Кропивницький апеляційний суд
№ провадження 11-кп/4809/181/25 Головуючий у суді І-ї інстанції >
Справа № 941/1601/21 Доповідач в колегії апеляційного суду
ОСОБА_1
05.11.2025 року м. Кропивницький
Кропивницький апеляційний суд колегією суддів судової палати у кримінальних справах Кропивницького апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участю прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому кримінальне провадження № 12021121060001297 від 24.09.2021 року стосовно ОСОБА_7 за апеляційними скаргами прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_10 , обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника-адвоката ОСОБА_8 на вирок Петрівського районного суду Кіровоградської області від 06 грудня 2024 року, яким:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Роздільна Одеської області, громадянина України, з середньою освітою, одруженого, не працюючого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:
-08 грудня 2004 року Роздільнянським районним судом Одеської області за ч.1 ст.185 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 510 грн.;
-06 грудня 2005 року Приморським районним судом Одеської області за ч.2 ст.186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. На підставі ст.75 КК України, ОСОБА_7 звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки;
-11 липня 2007 року Київським районним судом м. Одеси за ч.2 ст.190 КК України, із застосуванням ст.71 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки 3 місяців;
-02 серпня 2013 року Київським районним судом м. Одеси за ст.15, ч.2 ст.185 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. На підставі ст.75 КК України, ОСОБА_7 звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки;
-23 квітня 2015 року Роздільнянським районним судом Одеської області за ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ст.71 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки 1 місяць;
-17 вересня 2018 року Біляївським районним судом Одеської області за ст.395, ч.2 ст.185, ч.3 ст.289 КК України, із застосуванням ч.1 ст.70 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 8 років з конфіскацією майна,
визнано винуватим та засуджено за ст.392 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.
На підставі ч.1 ст.71 КК України, ОСОБА_7 за сукупністю вироків, до покарання призначеного за даним вироком частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного за вироком Біляївського районного суду Одеської області від 17.09.2018 року та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 1 місяць з конфіскацією майна.
Ухвалено про стягнення з ОСОБА_7 на користь держави судові витрати, пов'язані із проведенням експертиз у розмірі 7 324 грн.99 коп.
Відповідно до ст. 100 КПК України вирішено питання про речові докази.
Згідно з вироком, ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за дезорганізацію роботи установи виконання покарань, яке виразилось у нападі на адміністрацію, особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі.
Суд встановив, що ОСОБА_7 з 06.02.2020 року відбуває покарання в Державній установі «Петрівська виправна колонія (№ 49)», яка розміщена за адресою: Кіровоградська область, Олександрійський район, село Новий Стародуб, вулиця Польова, № 1.
Будучи незадоволений умовами відбування покарання в ДУ «Петрівська виправна колонія (№ 49)», всупереч встановленого законодавством порядку, у ОСОБА_7 виник злочинний умисел щодо вчинення порушення режиму відбування покарання, пов'язаний з нападом на адміністрацію установи.
Реалізовуючи свій умисел 24.09.2021 року близько 12 години 05 хвилин, перебуваючи в приміщенні службового кабінету оперативного відділу ДУ «Петрівська виправна колонія (№ 49)», в ході профілактичної бесіди з оперуповноваженим ОСОБА_11 , ОСОБА_7 почав поводитись агресивно, вів себе зухвало та з своєї правої кишені витяг лезо від бритвеного станка.
Усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій ОСОБА_7 підійшов до ОСОБА_11 , лівою рукою схопив його за формений одяг, порвавши його при цьому.
Крім того, утримуючи ОСОБА_11 лівою рукою ОСОБА_7 замахнувся на останнього правою рукою, в якій знаходилося лезо від бритвеного станка, чим викликав у ОСОБА_11 почуття реальної загрози його життю та який в свою чергу відштовхнув ОСОБА_7 від себе.
В цей час до кабінету забігли працівники ДУ «Петрівська виправна колонія (№ 49)», а саме: перший заступник начальника установи ОСОБА_12 , заступник начальника з соціально-виховної та психологічної роботи ОСОБА_13 , заступник чергового помічника начальника установи ОСОБА_14 , які прийшли на допомогу ОСОБА_11 , застосувавши фізичну силу до ОСОБА_7 та вибивши з його рук лезо від бритвеного станка.
Тобто, ОСОБА_7 за висновком суду вчинив напад на представника адміністрації Державної установи «Петрівська виправна колонія (№49)» - оперуповноваженого Державної установи «Петрівська виправна колонія (№49)» ОСОБА_11 , внаслідок чого на тривалий час зупинено роботу установи щодо контролю за оперативною обстановкою.
В апеляційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_10 не оспорюючи фактичних обставин цієї справи та правильність висновків суду щодо доведеності винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 у вчинених інкримінованого йому кримінального правопорушення, просить вирок суду скасувати, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого обвинуваченим ОСОБА_7 кримінального правопорушення та його особі, внаслідок м'якості та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 за ст. 392 КК України призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років. На підставі ч.1 ст.71 КК України, ОСОБА_7 , за сукупністю вироків, до покарання призначеного за даним вироком частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного за вироком Біляївського районного суду Одеської області від 17.09.2018 року та призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років 1 місяць з конфіскацією майна.
Свої вимоги прокурор обґрунтовує тим, що суд першої інстанції, в порушення вимог ст.ст. 50, 65 КК України, а також роз'яснень, викладених у п.п. 1, 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначив обвинуваченому ОСОБА_7 надто м'яке та несправедливе покарання, не врахував, що ОСОБА_7 вчинив новий тяжких злочин, під час відбування покарання у виправній колонії, раніше систематично притягувався до дисциплінарної відповідальності за порушення правил та умов відбування покарання, свою вину не визнав та не розкаявся.
З урахуванням обставин, вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення та його негативних характеризуючих даних, прокурор вважає, що призначення обвинуваченому мінімального покарання, передбаченого санкцією ст. 392 КК України, є надто м'яким, несправедливим і таким, що не відповідає принципам законності та індивідуалізації покарання.
Крім того у доповненнях, прокурор зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні вироку, в порушення вимог ст. 100 та п.2 ч.4 ст.374 КПК України не привільно вирішив питання про речові доказів, а саме замість того щоб формений одяг (кітель) повернути власнику - потерпілому ОСОБА_11 , суд вирішив його знищити, що призвело до порушення прав та законних інтересів потерпілого, що також вплинуло на законність та обгрунтованість оскаржуваного вироку.
У апеляційних скаргах, які однакові за змістом, доводами та апеляційними вимогами, обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник адвокат ОСОБА_8 просять скасувати вирок суду першої інстанції, а кримінальне провадження на підставі ч.1 ст. 373 КПК України закрити, у зв'язку з недоведеністю вчинення ОСОБА_7 інкримінованого йому кримінального правопорушення.
В основному доводи захисника та обвинуваченого ОСОБА_7 аргументовані фальсифікацією матеріалів кримінального провадження, які виразились в умисному знищенні адміністрацією колонії відеозаписів з камер спостереження та бодікамер працівників охорони, які виправдовують ОСОБА_7 , а також відсутність прямих доказів, а саме слідів пальців рук ОСОБА_7 на вилученому під час огляду службового кабінету леза від бритвеного станка та форменому кітелі ОСОБА_15 , що на думку сторони захисту свідчить про штучне створення працівниками колонії обстановки нападу.
ОСОБА_7 стверджує, що він фізично не міг потрапити до службового приміщення оперативного відділу адміністрації виправної колонії «режимного» об'єкту, з максимальним рівнем безпеки, з будь-якими забороненими предметами, оскільки перед цим всі засуджені перед тим як потрапити у адміністративний корпус проходять ретельний огляд з використанням спеціального обладнання.
Окремо, обвинувачений ОСОБА_7 у своїй апеляційній скарзі вказує про порушення його права на захист, яке виразилось у тому, що лише через місяць, після того як відеофайли з камер спостереження та відео реєстраторів працівниками колонії, які є ключовими доказами його невинуватості і підтверджують відсутність події злочину, тобто нападу на працівника колонії ОСОБА_15 були знищені, йому дали можливість перший раз поспілкуватись з адвокатом, при цьому працівники колонії примушували його різними способами визнати вину, а захисники постійно змінювались і не відстояли в суді його активну правову позицію про невинуватість.
Крім неправдивих показань заінтересованих свідків - працівників виправної колонії, які не були очевидцями тих подій, інших належних та допустимих доказів, матеріали справи не містять, потерпілий ОСОБА_15 також є заінтересованою особою, а його неправдиві показання є недопустимим доказом.
Підсумовуючи свої доводи ОСОБА_7 та його захисник адвокат ОСОБА_8 у апеляційних скаргах стверджують, що суд першої інстанції не виконав свою функцію, не дав належної правової оцінки очевидним фактам фальсифікації та штучного створення доказів, проявив необ'єктивність та неповноту судового розгляду, не дав аргументованої відповіді на доводи сторони захисту, а свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, належним чином не обґрунтував, що з урахуванням презумпції невинуватості, а також принципу змагальності сторін, в кінцевому варіанті є підставою для скасування вироку та закриття провадження.
Заслухавши доповідача, пояснення ОСОБА_7 , в дебатах прокурора, який підтримав апеляційну скаргу з доповненнями, обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисник адвоката ОСОБА_8 , які підтримали свої та заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та зваживши доводи апеляційних скарг, колегія суддів, дотримуючись меж перегляду судових рішень, визначених ст. 404 КПК України, дійшла висновку про те, що апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 , захисника ОСОБА_8 та прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_10 підлягають частковому задоволенню за таких підстав.
Переглядаючи вирок в межах апеляційних доводів прокурора та сторони захисту про скасування вироку, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, колегія суддів апеляційного суду вважає, що прокурор та сторона захисту під час апеляційного розгляду довели наявність правових і фактичних підстав для цього.
Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України, судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно із ч. 2 ст.113 КПК України будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу.
Частиною 1 статті 28 КПК України передбачено, що розумні строки не можуть перевищувати передбачені кримінальним процесуальним кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.
Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрито (ч. 5 ст. 28 КПК України).
Відповідно до ст. 6 розділу І Право на справедливий суд Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
В даному випадку, нескладна за кваліфікацією, предметом з'ясування та обсягом доказування кримінальна справа про обвинувачення ОСОБА_7 за ст. 392 КК України знаходилась на розгляді у Петрівському районному суді з 09.12.2021 року тобто майже 3 роки, що явно виходить за межи розумних строків.
Крім того суд, ухвалою від 24.01.2022 року для розгляду справи перевів (етапував) ОСОБА_7 з Петрівської виправної колонії (№49) спочатку до Миколаївського, а потім Кропивницького слідчих ізоляторів, тим самим змінив умови та режим відбування покарання, призначеного за вироком Біляївського районного суду Одеської області від 17.09.2018 року, не обравши при цьому ОСОБА_7 запобіжний захід у даному кримінальному провадженні, а при призначенні покарання за сукупністю вироків ( ч.1 ст. 71 КК ) не визначив та у вироку не вказав невідбуту ОСОБА_7 частину покарання за попереднім вироком від 17.09.2018 року, на момент призначення покарання за новим вироком, тобто станом на 06.12.2024 року.
У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 06 грудня 2021 року ( справа № 243\7758\20) міститься правовий висновок про застосування норм права, згідно з яким для застосування закріплених у ч.1 ст. 71 КК правил призначення покарання за сукупністю злочинів законодавець визначає сукупність двох обов'язкових умов, що мають бути в їх нерозривної єдності: перша стосується моменту вчинення нового кримінального правопорушення засудженим «після поставлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком; друга наявності невідбутої частини покарання за попереднім вироком на момент призначення судом покарання за новим вироком.
В даному випадку, вказавши у вироку про те, що строк відбування покарання ОСОБА_7 слід обчислювати з дня ухвалення вироку, тобто з 06.12.2024 року суд першої інстанції при визначенні остаточного покарання не конкретизував критерії (умови) приєднання ( 1 місяць до якої невідбутої частини покарання, на момент вчинення ОСОБА_7 цього злочину або невідбутої частини покарання на момент ухвалення вироку)
Правильність застосування принципу ( ч.1 ст. 71 КК ) за відсутністю конкретики у розрахунку і породило у прокурора та обвинуваченого ОСОБА_7 об'єктивні сумніви у справедливості призначеного покарання.
Ці недоліки мотивувальної частини оскаржуваного вироку, апеляційний суд з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності кримінального судочинства позбавлений об'єктивної можливості виправити, що відповідно до ч.1 ст.409 та ч.1 ст. 412 КПК України є підставою для скасування оскаржуваного вироку.
Окремо колегія суддів відмічає, що за змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2001 року № 12-рп/2011, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина або встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання таких доказів. Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Відповідно до ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Змагальність процесу передбачає свободу сторін у висловленні своїх заперечень, у тому числі щодо допустимості тих чи інших доказів. Це, зокрема, прямо випливає зі змісту ч. 3 ст. 89 КПК України, яка передбачає, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими. Цьому праву кореспондує відповідний обов'язок іншої сторони довести допустимість такого доказу (ч. 2 ст. 92 КПК України).
Принцип диспозитивності (ст. 26 КПК України), який відноситься до основних засад кримінального провадження, передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, які передбачено КПК України, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесено на їх розгляд сторонами та віднесено до їх повноважень указаним Кодексом.
Зазначена засада кримінального судочинства має значення для повного з'ясування обставин кримінального провадження та його об'єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх як кожний доказ окремо, так і у взаємозв'язку з іншими доказами, здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, та сформувати повне та об'єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Однак, суд першої інстанції вказаних вимог не дотримався, оскільки як вбачається з вироку, в основу обвинувачення та вироку покладені показання потерпілого ОСОБА_11 та свідків, тобто явно заінтересованих працівників Петрівської виправної колонії, при тому що профілактична бесіда у службовому кабінеті оперативного відділу відбувалась між ОСОБА_11 та ОСОБА_7 , а відеозапис цієї «бесіди» та подальший розвиток подій, з невстановлених слідством та судом причин не проводився, переконливої відповіді як засуджений ОСОБА_7 міг потрапити у кабінет оперативного працівника режимного об'єкту з ріжучим лезом від бритвеного станка, матеріали цієї справи не містять, а версія ОСОБА_7 про фальсифікацію доказів та штучне створення події нападу, залишилась нічим не спростованою.
Не має у цій справі, аргументованої відповіді та логічного спростування на доводи ОСОБА_7 про відсутність слідів його рук на лезі та кителі ОСОБА_11 , за відсутністю у матеріалах справи ключових доказів, які неможливо спростувати - відеозаписів з камер відеоспостереження виправної колонії та бодіреєстраторів працівників цієї установити, які нібито першими з'явились на місці злочину, які зі слів начальника виправної колонії ОСОБА_16 не збереглися, оскільки не було ніяких запитів, однозначно стверджувати про доведеність винуватості ОСОБА_7 у нападі на оперативного працівника колонії ОСОБА_11 , з сторони об'єктивного спостерігача «поза розумним сумнівом» на думку апеляційного суду неможливо.
Частиною третьою ст. 373 КПК України встановлено, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
З п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України слідує, що у мотивувальній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.
Зазначена засада кримінального судочинства має значення для повного з'ясування обставин кримінального провадження та його об'єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх як кожний доказ окремо, так і у взаємозв'язку з іншими доказами, здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, та сформувати повне та об'єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Непереконливі висновки суду першої інстанції, які в основному ґрунтуються на показаннях заінтересованих свідків, нестиковки у деталях, відсутність аргументованих відповідей на абсолютно логічні і нескладні питання, які підлягають з'ясуванню та об'єктивної оцінки, а також не спростовані судом доводи сторони захисту про недостатність та недопустимість доказів, свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до ч.1 ст.412 КПК України є підставою для скасування оскаржуваного вироку.
При вирішенні цієї справи, апеляційний суд крім вищевказаного також враховує, що в силу п. с ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або, якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя.
Згідно з правовою позицією ЄСПЛ, відображеною, зокрема, у п. 262 рішення від 21.04.2011 року у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «право кожного обвинуваченого у скоєнні злочину на ефективний захист, наданий захисником… є однією з основних ознак справедливого судового розгляду». Також п. 89 рішення Євро суду від 13.02.2001 року у справі «Кромбах проти Франції» вказано, що «хоча право кожної особі, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом і є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду».
Як слідує з положень ст. 49 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо: зокрема, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може його залучити самостійно; коли участь захисника є обов'язковою, відповідно до вимог статті 52 КПК України.
Відповідно до ст. 20 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфікаційну правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.
Важливою складовою права на захист у кримінальному провадженні є також забезпечення ефективного захисту та створення умов для вільного вибору захисника. Недотримання цих складових права на захист є передумовою скасування судового рішення.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, лише 25.10.2021 року, тобто на стадії завершення досудового розслідування, підозрюваному ОСОБА_7 згідно доручення центру безоплатної вторинної допомоги призначено адвоката ОСОБА_17 , яку 07.12.2021 року замінено адвокатом ОСОБА_18 , які у жодній слідчий дії участі не приймали, слідчий експеримент проведений 25.10.2021 року лише з ОСОБА_11 , матеріали досудового розслідування відкриті третьому адвокату ОСОБА_19 , який представляв інтереси ОСОБА_7 по договору до 13 лютого 2023 року, після цього згідно доручення у справі приймав участь адвокат ОСОБА_8 , кримінальне провадження знаходилось на стадії підготовки майже 1.5 року і лише згідно ухвали від 03 лютого 2023 року призначена до судового розгляду.
Зі слів ОСОБА_7 він раніше вживав наркотичні засоби, про те даних про психічні або інші захворювання матеріали справи не містять, психологічна експертиза на предмет осудності або осудності ОСОБА_7 не проводилась, хоча з урахуванням обставин цієї справи та версії слідства про насильницький напад на працівника виправної колонії повинна бути проведена, ефективність захисту ОСОБА_7 заміненими адвокатами, лише один з яких приймав безпосередню участь в суді першої інстанції, на думку ОСОБА_7 недостатня.
Виходячи із передбачених ст. ст. 7, 9 ч.6 КПК України загальних засад кримінального провадження, положень ст. 409, 411, 412, 415 КПК України, з метою забезпечення права сторін провадження на справедливий судовий розгляд та на оскарження процесуальних рішень, дотримання принципу змагальності сторін та свободи подання ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвалений Петрівським районним судом Кіровоградської області обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_7 підлягає безумовному скасуванню, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.
Вказані порушення закону, а отже і подальшу оцінку доказів з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, не можливо усунути під час апеляційного перегляду даного кримінального провадження, навіть шляхом проведення повного дослідження всіх доказів по справі, оскільки у такому разі буде порушено принцип інстанційності судової системи та право учасників кримінального провадження на оскарження процесуальних рішень ( ст.24 КПК України).
Таким чином, наведені істотні порушення вимог кримінального та кримінального процесуального закону, відповідно до ст. 415 КПК України є підставою для призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
У зв'язку із скасуванням вироку суду із-за істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, та відповідно до положень ч. 2 ст. 415 КПК України, якими встановлено, що призначаючи новий розгляд у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність та покарання, колегія суддів в обговорення вини і кваліфікації дій ОСОБА_7 не входить.
Під час нового судового розгляду даного кримінального провадження, суду першої інстанції необхідно всебічно, повно та неупереджено розглянути його, дати належну та об'єктивну оцінку наявним у справі письмовим доказам з точки зору їх належності, допустимості та достатності, з урахуванням обставин та доводів сторін, викладених в апеляційних скаргах, під час ухвалення вироку не допустити виявлені недоліки та ухвалити вмотивоване, законне і справедливе судове рішення, надавши оцінку всім доказам, дослідженим під час судового розгляду.
З урахуванням даних про судимості ОСОБА_7 , а також ризиків уникнення кримінальної відповідальності, перешкоджанню правосуддю та запобіганню вчинення ОСОБА_7 нового злочину, колегія суддів за результатами апеляційного розгляду відповідно до ст. 331 КПК України вирішила застосувати обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 409, 412-415, 418, 419, 424 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 , захисника ОСОБА_8 та прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_10 - задовольнити частково.
Вирок Петрівського районного суду Кіровоградської області від 06 грудня 2024 року в кримінальному провадженні № 12021121060001297 від 24.09.2021 року стосовно ОСОБА_7 за ст.392 КК України - скасувати, у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства та призначити новий судовий розгляд у Петрівському районному суді Кіровоградської області.
Застосувати обвинуваченому ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 запобіжний захід у виді тримання під вартою строком на 60 днів, а саме з 14.00 год. 05 листопада 2025 року до 14.00 год. 04 січня 2026 року.
Ухвала Кропивницького апеляційного суду набирає законної сили негайно, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4