Справа № 420/21988/25
18 листопада 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) за результатом якого позивач просить:
визнати протиправними дії НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку (невиплати грошового забезпечення за період 29.01.2020 по 03.12.2020) на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення у зв'язку із звільненням з військової служби ОСОБА_1 ;
зобов'язати НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України сплатити на користь ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (невиплати грошового забезпечення за період 29.01.2020 по 03.12.2020) за період з 03.12.2020 по 03.05.2021 включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у період часу з 01.06.2012 по 03.12.2020 він проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України, у тому числі за контрактом у ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_3 прикордонний загін). Наказом від 03.12.2020 року № 583-ОС начальника НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України мене, прапорщика, остання штатна прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » 1 категорії (тип Б), звільнено в запас Збройних сил України. На виконання рішення суду 12 червня 2025 року на банківський рахунок позивача військовою частиною виплачено НОМЕР_4 , 52 грн. Позивачем на адресу Відповідача направлено звернення щодо виплати йому середньомісячного заробітку. Станом на день подачі позову відповідь не отримано.Станом на день подачі позову відповідь позивачем не отримано. Отже, відповідно до ст.116,117 КЗпП відповідач має нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток затримки повного розрахунку при звільненні. Разом з тим, відповідач зазначеної виплати позивачу не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою суду від 14 липня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (ст.262 КАС України).
Під час розгляду даної справи від представника відповідача до суду надійшов відзив на адміністративний позов, з якого вбачається, що відповідач позов не визнає та зазначає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, КЗпП України не поширюється. З наведеного слід констатувати, що військове законодавство не може вважатись спеціальним відносно трудового законодавства, а тому при вирішенні спорів, пов'язаних із проходженням військової служби слід застосовувати лише ті норми, які регулюють відносини в галузі військового права, і відступити від позиції Верховного Суду, яка замість поглибленого дослідження правовідносин фактично застосовує аналогію закону у вигляді статей 116-117 КЗпП при вирішенні спорів щодо стягнення середнього грошового забезпечення, не дослідуючи описану вище принципіальну різницю між трудовими відносинами та військовою службою. З наведеного слідує, що в/ч НОМЕР_2 не зобов'язана здійснювати виплати середнього заробітку, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. Також у відзиві представник відповідача клопотав про необхідність залишення позовної заяви без руху через несплату позивачем судового збору за подання до суду адміністративного позову. Додатково у відзиві представник відповідача посилався на те, що гарантії, визначені ст.117 КЗпП України, є універсальними, що застосовуються до будь-яких працівників і не є пільгою в значенні Закону №3551-XII, відповідно вимоги, пов'язані з застосуванням заходів відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не зачіпають порядку надання, обсягу соціальних гарантій чи будь-яким іншим чином не стосується соціального і правового захисту особи зі статусом учасника бойових дій, тому судовий збір за подання позивачем позовної заяви у цій справі має сплачуватись у загальному порядку. На думку в/ч НОМЕР_2 , відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, а тому позовні вимоги позивача об'єктивно слід було визнати необґрунтованими та безпідставними, в зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позовну заяву, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст.72-79 КАС України, судом встановлено наступні факти та обставини.
Судом встановлено, що у період часу з 01.06.2012 по 03.12.2020 ОСОБА_1 проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України, у тому числі за контрактом у ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_3 прикордонний загін).
В період часу з 07.06.2014 по 25.07.2014 позивач безпосередньо брав участь у антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції (відомості військового квітка серії НОМЕР_5 ).?
Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» позивач має статус учасника бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_6 від 21.01.2015).
Наказом від 03.12.2020 року № 583-ОС начальника НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України позивача, прапорщика, остання штатна прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » 1 категорії (тип Б), позивача звільнено в запас Збройних сил України.
Станом на день звільнення відповідно до наказу від 03.12.2020 року № 583-ОС, вислуга років становить: календарна військова 08 років 06 місяців 02 днів, пільгова військова - 00 років 11 місяців 07 днів; всього військова - 09 років 05 місяців 09 днів.
Відповідно до положень цього наказу, позивач на момент звільнення повинний був отримати:
- грошову компенсацію за невикористанні дні щорічної основної відпустки за 2020 рік;"
- грошову компенсацію за 84 невикористаних календарних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2020 роки;
- грошову допомогу на оздоровлення за 2020 рік.
Всі вказані виплати зазначено в наказі без визначення розміру виплати.
Проте, згідно особистих карток грошового забезпечення та архівних відомостей за 2020 рік відповідач здійснив розрахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік".
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року у справі № 420/31906/24 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 :
Суд визнав протиправними дії НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 у період з 29.01.2020 року по 03.12.2020 року грошового забезпечення (включаючи основні, щомісячні додаткові та одноразові додаткові види грошового забезпечення) та виплат при звільненні з військової служби, розрахованих виходячи із розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, що визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Зобов'язав НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період 29.01.2020 року по 03.12.2020 року грошове забезпечення, включаючи основні, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань та щорічну компенсацію за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової відпустки, розрахованих виходячи із розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, що визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03 червня 2025 року у справі № 420/31906/24 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_2 - залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року - без змін.
На виконання вказаного рішення 12 червня 2025 року на банківський рахунок позивача військовою частиною виплачено 29 215, 52 грн.
18 червня 2025 року позивачем на адресу Відповідача направлено звернення щодо виплати йому середньомісячного заробітку.
Станом на день подачі позову відповідь не отримано.
За жовтень 2020 року позивачу було нараховано грошового забезпечення в розмірі 14271, 98 грн., за листопад 2020 року - 8 848,11 грн.
Середньоденний розмір грошового забезпечення складає 379 грн. 01 коп., виходячи з розрахунку 23120, 09 грн. = (14271, 98 грн. + 8 848,11грн.) : 61 відпрацьованих календарних днів за жовтень, листопад 2020 року.
Позивач вважає, що дії відповідача щодо невиплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні по виплаті грошового забезпечення, є протиправним.
Зважаючи на те, що позивач на його думку має право у відповідності до ст. 117 КЗпП України на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, він звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.1 ст.2 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
У свою чергу, спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України затверджено постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Наказом Міністерства внутрішніх справ України №558 від 26.05.2018 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.07.2018 за №854/32306, затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.
Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 р. у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 р. (справа № 21-1765а15), проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби, виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) з 03.12.2020 року.
Разом з тим, у день припинення трудових відносин відповідач не виплатив позивачу грошове забезпечення в належному розмірі, а здійснив вказані виплати лише 12.06.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20.05.2024 року по справі № 420/31906/24 - військовою частиною виплачено на рахунок позивача 29 215, 52 грн.
Отже, при звільненні позивача з НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) з ним не проведено повного розрахунку, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст.116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.
Як вже встановлено судом, позивача було виключено з НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) з 03.12.2020 року. Між тим, остаточний розрахунок на виконання судового рішення проведено лише 12.06.2025 року (дата надходження коштів на банківський рахунок позивача).
Тому бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 04.12.2020 року по 11.06.2025 року є протиправною.
Щодо визначення способу поновлення порушених прав позивача суд зазначає наступне.
Як вже встановлено судом, позивача виключено зі списків особового військової частини та всіх видів забезпечення з 03.12.2020 року.
Строк затримки по виплаті перерахованого грошового забезпечення слід рахувати з 04.12.2020 року, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.
Отже, відповідач зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку при звільненні з 04.12.2020 року по 11.06.2025 року.
При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 р. у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.
Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022 р., яким викладена в новій редакції ст.117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 р. передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 р. у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 р. (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 р. регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду у справі № 440/6856/22 від 06.12.2024 р., від 25.04.2024 р. у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 р. у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 р. у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 р. у справі № 380/19103/22.
Відтак, правовідносини щодо стягнення на корись позивача середнього заробітку за період з 04.12.2020 року по 18.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється ст.117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 року по 11.06.2025 року - ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 року позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 12.06.2025 року, лише в межах шести місяців - з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року.
При вирішенні позовних вимог щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 04.12.2020 року по 18.07.2022 року, суд враховує наступне.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно пункту 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до особової картки грошового забезпечення № 5111 за 2020 р., за останні два місяці перед звільненням (жовтень 2020 року, листопад 2020 року), загальний розмір виплаченого грошового забезпечення позивача склав 23120,09 грн. (14271,98 грн. + 8848,11 грн.). Сукупна кількість календарних днів за цей період - 61 календарних дні.
Тому середній заробіток позивача становить 379,01 грн. (23120,09 грн. : 61 день).
Затримка розрахунку при звільненні за період з 04.12.2020 року по 18.07.2022 року складає 592 календарних днів.
З урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини як розмір недоплаченої суми заробітку, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 29 215, 52 грн. (розмір несвоєчасно виплачених сум) : 224373,92 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (592 днів х 379,01 грн.)) = 0,13.
Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні з 04.12.2020 року по 18.07.2022 року з врахуванням істотності частки становить 29168,60 грн. (379,01 грн. х 592 календарних днів х 0,13).
Під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 року по 11.06.2025 року суд враховує обмеження періоду стягнення шістьома місяцями, запроваджене ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, що становить 184 календарних днів (з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року).
Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 69737,84 грн. (379,01 грн. х 184 календарних днів).
Враховуючи розгляд правовідносини щодо нарахування та виплати середнього заробітку відповідно до редакції ст.117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ та після, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необхідно задовольнити частково шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 98906,44 грн., в тому числі за період з 04.12.2020 року по 18.07.2022 року в розмірі 29168,60 грн., та з 19.07.2022 року по 18.01.2023 року у розмірі 69737,84 грн.
Одночасно суд зазначає, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Щодо клопотання представника відповідача про необхідність залишення позовної заяви без руху через несплату позивачем судового збору за подання до суду адміністративного позову, суд зазначає наступне.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору закріплені в Законі України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674-VI (далі - Закон №3674-VI).
За п.13 ч.1 ст.5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Правовий статус ветеранів війни, до яких належать учасники бойових дій, визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі Закон №3551-XII).
Статею 12 Закону №3551-XII закріплені пільги учасникам бойових дій та гарантії їх соціального захисту,
За ч.2 ст.22 Закону №3551-XII ветерани війни та особи, на яких поширюється дія цього Закону, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом цих питань.
Аналізуючи вищевказане суд доходить висновку, що учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору стосовно пільг, прав та гарантій закріплених законодавством саме через набуття такого статусу. Тобто, наявність статусу учасника бойових дій не гарантує звільнення від сплати судового збору за подання позовних заяв до суду незалежно від предмета спору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2020 року у справі №545/1149/17 зробила висновок, що вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12, 22 Закону №3551-XII.
Разом з тим, за п.1 ч.1 ст.5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Так, у рішенні № 8-рп/2013 від 15.10.2013 року Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу законів про працю України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Верховний Суд у постанові від 10.02.2022 року у справі №420/13606/21, розглядаючи, серед інших, позовну вимогу з приводу індексації грошового забезпечення в аспекті звільнення від сплати судового збору, дійшов висновку, що поняття «грошове забезпечення», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «заробітна плата», які використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними.
Враховуючи вищевказане, суд доходить висновку, що в межах даної справи позивач звільнений від сплати судового збору, оскільки предметом даної адміністративної справи є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що відповідає п.1 ч.1 ст.5 Закону №3674-VІ.
За вищевикладених обставин, суд залишає без задоволення клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без руху після відкриття провадження у справі.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, оцінюючи встановлені факти, суд дійшов висновку, що відповідач, заперечуючи проти позову не довів, з посиланням на відповідні докази правомірності своїх дій, а тому позовні вимоги належать частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.5 ст.139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням від 21.01.2015 року серії НОМЕР_6 .
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-УІ.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 22 травня 2015 року № 484-УІІІ (набрав чинності з 01 вересня 2015 року) внесені зміни, зокрема, у статтю 5 Закону України «Про судовий збір» (пільги щодо сплати судового збору), а саме: відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Отже, на підставі п.13 ч.1 ст.5 «Пільги щодо сплати судового збору» Закону України «Про судовий збір» учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору під час розгляду справ в усіх судових інстанціях.
Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем судові витрати не понесені, суд вирішує розподіл судових витрат в цій частині у справі не здійснювати.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.12.2020 року по 11.06.2025 року.
Стягнути з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_8 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 98906,44 грн., з відрахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя К.С. Єфіменко