ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
16.10.2025Справа № 910/5708/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Яременко Т.Є., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг"
про визнання договору недійсним в частині та стягнення 63 658, 00 грн.
Представники:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
Департамент охорони здоров'я Одеської міської ради (далі-позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" (далі-відповідач), в якому просить суд:
- визнати недійсним п. 3.1. специфікації (додаток 1) до договору № 1349 від 06.12.2023, укладеного між Департаментом охорони здоров'я Одеської міської ради, Товариством з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" та Комунальною установою "Одеський міський центр здоров'я", в частині включення до загальної договірної ціни податку на додану вартість в розмірі 63 658, 00 грн;
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" на користь Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради суму безпідставно отриманих коштів у вигляді податку на додану вартість за договором № 1349 від 06.12.2023 у розмірі 63 658, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані недотриманням під час укладення договору № 1349 від 06.12.2023 вимог податкового законодавства, оскільки до ціни товару було включено податок на додану вартість у розмірі 63 658, 00 грн, що не відповідає вимогам підпункту 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України та постанові Кабінету Міністрів України від 27.12.2022 № 1447, відтак, на думку позивача, договір в частині включення податку на додану вартість до загальної ціни товару підлягає визнанню недійсним, а кошти у розмірі 63 658, 00 грн поверненню позивачу.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2025 позовну заяву Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради - залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
16.05.2025 до суду надійшла заява Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 12.06.2025.
27.05.2025 до суду надійшов відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" на позовну заву, в якому відповідач, зокрема зазначає, що на момент укладання договору сторонами було досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, в тому числі щодо ціни, а оскільки в подальшому зобов'язання за договором були виконані належним чином, його дія припинилась 31.12.2023. Також відповідач вказує на те, що договір в частині визначення ціни та в частині нарахування податку на додану вартість не може бути визнаним недійсним, оскільки податок на додану вартість є складовою ціни - істотною умовою договору, яка була сформована та узгоджена за вільним волевиявленням сторін.
02.06.2025 та 06.06.2025 до суду надійшли відповіді Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради на відзив, в яких позивач, зокрема зазначає, що недотримання при укладенні договору вимог податкового законодавства, на думку позивача, є підставою для визнання його недійсним в частині виключення податку на додану вартість із загальної ціни цього договору.
06.06.2025 до суду надійшла заява Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради про розгляд справи без участі позивача, в якій просить суд розглянути справу № 910/5708/25 без участі представника позивача за наявними документами в матеріалах справи.
12.06.2025 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" про відкладення розгляду справи, в якому відповідач просить суд, у зв'язку із перебуванням представника на лікарняному, відкласти розгляд справи на іншу дату.
У підготовчому засіданні 12.06.2025, розглянувши клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, суд відзначає наступне.
Відповідно до приписів ст. 56 Господарського процесуального кодексу України, сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
Таким чином, юридична особа не обмежена колом осіб, які можуть представляти її інтереси в суді, а зазначені в клопотанні обставини не є підставою для його задоволення, тому суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.
Також, у підготовчому засіданні 12.06.2025 суд на місці ухвалив відкласти підготовче засідання на 26.06.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/5708/25 призначено на 21.08.2025.
04.08.2025 до суду надійшли письмові пояснення Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг", в яких відповідач зокрема зазначає, що ані умови договору, укладеного між сторонами по справі, ані тендерна документація з проведення відповідної закупівлі, не містять будь-якої інформації щодо цілей використання медичного обладнання, зокрема щодо його використання для надання медичної допомоги і тим фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я.
У судовому засіданні 21.08.2025 суд на місці ухвалив відкласти судове засідання на 25.09.2025.
У судовому засіданні 25.09.2025 оголошено перерву до 16.10.2025.
У це судове засідання представники сторін не з'явився, однак були повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання належним чином, що підтверджується розпискою про оголошення перерви та довідкою Господарського суду міста Києва про доставлення процесуального документа до електронного кабінету Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради.
Приймаючи до уваги, що представники сторін були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка у судове засідання представників сторін не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі ухвалено за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 16.10.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, Господарський суд міста Києва
09.11.2023 Департаментом охорони здоров?я Одеської міської ради було оприлюднено оголошення про проведення відкритих торгів з особливостями через авторизований електронний майданчик в електронній системі закупівель за кодом класифікатору НК України ЄЗС ДК 021:2015 - 33160000-9 - Устаткування для операційних блоків (33162100-4 - Апаратура для операційних блоків, НК 024:2023 - 35616 - Система ендоскопічної візуалізації). Комплект ендоскопічного обладнання для ЛОР операцій. Ідентифікатор закупівлі у системі prozorro: UA-2023-11-09-015279-a.
За результатами проведеної процедури закупівлі, 06.12.2023 між Департаментом охорони здоров'я Одеської міської ради (далі - замовник), Товариством з обмеженою відповідальністю «Медхолдінг» (далі - постачальник) та Комунальною установою «Одеський міський центр здоров?я» (далі - отримувач) укладено договір № 1349, умовами якого передбачено, що постачальник зобов'язується у 2023 році поставити отримувачеві товар, зазначений в специфікації на поставку товару (Додаток 1), яка є невід'ємною частиною договору, отримувач - прийняти, а замовник - оплатити товар.
Найменування товару відповідно коду класифікатора ДК 021:2015 - 33160000-9 - Устаткування для операційних блоків (33164000-7 - Апаратура для операційних блоків) (НК 024:2023 - 35616 Система ендоскопічної візуалізації). Комплект ендоскопічного обладнання для ЛОР операцій (далі - товар). Кількість та конкретна назва товару зазначена в Специфікації на поставку товару (Додаток 1), яка є невід'ємною частиною Договору (п. 1.2 договору).
Відповідно до п. 3.1 договору, загальна сума цього договору становить 973 058, 00 грн, у тому числі ПДВ 7 % (оподатковано згідно п.п. «в» ст. 193 пункту 19.1 розділу V Податкового кодексу України) 63 658, 00 грн.
В ціну договору включаються витрати на транспортування, сплату податків і зборів (обов'язкових платежів), а також інші витрати (п. 3.3 договору).
Згідно п. 4.1. договору, замовник здійснює оплату вартості товару, що постачається отримувачеві перерахуванням коштів на розрахунковий рахунок постачальника на підставі накладних або видаткових накладних при наявності бюджетного фінансування, протягом 10 (десяти) банківських днів з дня поставки товару (партії товару) отримувачеві.
Зобов'язання щодо оплати за товар у замовника виникають у разі виділення відповідного фінансування та у межах розміру такого фінансування. У разі затримки фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом 7 банківських днів з дати отримання замовником фінансування закупівлі на свій рахунок (п. 4.2. договору).
У п. 5.1. договору сторони визначили, що строк (термін) поставки (передачі) постачальником товару: до 31.12.2023.
За умовами п. 5.2. договору, приймання-передача товару по кількості та асортименту проводиться отримувачем (або його представником) в день приймання, що підтверджується підписанням матеріально-відповідальними особами сторін накладної або видаткової накладної.
Відповідно до п. 5.6. договору, поставка здійснюється на умовах: DDP (у значенні міжнародних правил Інкотермс - 2010) 65074, м. Одеса, вул. Косовська, 2-Д (м. Одеса, вул. Болгарська, 38).
Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2023 року, а в частині платіжних зобов'язань - до їх повного виконання (п.10.1. договору).
Додатком № 1 до договору № 1349 від 06.12.2023 сторони погодили специфікацію (в редакції додаткової угоди № 1 від 14.12.2023), в якій погодили назву медичного обладнання відповідно до наказу МОЗ № 761 від 09.05.2022 (НК 024:2019): 35616 - комплект ендоскопічного обладнання для лор операцій; найменування: ЛОР установка, модель ST-Е500 у складі: Система для промивання вуха. Світловод-кабель. Колорьова міні камера; кількість - 1; сума - 973 058, 00 грн, у т.ч ПДВ - 63 658, 00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем на виконання умов договору№ 1349 від 06.12.2023, було поставлено товар - ЛОР установка, модель ST-Е500 у складі: Система для промивання вуха. Світловод-кабель. Колорьова міні камера в кількості 1 комплект на загальну суму 973 058, 00 грн, в т.ч. ПДВ 63 658, 00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 365 від 14.12.2023, яка підписана представниками сторін та скріплена їх печатками.
Позивач за поставлений товар розрахувався у повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією № 11 від 18.12.2023 на суму 973 058, 00 грн.
Обгрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України медичних виробів, для використання закладами охорони здоров?я з метою надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції, згідно з встановленим Кабінетом Міністрів України переліком, відтак включення до вартості закуповуваного Товару згідно договору № 1349 від 06.12.2023 податку на додану вартість у розмірі 63 658,00 грн. та подальша його сплата відповідачу не відповідає вимогам підпункту 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України та постанові Кабінету Міністрів України від 27.12.2022 № 1447, а тому сплачені кошти у сумі 63 658,00 грн. є безпідставно набутими ТОВ «Медхолдінг».
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.
Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Договором є погоджена дія двох або більше сторін спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частини 1, 2, 4 статті 202 Цивільного кодексу України).
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як встановлено судом вище, 06.12.2023 між Департаментом охорони здоров'я Одеської міської ради (замовник), Товариством з обмеженою відповідальністю «Медхолдінг» (постачальник) та Комунальною установою «Одеський міський центр здоров?я» (отримувач) укладено договір № 1349.
Відповідно до п. 3.1 договору, загальна сума цього договору становить 973 058, 00 грн, у тому числі ПДВ 7 % (оподатковано згідно п.п. «в» ст. 193 пункту 19.1 розділу V Податкового кодексу України) 63 658, 00 грн.
Специфікацією (в редакції додаткової угоди № 1 від 14.12.2023), що є Додатком № 1 до договору № 1349 від 06.12.2023, сторони погодили назву медичного обладнання відповідно до наказу МОЗ № 761 від 09.05.2022 (НК 024:2019): 35616 - комплект ендоскопічного обладнання для лор операцій; найменування: ЛОР установка, модель ST-Е500 у складі: Система для промивання вуха. Світловод-кабель. Колорьова міні камера; кількість - 1; сума - 973 058, 00 грн, у т.ч ПДВ - 63 658, 00 грн.
Судом встановлено, що на виконання умов договору № 1349 від 06.12.2023, відповідачем було поставлено товар - ЛОР установка, модель ST-Е500 у складі: Система для промивання вуха. Світловод-кабель. Колорьова міні камера в кількості 1 комплект на загальну суму 973 058, 00 грн, в т.ч. ПДВ 63 658, 00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 365 від 14.12.2023, яка підписана представниками сторін та скріплена їх печатками.
Позивач за поставлений товар розрахувався у повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією № 11 від 18.12.2023 на суму 973 058, 00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 655 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Частинами 1, 2 ст. 189 Господарського кодексу України передбачено, що ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не установлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно з підпунктом 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем товару (замовником послуг).
Відповідно до підпунктів а, б пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.
За змістом пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).
Як було вказано вище, в оспорюваному пункті договору сторони погодили ціну договору в розмірі 973 058, 00 грн, в т.ч. ПДВ 63 658, 00 грн.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Згідно з підпунктом 194.1.1 пункту 194.1 статті 194 Податкового кодексу України, податок на додану вартість становить 20 відсотків, 7 і 14 відсотків бази оподаткування та додається до ціни товарів/послуг.
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
Пунктами 30.1.-30.4., 30.9. статті 30 Податкового кодексу України унормовано, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 30.2 цієї статті.
Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
Згідно підпункту 2 і 3 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України (в редакції чинній станом на 03.09.2023), тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України:
- лікарських засобів та медичних виробів відповідно до підпункту "в" пункту 193.1 статті 193 цього Кодексу, що призначені для використання закладами охорони здоров'я, учасниками антитерористичної операції, особами, що беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України;
- лікарських засобів та медичних виробів без державної реєстрації та дозвільних документів щодо можливості ввезення на митну територію України, що призначені для використання закладами охорони здоров'я, учасниками антитерористичної операції, особами, що беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, за переліком та в обсягах, встановлених Кабінетом Міністрів України;
Постановою Кабінету Міністрів України №1447 від 27.12.2022 затверджено «Перелік лікарських засобів та медичних виробів, що ввозяться та постачаються на митну територію України під час воєнного стану», в якому, зокрема передбачений товар за договором № 1349 від 06.12.2023.
В той же час, суд зазначає, що ключовим моментом у вказаному звільненні є мета використання товару, а саме: для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я.
Отже, в даному випадку, для встановлення факту протиправного включення відповідачем ПДВ у вартість товару, що поставлений на підставі Договору, необхідним є доведення позивачем існування умови про призначення його для використання у відповідних заходах, зокрема визначених у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.
Проте, із змісту Договору не вбачається мети використання спірного товару у відповідних заходах, які визначені у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.
Крім того, з аналізу підпункту 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, на який посилається позивач, можна зробити висновок про те, що мова йде про спеціальне призначення саме «лікарських засобів та медичних виробів», а не в цілому закладу охорони здоров'я.
Тобто, заклад охорони здоров'я може надавати медичну допомогу будь-яким категоріям населення. Але від оподаткування ПДВ звільняються операції з придбання лише тих лікарських засобів та медичних виробів, які закуповуються зі спеціальною метою - для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Суд зазначає, що визначальним для звільнення від оподаткування ПДВ за вказаною нормою є не лише категорія товарів та суб'єкт кінцевого отримувача таких товарів, а й документальне підтвердження особи такого суб'єкта відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, в якому визначено осіб, зазначених у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, кінцевими отримувачами.
Порядок оформлення сертифіката кінцевого споживача регламентовано Положенням про порядок надання гарантій та здійснення державного контролю за виконанням зобов'язань щодо використання у заявлених цілях товарів, які підлягають державному експортному контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.1999 №920.
Пункт 5 цього Положення визначає, що з метою оформлення гарантій щодо кінцевого використання імпортованих в Україну товарів використовуються міжнародний імпортний сертифікат, сертифікат підтвердження доставки, сертифікат кінцевого споживача та інші документи, які містять державні гарантії та гарантії кінцевого споживача щодо використання товарів у заявлених цілях.
Відповідно до пункту 15 вказаного Положення сертифікат кінцевого споживача - це документ, яким кінцевий споживач вказує на місце встановлення (використання) і ціль кінцевого використання товару та гарантує, що цей товар не буде використаний в інших цілях, ніж зазначені в сертифікаті, не буде переданий іншому суб'єкту підприємницької діяльності на території України або реекспортований без дозволу Держекспортконтролю, а також бере на себе інші гарантії щодо імпортованого в Україну товару у разі, коли це передбачено умовами зовнішньоекономічного договору (контракту) згідно з вимогами держав - експортерів товарів (додаток 3).
Сертифікат кінцевого споживача оформляється у трьох примірниках. Перший і другий примірники направляються кінцевим споживачем імпортеру товару, який передає перший примірник іноземному експортеру, а другий примірник - Держекспортконтролю разом із заявою на видачу імпортного сертифіката або іншого документа. Третій примірник залишається у кінцевого споживача товарів (пункт 16 Положення).
Отже, сертифікат кінцевого споживача - це документ, який надається, зокрема, з метою підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів, який гарантує, що переданий йому товар не буде використовуватись в інших цілях або не буде переданий іншому суб'єкту.
Водночас, суд зауважує, що визначення суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору насамперед обумовлено необхідністю підтвердити особу такого кінцевого отримувача товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, та не може бути формальністю, адже операції, зокрема, щодо постачання товарів, суб'єкт кінцевого отримувача яких не відповідає визначеному переліку, виключає можливість звільнення таких операцій від оподаткування ПДВ на підставі цієї норми.
Тобто, за вказаною нормою для звільнення від оподаткування ПДВ операцій, зокрема, щодо постачання на митній території України товарів, визначених у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, визначальним є документальне визначення суб'єкта кінцевого отримувача таких товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору.
Відсутність такого документального підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору свідчить про відсутність підстав для звільнення операцій з постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, відповідно про відсутність підстав стверджувати, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з таким договором товарів та подальша його сплата постачальнику суперечить вимогам підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України.
Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.02.2025 у справі № 910/8235/24.
Проте, умови договору не містять жодних посилань на те, що устаткування для операційних блоків (33162100-4 - Апаратура для операційних блоків, НК 024:2023 - 35616 - Система ендоскопічної візуалізації), комплект ендоскопічного обладнання для ЛОР операцій підлягають використанню саме в оборонних цілях при запровадженні воєнного стану, чи будуть в подальшому передані саме для їх подальшого використання та потреб правоохоронних органів, Збройних Сил України та інших військових формувань, добровольчих формувань територіальних громад, утворених відповідно до законів України, інших суб'єктів, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону та/або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації.
Суд наголошує, що відповідно до висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 26.02.2025 у справі № 910/8235/24, лише визначене підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України документальне підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору є підставою для звільнення операцій щодо постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, а отже лише за наявності такого документального підтвердження визначення відповідачем вартості (ціни) закуповуваних згідно з договором товарів мало б бути здійснене без включення ПДВ.
Водночас, у даній справі судом не встановлено обставин наявності сертифікату кінцевого споживача або визначення за умовами договору, в тому числі за змістом його преамбули, суб'єкта кінцевого отримувача товарів, що, в свою чергу, могло б свідчити про узгодженість сторонами відповідних умов та/або явну обізнаність постачальника на момент укладення такого договору про суб'єкта кінцевого отримувача товарів, та, як наслідок, про звільнення операцій щодо постачання закуповуваних за таким договором товарів від оподаткування ПДВ.
З огляду на наведене та враховуючи встановлені судом обставини щодо відсутності в матеріалах справи документального підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, як це визначено підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами правових підстав для звільнення операцій щодо постачання товарів за оспорюваним договором від оподаткування ПДВ, та, як наслідок, про відсутність правових підстав для визнання недійсним п. 3.1. договору та специфікації (додаток 1) до договору № 1349 від 06.12.2023, в частині включення до загальної договірної ціни податку на додану вартість в розмірі 63 658, 00 грн.
Відповідно до вимог статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд зазначає, що сторонами під час укладення договору № 1349 від 06.12.2023, на законних підставах було включено у вартість товару ПДВ у сумі 63 658, 00 грн.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними саме на момент їх вчинення (укладення).
В той же час, як було встановлено судом, включення ПДВ до ціни товару (п. 3.1 договору) жодним чином не суперечило чинному законодавству.
Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено існування обставин, якими було мотивовано звернення до суду з вимогою про визнання недійсним п. 3.1 Договору в частині включення до загальної суми договору податку на додану вартість у розмірі 63 658, 00 грн. та зобов'язання відповідача повернути позивачу грошові кошти у наведеній сумі, а саме наявності правових підстав для звільнення спірної операції купівлі-продажу товарів за договором від оподаткування податком на додану вартість в силу приписів Податкового кодексу України та Митного кодексу України.
Крім того, позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що договір № 1349 від 06.12.2023 в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість суперечить закону, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 63 658, 00 грн. суд відзначає, що такі вимоги є похідними від первісної вимоги про визнання частково недійним договору, і відмова у задоволенні первісної вимоги унеможливлює задоволення похідної вимоги.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19 та від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18.
Грошові кошти в сумі 63 658, 00 грн були набуті відповідачем на відповідній правовій підставі - укладеному з позивачем договорі, що виключає застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не висвітлюються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Медхолдінг" про визнання договору недійсним в частині та стягнення 63 658, 00 грн. не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 17.11.2025.
Суддя С. О. Щербаков