ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.11.2025Справа № 910/11247/25
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автолідер" (29015, м. Хмельницький, проспект Миру, 101/3-А; ідентифікаційний номер 23835836)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСПРЕСО ТРЕЙД" (03150, м. Київ, вул. Антоновича, 172, ідентифікаційний код 37445552)
про стягнення 601 889,37 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Автолідер» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСПРЕСО ТРЕЙД" про стягнення безпідставно утриманих грошових коштів у розмірі 601 889,37 грн.
Підставою для звернення до суду є те, що між сторонами 19.11.2024 було укладено договір оренди нежитлового приміщення № 1-11/24, за яким позивач сплатив гарантійний платіж, визначений як попередня оплата орендної плати за останній місяць користування приміщенням. Проте у зв'язку із достроковим припиненням договору, зумовленим знищенням об'єкта оренди внаслідок обставин непереборної сили (воєнні дії), такого місяця оренди фактично не настало. Тому правова підстава для утримання сплаченого платежу відпала.
26.09.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано відзив на позовну заяву.
29.09.2025 через підсистему «Електронний суд» подано відповідь на відзив.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
19.11.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Автолідер"(далі - позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕСПРЕСО ТРЕЙД" (далі - відповідач) було укладено договір оренди №1-11/24 (далі - договір).
Згідно з п.1.1. договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно, а саме -нежитлового приміщення, площею 2017,7 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Куренівська, 21, група нежитлових приміщень будівлі складу літ. «Х», «Ї», позначену на плані-схемі (додаток № 1), що є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п. 3.3.1 договору орендар зобов'язався протягом 5 банківських днів з моменту підписання договору перерахувати на рахунок орендодавця (відповідача) гарантійний платіж за останній місяць оренди у розмірі 605 310,00 грн.
21.11.2024 позивачем перераховано відповідачу 605 310,00 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією №24020 від 21.11.2024 з призначенням платежу : «Оренда нежитлового приміщення за останній місяць користування зг.рах.№198 від 20.11.2024 по договору №1-11/24 від 19.11.2024 в т.ч. ПДВ 20% 100885,00 грн».
Так, позивач зазначає, що 10 червня 2025 року внаслідок повітряної атаки на м. Київ орендоване приміщення було повністю знищене. Це зробило неможливим подальше його використання за цільовим призначенням.
Згідно з п. 10.4 договору у випадку знищення об'єкта оренди дія договору припиняється. На цій підставі сторони 10 червня 2025 року уклали додаткову угоду про розірвання договору.
31 липня 2025 року між сторонами підписано акт звірки взаєморозрахунків, відповідно до якого відповідач має заборгованість перед позивачем у сумі 601 889,37 грн.
Позивач у позовній заяві зазначає, що направив на адресу відповідача письмову вимогу про повернення коштів. Проте вимога залишилася без відповіді та виконання. Водночас, матеріали справи не місять доказів надсилання такої вимоги відповідачу.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що відповідач свої зобов'язання по договору не виконав належним чином, не повернув суму гарантійного платежу, тому, на думку позивача, відповідач повинен повернути грошові кошти в розмірі 601 889,37 грн на підставі ст. 1212 ЦК України.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частина 1 статті 759 ЦК України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Приписами ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.
Відповідно до ч. 1, ч. 5 ст. 762 Цивільного кодексу України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Пунктами 1, 4 ст. 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Пунктом 3.3. договору визначено, що орендар сплачує протягом 5 (п'яти) банківських днів з дати підписання цього договору гарантійний платіж за останній місяць оренди.
Матеріалами справи підтверджено, що з 21.11.2024 позивачем перераховано відповідачу 605 310,00 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією №24020 від 21.11.2024.
Водночас, 10 червня 2025 року між сторонами було укладено додаткову угоду про розірвання договору, серед іншого, про наступне:
1. Сторони домовились розірвати договір оренди № 1-11/24 від 19 листопада 2024 року з 10.06.2025 року з зв'язку з форс-мажорними обставинами. Акт повернення об'єкту оренди не складається у зв'язку з значним пошкодженням об'єкту в результаті дії форс-мажорних обставин.
Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Таким чином, судом встановлено, що договір оренди № 1-11/24 від 19 листопада 2024 було розірвано 10.06.2025.
Також судом враховано, що 31 липня 2025 року між сторонами підписано акт звірки взаєморозрахунків, відповідно до якого відповідач має заборгованість перед позивачем у сумі 601 889,37 грн.
Суд відзначає, що грошова сума, яка не забезпечує виконання умов договору, є сумою, яка перераховується згідно договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані, є авансом (попередньою оплатою). При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у справі № 918/631/19 від 22.09.2020 та у справі № 910/12382/17 від 21.02.2018.
Згідно з приписами ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас, на відміну від завдатку, аванс це лише спосіб платежу. Аванс не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов'язання. Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.
Наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц.
Вирішуючи питання про повернення відповідачем позивачу суми гарантійного платежу суд враховує, що, як слідує з установлених обставин справи договором оренди було визначено єдину мету внесення гарантійного платежу - забезпечення права орендодавця на отримання визначеної плати за користування приміщенням. Інші цілі, на які може бути використаний такий платіж, договором не передбачені.
Тобто, у договорі оренди № 1-11/24 від 19 листопада 2024 було погоджено право орендодавця на використання гарантійного платежу виключно для покриття несплаченої частини орендної плати за останній місяць оренди.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду 29.05.2024 у справі №910/2491/23.
Договором оренди не передбачено право відповідача на набуття власності на решту коштів гарантійного платежу, які залишаються після припинення договору оренди та проведення остаточних розрахунків.
Також судом враховано, що в матеріалах справи міститься підписаний між сторонами акт звірки взаєморозрахунків від 31 липня 2025 року, відповідно до якого відповідач має заборгованість перед позивачем у сумі 601 889,37 грн.
З урахуванням викладеного, зважаючи на відсутність заборгованості з орендної плати за час користування орендованим майном, суд вважає, що гарантійний платіж підлягає поверненню позивачу.
Так, частиною 6 статті 762 ЦК України визначено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Для застосування норми частини 6 статті 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном, визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто, наймач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини. Підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо. Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї норми він вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати. При цьому, у частині 6 статті 762 ЦК України відсутній вичерпний перелік обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин та засобів їх підтвердження.
Аналогічна правова позиція відображена в постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 22.05.2019 у справі № 914/1248/18, від 27.08.2019 у справі №914/2264/17, від 08.07.2021 у справі №910/8040/20 та від 12.04.2023 у справі №910/14244/20.
Таким чином, обов'язок зі сплати орендної плати припинився з моменту знищення об'єкта внаслідок обстрілу м. Києва.
Більше того, місяця оренди фактично не настало, правова підстава для використання гарантійного платежу зникла.
В матеріалах справи відсутні докази повернення відповідачем позивачу гарантійного платежу.
У зв'язку з чим, вимога позивача щодо стягнення з відповідача гарантійного платежу в розмірі 601 889,37 грн є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Водночас, суд не може погодитись з доводами позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.
Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зокрема, зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
Тобто, зобов'язання з безпідставного набуття та збереження майна можуть бути наслідком таких юридичних фактів: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Стаття 1212 ЦК України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. При цьому договірний характер правовідносин сторін виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК України у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
У даному випадку суд встановив, що грошові кошти у вигляді гарантійного платежу були перераховані позивачем на підставі договору оренди № 1-11/24 від 19.11.2024, укладеного між позивачем та відповідачем, а відтак - вони були набуті відповідачем на правовій підставі та у спосіб, що був передбачений господарським зобов'язанням.
Також суд зауважує, що зміст доводів відповідача свідчить про помилкове ототожнення ним гарантійного платежу з видом забезпечення виконання зобов'язань за спірним договором.
З приводу таких доводів відповідача, суд вважає за необхідне зазначити, що гарантійний платіж - це і забезпечувальна обставина і авансовий платіж, залежно від умов договору.
Якщо його основна функція забезпечити виконання зобов'язань (наприклад, покрити збитки) , то він є забезпечувальним платежем (також називають завдатком або заставою).
Якщо ж він є передоплатою за майбутні послуги чи товар і сторони в договорі визначили, що гарантійний платіж виконує функцію оплати останнього місяця оренди, то це авансовий платіж.
Так, пунктом 3.3.1 договору оренди № 1-11/24 від 19.11.2024 передбачено сплату орендарем гарантійного платежу у розмірі орендної плати за останній місяць оренди.
Таке формулювання свідчить, що платіж має характер авансового платежу за майбутній період користування приміщенням, а не забезпечувального зобов'язання.
У постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23 зроблено висновок про те, що для визначення правової природи гарантійного платежу вирішальне значення має його зміст у договорі. Якщо платіж визначений як такий, що сплачується за майбутній період користування майном, він має характер авансу, а не забезпечення.
Отже, доводи, викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву, не знайшли свого підтвердження.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСПРЕСО ТРЕЙД" (03150, м. Київ, вул. Антоновича, 172, ідентифікаційний код 37445552) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автолідер" (29015, м. Хмельницький, проспект Миру, 101/3-А; ідентифікаційний номер 23835836) грошові кошти у розмірі 601 889 (шістсот одна тисяча вісімсот вісімдесят дев'ять) грн 37 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 028 (дев'ять тисяч двадцять вісім) грн 34 коп.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 17.11.2025
Суддя І.О. Андреїшина