Справа № 120/11997/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Мультян Марина Бондівна
Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б.
18 листопада 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Матохнюка Д.Б.
суддів: Граб Л.С. Сторчака В. Ю. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
у вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (ГУ ПФУ у Вінницькій області), Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (ГУ ПФУ в Київській області) в якому просила:
-визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області № 023830027332 від 04.03.2024 року про відмову в призначенні пенсі за вислугу років;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити та виплатити позивачу пенсію за вислугу років на підставі пункту "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" із 26.02.2024 року.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року позовні вимоги задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням ГУ ПФУ у Київській області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 26.02.2024 ОСОБА_1 звернулася із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
За принципом екстериторіальності заява розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області.
За результатами розгляду заяви, Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області прийнято рішення №023830027332 від 04.03.2024 року про відмову в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю у неї стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років.
Із змісту вказаного рішення слідує, що відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" незалежно від віку особи мають право на пенсію за вислугу років за наявності спеціального стажу роботи не менше 26 років 6 місяців станом на 11 жовтня 2017 року. При цьому страховий стаж позивачки становить 41 рік 01 місяць 9 днів, а стаж, який дає право на пенсію за вислугу років 26 років 2 місяці 25 днів.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення діяв не на підставі, не в межах та не у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України.
Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Так, ст. 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пунктом 2-1 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року №1058-IV (Закон №1058) передбачено, що, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII (Закон №2148) набрав чинності 11.10.2017 року.
Абзацами 1, 2 п. 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058, в редакції Закону № 2148, встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України Про пенсійне забезпечення застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Пунктом «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-XII в редакції Законів України №213-VIII від 02.03.2015 та №911VIII від 24.12.2015, передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати:
-з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;
- з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;
- з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;
- 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;
- з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;
- з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
Проте, 04 червня 2019 року Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст. 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII. Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788 зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом рішення Конституційного суду України положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону №1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е, ж» статті 55 Закону №1788, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни внесені до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-XII законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року №213-VIII, та Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII - неконституційними.
Вказані норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення №2-р/2019, тобто з 04.06.2019.
Отже, з 05 червня 2019 року положення п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону №1788 діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 24 грудня 2015 року №911-VIII, а саме: право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Із матеріалів справи встановлено, що ГУ ПФУ у Київській області відмовлено позивачу в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у зв'язку із відсутністю спеціального стажу роботи. При цьому, відповідачем в оскаржуваному рішенні зазначено, що страховий стаж позивача становить 29 років 11 місяців 7 днів, у тому числі спеціальний стаж вислуги років 21 рік 7 місяців 2 дні (на 11.10.2017). До спеціального стажу вислуги років зараховано всі періоди.
Тобто, спеціальний стаж позивача становить більше 25 років.
При цьому, у оскаржуваному рішенні ГУ ПФУ у Київській області зазначило про те, що на момент звернення позивача з заявою про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» 26.02.2024 року спеціальний стаж позивача складав 26 років 02 місяці 25 днів. Проте, обчислення спеціального стажу було здійснено станом на 11.10.2017 року без врахування рішення Конституційного суду України від 04 червня 2019 року.
Однак, колегія суддів вважає такі висновки відповідача безпідставними, оскільки позивач звернулась до пенсійного органу із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» 26.02.2024 року, тобто після прийняття рішення Конституційного суду України від 04.06.2019 року, а відтак відповідач повинен застосовувати положення п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону №1788 в первісній редакції, яка визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Крім того, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Так, умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Відтак, вказані повноваження не є дискреційними.
Враховую викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що відповідач, при розгляді заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії належним чином не з'ясував того, чи є підстави для задоволення поданої заяви, що в свою чергу являється, покладеним на нього законом обов'язком, чим позбавив позивача можливості на реалізацію права на пенсійне забезпечення, що в свою чергу вказує на протиправність рішення ГУ ПФУ у Київській області №023830027332 від 04.03.2024 року та зобов'язання призначити та виплатити позивачу пенсії за вислугу років, з урахування правової оцінки, наданої у судовому рішенні.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку.
Враховуючи вище викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.
Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Матохнюк Д.Б.
Судді Граб Л.С. Сторчак В. Ю.