справа № 631/1768/24
провадження № 2/631/322/25
17 листопада 2025 року селище Нова Водолага
Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:
головуючого судді Мащенко С. В.
за участю:
секретаря судового засідання Тиндика А. О.
розглянувши заочно та усно у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання (у твердій грошовій сумі)»,
ОСОБА_1 звернулась до Нововодолазького районного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 «Про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання (у твердій грошовій сумі)», в якому просила стягувати з відповідача на її користь аліменти на утримання дитини - ОСОБА_3 , яка продовжує навчання у Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця в розмірі прожиткового мінімуму 7382,17 гривень щомісяця, починаючи з дати подання позову та до закінчення навчання чи до досягнення двадцяти трьох річного віку - у зв'язку з тим, яка з цих обставин настане першою (а. с. 1 - 2).
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що з відповідачем вони перебували в зареєстрованому шлюбі з 28 квітня 2006 року, який розірваний рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області 07.02.2019 року. Від шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька - ОСОБА_3 . На даний час дитина є повнолітньою та проживає разом із позивачем, навчається у Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця на денній формі навчання та не має змоги влаштуватися на роботу, щоб самостійно отримувати заробіток. Крім того, вона щороку сплачує за навчання 26000,00 гривень згідно з договором про надання освітніх послуг. Де працює відповідач на даний час їй не відомо, відсутні відомості і про розмір його доходів. Доньці він повідомляв по телефону, що в зв'язку з хворобою отримав якусь групу інвалідності і вірогідно отримує в зв'язку з цим пенсію. Крім того після смерті батька він здає в оренду нерухоме майно і щомісячно приїздить для отримання за здане в оренду майно коштів, у зв'язку з чим має змогу утримувати їх спільну дитину. Місце своєї роботи не повідомляє. Аліменти до досягнення донькою повноліття сплачував не регулярно, має заборгованість. В добровільному порядку відповідач на утримання доньки матеріальної допомоги до досягнення нею повноліття не надавав.
Зазначена заява зареєстрована за вхідним № 8116/24-вх із наданням автоматизованою системою документообігу суду єдиного унікального № 631/1768/24 (провадження № 2/631/701/24) та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, обліково-статистичної картки справи та Контрольного журналу судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді (а. с. 1, 14).
Зважаючи на це та у відповідності до приписів частини 8 статті 187 Цивільного процесуального кодексу України суд звернувся до Єдиного державного демографічного реєстру щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача, натомість з відповіді № 913812 від 19.11.2024 року вбачається, що таку особу не знайдено (а. с. 15).
Тому за правилом частини 6 статті 187 Цивільного процесуального кодексу України суд звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача, про що отримав інформацію, зареєстровану за вхідним № 1383/25-вх та № 1377 лише 17.03.2025 року (а. с. 16, 17, 18, 19).
Відтак, у межах строку, обумовленого абзацом 2 частини 1 статті 187 цивільного процесуального кодифікованого закону України, Нововодолазький районний суд Харківської області 18.03.2025 року постановив відповідну ухвалу, якою прийняв позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі з повідомленням (викликом) сторін (а. с. 20 - 24).
Такі процесуальні дії як: забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо,- у цій цивільній справі судом не вчинялись.
Отже, з огляду на предмет позову та згідно з приписами пункту 1 частини 1 статті 274 й пункту 1 частини 6 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до змісту частини 1 статті 279 цього ж кодифікованого акту України розгляд справи здійснювався у порядку спрощеного позовного провадження за правилами, встановленими цим кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними в главі 10 вказаного кодексу України.
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилась, про дату, час і місце його проведення була повідомлена належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не сповістила, проте скористалась правом, визначеним частиною 3 статті 211 цивільного процесуального кодифікованого закону України, й звернулась до суду із відповідним клопотанням, зареєстрованим як заява за вхідним № 4258/25-вх від 22.07.2025 року, в якій просила проводити розгляд справи за її відсутності. Заперечень проти заочного розгляду не мала (а. с. 45, 46, 34).
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання теж не з'явився, про дату, час і місце його проведення був повідомлений належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не сповістив, будь-яких заяв та клопотань не надавав (а. с. 45, 47).
Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Крім того, на підставі приписів частини 3 статті 211 цього ж кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у сторони позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача свідчать їх відповідні заяви, долучені до матеріалів справи.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.
За таких обставин, беручи до уваги те, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації учасниками справи, що не з'явились, їх процесуальних прав на безпосередню участь у розгляді справи в суді, покладаючись на заяву позивача про розгляд справи за її відсутності, ураховуючи той факт, що підстав для визнання необхідним безпосередньої їх участі у судовому засіданні не має, суд вважає за можливе провести розгляд справи по суті позовних вимог за відсутності сторін.
Доходячи такого, суд зауважує, що на виконання змісту пунктів 2 та 7 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Імперативними приписами пункту 2 частини 2 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України обумовлено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, що судом визнано поважними.
Натомість змістом частиною 3 статті 131 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Крім того, відповідно до змісту частини 5 і пункту 1 частини 8 статті 128 вказаного кодифікованого процесуального акту України, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а днем вручення судової повістки про виклик є день вручення її під розписку, й ураховуючи, що належно повідомлені учасники справи вдруге не з'явились, суд доходить переконання, що дійсно їх відсутність не перешкоджає розгляду справи по суті.
Зважаючи на це, суд не знаходить підстав задля визнання неявки належно повідомлених учасників справи поважною, а, отже, така неявка не є перешкодою у розгляді справи за суттю позовних вимог.
Проте, відповідно до частини 1 статті 280 Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку із неявкою в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд вирішив можливим справу розглядати на підставі наявних в ній доказів та ухвалити заочне рішення, про що не заперечувала позивач.
Вказане узгоджується з правозастосовною практикою касаційного суду, який неодноразово зауважував на те, що інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на вдосконалення судової системи. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захистити їх від зловживань та затримок, зокрема, надавши суду повноваження здійснювати судочинства більш ефективно.
Відтак, постановивши ухвалу про заочний розгляд справи, за його наслідками суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.
Здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об'єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з'ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторона позивача посилалась як на підставу своїх вимог, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд - у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.
За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.
Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.
Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади (на цей час Берестинський район та місто Берестин відповідно) та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.
При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.
Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.
Пунктом 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вищезазначеного Закону на законодавчому рівні унормовано, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв'язку з утворенням (ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до цього, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України.
Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, воєнний стан на території України не припинений та не скасований, а тому справа перебувала на розгляді належного суду.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно з частиною 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Нормою, викладеною у частині 2 статті 129 Основного Закону нашої Держави, визначено основні засади судочинства, однією з яких згідно з її пунктом 3 є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.
Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.
Згідно із Свідоцтвом про народження (серії НОМЕР_1 ), виданим 20.11.2006 року Бірківською селищною радою Нововодолазького району Харківської області, ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 20.11.2006 року в Книзі реєстрації народжень зроблено відповідний актовий запис за № 12, та її батьками зазначені громадяни України: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 11).
Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області, ухваленим 07.02.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 631/1145/18 (провадження № 2/631/434/19), шлюб між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 28 квітня 2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану Нововодолазького управління юстиції Харківської області, актовий запис № 27, розірвано (а. с. 13).
Також, Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області, ухваленим 07.02.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 631/1146/18 (провадження № 2/631/435/19) з ОСОБА_2 стягнуті аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у розмірі 1/3 з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 09.10.2018 року до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 8 - 10).
З довідки про те, що дитина (діти) знаходиться (яться) на утриманні одного з батьків або опікуна, виданої спеціалістом з реалізації повноважень у сфері РМПФО, ДРАЦ (ЦНАП) Нововодолазької селищної ради Швець В. та зареєстрованої за вихідним № 04.05-19/1572 від 15.11.2024 року, вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , знаходиться на утриманні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 (акт депутата № 1335 від 15.11.2024 року (а. с. 3).
Відповідно до довідки, виданої директором (керівником) навчально-наукового інституту економіки і права ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ СЕМЕНА КУЗНЕЦЯ Бріль М., підпис якого засвідчений відбитком круглої печатки установи, та зареєстрованої за вихідним № 02071211 5888-081 від 16.09.2024, ОСОБА_3 дійсно навчається в групі 6.02.081.020.24.1 НАВЧАЛЬНО-НАУКОВОГО ІНСТИТУТУ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА, денної форми здобуття вищої освіти, спеціальність 081 «Право», освітня програма «Право» ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ СЕМЕНА КУЗНЕЦЯ (IV рівень акредитації). Строк навчання в закладі вищої освіти - до 30.06.2028 року. Наказ про зарахування на навчання за кошти фізичних осіб № 638/06-C від 16.08.2024 року (а. с. 12).
Наведеним доведено, що: сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають на цей час повнолітню дитину, меншу за 23 роки, яка проживає після розлучення батьків із позивачем та продовжує навчатися на денній формі здобуття вищої освіти.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України обумовлено, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Аналогічна правова позиція викладена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 17.07.2019 року у справі № 626/2621/18 (провадження № 61 - 10128св19) та від 18.09.2019 року у справі № 626/2490/18 (провадження № 61 - 12625св19), який зазначив на необхідність застосування докритрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Отже, наведені письмові докази не містять явних суперечностей та очевидних ознак підробки, відповідають критеріям належності, достовірності, допустимості, достатності та взаємозв'язку у їх сукупності, враховуються судом у їх повному обсязі.
Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20.11.1989 року й ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 789-XІІ від 27.02.1991 року, Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року (із змінами та доповненнями), Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями), Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями), Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями), а також Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями).
Отже, Україна, як визначено у статті 1 Основного Закону нашої Держави, є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Також, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року у справі № 9-зп).
Розв'язуючи спір, суд виходить з того, що його правове регулювання здійснюється як нормами чинного міжнародного, так і національного законодавства з огляду на зміст статті 9 Конституції України, яка мовить про те, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Відтак, ураховуючи зміст наведеної конституційної норми права однією із складових національної правової системи є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учинена 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Вказана норма міжнародної Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Зазначаючи про це, суд усвідомлює, що чинним законодавством України під майном розуміється узагальнене поняття, яким позначається уся сукупність матеріальних благ та обтяжень, які можуть бути об'єктом цивільних правовідносин.
Відтак, виходячи з приписів статей 190 - 193 Цивільного кодексу України грошові кошти вважаються майном.
Також, однією із складових національної правової системи є й Конвенція про права дитини, учинена 20.11.1989 року та ратифікована Постановою Верховною Радою України № 789-XІІ від 27.02.1991 року, частинами 1 і 2 статті 3 якої передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Крім того, з огляду на зміст частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Отже, як визначено у абзаці 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями) забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Зі змісту частини 1 статті 8 та частини 1 статті 12 вищенаведеного закону убачається, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Сімейний кодифікований закон України визначає зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
Як чітко визначено у статті 1 Сімейного кодексу України регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:
-зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
-утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;
-побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
-забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
При цьому, частиною 10 статті 7 вищенаведеного кодифікованого акту унормовано, що кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Крім того, відповідно до положень частини 1 статті 1 та частини 1 статті 2 сімейного кодифікованого акта України зміст майнових прав та обов'язків батьків і дітей, а також регулювання майнових відносин між батьками та дітьми визначається зазначеним кодексом.
Положеннями частини 1 статті 180 цього ж нормативно-правового акту передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Тотожне за своїм правовим змістом роз'яснення міститься також й у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», де зазначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 Сімейного кодексу України, і своїх повнолітніх дочку, сина.
Також суд приймає до уваги, що зазначений обов'язок безпосередньо закріплений нормами Конституції України та відповідно кореспондується з правом будь-якої дитини на отримання аліментів від своїх батьків до досягнення повноліття (стаття 51 Основного Закону нашої держави).
У свою чергу, положення наведеної вище Конвенції про права дитини передбачають, що дитина, з огляду на її фізичну й розумову незрілість вимагає спеціального захисту й турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження. Держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Крім того, частиною 2 статті 27 цієї ж Конвенції обумовлено, що батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
При цьому частиною 1 статтею 18 цієї ж Конвенції визначено, що Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, так як батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини, предметом їх основного піклування є найкращі інтереси дитини, а обов'язок виховувати та розвивати дитину найважливіший обов'язок матері і батька.
Отже, з огляду на таке, суд повинен докласти саме таких зусиль, а тому при вирішенні даного спору доцільно застосовувати положення частини 8 статті 7 Сімейного кодексу України, відповідно до якої регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, а також обов'язково ураховувати, що згідно зі змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26.04.2001 року (із змінами та доповненнями), кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.
Натомість, відповідно до положень частини 2 статті 181 Сімейного кодексу України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Водночас, статтею 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Окрім того, приписи положення 4 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477 від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) покладають на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, з огляду на таке, Європейський суд у своєму рішенні у справі «Хант проти України», ухваленому 07.12.2006 року, вказав, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, дотримуючись якої, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Правова природа аліментів у розумінні глави 15 цього кодифікованого акта є такою, що, з одного боку, вони є правом, а з іншого - обов'язком, й надаються тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, на її утримання тому з батьків, з ким проживає дитина.
Зі змісту статті 181 Сімейного кодексу України убачається, що у випадку ухилення батьків від утримання дитини, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються в частині від доходу його матері, батька й (або) у твердій грошовій сумі.
При цьому, положення частини 1 статті 183 цього кодексу обумовлюють, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Відтак, стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, й одночасно їх сплата за рішенням суду є одним зі способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
Проте, підставою для виникнення у певної особи обов'язків щодо дитини, визначених розділом ІІІ Сімейного кодексу України, у тому числі обов'язків щодо її утримання, є факт саме походження цієї дитини від цієї особи.
Зазначене вбачається зі змісту норми права, що міститься у статті 121 цього кодифікованого акта, та яка визначає загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини, а саме: права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 і 125 цього кодексу.
Тобто, за загальним змістом вищенаведених норм, обов'язок утримання дитини батьком/матір'ю дитини виникає з підстав походження дитини саме від цих батьків або на підставі акта про визнання їх батьками цієї дитини.
Інакше кажучи, такого обов'язку в особи щодо утримання певної дитини не виникає, якщо вона не є її батьком/матір'ю або не визнані такими за певних законодавчо визначених підстав.
Наведене виходить з того, що аліментні зобов'язання щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей - це правовідношення, в силу якого батьки зобов'язані утримувати неповнолітніх дітей, підставою чого є сукупність наступних юридичних фактів:
а) кровне споріднення між батьками та дітьми, засвідчене у визначеному законом порядку чи інші юридично значимі зв'язки між ними (правовідношення по усиновленню);
б) вік особи, яку батьки зобов'язані утримувати - особи, що мають статус дитини.
Згідно з приписом статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Натомість, норми права, які містяться у частині 1 статті 199 Сімейного кодексу України наголошують на тому, що якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття /незалежно від форми навчання/, виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу (пункт 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів").
При цьому відповідно до положень частини 1 статті 200 Сімейного кодексу України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і /або/ у частці від заробітку /доходу/ платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.
Імперативними припасами частин 1 та 2 статті 182 Сімейного кодексу України встановлено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
31) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів;
32) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином (частина друга статті 200 Сімейного кодексу України).
Крім того, вирішуючи спірні правовідносини суд враховує, що право на утримання припиняється у разі припинення навчання (частина друга статті 199 Сімейного кодексу України).
Між тим, в силу принципу змагальності, з метою досягнення рішення на свою користь, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.
Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення за їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
Учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (пункт 4 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України).
Положеннями частини 2 статті 78 цивільного процесуального кодифікованого акта України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Як вже зазначалося вище, статтею 81 Цивільного процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених Цивільним процесуальним кодексом України.
Згідно з частиною 4 статті 12 цього ж нормативно-правового акта кожна сторона несе ризик настання наслідків пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому, учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини 2 та 3 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).
Положеннями частинами 2 - 4 статті 83 наведеного кодексу України визначено, що позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина 8 вищенаведеної норми процесуального закону України).
У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», від положень якого до сих пір не відійшов Верховний Суд, а, отже, вони є обов'язковими для застосуваннями судами першої інстанції під час ухвалення судових рішень, обумовлено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Також слід відмітити, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Таким чином, оскільки відповідач на виконання свого процесуального обов'язку не надав жодних належних і неспростовних доказів на підтвердження свого матеріального становища, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наданих доказів позивачем у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які вона посилається як на підставу задоволення позову знайшли своє підтвердження під час судового розгляду справи, суд вважає за можливе позов задовольнити повністю.
Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов'язувались матеріально-правові вимоги позивача, відповідачем не надано, не містять їх і матеріали справи.
Ураховуючи наведені норми права та обставини справи, що були досліджені судом, а саме: досягнення ОСОБА_3 повноліття; продовження нею навчання, яке не припинено та потребує надання матеріальної допомоги; наявність у відповідача можливості надавати матеріальну допомогу, так як він є працездатною особою без будь-яких медичних обмежень або фізичних вад, й ним не надано судові належних доказів щодо наявності в нього будь-яких судових рішень або виконавчих проваджень щодо стягнення з нього коштів на утримання інших осіб /у тому числі батьків, дружини/, суд, з урахуванням, стану здоров'я, сімейного і майнового положення кожної зі сторін, доходить висновку, що аліменти на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання - ОСОБА_3 - можливо встановити у твердій грошовій сумі в розмірі 7382,17 гривень щомісяця, починаючи з дати подання позову та до закінчення навчання чи до досягнення двадцяти трьох річного віку - у зв'язку з тим, яка з цих обставин настане першою
Доходячи такого, суд керується правозастосовною практикою, викладеною Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України, який, з огляду на імперативну норму пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями), забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій (тобто сталість та єдність судової практики) у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а саме: постанову Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, прийняту 21.02.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 208/3075/16 (провадження № 61-1343 св 18), в якій зазначено, що «Сімейний кодекс України виходить із принципу рівності прав та обов'язків батьків: брати участь у матеріальних витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким із них проживає дитина. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим із батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином».
Тобто, розглядаючи цей спір, який виник між сторонами у справі, суд вказує на відсутність обставин, які б звільняли відповідача від обов'язку та необхідності утримувати свою доньку, яка хоча й досягла повноліття, проте є меншою за 23 роки, та потребує на аліменти у зв'язку із навчанням на денній формі здобуття вищої освіти.
Ухвалюючи рішення, суд також звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04). Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України»(заява № 63566/00).
Окрім того, суд задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання (у твердій грошовій сумі)» повністю та ухвалюючи це рішення, вважає за необхідне вирішити згідно з підпунктом 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України питання про розподіл між сторонами у справі судових витрат.
Так, відповідно до вимог частини 1 статті 141 зазначеного цивільного процесуального кодифікованого закону України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При цьому, частиною 6 цієї ж норми процесуального права визначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приписи частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України передбачають, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Таким законом є Закон України «Про судовий збір» № 3674-VІ від 08.11.2011 року (із змінами та доповненнями), який встановлює правові засади справляння, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та його повернення.
Положеннями статті 1 зазначеного Закону визначено, що судовий збір - це збір, який справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів і включається до складу судових витрат.
Згідно із абзацом 1 частини 1 статті 3 вказаного вище нормативно-правового акту, судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством України.
На підставі приписів частини 1, абзацу 1 підпункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» (із змінами та доповненнями) за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1% ціни позову, але не менш 0,4 розміру та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду.
Із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду у 2024 році.
Як чітко обумовлено пунктом 3 частини 1 статті 176 Цивільного кодексу України ціна позову у позовах про стягнення аліментів визначається сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців.
Пунктом 9 частини 1 статті 40 Бюджетного кодексу України № 2456-VІ від 08.07.2010 року (із змінами та доповненнями) визначено, що розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення визначається Законом про Державний бюджет України.
Відповідно до приписів абзацу 3 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» № 3460-IX від 09.11.2023 року (із змінами та доповненнями) з 01 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлений в сумі 3028,00 гривень, а тому за подання до суду цієї позовної заяви позивач повинна була б сплатити судовий збір у розмірі не менш ніж 1211,20 гривень, виходячи з розрахунку: 7382,17 гривень х 6 місяців х 1% = 442,93 гривень, що є меншим за 1211,20 гривень.
Як наголошує зміст частин 1 і 2 статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Однак на підставі приписів пункту 3 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» ОСОБА_1 як позивач у справі про стягнення аліментів звільняється від сплати судового збору.
Частиною 8 статті 6 Закону України «Про судовий збір» обумовлено, що розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства.
Отже, ухвалюючи рішення та задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання (у твердій грошовій сумі)» повністю, суд доходить й до висновку про те, що з відповідача слід стягнути в доход держави судовий збір у сумі 1211,20 гривень.
На підставі викладеного, керуючись статтею 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтею 17 і пунктом 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями); Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», статтею 16 Загальної Декларації Прав Людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10.12.1948 року й ратифікованої Україною в 1973 році; Конвенцією ООН про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 789-XІІ від 27.02.1991 року; статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477 від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями); рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Хант проти України», ухваленим 07.12.2006 року; статтею 40 Бюджетного кодексу України № 2456-VІ від 08.07.2010 року (із змінами та доповненнями), статтями 1, 3, 4 і 5 Закону України «Про судовий збір» № 3674-VІ від 08.11.2011 року (із змінами та доповненнями), статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 294-ІХ від 14.11.2019 року (із змінами та доповненнями), Постановою Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»; постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, прийняту 21.02.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 208/3075/16 (провадження № 61-1343 св 18) та статтями 1 - 5, 10 - 13, 17 - 19, 23, 76 - 81, 89, 133, 141, 211, 214, частиною 1 статті 223, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355, пунктом 1 частини 1 статті 430 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями),
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання (у твердій грошовій сумі)» - задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , на період навчання в розмірі 7382,17 гривень (сім тисяч триста вісімдесят дві гривні 17 копійок), щомісяця, починаючи з дати 18.11.2024 року та до закінчення навчання, але не більш ніж до досягнення дитиною двадцяти трьох років.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 гривень (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Іншими учасниками судового процесу заочне рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених для подання заяви про перегляд заочного рішення відповідачем або апеляційної скарги іншими учасниками справи, їх не було подано або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_2 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_2 ), паспорт громадянина України (серія НОМЕР_3 );
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_1 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_4 ), дані паспортного документа не відомі.
Рішення ухвалено шляхом прийняття, складено за допомогою комп'ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику.
Суддя С. В. Мащенко