18 листопада 2025 року м. Мукачево Справа № 303/5968/25
2/303/2162/25
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі: головуючого - судді Кость В.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «БСП ОІЛ»
про розірвання трудового договору,
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «БСП ОІЛ» про припинення трудових відносин між позивачем та відповідачем на підставі частини першої ст. 38 Кодексу законів про працю України, а також зобов'язати державного реєстратора Мукачівської міської ради вчинити реєстраційну дію щодо виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей про позивача.
Як на підставу для задоволення позову ОСОБА_1 посилається на те, що відповідно до наказу № 1 від 06.11.2015 року «Про призначення директора ТОВ «БСП ОІЛ», ОСОБА_3 , як власником (засновником) Товариства, ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , було призначено на посаду директора ТОВ «БСП ОІЛ» з 01.12.2015 року.
08.07.2025 року ОСОБА_1 за допомогою засобів поштового зв'язку «Укрпошта» на ім'я засновника ТОВ «БСП ОІЛ» ОСОБА_4 було надіслано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, вказавши дату бажаного звільнення 22.07.2025 року (що узгоджується з тим, що працівник повинен попередити роботодавця про звільнення письмово за два тижні).
Відповідно до поштового трекінгу, даний лист було вручено одержувачу (засновнику ТОВ «БСП ОІЛ» ОСОБА_5 ) 10.07.2025 року.
Проте, відповідач, всупереч вимогам закону та у порушення прав позивача на припинення трудових відносин і звільнення з роботи за ініціативи працівника за власним бажанням на підставі ч.1ст.38 КЗпП України, жодних дій не вчинив, наказ про звільнення позивача з роботи не видав.
Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані приписи ст. 46 Конституції України, ст.ст. 36, 38 Кодексу законів про працю України.
На підставі ухвали суду від 12 серпня 2025 року відкрито провадження у справі та постановлено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Попередньо позивачем було додано до позовної заяви докази надсилання відповідачу копії позовної заяви з додатками.
Відповідач відзив на позовну заяву не подав.
Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п'ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.
Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.
1. Судовим розглядом справи встановлено, що предметом спору, тобто правовим об'єктом з привиду якого виникла конфліктна ситуація між сторонами справи є припинення трудових відносин.
В контексті хронології існуванням спірних правовідносин, суд наводить наступні обставини справи.
Наявні у справі доказові матеріали свідчать про трудову діяльність позивача на посаді директора TOB «БСП ОІЛ» з 01 грудня 2015 року, що підтверджується наказом від 06 листопада 2015 року №1 «Про призначення директора TOB «БСП ОІЛ».
07 липня 2025 року, позивачем було підготовлено та направлено на адресу відповідача заяву про звільнення за власним бажанням з 22.07.2025, яку останній отримав (відповідно до поштового трекінгу) 10 липня 2025 року.
2. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.
Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою ст. 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Роз'яснюючи вищевказані положення Основного Закону України, Верховний Суд України у п. 1 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 звернув увагу судів на необхідності неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України, КЗпП і інших актів законодавства України. Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю України вільний вибір виду діяльності.
Із вищевказаними положеннями трудового законодавства у повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та третьої статті 312 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що фізична особа має право на вибір роду занять і використання примусової праці забороняється.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (частина друга статті 2 Кодексу законів про працю України).
Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі статтею 3 Кодексу Законів про Працю України, до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Трудові правовідносини як вид договірних правовідносин засновані на угоді між працівником і роботодавцем про особисте виконання працівником за плату трудової функції (роботи з посади відповідно до штатного розкладу, професії, спеціальності з указівкою кваліфікації; конкретного виду роботи, яка доручається працівникові), а також на підпорядкуванні працівника правилам внутрішнього трудового розпорядку при забезпеченні роботодавцем умов праці, передбачених трудовим законодавством та іншими нормативними правовими актами, що містять норми трудового права, колективним договором, угодами, локальними нормативними актами, трудовим договором з виконанням працівником певних визначених роботодавцем функціональних обов'язків.
Крім загальних ознак, специфічними ознаками трудового правовідношення є те, що воно виникає тільки з початком роботи за трудовим договором або контрактом; трудове правовідношення є індивідуальним і передбачає особисте виконання працівником своїх трудових функцій (прав та обов'язків); характеризується наявністю соціальних, передбачених трудовим законодавством, трудовим договором або контрактом гарантій; робота виконується за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою; працівник підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку; працівник виконує міру праці за оплату, яка провадиться на підставах, визначених законодавством, локальним регулюванням і договором сторін.
За змістом ст. 22 Кодексу законів про працю України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
Пунктом 4 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України регламентовано, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
Згідно з частиною першою статті 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Згідно зі ст. 97 Цивільного кодексу України, управління товариством здійснюють його органи або безпосередньо його єдиний учасник - фізична особа. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом або установчими документами товариства.
Статтею 99 Цивільного Кодексу України, визначено, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
Відповідно до статті 28 Закону України «Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю» органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.
За нормами пункту 7 частини другої статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» до компетенції загальних зборів учасників належать обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу товариства.
Питання про призначення/припинення повноважень директора як виконавчого органу товариства належить до компетенції загальних зборів.
Отже, відповідно до норм ст. 38 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 28, 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» праву директора товариства на звільнення за власним бажанням кореспондується обов'язок учасників товариства провести загальні збори та розглянути заяву директора про звільнення і створення виконавчого органу.
Керівник товариства (директор) як будь-який інший працівник має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні. Особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.
У випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема, через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту його прав надано можливість звернутися до суду з вимогою про визнання трудових відносин припиненими, визнання керівника звільненим.
Таким чином, суд приходить до висновку, що реалізація права на розірвання трудового договору з підстав, передбачених статтею 38 Кодексу законів про працю України, не може бути поставлена в залежність від належної / неналежної організації діяльності товариства (зокрема, через відсутність кворуму чи кандидатури нового директора або недосягнення повноважним складом загальних зборів згоди щодо його призначення) або недбалості власників (учасників, засновників тощо) товариства.
За наведених обставин судом встановлено, що позивачем, за допомогою засобів поштового зв'язку «Укрпошта», було надіслано на адресу засновника ТОВ «БСП ОІЛ» Фегер Ірини заяву про звільнення за власним бажанням з дотриманням двотижневого строку, передбаченого ст. 38 Кодексу законів про працю України. Натомість Товариство/засновники Товариства рішення з приводу заяви позивача не прийняли.
По відношенню до цього слід зазначити, що Верховний Суд у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 761/40378/18 дійшов висновку, що у спірних правовідносинах керівник юридичної особи діє не як її виконавчий орган. Таким чином визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої частиною першою статті 38 Кодексу законів про працю України.
При вирішенні переданого на розгляд суду позову слід зазначити, що справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Зазначена правова позиція міститься в численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, від 18.11.2021 у справі № 907/12/19 та враховується судом відповідно до частини шостої ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
Відповідно до ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
З урахуванням встановлених судом обставин справи та виходячи з того, що пред'явлення позову по суті спрямоване на припинення трудових правовідносин між позивачем і ТОВ «БСП ОІЛ», суд вважає, що ефективним і таким, що не суперечить закону, у даному випадку буде такий спосіб захисту як припинення трудових відносин між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «БСП ОІЛ» на підставі частини першої ст. 38 Кодексу законів про працю України.
Також представником позивача було допущено у тексті позовної заяви помилку щодо дати припинення трудових відносин з позивачем (вказано «з 25.07.2025», в той час як у заяві про звільнення, яка була адресована позивачу вказано «з 22 липня 2025 року»).
У постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17 (провадження № 61-10525св21) Верховний Суд зазначив, що некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо послідовного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Поряд з цим, позовна вимога позивача в частині зобов'язання державного реєстратора Мукачівської міської ради вчинити реєстраційну дію щодо виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей про позивача задоволенню не підлягає з огляду на її передчасність, оскільки державним реєстратором не було відмовлено позивачу у вчиненні вищезазначеної реєстраційної дії, а предметом судового захисту можуть бути лише порушені, оспорювані, або невизнані права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому.
З урахуванням вищенаведених фактичних обставин по справі та приписів законодавства, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі наведеного та керуючись статтями статтями 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 259, 263-265, 273, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
1. Позов - задоволити частково.
2. Визнати припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «БСП ОІЛ» на підставі частини першої ст. 38 Кодексу законів про працю України з 22 липня 2025 року.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
4. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
6. Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «БСП ОІЛ», Закарпатська обл., м. Мукачево, вул. Пряшівська, 11, ЄДРПОУ 40099616.
Суддя В.В. Кость