17 листопада 2025 рокуСправа №160/30955/25
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Кучугурна Н.В. (м. Дніпро, вул. Академіка Чекмарьова, 5), перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотальова-Кравець Валерія Юріївна, до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
27.10.2025 через систему «Електронний суд» (сформована в системі 26.10.2025) до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотальова-Кравець Валерія Юріївна, до Військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у нездійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 20.10.2016, з 22.02.2018 по 28.02.2018 (включно) із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 20.10.2016, з 22.02.2018 по 28.02.2018 (включно) із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.08.2018 та з 20.01.2020 по 26.10.2025 (включно) із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.08.2018 та з 20.01.2020 по 26.10.2025 (включно) із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошове забезпечення ОСОБА_1 за період:
- з 29.01.2020 по 31.12.2020 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним законом України про державний бюджет України станом на 01 січня 2020 року, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
- з 01.01.2021 по 31.12.2021 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним законом України про державний бюджет України станом на 01 січня 2021 року, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
- з 01.01.2022 по 31.12.2022 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним законом України про державний бюджет України станом на 01 січня 2022 року, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів з 01.01.2023 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023 за ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Справі за цією позовною заявою присвоєно №160/30955/25 та за результатами автоматизованого розподілу справу передано для розгляду судді Кучугурній Н.В.
Ухвалою суду від 03.11.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху, а саме для надання до суду доказів звернення в межах строків, які зазначено в ухвалі про залишення позовної заяви без руху, або заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду з доказами на підтвердження поважності причин його пропуску.
11.11.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, у якій вказано, що позивач безперервно проходить військову службу з 2015 року по теперішній час. З перших днів повномасштабного вторгнення перебуває в зоні бойових дій у віддалених, в тому числі небезпечних місцях, де відсутній не тільки доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду але і зв'язок в цілому. Протягом усього цього часу позивач перебував у стані, коли фізично та психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори. До заяви представником позивача додано довідку ОК-7 про те, що позивач у 2023, 2024, 2025 роках отримував виплати за участь у бойових діях. На підтвердження доводів про поновлення строку звернення до суду, представник позивача посилається на практику Верховного Суду у справах №260/3654/22, №520/14792/22, №460/21394/23.
Розглянувши вказану заяву, суд зазначає про таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.3 ст.122 КАС України).
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (суддівської винагороди).
Так, у п. 2.1. мотивувальної частини рішення від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Приписами частин третьої і п'ятої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Разом з тим, частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи №280/6779/22, Верховний Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 та інших справах за подібних правовідносин. Застосування такого підходу судом касаційної інстанції є сталим та послідовним.
В цій частині справи також слід врахувати вказані у пунктах 44-45 постанови Верховного Суду у справі №280/6779/22 висновки про подовження на підставі пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 червня 2023 року.
Постановою КМУ від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Таким чином, зі скасуванням карантину встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) відпали підстави для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України.
Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Також суд указує, що у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду судова палата зазначає, що спірний період [з 01 лютого 2020 року по 30 березня 2023 року] умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» [19 липня 2022 року] та після цього.
Період з 01 лютого 2020 року до 19 липня 2022 року регулюється положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати [грошового забезпечення] без обмеження будь-яким строком.
Проте період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Судова палата частково поділяє позицію суду апеляційної інстанції щодо порядку обчислення строку звернення до адміністративного суду, зазначену у його висновку. Зокрема, слід погодитися із висновком апеляційного суду про те, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову [у частині вимог за період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року] слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Виходячи з цього, Судова палата вважає обґрунтованим висновок про те, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа, а саме 30 березня 2023 року, є подією, з якою пов'язаний початок перебігу строку звернення до суду.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд указує, що спірні правовідносини стосуються, неналежних, за доводами позивача, нарахування і виплати позивачу індексації грошового забезпечення за періоди з 01.12.2015 по 20.10.2016, з 22.02.2018 по 28.02.2018, з 01.03.2018 по 21.08.2018, з 20.01.2020 по 26.10.2025 та грошового забезпечення із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб у відповідному році за період з 29.01.2020 по 19.05.2023.
При цьому, із матеріалів позовної заяви видно, що позивач із військової служби не звільнений.
Враховуючи наведені вище норми чинного законодавства і висновки суду касаційної інстанції, суд дійшов висновку, що звернення до суду з позовними вимогами, які стосуються, нарахування і виплати грошового забезпечення та індексації грошового забезпечення за періоди з 01.12.2015 по 20.10.2016, з 22.02.2018 по 28.02.2018, з 01.03.2018 по 21.08.2018, з 20.01.2020 по 18.07.2022 не обмежується будь-яким строком.
Водночас з позовними вимогами, які стосуються нарахування і виплати грошового забезпечення та індексації грошового забезпечення за період із 19.07.2022 по 30.06.2023 позивач мав звернутись до суду у строк до 01.10.2023 (протягом трьох місяців із дня скасування карантину (30.06.2023)), за кожен наступний місяць періоду з 01.07.2023 по 26.10.2025 позивач мав звернутись до суду протягом трьох місяців за кожен місяць не здійснення йому належних виплат.
Поряд з цим, позовну заяву позивачем направлено до суду через систему «Електронний суд» 26.10.2025, тобто з пропуском строку звернення до суду.
Як зазначено вище, в обгрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду, представник позивача посилається на те, що позивач протягом 2023-2025 років брав безпосередню участь у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення).
Суд указує, що вказані обставини підтверджуються наданою до матеріалів справи довідкою Форми ОК-7, з якої видно, що у 2022-2025 роках, позивач отримував збільшене грошове забезпечення у Військовій частині НОМЕР_1 .
Також суд ураховує позицію Конституційного Суду України у рішенні від 06 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022, згідно з якою, Конституційний Суд України зважає на реалії, пов'язані зі збройною агресією Російської Федерації проти України, роль Збройних Сил України та інших військових формувань в обороні Української держави, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності. Відповідні конституційні принципи є осердям конституційного ладу України, тож від їх захисту залежить його втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.
Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої 20 лютого 2014 року, частина території України (Автономна Республіка Крим і місто Севастополь) є анексованою, деякі райони Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованими. Починаючи з 24 лютого 2022 року збройна агресія Російської Федерації проти України набула повномасштабного характеру. Головну роль в обороні України відіграють Збройні Сили України та інші військові формування, які своєю мужньою боротьбою здійснюють ефективний захист Української держави та Українського народу.
Відповідно до частини другої статті 17 Основного Закону України «оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили У країни».
Здійснюючи конституційний контроль щодо законодавчого регулювання соціального захисту військовослужбовців, Конституційний Суд України спирається на свої попередні юридичні позиції щодо розуміння частини п'ятої статті 17 Конституції України. Виходячи зі змісту приписів статей 17, 65 Основного Закону України Конституційний Суд України вважає, що громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції; тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 18 грудня 2018 року № 12-р/2018).
З урахуванням встановленого Конституцією України функціонального призначення Збройних Сил України, в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України законодавче регулювання порядку реалізації права на соціальний захист, гарантованого частиною першою статті 46 Конституції України, має здійснюватися у системному взаємозв'язку з вимогами щодо посиленого соціального захисту військовослужбовців у розумінні частини п'ятої статті 17 Основного Закону України.
Військовослужбовці, інші громадяни, які залучені до виконання обов'язків оборони держави, виконують обов'язок щодо захисту Вітчизни у Збройних Силах України та інших військових формуваннях не заради отримання спеціальних статусів, зокрема привілеїв, пільг чи компенсацій. Водночас припис частини п'ятої статті 17 Конституції України чітко покладає на державу конституційний обов'язок щодо створення системи посиленої соціальної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей, що поширюється не тільки на спеціальні пенсії та допомогу для них, а й підтримку у сфері охорони здоров'я, освіти, а також наданні житла та спеціальних підтримчих заходів під час їх переходу до цивільного життя.
Виконання державою конституційного обов'язку щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних або резервістів покликане не тільки забезпечити соціальний захист кожного з них індивідуально, а й сприяти виконанню громадянами України обов'язку щодо захисту Вітчизни - України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.
Беручи до уваги, що врегулювання відповідних питань належить до розсуду Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади в межах їх конституційних повноважень, Конституційний Суд України також наголошує на тому, що заходи в сфері оборони держави мають бути своєчасними, послідовними та комплексними, оскільки від їх ефективного запровадження залежить стан обороноздатності України.
Підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України. Захист суверенітету та територіальної цілісності України є «найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу» (частина перша статті 17 Основного Закону України).
В умовах воєнного стану держава зобов'язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України. Відтак усебічна підтримка військовослужбовців Збройних Сил України є одним із засобів розширення оборонних можливостей держави.
Конституційний Суд України наголошує, що приписи частини п'ятої статті 17, частини першої статті 46 Конституції України перебувають у системному взаємозв'язку з приписами частини першої статті 3 Конституції України та, зокрема, втілюють ідею про те, що людина, її життя і здоров'я є найвищою цінністю.
З огляду на викладене, обставини, наведені в обгрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду, суд дійшов висновку про поновлення строку звернення до суду з цим позовом.
Водночас, суд звертає увагу представника позивача - адвоката Мотальову-Кравець В.Ю. на те, що справа №260/3564/22, яка перебувала на розгляді у Верховному Суді не є релевантною до обставин цієї справи, оскільки є зразковою справою у типових справах, у яких а) позивачем є співробітник Служби судової охорони; б) відповідачем є центральний орган управління (Центральний апарат) або територіальний підрозділ (територіальне управління) Служби судової охорони; в) предметом спору є додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України №168; г) спір виник внаслідок невиплати співробітнику Служби судової охорони додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168; г) предметом позову є позовні вимоги (по-різному сформульовані, але однакові по суті) про визнання протиправними дій (бездіяльності) відповідача щодо ненарахування і невиплати додаткової винагороди, встановленої постановою Кабінету Міністрів України №168, та зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити таку винагороду, починаючи з 24 лютого 2022 року (стягнення з відповідача суми додаткової винагороди за певний період). До того ж, постанова від 06.04.2023 у вказаній справі не містить висновків, які зазначає адвокат у заяві про поновлення строку звернення до суду.
Також суд указує, що правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 №460/21394/23, були враховані судом під час постановлення ухвали про залишення позовної заяви без руху. До того ж, як і у попередньому випадку, постанова у справі №460/21394/23 не містить висновків, які зазначає адвокат у заяві про поновлення строку звернення до суду.
Що стосується висновків у справі №520/14792/22, суд указує, що за критерієм пошуку «номер справи» справа під №520/14792/22 взагалі відсутня, як у Єдиному реєстрі судових рішень, так і на сайті «Судова влада України».
Позовна заява приведена у відповідність до вимог статей 160, 161, 171 КАС України.
Справа підсудна Дніпропетровському окружному адміністративному суду.
Підстави для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження у справі відсутні.
З огляду на положення ст. 12, ст. 257, ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справа підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Згідно з ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного суду України, суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Про витребування доказів за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи, або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу (ч. 3 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України).
З огляду на наведені норми процесуального законодавства, з метою повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, суд вважає за необхідне витребувати додаткові докази.
Керуючись ст. ст. 12, 160, 161, 171, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
Заяву про поновлення строку звернення до суду задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії в частині позовних вимог, які стосуються нарахування і виплати грошового забезпечення та індексації грошового забезпечення за період із 19.07.2022 по 26.10.2025.
Прийняти до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотальова-Кравець Валерія Юріївна, до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, і відкрити провадження в адміністративній справі №160/30955/25 за наведеним позовом.
Здійснювати розгляд адміністративної справи одноособово суддею Кучугурною Н.В. в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Витребувати у відповідача:
інформацію про грошове забезпечення (із зазначенням усіх його складових) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за період з 29.01.2020 по 19.05.2023;
інформацію щодо порядку визначення посадового окладу і окладу за військовим званням ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за період з 29.01.2020 по 19.05.2023;
інформацію щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 20.10.2016, з 22.02.2018 по 28.02.2018, з 01.03.2018 по 21.08.2018, з 20.01.2020 по 26.10.2025 (із зазначенням базового місяця, який був врахований під час нарахування та виплати такої індексації);
належним чином засвідчені копії особових карток ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за період з 01.12.2015 по 26.10.2025.
Витребувані судом документи мають бути надані разом із відзивом на позовну заяву.
Встановити відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву (у разі заперечення проти позовної заяви) протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.
Відзив має відповідати вимогам, установленим ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з ч. 3 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, копія відзиву та доданих до нього документів повинна бути надіслана (надана) іншим учасникам справи одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду.
У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи (ч. 6 ст. 162, ч. 2 ст. 175 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до ч. 4 ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Встановити позивачу строк для подання відповіді на відзив протягом п'яти днів з дня отримання відзиву на позов. Разом із відповіддю на відзив позивачу надати докази, що підтверджують надіслання (надання) відповідачу відповіді на відзив і доданих до неї документів.
Встановити відповідачу строк для подання заперечень на відповідь на відзив протягом п'яти днів з дня отримання відповіді на відзив. Разом із наведеними запереченнями відповідачу надати докази, що підтверджують надіслання (надання) позивачу заперечень і доданих до них документів.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи.
Інформацію щодо цієї адміністративної справи особи, які беруть участь у справі, можуть отримати на офіційному порталі судової влади України в мережі Інтернет (веб-адреса сторінки: http://adm.dp.court.gov.ua/sud0470/gromadyanam/csz/).
Ухвала набирає законної сили в порядку ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та оскарженню не підлягає.
Здійснювати розгляд (формування та зберігання) справи у змішаній (паперова та електронна) формі.
Суддя Н.В. Кучугурна