10 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 278/2203/15-к
провадження № 51-2174км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 10 червня 2021 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015060170000467 від 14 квітня 2015року, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Вищеольчедаїв, Мурованокуриловецького району Вінницької області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 10 червня 2021 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК України та призначено покарання за ч. 2 ст. 186 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років; за ч. 2 ст. 289 КК України у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією майна.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією майна.
Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та цивільного позову.
Відповідно до встановлених судом фактичних обставин, які детально викладено у вироку,09 квітня 2015 року близько 20:00 особа, яку в ході судового розгляду оголошено у розшук (далі - інша особа), перебуваючи у м. Київ поблизу станції метро «Лівобережна», вступила у злочинну змову з ОСОБА_7 , стосовно вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом, поєднаного з насильством.
З метою реалізації цього злочину, за попередньою змовою з обвинуваченим, згідно розподілених ролей, інша особа у той же день, час та місці, підійшла до потерпілого ОСОБА_8 та домовилась з ним про те, що той 14 квітня 2015 року на своєму автомобілі - мікроавтобусі «Opel Vivaro», державний номерний знак НОМЕР_1 , перевезе вантаж з Києва до Житомира.
Діючи в межах попередньої домовленості з ОСОБА_7 , інша особа 14 квітня 2015 року близько 12:00 зателефонувала потерпілому ОСОБА_8 та домовилася з ним про те, що той на своєму автомобілі «Opel Vivaro» відвезе ОСОБА_7 з вантажем до м. Житомира, де останнього має зустріти ця інша особа.
Цього ж дня близько 19:00, згідно з розподіленими ролями, діючи узгоджено в межах злочинного умислу, ОСОБА_7 на проспекті Перемоги в м. Києві поблизу станції метро «Нивки» зустрівся з ОСОБА_8 , якому передав 800 грн авансу за послуги з перевезення та поклав у багажне відділення його автомобіля «Opel Vivaro» якийсь вантаж у картонній коробці. Після чого потерпілий на згаданому автомобілі відвіз ОСОБА_7 з вантажем до м. Житомира, де вони о 21:30 біля автовокзалу по вул. Київській, 93, зустріли іншу особу, яка сіла до них в автомобіль.
Надалі ОСОБА_7 та інша особа, діючи узгоджено в межах злочинного умислу, з метою незаконного заволодіння автомобілем потерпілого «Opel Vivaro» поєднаного з насильством, на цьому ж автомобілі під керуванням потерпілого прибули о 22:00 до кінцевої зупинки свого маршруту, а саме до лісу де знаходиться дитячий табір «Дружба» у с. Зарічани, Житомирського району. Після чого інша особа разом із обвинуваченим вийшли з салону автомобіля та попросили потерпілого віддати їм картонну коробку з багажного відділення, змушуючи таким чином ОСОБА_8 також вийти з салону автомобіля.
У цей же час та місці, у іншої особи та ОСОБА_7 , крім злочинного умислу на незаконне заволодіння автомобілем потерпілого, виник також злочинний умисел на відкрите заволодіння майном ОСОБА_8 . Реалізуючи свій злочинний умисел, інша особа, діючи узгоджено із ОСОБА_7 , наніс один удар рукою в обличчя потерпілого, від чого останній впав. Після чого інша особа разом із ОСОБА_7 відкрито викрали з плеча ОСОБА_8 барсетку вартістю 400 грн, в якій знаходилося п'ять талонів автозаправки «KLO», кожен на 20 літрів дизельного палива на загальну суму 1999 грн, технічний паспорт, страховий полюс на вищевказаний автомобіль, водійське посвідчення, чорнобильське посвідчення, паспорт громадянина України та ідентифікаційний код на ім'я ОСОБА_8 , а всього на загальну суму 2399 грн.
Продовжуючи свої злочинні дії, ОСОБА_9 зв'язав ОСОБА_8 руки скотчем, позбавивши його можливості вільно рухатися та повідомити кого-небудь про вчинений відносно нього злочин, а потім разом із іншою особою незаконно заволоділи автомобілем ОСОБА_8 , у якому також знаходився мобільний телефон «Сонi Еріксон» вартістю 1000 грн., сім-картка оператора «Київстар корпоратив» вартістю 150 грн., флеш-картка на 2 ГБ вартістю 150 грн, які належали ОСОБА_10 . Після цього ОСОБА_7 та інша особа на автомобілі потерпілого з місця вчинення злочину втекли, а викраденим майном розпорядилися на власний розсуд, чим спричинили потерпілому матеріальну шкоду на загальну суму 3699 грн.
Житомирський апеляційний суд ухвалою від 11 квітня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_11 залишив без задоволення, а вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 10 червня 2021 року - без змін.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що:
· висновки судів про доведеність винуватості ОСОБА_7 за встановлених місцевим судом обставин є необґрунтованими;
· оцінюючи показання потерпілого ОСОБА_8 , суди не врахували, що під час інкримінованих подій було темно, а також положення останнього (лежачи на животі після удару), що ставить під сумнів його показання про те, що саме ОСОБА_7 зав'язав йому руки скотчем та заволодів автомобілем. Стверджує, що з показань потерпілого не зрозуміло, хто саме зірвав з нього барсетку та вийняв з кишені ключі від авто;
· показання ОСОБА_8 суперечать даним протоколу пред'явлення особи для впізнання від 23 червня 2015 року в частині часу вчинення злочину;
· низка доказів, зокрема, протокол огляду місця події від 15 квітня 2015 року, висновок експерта №139/ц від 15 червня 2015 року та інші, жодним чином не підтверджує винуватість ОСОБА_7 ;
· у матеріалах справи відсутні докази попередньої домовленості між співучасниками про спільне вчинення злочину;
· дані слідчого експерименту за участі ОСОБА_12 свідчать про його намагання перекласти вину на ОСОБА_7 ;
· фототаблиці до протоколів огляду місця події від 15 квітня 2015 року та слідчих експериментів від 12 і 14 травня 2015 року не підписані їхніми учасниками;
· апеляційний суд проігнорував клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів в порядку ст. 404 КПК України;
· суд апеляційної інстанції не забезпечив участь обвинуваченого, участь якого визнав обов'язковою, та його захисника у ході апеляційного розгляду. Зауважує, що цей суд не перевірив поважність причини неприбуття ОСОБА_7 , який перебував у цей час на стаціонарному лікуванні;
· оскаржувані рішення є невмотивованими, а ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.
На адресу Верховного Суду надійшли заперечення прокурора ОСОБА_13 на касаційну скаргу сторони захисту, у яких остання просила оскаржувані судові рішення залишити без зміни. Зазначала, що упродовж судового розгляду кримінального провадження сторона захисту зловживала своїми процесуальними правами, оскільки обвинувачений не відповідав на телефонні дзвінки суду та постійно змінював захисників, які затягували судовий розгляд.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор заперечувала проти задоволення касаційної скарги, оскільки вважала її доводи необґрунтованими.
Засуджений і його захисник касаційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.
Інших учасників справи було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак в судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про їхню особисту участь або повідомлень про поважність причин неприбуття до Суду не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК України, та призначив йому відповідне покарання.
Суди обґрунтували свої рішення, зокрема,показаннями потерпілого ОСОБА_8 , даними протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 15 квітня 2015 року, протоколу огляду місця події від 15 квітня 2015 року, протоколу пред'явлення особи для впізнання від 23 червня 2015 року, протоколів проведення слідчого експерименту від 12, 14 травня 2015 року, довідки Центру надання послуг, пов'язаних з використанням транспортних засобів м. Житомира №668 від 03 травня 2015 року, скріншоту із сайту ІНФОРМАЦІЯ_2, довідки ПП ОСОБА_14 від 16 червня 2015 року.
Водночас доводи касаційних скарг захисників є фактично аналогічними доводам, які сторона захисту наводила в суді апеляційної інстанції та які були ретельно перевірені цим судом.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, аналіз КПК України дає підстави стверджувати, що цей закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв'язку (статті 85 та 94 КПК України).
Крім того, згідно з усталеною судовою практикою, доказування тих чи інших обставин злочину, як правило, ґрунтується не на одному чи кількох доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів. І саме на такому аналізі та оцінці всіх доказів і робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність факту вчинення злочину конкретною особою.
Зіставивши докази в їх взаємозв'язку, місцевий суд, з висновками якого обґрунтовано погодився суд апеляційної інстанції, умотивовано визнав, що показання учасників судового процесу, як і дані протоколів слідчих дій, експертних висновків та інших письмових доказів, на підставі ст. 84 КПК України є процесуальними джерелами доказів, і правомірно поклав їх в основу ухваленого рішення.
Оцінка достовірності цих доказів перебуває у компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і не віднесена до повноважень Верховного Суду.
Змістом оскаржуваних судових рішень підтверджується, що ОСОБА_7 , будучи допитаним у суді першої інстанції, свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав та, зокрема, зазначив, що 14 квітня 2015 року вранці до нього зателефонував ОСОБА_12 і повідомив, що ОСОБА_15 принесе йому якусь посилку, яку він має відвезти у м. Житомир. Пізніше ОСОБА_16 переказав йому на карту 800 грн для розрахунку із водієм, який мав везти його до Житомира. Цього ж дня, в обідній час ОСОБА_12 по телефону повідомив, що його забере потерпілий на автомобілі «Opel Vivaro». Зустрівшись із потерпілим, він поклав у багажник його автомобіля згадану посилку від ОСОБА_15 та передав потерпілому 800 грн в якості авансу за перевезення, після чого вони поїхали до Житомира. На автовокзалі у Житомирі вони зустрілись з ОСОБА_12 , за вказівкою якого на автомобілі потерпілого поїхали до дитячого табору в с. Зарічани. Приїхавши на місце, вони втрьох вийшли з автомобіля та про щось розмовляли, палили цигарки, після чого ОСОБА_12 вдарив потерпілого в обличчя. Від вказаного удару потерпілий впав на землю. Відразу ж ОСОБА_12 сів на нього зверху, завів руки за спину та зв'язав їх скотчем. Де ОСОБА_12 взяв скотч він не знає. Також ОСОБА_12 зірвав з потерпілого барсетку та вийняв з карману ключі від автомобіля. Водночас він стояв поруч та нічого не міг вдіяти бо перебував у шоці від неочікуваних дій ОСОБА_16 . Після цього вони разом із останнім на автомобілі потерпілого поїхали з місця пригоди. Керував автомобілем ОСОБА_12 . По дорозі ОСОБА_16 забрав у нього телефон, а свій телефон та барсетку потерпілого десь викинув. По ходу руху в напрямку м. Бердичів до них на іншому автомобілі під'їхав ОСОБА_15 за яким вони поїхали далі на автомобілі потерпілого. Коли приїхали до м. Бердичів, то біля одного з будинків залишили «Opel Vivaro», а самі пересіли у автомобіль ОСОБА_15 та поїхали у готель. ОСОБА_12 пояснив, що має борг за розбитий автомобіль, а тому йому потрібні кошти, щоб заплатити за ремонт. Будь-якої домовленості між ним та ОСОБА_16 про вчинення останнім згаданих злочинів не було. Усі вказані події були для нього несподівані.
Водночас місцевий суд позицію обвинуваченого про невизнання винуватості оцінив критично, зазначивши, що його вина у вчиненні кримінального правопорушення підтверджується сукупністю належних та допустимих доказів, безпосередньо досліджених у судовому засіданні.
Так, потерпілий ОСОБА_8 впізнав ОСОБА_7 під час пред'явлення особи для впізнання за фотознімками, а також безпосередньо в судовому засіданні, як особу, яка 15 квітня 2015 року зв'язував йому руки скотчем та заволодів автомобілем «Opel Vivaro». Потерпілий повідомив, що 09 квітня 2015 року, він у власному автомобілі «Opel Vivaro», чекав товариша біля станції метро «Лівобережна» у м. Києві. В цей час до нього підійшов, раніше йому незнайомий, ОСОБА_12 , який представився ОСОБА_17 та запропонував додатковий заробіток у вигляді пасажирських перевезень, на що він погодився. Так, 14 квітня 2015 року за домовленістю з ОСОБА_12 він мав перевезти якихось людей з Житомира до Борисполя. Також ОСОБА_16 попросив по дорозі з Києві до Житомира забрати ОСОБА_7 , а сам ОСОБА_12 мав їх чекати на автовокзалі у м. Житомирі. За вказаною ОСОБА_12 адресою він заїхав у Києві до ОСОБА_7 , якого мав відвезти до Житомира. При цьому у останнього була велика картонна коробка, яку він поставив у багажник автомобіля. По дорозі ОСОБА_7 дав йому передплату за перевезення у вигляді 800 грн. У Житомирі на автовокзалі їх зустрів ОСОБА_12 , який вказував дорогу на якусь базу, де, зі слів останнього, їх чекали люди, яких потрібно було завезти у Бориспіль. Потім вони проїхали якесь село, ліс та приїхали до занедбаного санаторію. Коли він під'їхав до воріт цього санаторію, то ОСОБА_12 і ОСОБА_7 вийшли з автомобіля та про щось розмовляли. Потім він взяв барсетку та вийшов з автомобіля, щоб віддати ОСОБА_18 його коробку, а телефон залишив в салоні автомобіля. Коли він відкрив задні дверцята багажника автомобіля, де знаходилась коробка, ОСОБА_12 вдарив його в обличчя, від чого він впав на землю. Після цього ОСОБА_12 сів на нього, а ОСОБА_7 зв'язав руки скотчем. Подолавши таким чином його опір, останні зірвали з нього барсетку в якій знаходились документи на автомобіль, талони на пальне та чорнобильське посвідчення, також грабіжники вийняли з його кишені ключі від автомобіля та поїхали геть. Через деякий час він звільнив руки, добрався до дороги, де зупинив автомобіль, приїхав на автовокзал та повідомив патрульним поліцейським про злочин.
У той же час суди обґрунтували свої рішення в частині винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому дій також і низкою письмових доказів, зокрема:
- даними протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 15 квітня 2015 року, згідно якого потерпілий ОСОБА_8 повідомив, що 14 квітня 2015 року близько 22:00 двоє невідомих осіб, застосовуючи фізичну силу, незаконно заволоділи його мобільним телефоном марки «Соні Еріксон», автомобілем марки «Opel Vivaro», державний номер НОМЕР_1 , сірого кольору, технічним паспортом на вказаний автомобіль, паспортом громадянина України, водійським та чорнобильським посвідченням (а.п. 40 т. 4);
- даними протоколом огляду місця події від 15 квітня 2015 року з фототаблицями, під час проведення якого потерпілий ОСОБА_8 вказав на місце біля вхідних воріт до оздоровчого центру дитячого табору «Дружба», де він залишив свій автомобіль, а також на відстані одного метра від вказаних воріт було виявлено та вилучено два недопалки (а.п. 41-44 т 4);
- даними висновку експерта №139/ц від 15 червня 2015 року, згідно з яким на вилучених під час огляду місця події 15 квітня 2015 року недопалках сигарет знайдено слину осіб чоловічої статі (а.п. 45-47 т. 4);
- даними протоколу пред'явлення особи для впізнання від 23 червня 2015 року за фотознімками, де потерпілий ОСОБА_8 по зовнішньому вигляду впізнав ОСОБА_7 , який 15 квітня 2015 року зв'язував йому руки скотчем та заволодів автомобілем «Opel Vivaro» (а.п. 52-53 т.4);
- даними протоколу проведення слідчого експерименту від 12 травня 2015 року з фототаблицями до нього, під час проведення якого свідок ОСОБА_15 вказав на узбіччя поблизу с. Зарічани Житомирського району, де він чекав ОСОБА_12 та на місце поблизу будинку №19 по вул. Ломоносова в м. Бердичів, де вони залишили автомобіль «Opel Vivaro» (а.п. 54-62 т.4);
- даними протоколу проведення слідчого експерименту від 14 травня 2015 року з фототаблицями, під час проведення якого ОСОБА_12 вказав на місце у с.Зарічани біля дитячого табору «Дружба», яке він 14 квітня 2015 року близько 18:00 разом із ОСОБА_15 вибрав для того, щоб там залишити потерпілого ОСОБА_8 та викрасти його автомобіль. Також вказав на зупинку громадського транспорту навпроти автовокзалу в м. Житомирі, де він сів у автомобіль «Opel Vivaro» та разом із потерпілим і ОСОБА_7 поїхали в ліс за с. Зарічани до дитячих таборів з метою заволодіння згаданим автомобілем, а ОСОБА_15 їхав перед ними до повороту на с. Зарічани, де зупинився та чекав їх з викраденим автомобілем. Вказав на місце зупинки автомобіля біля дитячого табору «Дружба», де вони палили цигарки та де він лівою рукою вдарив потерпілого в обличчя від чого той втратив рівновагу і впав. Коли потерпілий лежав на землі, саме ОСОБА_7 забрав у нього ключі від автомобіля та барсетку з документами. Потім він сів за кермо автомобіля та з ОСОБА_18 поїхали до ОСОБА_19 . При цьому ОСОБА_15 їхав перед ними приблизно за один кілометр та дивився щоб ніде не було працівників поліції. По дорозі в смт. Гришківці саме ОСОБА_7 через вікно викинув на мосту барсетку з документами та телефон потерпілого. Також ОСОБА_16 вказав на місце у АДРЕСА_2 , де поблизу триповерхового будинку вони залишили автомобіль «Opel Vivaro» (а.п. 63-74 т. 4);
- даними довідки №668 від 03 травня 2015 року, виданою Центром надання послуг, пов'язаних з використанням транспортних засобів м. Житомира, яка підтверджує належність транспортного засобу «Opel Vivaro», державний номерним знаком НОМЕР_1 , 2004 року випуску, сірого кольору, потерпілому ОСОБА_8 (а.п. 74 т. 4);
- даними скріншоту із сайту ІНФОРМАЦІЯ_2, відповідно до якого вартість палива на АЗС «KLO» станом на 14 квітня 2015 року становила 19,99 грн за 1 літр (а.п. 75-76 т. 4);
- даними довідки ПП ОСОБА_14 від 16 червня 2015 року про те, що вартість мобільного телефону «Соні Еріксон» з сенсорним екраном станом на 14 квітня 2015 року становила 1000 грн (а.п. 77 т. 4).
Проаналізувавши усі вищевказані докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про їх належність та допустимість, будь-яких процесуальних порушень при збиранні, дослідженні та їх оцінці, які б ставили під сумнів правильність висновків суду щодо доведеності вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст. 289 КК України, цим судом встановлено не було. З вказаними висновками погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Так, апеляційний суд критично поставився до тверджень сторони захисту про непричетність обвинуваченого ОСОБА_7 до вчинення інкримінованих йому злочинів, необізнаності його про злочинні наміри ОСОБА_12 на заволодіння автомобілем потерпілого чи іншим його майном та відсутність попередньої домовленості між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 про спільне вчинення кримінальних правопорушень.
Мотивуючи такі свої висновки, цей суд зауважив, що із встановлених місцевим судом фактичних обставин кримінального провадження вбачається, що дії обвинуваченого ОСОБА_7 із іншою особою були умисними, мали узгоджений характер, ретельно спланованими, а тому правильно кваліфіковані районним судом за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК України, серед інших кваліфікуючих ознак, за такою кваліфікуючою ознакою як за попередньою змовою групою осіб, оскільки наявність цієї ознаки беззаперечно встановлена зібраними по справі доказами, яким надана обґрунтована юридична оцінка і апеляційні доводи сторони захисту вказані висновки суду не спростовують.
Відповідно до ч. 2 статті 28 КК України кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його вчинення.
Згідно зі сталою практикою Верховного Суду вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб характеризується тим, що між особами ще до початку злочину відбулася змова про спільне його вчинення. Форма змови може бути: вербальна (словесна), усна чи письмова або у формі конклюдентних дій, та для наявності співучасті значення не має. Змова про вчинення злочину може відбутися задовго до вчинення злочину чи прямо перед його вчиненням. Головною рисою спільної дії (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності з вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного із учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником та настання спільного злочинного результату.
У контексті конкретних фактичних обставин справи цього провадження, апеляційний суд дійшов переконання про попередню узгодженість у діях ОСОБА_7 та іншої особи та обґрунтував свої висновки в цій частині, зокрема тим, що їхніми узгодженими одночасними діями підтверджується взаємна поінформованість ОСОБА_7 та іншої особи про злочинні наміри один одного і їхня внутрішня згода на спільне вчинення злочину, яка була досягнута на основі здійснення ними конклюдентних дій, оскільки така домовленість підтверджується спільністю вчинення злочину, обвинувачені узгодили об'єкт злочину, його характер, місце, час, спосіб.
Суд апеляційної інстанції також доречно зауважив, що про наявність попередньої змови на вчинення злочину між обвинуваченими ОСОБА_7 та іншою особою беззаперечно свідчить також їх поведінка, як до, так і після вчинення злочину, які ретельно готувалися до його вчинення, зокрема підготували вантаж у вигляді картонної коробки, розробили план та маршрут руху автомобіля потерпілого, за яким ОСОБА_7 чекав на потерпілого поблизу станції метро «Нивки», в той час як інша особа чекала їх на місці кінцевої зупинки маршруту їх руху, а саме в лісі, де знаходився дитячий табір «Дружба», заздалегідь підготували скотч задля того, аби зв'язати руки потерпілого. Водночас цей суд зазначив, що обвинувачений та інша особа діяли спільно та узгоджено між собою, зі спільним умислом, разом вийшли з салону автомобіля та під приводом дістати вантаж з багажного відділення змусили вийти потерпілого ОСОБА_8 та, діючи узгоджено, заволоділи майном потерпілого, а потім зв'язали руки останнього скотчем, щоб безперешкодно заволодіти його транспортним засобом, позбавивши таким чином можливості вільно рухатися, при цьому жоден із співвиконавців не залишив мети вчинити злочин, не допоміг потерпілому, не зупиняв іншого у реалізації злочинного умислу, ОСОБА_7 та інша особа злагоджено та спільно залишили місце вчинення злочину.
Отже апеляційний суд дійшов слушного висновку, що фактична поведінка обвинуваченого ОСОБА_7 підтверджує те, що він діяв за попередньою змовою групою осіб як співвиконавці з іншою особою, з метою заволодіння майном потерпілого.
У той же час суд апеляційної інстанції визнав неприйнятними посилання сторони захисту на сумніви у достовірності показань потерпілого, оскільки, цей суд дійшов слушної думки про те, що показання ОСОБА_8 , який був безпосереднім очевидцем події, дані ним під присягою, є чіткими, логічними та послідовними, повністю узгоджуються із письмовими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження, а незгода сторони захисту із правовою оцінкою цих показань, не є підставою для визнання їх неналежними чи недопустимими.
До того ж у ході апеляційного перегляду вироку місцевого суду не було виявлено даних, які б давали підстави вважати, що потерпілий з будь-яких причин обмовив чи міг обмовити обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих злочинів, в тому числі в частині його показань, що саме ОСОБА_7 зв'язував йому руки скотчем, враховуючи той факт, що жодних неприязних стосунків у потерпілого із обвинуваченим до моменту вчинення злочину не було, і не могло бути, враховуючи, що вони навіть не були знайомі, а познайомились безпосередньо в день вчинення злочину, коли потерпілий забрав його на автомобілі поблизу станції метро «Нивки», тобто незадовго до події, що сталася.
Зі свого боку колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що таких даних не містить і касаційна скарга.
Апеляційний суд також визнав необґрунтованими і твердження сторони захисту про недопустимість як доказу протоколу пред'явлення особи для впізнання, проведеного з потерпілим ОСОБА_8 , через недотримання слідчим вимог ст. 231 КПК України.
Як слушно звернув увагу цей суд, відповідно до змісту вказаного протоколу в потерпілого було з'ясовано чи зможе він впізнати особу, за якими прикметами та за яких обставин він його бачив, нащо потерпілий ОСОБА_8 повідомив, що впізнає по зовнішньому огляду особу під номером №3, як таку що він 15 квітня 2015 року зв'язував йому руки скотчем та заволодів автомобілем «Опель Віваро», за результатами проведення цієї слідчої дії зауважень та доповнень не надходило, зокрема і від захисника ОСОБА_20 , який підписав протокол без застережень.
До того ж, як правильно звернув увагу суд першої інстанції, невірне зазначення потерпілим дати інкримінованих обвинуваченому подій в протоколі пред'явлення для впізнання, не впливає на допустимість цього доказу, оскільки той факт, що вказані злочини вчинялись саме 14, а не 15 квітня 2015 року, як зазначено у протоколі впізнання, не заперечуються ні потерпілим ні обвинуваченим.
Крім того, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що у ході слідчого експерименту за від 14 травня 2015 року за участі ОСОБА_12 , останній обмовив ОСОБА_7 , оскільки такі доводи відносяться до оцінки достовірності даних вказаної слідчої дії, що перебуває поза межами повноважень касаційної інстанції. Водночас, як слушно зауважили суди попередніх інстанцій, винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень підтверджується сукупністю інших належних та допустимих доказів, які суди визнали належними і допустимими, та такими, що узгоджуються між собою.
Щодо доводів касаційної скарги про недопустимість даних протоколів огляду місця події від 15 квітня 2015 року та слідчих експериментів від 12 і 14 травня 2015 року
Частина 1 ст. 87 КПК України передбачає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, Суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.
Так, Суд вважає необґрунтованими, доводи захисника про те, що вказані вище докази є недопустимими, оскільки фототаблиці до протоколів огляду місця події від 15 квітня 2015 року та слідчих експериментів від 12 і 14 травня 2015 року не підписані всіма учасниками цих слідчих дій.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні слушно зауважив, що такі доводи містять формальний характер, оскільки неконкретизують того, чиїх саме підписів не було на цих фототаблицях, та яке значення або вплив ці особи мали на результати проведених слідчих дій.
Водночас фототаблиці, що додані до вказаних протоколів слідчих дій, виготовлені та підписані слідчим. До того ж апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що відсутність підписів на ілюстративних таблицях усіх учасників, які брали участь у проведенні слідчих дій, пояснюється тим, що ці додатки із зрозумілих технічних причин виготовлялись не на місці їх проведення, що позбавило можливості інших учасників засвідчити їх своїми підписами.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 КПК України додатки до протоколів повинні бути належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які брали участь у виготовленні та/або вилученні таких додатків.
Тобто закон не вимагає, щоб одразу всі перелічені суб'єкти засвідчували відповідні додатки своїми підписами, хоча й не виключає можливості засвідчення додатку кількома особами. Тому засвідчення додатку лише певними з перелічених осіб не вказує на їх недопустимість (див., наприклад постанови Верховного Суду в постанові від 01 листопада 2023 року в справі № 347/222/21, від 11 березня 2024 року в справі № 459/3664/18).
Отже доводи сторони захисту в цій частині не можна вважати слушними.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд, усупереч вимогам ст. 404 КПК України, проігнорував клопотання сторони захисту
Так, згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Норми ч. 3 ст. 404 КПК України зобов'язують суд апеляційної інстанції провести повторне дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, лише коли суд першої інстанції дослідив ці обставини неповно або з порушеннями. Сама собою незгода захисника із висновками суду, зробленим на підставі досліджених доказів, не може бути безумовною підставою для повторного дослідження тих самих доказів апеляційним судом за відсутності обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України.
Тобто для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, встановлених під час кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон визнає обов'язковою наявність (сукупність) як відповідного процесуального приводу (клопотання учасника судового провадження), так і однієї із закріплених у законі умов (неповнота дослідження зазначених обставин або наявність певних порушень у ході їх дослідження), які можна розглядати як фактичну підставу для такого дослідження.
Водночас сама лише незгода учасника судового провадження з оцінкою певних конкретних доказів не може бути підставою для їхнього обов'язкового повторного дослідження.
Як убачається з журналу судового засідання від 23 вересня 2021 року суд апеляційної інстанції розглянув клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів та задовольнив його частково. У той же час відповідно до журналу судового засідання від 19 січня 2023 року апеляційний суд дослідив усю сукупність доказів, яку визначив у ході задоволення вказаного клопотання.
Відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо, що є важливою гарантією права на справедливий суд. Принцип безпосередності дослідження доказів на стадії апеляційного розгляду хоча і не є абсолютним, як у суді першої інстанції, але в ситуації, коли перед апеляційним судом ставиться питання про скасування виправдувального і постановлення обвинувального вироку, цей принцип висуває більш суворі вимоги, ніж у разі скасування чи зміни обвинувального вироку, оскільки в такому випадку висновок про винуватість чи невинуватість особи робить безпосередньо апеляційний суд, який у зв'язку із цим має забезпечити всі гарантії права на справедливий судовий розгляд.
Разом з тим наведене не означає, що положення ст. 23 КПК України необхідно розглядати як такі, що автоматично висувають вимогу про повне нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли йдеться про скасування обвинувального вироку.
Тож, ураховуючи викладене, судом апеляційної інстанції не допущено порушень вимог кримінального процесуального закону.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не забезпечив участь обвинуваченого, участь якого визнав обов'язковою, та його захисника у ході апеляційного розгляду. Зауважує, що цей суд не перевірив поважність причини неприбуття ОСОБА_7 , який перебував у цей час на стаціонарному лікування
Відповідно до ч. 3 ст. 21 КПК України кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.
За ст. 405 КПК України апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених главою 31 цього Кодексу. Неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття.
Суд апеляційної інстанції зобов'язаний ретельно перевірити не лише, чи були учасники провадження належним чином поінформовані про дату та час апеляційного розгляду, але й з'ясувати причини неприбуття цих учасників в судове засідання та вирішити питання про можливість продовження розгляду без учасників, які не з'явилися в судове засідання, або про відкладення судового розгляду, зокрема у разі визнання поважними причини їх не прибуття.
Відповідно до визначеного в ст. 138 КПК України переліку поважних причин неприбуття особи, пов'язаних із її хворобою, відноситься не просто факт перебування її на лікарняному, а тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров'я у зв'язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад (п. 5), та інше захворювання, яке об'єктивно унеможливлює з'явлення особи на виклик (п. 8).
Вказівка саме на такі обставини з огляду на положення ч. 4 ст. 405 та пунктами 5 і 8 ст. 138 КПК України в їх взаємозв'язку і буде вважатися належним за змістом повідомленням про поважні причини неприбуття в судове засідання апеляційного суду учасника кримінального провадження, які пов'язані із його захворюванням.
У такому повідомленні має міститися конкретна інформація щодо об'єктивної неможливості з'явлення до суду з огляду на тяжкість захворювання або перебування в закладі охорони здоров'я у зв'язку з лікуванням або вагітністю, що є необхідною передумовою обґрунтованості ухваленого судом рішення про відкладення апеляційного розгляду, а також запобігання зловживанням процесуальними правами та дотримання розумних строків кримінального провадження.
Так, з матеріалів кримінального провадження убачається, що апеляційний розгляд тривав з липня 2021 року по квітень 2025 року, тобто майже чотири роки, і усі судові засідання були відкладенні у зв'язку із численними клопотаннями сторони захисту (щодо залучення чергового захисника, яких за весь період судового розгляду в ОСОБА_7 змінилося 14; необхідністю ознайомитися з матеріалами провадження новим захисником; перебуванням засудженого або його захисника на лікуванні; занятістю захисників у інших судових засіданнях; відмовою обвинуваченого від захисника тощо).
Зокрема, 07 квітня 2025 року у суді апеляційної інстанції було проведено судове засідання за участю адвоката ОСОБА_21 в режимі відеоконференції, яку було допущено до справи в якості захисника ОСОБА_7 та задоволено подане нею клопотання про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, визначено дати наступних судових засідань на 09 та 11 квітня 2025 року. У той же час сам ОСОБА_7 в судове засідання 07 квітня 2025 року не з'явився.
Як зазначив у своєму рішенні апеляційний суд, незважаючи на те, що обвинувачений ОСОБА_7 на неодноразові телефонні дзвінки не відповідав, цей суд вживав усіх необхідних заходів для повідомлення останнього про апеляційний розгляд 09 квітня 2025 року, що підтверджується направленням судових повісток на особисту електронну адресу обвинуваченому та на електронну адресу КНП БМЛ «Білоцерківська міська лікарня №2» для вручення під розписку ОСОБА_7 , де за наданою стороною захисту інформацією останній перебував на лікуванні (а.п. 20-23, 25 т. 7).
Водночас 09 квітня 2025 року захисник ОСОБА_21 , яка 08 квітня 2025 року ознайомилась із матеріалами провадження, що підтверджується відповідною довідкою секретаря судового засідання ОСОБА_22 (а.п. 54 т. 7), знову подала клопотання про відкладення судового засідання, призначеного 09 квітня 2025 року, повідомивши про те, що змогла лише частково ознайомитися із матеріалами кримінального провадження, оскільки часу на фактичне вивчення матеріалів справи їй було недостатньо, а також у зв'язку із неможливістю фізично зустрітись із обвинуваченим в лікарні та узгодити позиції, тому вона є не готовою до судового розгляду. Від обвинуваченого ОСОБА_7 будь-яких заяв, повідомлень, клопотань про відкладення розгляду справи, як і від іншого його захисника ОСОБА_23 , на адресу апеляційного суду не надходило (а.п. 35-46 т. 7).
Апеляційний розгляд у зв'язку із неявкою сторони захисту в черговий раз було відкладено на 11 квітня 2025 року, водночас причини неявки захисників ОСОБА_23 та ОСОБА_21 , цим судом визнано такими, що не є поважними (а.п. 46 т. 7).
Крім того апеляційним судом було направлено повторний запит до КНП Білоцерківська міська лікарня №2 щодо дійсності перебування ОСОБА_7 на стаціонарному лікуванні у цьому лікувальному закладі та можливості останнього брати безпосередню участь у апеляційному розгляді кримінального провадження щодо нього в режимі відеоконференції 11 квітня 2025 року о 10:00 (а.п. 47 т. 7). Відповідні повідомлення про перенесення судового засідання на 11 квітня 2025 року із судовими повістками направлено на електронну адресу ОСОБА_24 та його захисникам ОСОБА_21 та ОСОБА_23 (а.п. 49-52 т. 7).
Однак у вказане судове засідання 11 квітня 2025 року сторона захисту вкотре не з'явилася. Водночас захисник ОСОБА_21 , будучи відповідно до вимог ст. 135 КПК України повідомленою про судове засідання, 10 квітня 2025 року о 16:58 направила заяву, в якій стверджувала про те, що в неї відбулась зустріч із ОСОБА_7 і після спілкування з останнім та обговорення позиції захисту, останній висловив свою категоричну незгоду з позицією адвоката по справі та відмовився від її послуг як захисника за договором від 04 квітня 2025 року. До вказаної заяви захисником було подано відповідь на адвокатський запит, відповідно до якої ОСОБА_7 станом на 08 квітня 2025 року перебуває на стаціонарному лікуванні. (а.п. 55-59 т. 7).
Тож апеляційний суд в судовому засіданні 11 квітня 2025 року, заслухавши думку прокурора, ознайомившись із поданими клопотаннями, дійшов обґрунтованого висновку про визнання причини неявки в судове засідання обвинуваченого ОСОБА_7 , захисників ОСОБА_23 , ОСОБА_21 , а також нового адвоката ОСОБА_6 , які були повідомлені про дату час апеляційного розгляду, такими що не є поважними, відмовив у задоволенні клопотання останнього про відкладення судового розгляду та продовжив розгляд провадження без участі обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисників.
Цей суд також доречно звернув увагу і на те, що про апеляційний розгляд 11 квітня 2025 року обвинуваченому ОСОБА_7 , навіть не зважаючи на те, що він штучно створив такі умови, за яких апеляційний суд не міг безпосередньо повідомити останнього про апеляційний розгляд відповідно до вимог ст. 135 КПК України, було достовірно відомо, що підтверджується листом від його захисника ОСОБА_21 , яка засвідчила, що під час спілкування з ОСОБА_7 , той пояснив, що спілкується з іншим адвокатом з приводу його захисту і планує з ним підписати угоду та що саме він візьме участь у судовому розгляді 11 квітня 2025 року (а.п. 56 т. 7).
На переконання апеляційного суду, підтвердженням цього є і укладений договір із новим адвокатом ОСОБА_6 та його клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 11 квітня 2025 року о 11:00, тож не викликає будь-яких сумнівів, що обвинуваченому ОСОБА_7 , як і адвокатам останнього, було відомо про це судове засідання сумнівів (а.п. 60-102 т. 7).
Незважаючи на вказані обставини ОСОБА_7 в судове засідання 11 квітня 2025 року не з'явився, особисто від нього на адресу апеляційного суду не надходило клопотань про неможливість його участі у судовому засіданні, в тому числі у зв'язку із перебуванням його у лікарні, причини неявки апеляційному суду не повідомив.
Долучені захисниками ОСОБА_21 та ОСОБА_6 аналогічні відповіді на адвокатський запит з Білоцерківської міської лікарні №2 від 09 квітня 2025 року про те, що ОСОБА_7 з 02 квітня 2025 року перебуває на стаціонарному лікуванні в нейрохірургічному відділені та станом на 08 квітня 2025 року ще перебуває на лікуванні не є свідченням перебування обвинуваченого у цій лікарні станом на 11 квітня 2025 року (а.п. 59, 87 т. 7).
У той же час, ураховуючи активну позицію захисників, останні не були позбавлені можливості подати до апеляційного суду актуальну інформацію станом на 11 квітня 2025 року про можливість ОСОБА_7 брати участь у судовому засіданні, втім таким своїм правом не скористалися.
Більше того, надаючи оцінку змісту медичних документів, наявних в матеріалах провадження, направленнях лікарів для госпіталізації, даних з Білоцерківської лікарні №2, апеляційний суд дійшов вмотивованого висновку, що навіть за умови перебування останнього у цьому лікувальному закладі, будь-яких перешкод через стан здоров'я чи з інших поважних причин не брати участь в суді апеляційної інстанції через відеоконференцзв'язок, про що було роз'яснено колегією суддів неодноразово стороні захисту, у останнього станом на 11 квітня 2025 року не було. Будь-яких об'єктивних даних неможливості сприймати судовий процес обвинуваченим ОСОБА_7 стороною захисту надано не було, а госпіталізація обвинуваченого була пов'язана з його травмою хребта, яку він отримав внаслідок ДТП в 2023 року.
Крім того, апеляційний суд також наголосив і на тому, що ні ОСОБА_7 , ні його захисники, посилаючись на хворобливий стан обвинуваченого як підставу неодноразового відкладення судових засідань не звернулись до суду апеляційної інстанції з клопотанням про зупинення судового провадження на підставі ст. 335 КПК України.
Оцінивши таку поведінку обвинуваченого ОСОБА_7 щодо його участі в судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов слушного висновку, що обвинувачений недобросовісно користується своїми процесуальними правами, зокрема зловживає своїм правом бути повідомленим про час та місце розгляду провадження в апеляційному суді, водночас безперешкодно спілкується із захисниками, укладає нові договори, тобто він не позбавлений ні за станом здоров'я, ні за умовами перебування в лікарні вільного спілкування, а тому цей суд констатував, що обвинувачений з власної волі позбавив себе можливості реалізувати свої процесуальні права, та розцінює його поведінку, як небажання особисто брати участь в розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Зі свого боку колегія суддів касаційної інстанції, перевіривши матеріали справи, погоджується з рішенням апеляційного суду та звертає увагу на те, що положення КПК України на відміну від інших процесуальних кодексів хоча і не містять серед засад кримінального провадження неприпустимість зловживання процесуальними правами, однак заборона зловживання процесуальними правами є загальноправовим принципом і поширюється на всі галузі права.
Виходячи із загальних засад, зловживання, зокрема, можна визначити як дію або бездіяльність при реалізації учасником кримінального провадження своїх процесуальних прав без мети досягнення правомірного результату і всупереч змісту та призначенню цих прав, спрямовані на перешкоджання виконання завдань кримінального провадження.
Отже, гарантовані процесуальним законом права не повинні використовуватися недобросовісно, як інструмент для зловживання і перешкоджання досягненню завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.
Як передбачено ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Матеріалами справи підтверджується, що судові засідання відкладалися апеляційним судом багато разів протягом тривалого проміжку часу (у більшості випадків у зв'язку із клопотаннями сторони захисту) перш ніж цим судом було ухвалено рішення про розгляд кримінального провадження за апеляційною процедурою без участі сторони захисту.
Водночас, як слушно звернув увагу суд апеляційної інстанції у зв'язку і з відмовою прокурором від поданої ним апеляційної скарги, у якій ставилося питання про погіршення становища обвинуваченого та враховуючи, що в апеляційній скарзі захисника ОСОБА_11 підіймалося питання про покращення становища обвинуваченого відповідно, участь обвинуваченого згідно вимог ч. 4 ст. 404 КПК України не була обов'язковою в подальшому апеляційному розгляді, у той же час відмова прокурора від поданої апеляційної скарги стала відправною точкою для послідуючої процесуальної поведінки обвинуваченого ОСОБА_7 , який усвідомлюючи наслідки такої відмови, перестав відповідати на телефонні виклики та повідомлення від апеляційного суду.
До того ж, відповідно до ст. 336 КПК України, судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції під час трансляції з іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду з використанням власних технічних заходів. Проведення судового засідання у режимі відеоконференції є одним із видів участі особи в судовому засіданні, оскільки вона має можливість у режимі реального часу сприймати те, що відбувається під час судового розгляду, вчасно реагувати на будь-які слова чи дії учасників, висловлювати власну позицію, ставити запитання та користуватися усіма правами, передбаченими законом.
Однак стороною захисту також не було надано суду апеляційної інстанції відомостей в розумінні ст. 138 КПК України на підтвердження неможливості за станом здоров'я брати участь у судовому засіданні як безпосередньо в залі суду, так і в режимі відеоконференції.
Варто зауважити, що нехтування усіма результатами процесуальних дій, виконаних апеляційним судом упродовж чотирьох років у встановленому законом порядку, з метою дотримання самої лише процедури судового розгляду призведе до невиправданого порушення розумного строку розгляду справи, як засади кримінального провадження, а також порушення прав інших учасників процесу, ураховуючи, що суд апеляційної інстанції навів у своєму рішенні суть доводів апеляційної скарги сторони захисту, ретельно їх перевірив, проаналізував і дав на них переконливі відповіді. Цей суд також виклав аналіз доказів і навів детальні мотиви прийнятого рішення, повною мірою спростувавши доводи сторони захисту.
Тож, на думку Верховного Суду, апеляційний суд належним чином обґрунтував можливість розгляду апеляційного провадження за відсутності ОСОБА_7 і його захисників та ухвалив законне судове рішення по суті, яким залишив без змін вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 10 червня 2021 року про визнання ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК України.
За таких обставин проведення розгляду справи в апеляційному порядку за відсутності обвинуваченого та його захисників, не призвела до порушення вимог кримінального процесуального закону, яке б ставило під сумнів обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Підсумовуючи, колегія суддів констатує, що суди забезпечили сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в межах кримінального процесуального закону, тобто дотримали положень ст. 22 КПК України, згідно зі ст. 94 КПК України повно та всебічно дослідили всі докази, дали їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв'язку.
Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, належним чином вмотивованими, і в повній мірі відповідають приписам ст. 370 КПК України, а ухвала апеляційного суду - ст. 419 цього Кодексу, тому касаційні доводи в цій частині теж неприйнятні.
Решта доводів касаційної скарги сторони захисту також не спростовує висновки судів першої та апеляційної інстанцій і фактично зводиться до переоцінки доказів й установлених у справі обставин, що в силу вимог ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.
У той же час, касаційна скарга не містить посилань на такі істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити судам першої та апеляційної інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані судові рішення під час розгляду кримінального провадження.
Отже, ураховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни оскаржених судових рішень, касаційну скаргу задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
ухвалив:
Вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 10 червня 2021 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2025 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3