17 листопада 2025 року
м. Київ
справа №990/552/25
адміністративне провадження № П/990/552/25
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Васильєвої І.А., Гімона М.М., Хохуляка В.В., Олендера І.Я., Юрченко В.П., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Президента Україна, третьої особи Офіс Генерального прокурора про визнання протиправними дії та бездіяльності держави Україна, -
12 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду, як суду першої інстанції із адміністративним позовом до Держави Україна в особі Президента Україна, третьої особи - Офісу Генерального прокурора, додатково вказавши в позовній заяві призначеного представника, що виступає від імені позивача: Другий київський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги (в особі уповноваженого представника/адвоката Табачук Дар'ї Ігорівни), в якому просив суд:
1) прийняти цей позов до розгляду як зразкову справу для встановлення єдиної судової практики, згідно з якою системна невиплата проіндексованих пенсій, що є наслідком протиправних дій Кабінету Міністрів України, які суперечать Закону, кваліфікується як кримінальний злочин (зокрема, за статтями 175, 185, 364 КК України) і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства;
2) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає: - у систематичній відмові кваліфікувати дії посадових осіб Кабінету Міністрів України та Пенсійного фонду України як кримінальні правопорушення, та у нерозслідувані цих злочинів; - у свідомому та систематичному створенні заборгованості перед пенсіонерами шляхом невиконання конституційного обов'язку з індексації пенсій, що є наслідком ухвалення антиконституційних актів та є триваючим злочином;
3) встановивши факт протиправної бездіяльності, та зважаючи на те, що єдиним способом відновлення порушеного права є забезпечення належного розслідування, зобов'язати Державу Україна вчинити дії, доручивши її уповноваженому органу - Офісу Генерального прокурора - забезпечити правильну правову кваліфікацію подій, викладених у цій позовній заяві, за статтею 109 Кримінального кодексу України та визначити належну підслідність у кримінальному провадженні, яке наразі, в порушення вимог КПК, розслідується Національною поліцією;
4) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає у тому, що вона, в особі своїх уповноважених органів, не забезпечує належну кримінально-правову кваліфікацію дій посадових осіб, які:
а) ухвалюють Закони про Державний бюджет із завідомо неправдивими даними про розмір прожиткового мінімуму (реальний - 6 016,14 грн, у законі - 2 340 грн), що є доказом вчинення злочину, передбаченого ст. 442 КК України (геноцид);
б) узурпують владу, ухвалюючи підзаконні акти (постанова №124 та ін.), які скасовують дію Закону;
5) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає у створенні умов, що сприяють вчиненню подальших кримінальних правопорушень (зокрема, шахрайства з майном померлих пенсіонерів та примусу до проституції), що є прямим наслідком її політики геноциду через заниження пенсій та соціальних виплат;
6) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає у невиконанні її спеціалізованим правоохоронним органом - Державним бюро розслідувань - свого прямого обов'язку щодо розслідування злочинів, вчинених вищими посадовими особами Кабінету Міністрів України, що мають ознаки, передбачені статтями 109, 175, 185, 364, 442 Кримінального кодексу України;
7) визнати протиправними дії Держави Україна, які полягають у примусі банківських установ до порушення банківської таємниці (ст. 1076 ЦК України) та здійснення негласного фінансового моніторингу своїх клієнтів без рішення суду та поза межами належної правової процедури (кримінального провадження), що є частиною побудови системи тотального контролю над громадянами;
8) визнати протиправною бездіяльність та дії Держави Україна в особі її Конституційного Суду, які полягають у підміні належного судового розгляду конституційної скарги та ухвалення процесуального рішення (ухвали) колегією суддів - наданням формальних відписок керівником Секретаріату Суду, що є формою відмови у доступі до правосуддя;
9) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає у незабезпеченні правової визначеності щодо конституційності ключових положень соціального законодавства, та, як наслідок, зобов'язати Державу Україна, в особі її уповноваженого суб'єкта, яким є сам Верховний Суд (відповідно до ст. 150 Конституції України), звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) наступних положень: а) постанов Кабінету Міністрів України №124, №118, №168, №185 та умовної постанови №209 на 2025 рік, як таких, що узурпують повноваження законодавчої влади; б) статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України» за 2015-2025 роки, в частині встановлення завідомо неправдивого та нереального розміру прожиткового мінімуму; в) статті 42 Закону України № 1058-ІV, в частині встановлення шахрайської формули індексації, що не враховує 100% інфляції; г) частини 2 статті 36 Закону України №1058-ІV, в частині дискримінаційних положень щодо осіб з інвалідністю, набутою після 18 років, та визначення поняття дітей старше 18 років»;
10) визнати протиправною бездіяльність Держави Україна, яка полягає у: а) системній відмові кваліфікувати дії посадових осіб Кабінету Міністрів України як кримінальні правопорушення; б) незабезпеченні передачі кримінального провадження, відкритого за фактом злочинів, викладених у цьому позові, до належного уповноваженого органу досудового розслідування (ДБР або СБУ); в) непроведені допиту ключових свідків, зокрема посадових осіб Кабінету Міністрів України та Міністерства соціальної політики, у рамках зазначеного кримінального провадження.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що предметом позову є бездіяльність Держави у розслідуванні корупційних та державних злочинів, оскільки за його доводами, саме ці органи є профільними і зобов'язані захищати інтереси громадян від злочинних посягань. Вказана справа за доводами позивача є зразковою і не про те, щоб судити Державу за кримінальним кодексом, а задля змусення Державу керуючись статтями 4, 5, 7 КАС України припинити брехати і визнати очевидне: кваліфікація пограбування пенсіонерів на сотні мільярдів гривень як «адміністративного спору» є неправомірною і є формою укриття злочину.
Також, в позовній заяві позивачем заявлені клопотання про витребування:
1) з Голосіївського управління поліції ГУНП у м. Києві матеріалів кримінального провадження ЄРДР 12025105010000592 від 19.07.2025 року, відкритого за заявою позивача про груповий злочин щодо розкрадання пенсій посадовими особами Кабінету Міністрів України, Пенсійного фонду України та Міністерства юстиції. Метою витребування за доводами позивача є довести, що: а) провадження свідомо розслідується неналежним органом (поліцією замість ДБР), що є формою саботажу; б) за три місяці не було проведено жодних дієвих слідчих дій, що підтверджує умисне затягування; в) у рамках цього позову я заявляю цивільний позов до Держави про відшкодування шкоди в порядку, передбаченому статтею 128 КПК України, оскільки я є потерпілою у зазначеному кримінальному провадженні;
2) з Голосіївського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи за позовом Хоменко (справа № 752/18742/22 провадження № 2/752/930/24), в якій суддя Хоменко протягом двох років (2022-2024) не могла визначити, що справа про встановлення факту є адміністративною, а не цивільною, але за фактом справа саме цивільна про що вказав Верховний Суд. Метою витребування є доведення, що існує системна проблема некомпетентності та умисного затягування навіть у найпростіших питаннях юрисдикції, що підтверджує тезу про те, що судова система в цілому не здатна або не бажає надавати належну правову оцінку діям держави, що і є підставою для розгляду цієї зразкової справи саме Верховним Судом.
До того ж, на підтвердження за доводами позивача системного саботажу розслідування ним додана до позову заява, адресована Генеральному прокурору України, Прокуратурі Києва та Голові Національного агентства з питань запобігання корупції (щодо саботажу до судового розслідування та приховування доведеного злочину у кримінальному провадженні від 19.07.2025 року (кримінальне провадження № 12025105010000592)).
Крім цього, 17.11.2025 року ОСОБА_1 надіслав на адресу суду уточнюючі письмові пояснення щодо суті позовних вимог та зазначив на відповідності позовної заяви вимогам Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
За правилами частини 2 статті 171 КАС України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.
Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі, зокрема з'ясовуючи на підставі пункту 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства, Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
У відповідності до пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України).
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України,.
Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 19 КАС України, а саме справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об'єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Особливості провадження у справах щодо оскарження, зокрема, актів, дій чи бездіяльності Президента України визначені статтею 266 КАС України, правила якої поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) указів, розпоряджень, дій чи бездіяльності Президента України.
Отже положення частини першої статті 2, пункту 2 частини першої статті 4, статей 5, 19 та частини першої статті 266 КАС України слід розуміти так, що в порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть оскаржуватися тільки ті правові акти, дії чи бездіяльність, зокрема, Президента України, які прийнято / вчинено / допущено у правовідносинах, у яких Президент України реалізує свої владні (управлінські) функції / повноваження.
Аналогічна правова позиція неодноразово була викладена Верховним Судом, у тому числі послідовно і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2025 року у справі № 990/71/25 (провадження № 11-150заі25), але не виключно.
З доводів і вимог позивача вбачається, що порушення своїх прав він бачить у бездіяльності Держави (в особі Президента) щодо неналежного стану нормативного регулювання відносин у сфері пенсійного забезпечення, кримінальної та банківської сфери; бездіяльності держави у розслідуванні корупційних та державних злочинів, як органів, які є профільними і зобов'язані захищати інтереси громадян від злочинних посягань; незабезпеченні державою правової визначеності щодо конституційності ключових положень соціального законодавства, у зв'язку з чим на його думку держава, в особі її уповноваженого суб'єкта Верховного Суду повинна звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України відповідних постанов КМУ, Закону України «Про Державний бюджет України» за 2015-2025 роки, в частині встановлення завідомо неправдивого та нереального розміру прожиткового мінімуму, а також Закону України № 1058-ІV в частині дискримінаційних положень щодо осіб з інвалідністю, набутою після 18 років, та визначення поняття дітей старше 18 років»; вказує про бездіяльність держави Україна у системній відмові кваліфікувати дії посадових осіб Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики, Пенсійного фонду, як кримінальні правопорушення. Отже за всі невчинені дії/ бездіяльність вищенаведених органів на думку позивача повинна відповідати саме Держава в особі Президента України, що власне і стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду.
Однак Суд зазначає, що в контексті заявлених позовних вимог, глава держави не може бути відповідачем у спорі, який виникає у зв'язку з вирішенням порушених ним питань, адже статус гаранта Конституції України не може позиціонуватися як владно-управлінська діяльність (функція) у всіх найважливіших сферах суспільного життя (врегульованих законами України). Незгода чи критика діяльності держави (в особі Президента України) через призму особистих (індивідуальних) поглядів на розвиток певних суспільних відносин не може породжувати публічно-правового спору у розумінні приписів процесуального закону.
Іншими словами, судовий контроль не може охоплювати питань, які визначаються виключно законами України, а також питань, вирішувати які уповноважено відповідні державні органи (в межах визначеної компетенції і встановленої процедури); поза тим, не може виникнути предмету спору у правовідносинах, учасником яких позивач не є, тобто коли акти / дії / бездіяльність глави держави не створюють безпосередніх юридичних наслідків саме для позивача. У цьому зв'язку варто нагадати, що нормотворча діяльність не є управлінською функцією, тому не може спричинити виникнення публічно-правового спору, зокрема й за участі позивача. Крім цього, Суд звертає увагу, що визначаючи дану справу, як зразкову, позивач не дотримався процесуальних вимог, передбачених статтею 290 КАС України в частині особливостей провадження у зразковій справі.
Отже позовні вимоги здебільшого стосуються не вирішення публічного-правового спору, а є намаганням позивача (за посередництва суду) спонукати державу в особі Президента України реалізувати свої повноваження як суб'єкта законодавчої ініціативи і суб'єкта права на конституційне подання, що не охоплюється завданням адміністративного судочинства та суперечить встановленому конституційному ладу, за яким державна влада поділена на три гілки, а органи держави та їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З урахуванням викладеного, оскільки позивач оспорює дії і бездіяльність Президента України (в особі голови Держави), які за своїм змістом не є його управлінською діяльністю, яка би створювала безпосередньо для позивача певні правові наслідки, відповідно з таких правовідносин не може виникати публічно-правового спору, який віднесено до юрисдикції адміністративного суду, тому згідно з наведеними положеннями пункту 1 частини першої статті 170 КАС України у відкритті провадження за вказаним позовом слід відмовити.
Відповідно до частини шостої статті 170 КАС України, у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Однак поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому неможливо зазначити суд, до юрисдикції якого мав би належати розгляд заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись статтями 22, 170, 248, 266, 295 КАС України, Суд,-
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Президента Україна, третьої особи Офіс Генерального прокурора України про визнання протиправними дій та бездіяльності.
Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
Головуючий суддя І.А. Васильєва
Судді М.М. Гімон
В.В. Хохуляк
І.Я. Олендер
В.П. Юрченко