18 листопада 2025 року справа 160/5961/25
Третій апеляційний адміністративний суду складі колегії:
головуючий суддя Суховаров А.В.
судді Головко О.В., Ясенова Т.І.,
розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 (суддя Конєва С.О.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
ОСОБА_1 21.02.2025 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.02.2022 по 12.02.2024 та стягнути середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.02.2024 в розмірі 251112,9 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.06.2025, прийнятому в спрощеному провадженні, позов задоволений частково, визнано протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.02.2025 (з урахуванням обмеження 6-ма місяцями, тобто до 16.01.2023 включно) та стягнуто середній заробіток у загальному розмірі 249481,16 грн. В іншій частині позову відмовлено. Прийняте рішення суд мотивував тим, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому до таких правовідносин слід застосовувати норми Кодексу законів про працю України. Оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В апеляційній скарзі військова частина просить рішення суду скасувати та відмовити в задоволенні позовних вимог. Посилаються на те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 23.03.2022, проте позов про стягнення середнього заробітку подано через три роки після отримання належних при звільненні коштів. Розрахунок суми здійснений без застосування обмеження шестимісячним строком, передбаченим статтею 117 КЗпП України. Спеціальним законодавством про проходження військової служби не передбачена виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Індексація не входить до складу грошового забезпечення.
Переглядаючи справу, колегія суддів виходить з наступного.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 30.06.2017 по 23.03.2022, що встановлено у рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 та у постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024 у справі №160/10834/23.
Позивача 23.03.2022 було виключено зі списків особового складу частини, усіх видів забезпечення у зв'язку із вибуттям до нового місця служби м. Дніпро згідно витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №67 від 23.03.2022.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.11.2023 та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 20.03.2024 у справі №160/10834/23 відповідачем нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 30.06.2017 по 23.03.2022 включно із застосуванням індексації із застосуванням місяця січня 2008 та індексації різниці (щомісячної фіксованої індексації) в розмірі 3918,15 грн. відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 "Порядку проведення індексації грошових доходів населення", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 у сумі 244024,64 грн. - 12.02.2025,що підтверджується копією виписки АТ "УНІВЕРСАЛ БАНК" про рух коштів по картці позивача від 21.02.2025.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.03.2022 по 12.02.2024, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 2 статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено, що законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (частина 2 статті 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).
Відповідно до статті 9 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» передбачено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України регульовано Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» відповідно до статті 1 якого, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Статтею 2 цього Закону передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).
Субсидіарне застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для правового висновку, що індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг.
Правова позиція стосовно систематичного та постійного характеру виплати індексації наведена у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №638/9697/17, від 30 грудня 2020 року у справі №359/8843/16-а.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що індексація не входить до структури грошового забезпечення є безпідставними.
Відповідно до частини 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року (далі Положення № 1153), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
З аналізу наведених норми вбачається, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.
Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.
Колегія суддів зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульоване положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції на момент звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції на момент звільнення позивача зі служби) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Таким чином, на час звільнення позивача зі служби, стаття 117 КЗпП України не передбачала жодного обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Проте на час проведення з позивачем повного розрахунку - 12.02.2025 та на день звернення до суду з цим позовом, стаття 117 КЗпП України передбачає обмеження щодо максимального строку затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком - у шість місяців.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно встановив, що період стягнення середнього заробітку у цій справі поділяється на дві частини до та після 19 липня 2022 року, а саме: період з 24.03.2022 по 18.07.2022 - до якого підлягають урахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19.07.2022, та період з 19.07.2022 по 12.02.2025 - до якого підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями.
Задовольняючи позов, окружний суд правильно вказав, що при вирішенні конкретних справ щодо проходження публічної служби за відсутності у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими регулюються спірні правовідносини, підлягає застосуванню КЗпП, в якому визначені основні трудові права осіб.
Відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародної організації праці №95 від 01.07.1949 «Про захист заробітної плати», незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, які надані чи мають бути наданими, - є заробітною платою.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №8-рп/2002 від 07.05.2002, при розгляді конкретних справ щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовані спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, в якому визначені основні трудові права працівників.
Колегія суддів апеляційного суду, відхиляє доводи апеляційної скарги про необхідність залишення позову без розгляду у зв'язку із пропуском місячного строку звернення до суду, оскільки остаточний розрахунок з позивачем здійснено 12.02.2025 а позов подано 21.02.2025 тобто в межах встановленого строку.
З урахуванням доводів і заперечень сторін, наданих ними доказів, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 241-244, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 - без змін.
Постанова набирає законної сили з 18.11.2025 та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий суддя А.В. Суховаров
судді О.В. Головко
судді Т.І. Ясенова