17 листопада 2025 року № 640/31530/21
Судді Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., Леонтович А.М., Лисенко В.І. розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України , Державної казначейської служби України третя особа - Міністерство охорони здоров'я України,про визнання протиправною та нечинною Постанови КМУ,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Кабінет Міністрів України , Державної казначейської служби Україна , третя особа - Міністерство охорони здоров'я України.
Відповідно до Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Позовні вимоги мають наступний зміст:
- визнати протиправними та нечинними положення постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», а саме:
1) підпункт 7 пункту 2-2;
2) абзац другий підпункту 7 пункту 2-2;
3) підпункт 22 пункту 3;
4) підпункт 23 пункту 3;
5) останній абзац пункту 3;
6) підпункт 1 пункту 3-2;
7) підпункт 2 пункту 3-2;
8) підпункт 3 пункту 3-2;
9) підпункт 4 пункту 3-2;
10) підпункт 6 пункту 3-2;
11) підпункт 7 пункту 3-2;
12) підпункт 9 пункту 3-2;
13) підпункт 11 пункту 3-2;
14) підпункт 13 пункту 3-2;
15) останній абзац пункту 3-2;
16) пункт 18 в частині надання права працівникам Національної поліції, Національної гвардії, посадовим особам, уповноважених органами місцевого самоврядування перевіряти на вулицях, у парках, інших громадських місцях (громадських будинках і спорудах, закладах громадського харчування, розважальних закладах (нічних клубах), громадському транспорті) проводити вибіркову перевірку документів, а також документів, що підтверджують вакцинацію від COVID-19, негативний результат тестування або одужання особи від зазначеної хвороби у випадках, коли це є підставою для незастосування обмежувальних протиепідемічних заходів, передбачених для відповідних рівнів епідемічної небезпеки.
17) пункт 18 в частині надання права посадовим особам, уповноважених органами місцевого самоврядування перевіряти на вулицях, у парках, інших громадських місцях (громадських будинках і спорудах, закладах громадського харчування, розважальних закладах (нічних клубах), громадському транспорті) документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, а також довідок про звернення за захистом в Україні, виданих відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»;
- стягнути з Державної казначейської служби України (ідентифікаційний код юридичної особи 37567646) за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду в розмірі 1000 000,00 грн. (один мільйон грн. 00 коп.).
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що спірною постановою Кабінету Міністрів України фактично обмеженого його право, гарантоване статтею 33 Конституції України щодо свободи пересування, без введення воєнного або надзвичайного стану. Позивач наголошує, що постанови Кабінету Міністрів України не є законом, відтак останні не можуть обмежувати права громадянина, закріплені Конституцією України. Також позивач вказує на порушення процедури прийняття оскаржуваної постанови.
Заперечуючи щодо задоволення позовних вимог, представник Кабінету Міністрів України вказав, що прийнятті ним нормативно-правові акти (постанови) є такими, що відповідають вимогам Конституції України та спрямовані на забезпечення захисту населення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. На переконання представника відповідача жодних порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивача оскаржуваними пунктами постанов не порушено.
Третя особа у своїх поясненнях підтримала позицію, викладену представником Кабінету Міністрів України у відзиві на позовну заяву та просила відмовити у задоволенні позовних вимог.
У відповіді на відзив позивач підтримав заявлені вимоги.
Також від Кабінету Міністрів України надійшли додаткові пояснення в яких представник відповідача зазначив, що станом на час їх подання карантин є скасованим, відтак оскаржувані пункти постанови втратили свою чинність.
Дослідивши обставини справи та оцінивши доводи сторін суд зазначає наступне.
09 грудня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2.
Зазначеною постановою установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 р. до 31 грудня 2021 р. на території України карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2.
Вищезазначені обставини свідчать про неможливість задоволення позовних вимог незалежно від їх обґрунтування з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.
Визначення нормативно-правового акту міститься у пункті 18 частини першої статті 4 КАС України та означає акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів виконавчої влади, регламентовано положеннями статті 264 КАС України.
Відповідно до частини третьої статті 264 КАС України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
Згідно з підпунктом 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Обов'язковою ознакою нормативно-правового акту чи правового акту індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень, для цілей їх застосування та оскарження, є створення ними юридичних (негативних) наслідків у формі права, обов'язків, їх зміни чи припинення.
Отже, до суду може бути оскаржений певний акт суб'єкта владних повноважень, який набрав чинності, є чинним та створює юридичні наслідки.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 року у справі № 1-7/99 дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.
У контексті наведеного варто зауважити, що з моменту набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» оскаржувана у цій справі постанова Уряду України - втратили чинність.
З урахуванням наведеного варто звернути увагу на пункт 35 Верховного Суду від 09.11.2022 у справі №640/10978/19, в якій зазначено: «З наведеного можна зробити висновок, що оскаржуваний акт, який на момент, прийняття судового рішення у судовій справі, вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку статті 264 КАС України, враховуючи приписи частини третьої цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чиним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку».
Аналогічні за своїм змістом висновки містять також постанови Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 640/18067/18 та від 20.06.2023 у справі № 640/2412/20.
Таким чином, варто констатувати, що враховуючи те, що оскаржувані нормативно-правові акти у вказаній справі втратили чинність з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 позовні вимоги щодо визнання протиправними та нечинними таких актів не можуть бути задоволенні з урахуванням приписів статті 264 КАС України та правових позицій Верховного Суду, що висловлені у постановах.
Аналогічного висновку щодо унеможливлення в такому випадку судового захисту прав та інтересів позивача у спосіб визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень (пункт 1 частини другої статті 245 КАС України), що є підставою для відмови у задоволенні позову, дійшов Верховний Суд у постанові від 06.08.2021 у справі № 640/12090/19.
Разом з тим, суд звернає увагу на відсутність порушених прав Позивача, оскаржуваною у цій справі постановою з урахуванням втрати чинності останньої.
Відповідно, як вже було встановлено вище, до суду може бути оскаржений певний акт суб'єкта владних повноважень, який набрав чинності, є чинним та створює юридичні наслідки.
Водночас, згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №826/24498/15 (провадження №К/9901/62434/18), поняття «юридичного спору» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Конституційний Суд України в підпункті 3.6 пункту 3 рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним га/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), від 30.09.2020 у справі № 806/204/17 (адміністративне провадження № К/9901/20487/18), постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № П/9901/370/18 (провадження № 11-77заі18), від 28.10.2020 у справі № 9901/153/20 (провадження № 11-201заі20), тобто є сталою.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 802/2678/15-а (провадження № К/9901/1141/18), 03.08.2018 у справі № 808/967/17 (адміністративне провадження № К/9901/992/17), від 28.02.2019 у справі № 683/182/17 (провадження № К/9901/21182/18), від 24.04.2019 у справі № 803/1184/17 (адміністративне провадження № К/9901/29206/18, № К/9901/26536/18).
З урахуванням наведеного суд зазначає, що спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом відповідних позовних вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
З урахуванням викладеного суд вважає, що відсутність предмету спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Отже, з урахуванням того, що оскаржуване положення спірної постанови втратило чинність суд звертає увагу, що предмет спору у межах спірних правовідносин відсутній, що виключає можливість задоволення позовних вимог.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.
Враховуючи у сукупності викладене, суд зазначає про процесуальну неможливість визнання оскаржуваного положення спірної постанови Уряду протиправною та нечинною (незаконною), оскільки вона втратила свою юридичну силу (юридичну значимість), а отже обраний Позивачем спосіб захисту, на думку останнього порушеного права, враховуючи фактичні обставини справи, за наслідками їх офіційного з'ясування, не призведе до поновлення порушених, на думку Позивача, його прав та інтересів.
Зважаючи на вищевикладене, встановлені обставини слугують самостійними підставами для відмови у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуюча суддя Терлецька О.О.
Суддя Леонтович А.М.
Суддя Лисенко В.І.