18 листопада 2025 року справа №200/714/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Гайдара А.В., Казначеєва Е. Г., Компанієць І.Д., розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 року (головуючий суддя І інстанції Буряк І.В.) у справі № 200/714/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області в якому просить суд:
-визнати протиправним дії Головного управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області, викладені у листі від 24.01.2025, якими відмовлено ОСОБА_1 в подовженні страхової виплати;
-зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату щомісячних страхових виплат за його заявою від 21.01.2025.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 року позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправною та скасувати постанову Волноваського відділення ФСС України від 25.07.2022 № 14010/42907/893.1/48 «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» з 01.07.2022 ОСОБА_1 .
Визнано протиправним дії Головного управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області, якими відмовлено ОСОБА_1 в подовженні страхової виплати.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату щомісячних страхових виплат з моменту їх припинення.
З таким рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просив його скасувати та відмовити у задоволені позовних вимог.
В обґрунтуванні апеляційної скарги, апелянт вказав, що постанова Волноваського відділення ФСС України є правомірною, відтак нарахування та виплата страхових виплат є незаконною.
Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Апеляційним судом витребувано у Донецького окружного адміністративного суду справу, однак листом суд першої інстанції повідомив про відсутність справи в паперовому вигляді у зв'язку з тим, що справа зареєстрована через підсистему «Електронний суд».
Відтак, апеляційний суд вважає за можливе здійснити апеляційний перегляд за документами, наявними в підсистемі «Електронний суд».
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ., зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно довідки МСЕК від 15.09.2011 серії 10ААБ №063407 позивачу встановлено ступінь втрати професійної працездатності 45 % з 15.09.2011 безстроково, група інвалідності третя.
Постановою Волноваського міського відділу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 25.07.2022 №114010/42907/893.1/48 на підставі ч. 3 ст. 44, ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 №1105-XIV затримано щомісячні страхові виплати позивачу з 01.07.2022.
Згідно листа відповідача від 24.01.2025 №0500-0221-8/6467 позивачу повідомлено, що поновлення страхової виплати від нещасного випадку на виробництві (професійного захворювання) буде можливе при особистому зверненні до територіальних органів Пенсійного фонду України, що здійснює соціальні виплати на території, де позивач перебуває на обліку за місцем фактичного проживання/перебування.
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся за захистом порушеного права до суду.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, з чим погоджується суд апеляційної інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Отже, відповідач має діяти в межах та у спосіб, встановлених законодавчих норм.
Згідно із статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (стаття 46 Конституції України).
На час виникнення спірних правовідносин правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я визначалися Законом України від 23.09.1999 № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі Закон № 1105-XIV).
З 01 січня 2023 року набрали чинності зміни до Закону №1105-XIV.
Згідно зі статтею 4 Закону № 1105-XIV уповноваженим органом управління в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та від нещасного випадку (далі - уповноважений орган управління) є Пенсійний фонд України.
Таким чином, з 01 січня 2023 року відбулося публічне правонаступництво, тобто перехід прав та обов'язків управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області .
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону № 1105-ХIV (в чинній редакції), страховими виплатами є грошові суми, які уповноважений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Нарахування та проведення страхових виплат урегульовано у декількох нормативних актах:
1) статті 46 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення;
2) статті 173 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), відповідно до якої шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку;
3) Законі України від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", який із 01 січня 2015 року діяв в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII та має назву "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", визначає відповідно до Конституції України та основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на момент виникнення спірних правовідносин правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
У статті 27 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 16/98-ВР) передбачено підстави припинення страхових виплат:а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування;д) в інших випадках, передбачених законами.
У відповідності до вимог ст. 46 Закону № 1105-ХIV, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються: 1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого; 3) якщо з'ясувалося, що виплати п-ризначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку; 4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми; 5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню; 6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці". Належні суми страхових виплат, що з вини Фонду не були своєчасно виплачені особам, які мають на них право, у разі смерті цих осіб виплачуються членам їхніх сімей, а в разі їх відсутності - включаються до складу спадщини. Страхові виплати за поточний місяць провадяться протягом місяця з дня настання страхового випадку. Доставка і переказ сум, що виплачуються потерпілим, провадяться за рахунок Фонду. За бажанням одержувачів ці суми можуть перераховуватися на їх особові рахунки в банку.
Відтак, враховуючи встановлену протиправність дій відповідача щодо припинення страхових виплат, суд вважає, що обмеження їх виплат будь-яким строком є протиправним.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону № 1105-XIV у чинній редакції передбачено, що 1. здійснення страхових виплат і надання соціальних послуг припиняються: 1) якщо потерпілим є особа, якій оформлено документи для виїзду за кордон на постійне проживання/залишення на постійне проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого; 3) якщо з'ясувалося, що страхові виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку; 4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми; 5) якщо потерпілий ухиляється від реабілітації у сфері охорони здоров'я чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню; 6) у разі смерті отримувача страхових виплат; 7) у разі добровільної відмови від страхової виплати потерпілим або особами, які мають право на страхові виплати в разі смерті потерпілого; 8) в інших випадках, передбачених законом.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач є громадянином України, є особою з інвалідністю 3 групи внаслідок трудового каліцтва, позивачу встановлено 45 % втрати працездатності безстроково.
Відтак, враховуючи положення Закону № 1105-ХІV, суд не вбачає обґрунтованими посилання відповідача на правомірність припинення спірних виплат, а невиплату/не нарахування належних позивачу страхових виплат є незаконним, постанова про припинення страхових виплат підлягає скасуванню із зобов'язанням поновити нарахування та виплату спірних страхових виплат.
Крім того, в постанові від 26 серпня 2021 року по справі № 440/4434/18 Верховний Суд звернув увагу, що «у межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02 (Von Maltzan and Others v. Germany).
Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, викладеного у рішенні у справі Суханов та Ільченко проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Отже, відповідач, не поновивши страхові виплати за відсутності передбачених законами України підстав порушив право позивача на їх отримання, при цьому, зазначене право є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, відповідач не заперечує право позивача на отримання соціальних виплат.
Щодо доводів відносно відсутності відомостей про місце перебування позивача суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
За пунктом 2 Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміну «законодавство» від 09 липня 1998 року № 12-рп/98, Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).
Разом з тим за змістом пункту 3 Рішення Конституційного Суду України у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000, виходячи з Конституції України Закон України Про Рахункову палату Верховної Ради України від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України).
У межах своєї компетенції КМУ видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти КМУ, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (стаття 117 Конституції України). Нормативно-правові акти КМУ належать до категорії підзаконних.
З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом. Закон не може бути змінений підзаконним правовим актом.
Проте на теперішній час будь-які зміни до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо обмеження прав на отримання страхових виплат особами, які проживають на території, яка не контролюється органами державної влади або на якій ведуться активні бойові дії, не вносилися.
Навпаки, статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.
Також, у постанові від 30 серпня 2023 року у справі № 200/619/21-а Верховний Суд дійшов висновку, що реалізація позивачем права на вільний вибір місця проживання в Україні, гарантованого Законом України від 11 грудня 2003 року №1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон № 1382-IV), не може позбавляти її права на отримання страхових виплат.
Отримання позивачем страхових виплат не може ставитись в залежність від місця проживання особи, наявність чи відсутність довідки про взяття особи на облік як внутрішньо переміщеної, де визначена адреса її фактичного місця проживання.
Відтак, Верховний Суд виснував, що припинення позивачу страхових виплат через зміну місця проживання в межах Донецької області протиправно обмежує реалізацію конституційних прав позивача. Доводи відповідача, що позивач впродовж спірного періоду для вирішення питання щодо отримання щомісячних страхових виплат не звертався до робочих органів виконавчої дирекції Фонду з письмовою заявою про продовження страхових виплат як внутрішньо переміщена особа судом не приймаються, оскільки саме позивачу надано право вирішувати про необхідність звернення до відповідача щодо продовження страхових виплат, тож відсутність такого звернення не є підставою для відмови в задоволенні позову.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись статтями 250, 257, 308, 311, 316, 321, 322, 328 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного від 28 лютого 2025 року у справі № 200/714/25 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2025 року у справі № 200/714/25 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 18 листопада 2025 року.
Судді А.В. Гайдар
Е.Г. Казначеєв
І.Д. Компанієць