК України); про усунення перешкод, не пов'язаних із позбавленням володіння (негаторний позов "action negatoria" (ст. 391 ЦК України) тощо.
63. В окремих випадках захист права власності, а також інших речових прав, може здійснюватися зобов'язально-правовим способом захисту з огляду на неможливість віндикувати майно чи застосувати інші види речово-правових позовів.
64. Деякі способи захисту мають схожі риси. Зокрема, схожість віндикації (ст.ст. 387, 388 ЦК України) і реституції (ст. 216 ЦК України "правові наслідки недійсності правочину") полягає в тому, що позивач в обох випадках прагне повернути майно, яке опинилося в іншої особи. Однак реституція може застосуватися тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони (вимогу про повернення майна може висувати одна сторона правочину іншій його стороні і за наявності в останньої цього майна). Водночас, як тільки майно переходить до третьої особи, може йтися не про реституцію, а про віндикацію. Важливою умовою для звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин. Метою цього позову (віндикація) є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. При цьому у віндикації важливе значення має така складова, як "добросовісніть (недобросовісність) набувача" (див. ст. 388 ЦК України).
65. Розглядаючи спори про визнання торгів недійсними у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду неодноразово формувала такий висновок:
- реалізація майна, зокрема, майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами ст.ст. 650, 655, ч. 4 ст. 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 07.07.2020 у справі № 438/610/14-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18);
- набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 910/856/17, від 07.07.2020 у справі № 438/610/14-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).
66. Разом з тим законодавець у ч. 2 ст. 388 ЦК України, яка регулює інститут віндикації, закріпив норму, яка містить заборону на витребування майна, проданого на електронних торгах на виконання судових рішень, від добросовісного набувача. Визнання недійсним правочину (електронних торгів), у відповідності до результатів якого відбулася купівля-продаж, не може нівелювати чітку та зрозумілу заборону законодавця. Єдиним можливим механізмом відновлення порушених прав, за захистом яких звернувся Прокурор у цьому випадку, є витребування такого майна, однак за умови доведеності недобросовісності набувача.
67. Судова палата також звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 05.10.2021 у справі № 910/18647/19, про те, що якщо позивач вважає, що покупець не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем, то він вправі скористатися передбаченими законодавством способами захисту права власності. Для застосування таких способів захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі-продажу. Задоволення заявлених позовних вимог про визнання недійсними результатів електронних торгів не призведе до поновлення майнових прав позивача, що свідчить про обрання неефективного способу захисту.
68. Як уже зазначалося, обрання ж особою неналежного/неефективного способу захисту своїх прав є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові.
69. З огляду на вищенаведене, предмет цього спору (поєднання вимог про визнання недійсними торгів і витребування на користь держави майна, яке було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень), судова палата вважає, що неналежною та неефективною є вимога Прокурора про визнання недійсними торгів у цьому випадку.
70. Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування рішень державного реєстратора, необхідно зазначити таке.
71. Видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є окремою нотаріальною дією, передбаченою ст. 34 Закону України "Про нотаріат", спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна на аукціоні, не встановлює дійсні наміри сторін до вчинення правочину, відсутність заперечень щодо кожної з умов правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно конкретним набувачем і підтвердження цього права внаслідок проведення аукціону (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).
72. Визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), не захистить право та інтерес заявника, оскільки цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права.
73. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник майна з дотриманням вимог ст.ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для витребування ним свого майна із чужого незаконного володіння оспорювання не тільки відповідних рішень компетентних органів, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц).
74. Отже, і позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів та скасування рішень державного реєстратора також не відповідають належному способу захисту у цьому випадку (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).
75. Щодо вимоги про витребування у ФОП Мігунова В. І. на користь держави в особі Міністерства спірного майна, то необхідно зазначити таке.
76. З матеріалів справи убачається, що визначальною обставиною у цій справі є те, що спірне майно було придбане відповідачем-3 за результатами торгів у межах виконавчого провадження на виконання судового рішення, а відповідачем-4 за договором.
77. Судова палата зазначає, що законодавець у ч. 1 ст. 321 ЦК України закріпив норму, відповідно до якої право власності є непорушним. Непорушність права власності є конституційним принципом, закріпленим у ст. 41 Основного Закону, а також в ст.ст. 39, 326 ЦК України, в положеннях ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
78. Зміст права власності розкриває ст. 317 ЦК України, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Тобто зміст права власності становить "тріаду" повноважень, а саме: право володіння jus possidendi", право користування "jus utendi" і право розпорядження "jus abutendi".
79. Право володіння - це правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю, тобто реальну можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Цю правомочність власник може здійснювати не лише одноособово, а й передавати право володіння іншим особам, зберігаючи при цьому право власності на річ. Право користування полягає в тому, що власник має право вилучити з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Власник вправі відступити право користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Право розпорядження - в тому, що власник може визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами на користь інших осіб тощо. Здійснення права розпорядження річчю не повинне суперечити закону. Здійснення цієї правомочності власник може передати іншим особам.
80. Право власності на майно набувається учасниками цивільних відносин на підставах, що не заборонені законом.
81. За ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
82. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача регулює ст. 388 ЦК України, відповідно до норми якої:
- якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 цієї статті);
- майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 цієї статті);
- якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч. 3 цієї статті).
83. Здійснюючи аналіз вказаної вище норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд неодноразово висновували, що у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих доказів. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
84. Законом передбачено захист прав добросовісних набувачів у разі придбання ними майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388 ЦК України). Саме законодавець визначив це безумовним правилом, закріпивши його у ч. 2 ст. 388 ЦК України. Установлене в ч. 2 ст. 388 ЦК України "обмеження віндикації" ґрунтується на авторитеті держави і суду, рішення якого як найважливіший акт правосуддя є обов'язковим до виконання на всій території України (див. ст. 124 Основного Закону України; принцип "res judicata").
85. Отже, з огляду на спірні правовідносини, у цьому випадку витребування спірного майна на підставі ст. 388 ЦК України є можливими лише у разі доведення Прокурором того, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна.
86. Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях.
87. Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку.
88. Судова палата зазначає, що поширеним є підхід, відповідно до якого добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знала і не могла знати, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Натомість недобросовісний набувач на момент відчуження спірного майна достеменно знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження немає права.
89. Основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна є такі категорії, як "знав/не знав", "міг знати/не міг знати".
90. За загальним правилом, під поняттям "знав" необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це.
91. Саме об'єктивні характеристики предмета торгів можуть враховуватися при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача у випадку придбання майна на торгах (наприклад, якщо на майні були нанесені стійкі знаки щодо заборони відчуження чи наявності прав третіх осіб, якщо ознака випливає з самого певного місцезнаходження земельної ділянки, як із землями водного фонду тощо). Юридичні характеристики -приналежність майна тому чи іншому суб'єкту, встановлення заборон на його відчуження тощо - не є такими об'єктивними характеристиками відповідного майна, які можна було б встановити при зовнішньому його огляді й відповідним чином врахувати. Тим більш, якщо жодної інформації щодо заборони продажу майна не існує; майно реалізується в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
92. Водночас перевірити відсутність заборон та обмежень можуть саме державний виконавець та організатор торгів, а не їх учасник, який до того ж не має відповідних можливостей (зокрема, не має права знайомитися з матеріалами виконавчого провадження тощо).
93. Особа при купівлі майна має діяти обачно. Однак проста необачність не може виключати добросовісності особи, яка набуває майно через процедури, покликані упевнити її в правомірності відчуження. Торги в порядку виконання судового рішення якраз і належать до числа таких процедур. Наслідки від помилок державних органів не можуть перекладатися на приватних осіб і безумовно свідчити про недобросовісність особи, яка придбала майно на торгах. Інший підхід нівелював би принцип правової визначеності та стабільності цивільного обороту, ставлячи добросовісного учасника обігу в залежність від дій організаторів торгів, які не перебувають під його контролем та покладав би невиправданий тягар на такого учасника.
94. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна необхідно враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а тому втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
95. До подібного висновку дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25.06.2025 у справі № 638/17112/21. Так, колегія суддів зазначила, що завдяки "віндикаційному імунітету", який передбачений парламентом для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення, і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно, відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.
96. При цьому судова палата звертається і до практики ЄСПЛ, яка застосовується як джерело права, а саме до такої:
- майном у значенні ст. 1 протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулося порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003);
- у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. рішення у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011);
- необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій державного органу влади. Ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи влади обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див. рішення у справі "МПП "Фортеця" проти України" від 11.06.2020);
- позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. "Справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар" (див. рішення у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004);
- загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, у справі "Кривенький проти України" від 16.02.2017. Суд повинен оцінити, чи було втручання законним, відповідало суспільним інтересам, і переслідувало законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти. Стосовно питання "суспільного інтересу" у втручанні, то суд вважає, що воно тісно пов'язане з пропорційністю втручання; тому він розгляне його у контексті пропорційності (див. рішення у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) від 09.10.2018, п. 58 з подальшими посиланнями). Пояснюючи обґрунтування "суспільного інтересу" для втручання у майнові права підприємства-заявника, Уряд навів лише загальне твердження про необхідність відновлення прав держави на спірне майно; Уряд не стверджував, що державі було потрібне це майно з якоїсь конкретної та переконливої причини. Уряд не пояснив, як інтерес держави у володінні цим майном служив "суспільному інтересу". Прокурор також не висунув жодних конкретних аргументів у зв'язку з цим, подаючи свій позов у 2011 році. Уряд також не надав інформації щодо того, як спірна база використовувалася ЗАТ "Херсонтурист" (наприклад, чи використовувалася вона для рекреаційних цілей членами профспілок або іншим чином використовувалася в інтересах суспільства), або щодо того, чи зареєструвала держава своє право власності на базу після ухвалення постанови 2014 року і як вона її використовувала, якщо використовувала взагалі. У зв'язку з цим суд не ігнорує той факт, що згідно з відповідною відкритою інформацією база перебувала у занедбаному стані з 1990-х років. Допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси. Іншими словами, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див. рішення у справі "ПП "МАРКЕТТРАНС" проти України" від 25.06.2025).
97. ЄСПЛ у кожній ситуації, де має місце застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, досліджує, наскільки було дотримано державною владою справедливий баланс між інтересами суспільства і вимогами захисту приватних інтересів окремої особи. Встановлюючи наявність згаданої пропорційності, ЄСПЛ виходить з того, що втручання в право безперешкодного користування майном має супроводжуватися дотриманням "справедливої рівноваги" між інтересами суспільства і необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема, вимагається, щоб існувала розумна пропорційність між вжитими державою заходами щодо обмеження права власності та метою, на яку вони були спрямовані (див., зокрема, рішення ЄСПЛ у справі "Chassagnou and others v. France" від 29.04.1999).
98. Велика Палата Верховного Суду також формувала висновок щодо дотримання стандартів "трискладового тесту" правомірності втручання держави у право власності відповідача - кінцевого набувача. Так, у постанові від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 зазначила:
"критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошував на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. Найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine" від 23.01.2014).
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" від 21.01.1999 ЄСПЛ зазначив, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав особи має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, лише при дотриманні всіх критеріїв "трискладового тесту" можна визнати втручання держави у права пропорційним, а отже, правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься".
99. З огляду на вищевикладене, а також встановлені у цій справі обставини щодо придбання відповідачем-3 спірного нерухомого майна за процедурою реалізації майна на торгах, відсутні підстави вважати, що відповідач-3 і згодом відповідач-4 є недобросовісними набувачами, що підставно встановлено судами попередніх інстанцій у справі, яка переглядається. В іншому разі буде порушено ч. 2 ст. 388 ЦК України, а також європейські стандарти "правомірності втручання у право власності", що недопустимо. Судова палата також зазначає і те, що при вирішенні цього спору судами попередніх інстанцій було взято до уваги, що судовими рішеннями у справах № 820/779/17, № 922/3711/17 легітимізується правове становище відповідачів щодо предмета спору (див., зокрема, принцип "res judicata" - остаточне рішення повноважного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін спору і не може бути поставлене під сумнів).
100. При цьому судова палата зазначає, що обставини, на які покликається Прокурор у касаційній скарзі, стосуються передусім законності та правомірності дій особи, на яку держава поклала обов'язок виконання судового рішення, а доводи про необхідність їх з'ясування покупцем перш ніж взяти участь у торгах фактично покладають на покупця додатковий обов'язок ревізування дій державних органів в межах виконавчого провадження, що взагалі не відноситься до його компетенцій та можливостей. Учасник прилюдних торгів діє в умовах довіри до законності дій держави в особі її органу - виконавчої служби і не може здійснювати ревізію виконавчого провадження, перевіряючи, на забезпечення яких саме рішень включено майно до реалізації. Вирішення цих питань віднесено виключно до компетенції державного виконавця. Крім того, сам по собі факт визнання торгів такими, що проведено з порушенням, не може автоматично характеризувати набувача майна як недобросовісного.
101. До таких висновків дійшов і Верховний Суд у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, яка є релевантною справі № 922/82/20, що переглядається.
102. З огляду на вищевикладене судова палата вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні цього позову. Доводи касаційних скарг (в частині оскарження судових рішень щодо вирішення спору по суті) цих висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
103. Отже, здійснивши аналіз ст. 388 ЦК України, висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми матеріального права, викладених у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, судова палата не вбачає підстав для відступу від них. Вважає ці висновки Верховного Суду чіткими, однозначними і такими, що сприяють однаковому застосуванню норм права у подібних правовідносинах, зокрема, ч. 2 ст. 388 ЦК України, а також відповідають усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду, європейським стандартам щодо "правомірності втручання у право власності". Крім того, саме така діяльність суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
104. Крім того, судова палата звертає увагу на те, що на час перегляду цієї справи у Верховному Суді законодавець прийняв Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб'єктів державного сектору економіки", яким у ч. 2 ст. 388 ЦК України було внесено зміни та викладено вказану норму права у такій редакції: "майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна".
105. Водночас судова палата вважає, що наявні обставини для відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 4, 45 ГПК України про те, що держава в особі Міністерства є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання, викладеному у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, з огляду на таке.
106. Правовий режим власності визначається виключно законами України (п. 7 ст. 92 Конституції України).
107. Відповідно до ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
108. З аналізу вказаних вище норм матеріального права вбачається, що власник вправі приймати рішення щодо свого майна.
109. Відповідно до норм ЦК України (зокрема, ст.ст. 2, 318, 324 ЦК України) суб'єктами права власності є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права; інші учасники цивільних відносин.
110. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК України). Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ч. 3 ст. 326 ЦК України).
111. Стаття 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначає суб'єктів управління об'єктами державної власності, якими є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об'єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; Національна академія наук України, галузеві академії наук.
112. Як уже зазначалося, право власності - це основне речове право, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном, і таке право належить також державі. Тобто державі як власнику майна належить повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належним їй майном, яке вона здійснює через відповідний уповноважений орган. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими її учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції.
113. Отже, держава в особі відповідного органу як власник відповідного майна вправі приймати рішення щодо такого майна, а отже, і здійснювати захист свого права власності у випадку його порушення. Обмеження такого права на захист є недопустимим.
114. Зміст права господарського відання розкривала ст. 136 ГК України (чинна на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
115. Право господарського відання - це речове право осіб, які так само як і власник володіють, користуються і розпоряджаються закріпленим за ними майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника мають абсолютний характер, то особа, за якою майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежена у здійсненні повноважень розпоряджатися окремими видами майна, реалізувати яке (повноваження) вона може лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені законами.
116. Судова палата зазначає, що, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).
117. Стаття 45 ГПК України визначає сторони в судовому процесі.
118. Так, позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу. Треті особи - це учасники справи, які не є суб'єктом спору і вступають у розпочатий між сторонами процес від свого імені і для захисту власних інтересів, оскільки рішення суду у спорі між сторонами може вплинути на їхні права або інтереси в майбутньому.
119. Як уже зазначалося, віндикаційним позовом є позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права, а він повинен відповідати також вимогам процесуального права. Позивачем за цим позовом може бути неволодіючий власник майна або титульний володілець, яким є особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебуває у володінні за законом або договором, зокрема, на підставі цивільно-правових договорів, на праві господарського відання, а також інших підставах, встановлених законом.
120. За загальним правилом альтернатива (від лат. alter - один з двох) означає необхідність вибору однієї з двох осіб.
121. Отже, у випадку неправомірного заволодіння майном, право власності на яке належало державі і яке (майно) знаходилося в іншої особи на такому правовому титулі як право господарського відання, то захист від такого порушення (неправомірного заволодіння) полягає у витребуванні майна також на користь його власника, яким є держава в особі уповноваженого органу. Помилково вважати, що неналежним позивачем у цих спорах, зокрема у справі, яка переглядається, є держава в особі Міністерства. Обмеження власника на звернення до суду з таким позовом з метою захисту свого права власності не відповідає приписам ст. 4 ГПК України, якою регулюється право на звернення до господарського суду і ст. 41 Основного Закону України.
122. З огляду на вище викладене, судова палата відступає від висновку Верховного Суду про те, що держава в особі Міністерства є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання у таких правовідносинах, викладеного у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19.
123. Щодо оскарження Прокурором та Міністерством судових рішень, якими здійснено розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, необхідно зазначити таке.
124. Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 25.01.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024, стягнуто з Харківської обласної прокуратури та Міністерства (з кожного) на користь ТОВ "Консалт-Буд 2011" по 75 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції. Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 стягнуто з Харківської обласної прокуратури та Міністерства (з кожного) на користь ТОВ "Консалт-Буд 2011" по 60 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в апеляційному господарському суді.
125. За змістом п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
126. У гл. 8 роз. I ГПК України закріплений інститут судових витрат.
127. Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в п. 49 постанови від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).
128. Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ст. 126 ГПК України).
129. Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.
130. За ст. 1 цього Закону договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт - оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
131. Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
132. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).
133. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
134. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначено в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховують складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
135. Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
136. Велика Палата Верховного Суду у п. 164 постанови від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 виснувала, що одним із принципів господарського судочинства є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема, у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
137. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 126 ГПК України):-подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи;-зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст. 129 ГПК України).
138. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
139. Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).
140. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
141. Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
142. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, у тому числі в рішенні в справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) від 28.11.2002 за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" від 25.03.1999 та "Єчюс проти Литви" від 31.07.2000).
143. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Так, у рішенні в справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" від 23.01.2014 зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
144. Тобто нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (див. п.п. 33, 34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
145. Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (див. п. 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, п. 135 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).
146. У п. 6.5 постанови від 03.03.2019 у справі № 922/445/19 об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку, що витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України).
147. Верховний Суд у постанові від 06.02.2023 у справі № 41/1-10 виснував, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у ч. 4 ст. 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;
2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені ч.ч. 5- 7, 9 ст. 129 ГПК України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).
148. Аналогічні висновки викладено у постановах об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.
149. Тобто критерії, визначені ч. 4 ст. 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами ч. 4 ст. 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені ч. 5 ст. 129 цього Кодексу, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
150. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 зазначила, що, звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб'єктом сплати судового збору та здійснює права та виконує обов'язки, пов'язані з розподілом судових витрат.
151. Як убачається із матеріалів справи, відповідачем-3 у відзиві на позовну заяву зазначалося про понесення ним витрат на професійну правничу допомогу та наводився попередній (орієнтовний) розрахунок суми цих судових витрат, а 16.01.2024 ним було подано заяву про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції.
152. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем-3 також наводився попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу, який він понесе в апеляційному господарському суді, а 22.04.2024 він подав до суду заяву про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених в апеляційному господарському суді.
153. На підтвердження надання відповідачу-3 послуг з професійної правничої допомоги у суді першої та апеляційної інстанцій останнім було надано такі документи:
- копію договору про надання правової допомоги від 27.03.2023, укладеного між ТОВ "Консалт-Буд 2011" (замовник) та Адвокатським бюро "Юрій Мица" (далі - АБ "Юрій Мица", виконавець), за умовами якого виконавець відповідно до умов цього договору та упродовж строку його дії зобов'язувався надавати замовнику за плату правову допомогу (послуги правового характеру), вказану у п. 1.2 цього договору, а замовник - приймати такі послуги та оплачувати їх. Відповідно до цього договору виконавець зобов'язувався надавати замовнику таку правову допомогу (правові послуги): усні та письмові консультації з питань змісту та практики застосування чинного законодавства України (а за необхідності - також законодавства інших країн та міжнародних договорів), що виникають у процесі здійснення замовником господарської діяльності; складання та/або правовий аналіз в порядку правового супроводу господарської діяльності замовника документів, що мають юридичне значення і стосуються господарської діяльності замовника; представництво інтересів замовника у судах, арбітражах і третейських судах, а також в будь-якому адміністративному провадженні чи у відповідних органах державної влади чи місцевого самоврядування поза таким провадженням; у п. 2.1 договору його сторонами було узгоджено, що виконавець самостійно організує діяльність з надання передбачених цим договором послуг, в тому числі, самостійно встановлює порядок та режим здійснення діяльності з надання відповідних послуг (з урахуванням особливих умов цього договору). Виконавець має право з метою належного виконання цього договору залучати до його виконання третіх осіб (у тому числі наукових співробітників та фахівців з права інших країн) на власний розсуд, залишаючись відповідальним перед замовником за дії таких третіх осіб;
- додаткову угоду від 21.10.1023 № 6 до вказаного договору про надання правової допомоги, за якою ТОВ "Консалт-Буд 2011" доручив АБ "Юрій Мица" здійснювати представництво та захист інтересів відповідача в Господарському суді Харківської області, Східному апеляційному господарському суді у справі № 922/82/20;
- акти наданих послуг від 12.01.2024 (щодо наданих послуг у суді першої інстанції) та від 17.04.2024 (щодо наданих послуг в апеляційному господарському суді) до вказаного договору, в яких було деталізовано перелік послуг, наданих вказаним АБ відповідачу-3 у господарському суді першої та апеляційної інстанцій.
154. При цьому у матеріалах справи наявні такі документи, як копія свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю адвокатом Мицею Ю. В. від 17.07.2018 серія № ЗР 21/1551, ордер на право представництва ТОВ "Консалт-Буд 2011" адвокатом Мицею Ю. В. Крім того, матеріалами справи (зокрема протоколами відповідних судових засідань) підтверджується, що адвокат Мица Ю. В. особисто та безпосередньо брав участь судових засіданнях у розглядуваній справі в суді першої інстанції 20.11.2023, 28.12.2023, 08.01.2024, 11.01.2024 та в апеляційному господарському суді - 17.04.2024, підтримуючи правову позицію відповідача ТОВ "Консалт-Буд 2011" у суді (т. 7, а. с. 157 - 159; т. 8, а. с. 154- 157, 182- 185, 236- 239).
155. Отже, надавши оцінку наявними у справі документам на підтвердження понесених відповідачем-3 витрат на професійну правничу допомогу у суді першої та, відповідно, апеляційної інстанцій, на підставі яких суди встановили обсяг наданих відповідачу-3 адвокатських послуг у господарських судах попередніх інстанціях, врахувавши результати розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, відповідні заперечення Прокурора та позивача щодо цих витрат, керуючись нормами матеріального та процесуального права, які регулюють інститут таких судових витрат, як "витрати на професійну правничу допомогу", висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 126, 129 ГПК України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, стягнув з прокуратури та позивача (з кожного) на користь відповідача-3 по 75 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції, а апеляційний господарський суд - з прокуратури та позивача на користь відповідача-3 по 60 000,00 грн (з кожного) витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем-3 при перегляді справи в апеляційному господарському суді.
156. Суди попередніх інстанції встановили на підставі наявних у матеріалах справи документів, що витрати у відповідних сумах відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру і є співмірними з наданими послугами відповідачу-3 у судах. Судова палата не встановила порушень норм матеріального і процесуального права при здійсненні судами розподілу витрат на професійну правничу допомогу.
157. Щодо посилання скаржників в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій здійснювали розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у судах попередніх інстанцій, без урахування висновку Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити, що у наведених скаржниками справах норми права, які регулюють інститут судових витрат на професійну правничу допомогу, застосовувалися з огляду на конкретні обставини та надані у кожній справі документи, які не є аналогічними як у справі, що переглядається. Разом з тим оскаржувані рішення не суперечить цим висновкам, а ухвалювалися з урахуванням всіх тих необхідних критеріїв, які застосовуються при розподілі відповідних судових витрат, які бралися до уваги Верховним Судом, Великою Палатою Верховного Суду при ухвалені відповідних постанов, на які посилаються скаржники у касаційній скарзі.
158. Доводи касаційних скарг також фактично зводяться до намагання переоцінити зібрані у справі докази судом касаційної інстанції та надати їм іншу оцінку, ніж та, що була зроблена судом першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем-3 у цих судах. Відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
159. Судова палата вважає за необхідне зазначити і те, що Міністерство, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права при зобов'язанні органу влади, який не є органом управління спірним майном, відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу за позовом, поданим органом прокуратури в інтересах іншого органу, фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди зі здійсненим судом розподілом витрат на професійну правничу допомогу, до необхідності надання судовою палатою переоцінки наявних у матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а також до небажання сплачувати ці витрати відповідачу-3.
160. Отже, судова палата, переглядаючи відповідно до вимог ст. 300 ГПК України оскаржувані у справі судові рішення в межах доводів касаційних скарг, дійшла висновку, що підстав для їх скасування чи зміни немає.
161. Згідно з ст. 129 ГПК України судові витрати за подання касаційних скарг покладаються на скаржників.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -
Касаційні скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури, керівника Харківської обласної прокуратури, Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України залишити без задоволення.
Постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.04.2024, постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024, додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024, рішення Господарського суду Харківської області від 11.01.2024 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 у справі № 922/82/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя С.К. Могил
Судді: Н.О. Багай Г.М. Мачульський
І.С. Берднік (з окремою думкою) І.С. Міщенко (з окремою думкою)
Н.О. Волковицька Л.І. Рогач
В.А. Зуєв (з окремою думкою) О.В. Случ (з окремою думкою)
Є.В. Краснов (з збіжною окремою думкою) Ю.Я. Чумак