Справа № 757/26454/23-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/13760/2025
12 листопада 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Падалко Ольги Юріївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року у складі судді Григоренко І.В.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У червні 2023 року ОСОБА_2 звернувся у суд із позовом до ОСОБА_1 , у якомупросив визнати відповідачку такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . Приблизно з 2013 року почав спільно проживати разом з відповідачкою у вказаній квартирі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася спільна дитина, ОСОБА_3 . Відповідачка з донькою весь час знаходилися на його утриманні, але згодом останній дізнався, що вона неодноразово зверталася до кредитних установ для отримання кредит кошти, які своєчасно не повертала. Через деякий час до нього почалися звертатися не знайомі йому фізичні особи з вимогами про повернення грошових коштів, які відповідачка брала у борг.
У зв'язку з неналежною поведінкою відповідачки між ними почали виникати сварки, неприязні стосунки.
22 червня 2022 року відповідачка разом з донькою без його відома і дозволу на виїзд дитини за межі України, виїхали за межі країни. Зазначає, що уже рік відповідачка не проживає за місцем реєстрації, квартирою не користуються, уникає спілкування, на телефонні дзвінки не відповідає, тому вважає, що у нього є усі підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Водночас зазначає, що на звернення до Центру надання адміністративних послуг Печерської РДА в м. Києва про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , отримав відповідь про відмову у знятті з реєстрації місця проживання.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено.
В апеляційній скарзі адвокат Падалко О.Ю. в інтересах ОСОБА_1 , просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, таким, що постановлене з порушенням норм матеріального права.
Звертає увагу, що була не тільки зареєстрована у квартирі позивача, майже десять років, а й мала з ним спільний побут та вела спільне господарство. За місцем її проживання та реєстрації знаходяться її речі та речі дитини, іншого житла не має.
Посилається на те, що причина, з якої на даний час не проживає у квартирі є поважною, оскільки змушена була виїхати з України з дитиною, як біженка, тікаючи від війни, як і мільйони інших жінок та дітей.
Зазначає, що спільна з позивачем дитина - ОСОБА_4 2014 року народження на момент винесення судом оскаржуваного рішення була зареєстрована у спірній квартирі з 29 липня 2015 року разом зі мною.
Вказує, що позивачем не доведено відсутності відповідачки в спірній квартирі понад один рік без поважних причин, що є обов'язковою умовою, передбаченою нормою ст. 405 ЦК України. Причина, з якої скаржниця змушена була з дитиною виїхати з України через військову агресію рф є поважною.
Вважає, що з урахуванням балансу інтересів скаржниці та позивача, враховуючи підстави не перебування її з дитиною у спірній квартирі, враховуючи, що вона ніяким чином не втратила інтерес до спірної квартири, яка є єдиним місцем проживання, оскільки іншого житла не має, рішення суду першої інстанції є незаконним.
Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.
Адвокат Сікорський О.Ф. в інтересах ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити в її задоволенні.
Відповідачка та її представниця у судове засідання з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з'явився в судове засідання, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги і відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Ларіною О.В., номер спадкової справи № 323/04, зареєстрована в реєстрі за № 1с-762 (а.с. 11).
Відповідно до відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру № 134769 від 30 червня 2023 року, ОСОБА_1 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 з 29 липня 2015 року (а.с. 22-23).
З копії закордонного паспорту ОСОБА_1 вбачається, що остання 23 червня 2022 року виїхала за межі України (а.с. 37-39).
На звернення позивача до Центру надання адміністративних послуг Печерської районної в м. Києва державної адміністрації про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 справа № 68088-007429600-790-01, останній отримав відповідь про відмову у знятті з реєстрації місця проживання (а.с. 16).
В матеріалах справи також наявна копія свідоцтва про народження Серія НОМЕР_1 від 19 листопада 2014 року згідно якого вбачається, що сторони у справі мають спільну дитину - доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 13 т.1).
Звертаючись у суд із позовом ОСОБА_2 , вказував, що відповідачка з донькою виїхала за кордон та вже рік не проживає за місцем реєстрації, уникає спілкування, а тому він вважає, що є підстави для визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов, районний суд виходив з того, що відповідачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження права на користування спірною квартирою.
Крім того суд вказав, що відповідачка не є членом сім'ї позивача, та фактично в квартирі не проживає.
Однак з таким висновком суду першої інстанції погодитися не можливо.
У відповідності до статті 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
При цьому, житлове законодавство не встановлює вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Судом встановлено, що сторони по справі перебували у цивільному шлюбі, без його реєстрації.
29 липня 2015 року, тобто уже після народження у сторін спільної дитини відповідачка була зареєстрована в квартирі, яка належить на праві власності позивачу.
Як вказує відповідачка та не спростовано позивачем, що у червні 2022 року вона з донькою виїхала за межі України у зв'язку з військової агресією рф, тобто вимушено покинула місце реєстрації та тимчасово там не проживає.
Таким чином, відповідачка вибула зі спірної квартири не з власної волі, а у зв'язку з обставинами, які не залежали від неї.
Сам факт непроживання відповідачки у спірній квартирі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.
Між тим, позивачем не надано, ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції, належних та допустимих доказів відсутності поважних причин непроживання відповідачки у спірній квартирі.
У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) закріплено право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручанняу право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.
Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у відповідачки іншого житла на території України, яке було б придатне для проживання, тому визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням не може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки не відповідає принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції.
Установивши обставини справи, наявність військового стану в країні, колегія суддів із дотриманням балансу між захистом права власності позивача, який має житло, та захистом права відповідачки, яка зареєстрована в спірній квартирі, дійшла висновку, що районний суд без з'ясування усіх обставин справи задовольнив позов, що призвело до порушення права ОСОБА_1 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки апеляційним судом встановлено неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, то є підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до частини 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції, то є підстави для зміни розподілу судових витрат.
При зверненні з апеляційною скаргою відповідачкою сплачено 1 610 грн 40 коп судового збору, який підлягає відшкодуванню за рахунок позивача.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Падалко Ольги Юріївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року скасувати.
Ухвалити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір за розгляд справи в апеляційному суді в розмірі 1 610 грн 40 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 13 листопада 2025 року.
Суддя-доповідач:
Судді: