пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
18 листопада 2025 року Справа № 903/981/25
Господарський суд Волинської області у складі головуючого судді Гарбара Ігоря Олексійовича, розглянувши у приміщенні Господарського суду Волинської області у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи справу №903/981/25 за позовом Комунального підприємства «Володимирське територіальне медичне об'єднання» Володимирської міської ради до Фізичної-особи підприємця Новікової Галини Леонтіївни про стягнення 435825,13 грн,
13.10.2025 представниця Комунального підприємства «Володимирське територіальне медичне об'єднання» Володимирської міської ради сформувала в системі «Електронний суд» позов до Фізичної-особи підприємця Новікової Галини Леонтіївни про стягнення 435825,13 грн, в т.ч.: 428568,81 грн кошти за користування нежитловим приміщенням без достатньо правових підстав та 7256,32 грн 3% річних.
Ухвалою суду від 16.10.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвала суду від 16.10.2025 доставлена до електронного кабінету відповідача 16.10.2025 о 14.44 год. та позивача 16.10.2025 о 14.45 год.
Строк для подання відзиву - до 31.10.2025 включно.
29.10.2025 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» відзив на позовну заяву, в якому просить у позові Комунального підприємства «Володимирське територіальне медичне об'єднання» Володимирської міської ради про стягнення 428568,81 гривень та трьох відсотків річних від простроченої суми в розмірі 7 256,32 гривень відмовити повністю.
31.10.2025 представник позивача сформував в системі «Електронний суд» відповідь на відзив, в якому повністю відхиляє заперечення відповідача викладені у відзиві та просить суд позовні вимоги задовольнити повністю.
14.11.2025 представниця позивача сформувала в системі «Електронний суд» заяву, якою долучила до матеріалів справи платіжну інструкцію №520 від 29.02.2024.
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відсутні.
Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі (ст. 248 ГПК України).
Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше (ч. 5 ст. 252 ГПК України).
Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
Судом враховано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У відповідності до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
З огляду на викладене, з метою дотримання принципів господарського судочинства, суд розглянув справу в межах розумного строку.
Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, 17.06.2016 між відділом майнових і земельних ресурсів виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області (орендодавець) та фізичною особою-підприємцем Новіковою Галиною Леонтіївною (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності міста (далі договір), відповідно до умов якого орендодавець, відповідно до протоколу конкурсу №5 від 14.06.2016 передає, а орендар приймає в оренду частину нежитлового приміщення загальною площею 22,5 кв.м., що розміщене за адресою: вул. Павлова,20, м. Володимир-Волинський. Майно передається в оренду з метою використання під аптечний пункт орендаря (надалі - Договір, а.с. 7-9).
Відповідно до п. 2.1 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, зазначений у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передачі майна, який є невід'ємною частиною даного договору.
Згідно п. 10.1 договору даний договір вступає в силу одночасно з його підписанням та підписанням акту прийому-передачі орендованого майна і діє до 17.05.2019.
Пунктом 10.6 договору визначено, що за місяць до закінчення строку дії договору оренди, орендар зобов'язаний повідомити орендодавця про свій намір щодо продовження терміну дії договору. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковою угодою, яка є невід'ємною частиною цього договору.
Визначене в договорі оренди нерухоме майно було передано відповідачу 17.06.2016, що підтверджується актом приймання - передачі орендованого майна до договору від 17.06.2016, підписаного сторонами договору, який є додатком 1 до договору.
17.05.2019 між відділом майнових і земельних ресурсів виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області (орендодавець) та фізичною особою підприємцем Новіковою Галиною Леонтіївною (орендар) укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди нерухомого майна (нежиле приміщення по вул.Павлова,20, площею 22,5 кв.м), що належить до комунальної власності міста № б/ н від 17.06.2016, якою сторони погодили, що термін дії договору продовжено до 17.04.2022 відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради від 16.05.2019 № 144 «Про надання дозволу на укладення, продовження та розірвання договорів оренди нежилих приміщень».
17.05.2019 між відділом майнових і земельних ресурсів виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області (орендодавець) та фізичною особою підприємцем Новіковою Галиною Леонтіївною (орендар) було підписано акт приймання - передачі орендованого майна до додаткової угоди № 1 від 17.05.2019 до договору від 17.06.2016.
15.03.2022 відповідач звернулася до міського голови із заявою про продовження договорів оренди на орендовані приміщення по вул. Павлова,20 під аптечні пункти.
Рішенням виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради №93 від 24.03.2022 «Про використання об'єкта комунальної власності Володимир-Волинської міської територіальної громади», а саме п.2 вирішено продовжити договір оренди з підприємцем Новіковою Г. Л. на частину нежитлового приміщення площею 22,5 кв.м по вул.Павлова,20 для розміщення аптечного пункту на період дії воєнного стану та три місяці з дати припинення воєнного стану.
Рішенням виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради № 160 від 26.05.2022 «Про використання об'єкта комунальної власності Володимир-Волинської міської територіальної громади», а саме п.5 вирішено, що п.2 рішення виконавчого комітету міської ради від 24.03.2022 № 93 «Про використання об'єкта комунальної власності Володимир Волинської міської територіальної громади», вважати таким, що втратив чинність.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 903/360/24 визнано недійсним та скасовано п.2 рішення виконавчого комітету Володимирської міської ради від 24.03.2022 №93 "Про використання об'єкта комунальної власності Володимир-Волинської міської територіальної громади". Визнано недійсною Додаткову угоду №2 від 07 квітня 2022 до Договору оренди нерухомого майна (нежитлове приміщення по вул. Павлова, 20 площею 22,5 кв.м.), що належать до комунальної власності власності міста б/н від 17.06.2016. Зобов'язано фізичну особу-підприємця Новікову Галину Леонтіївну звільнити частину нежитлового приміщення загальною площею 22,5 кв.м., що розташоване за адресою: Волинська область, м. Володимир, вул. Шпитальна, 20.
Ухвалою Верховного суду у складі колегії суддів КГС від 15.01.2025 року у справі №903/360/24 закрито провадження у даній справі, відповідно постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 є чинною.
На виконання наказу № 903/360/24-1 виданого 22.10.2024 року Господарським судом Волинської області приватним виконавцем виконавчого округу Волинської області Пирогою С.С. при примусовому виконанні наказу зобов'язано ФОП Новікову Г.Л. виконати в повному обсязі рішення суду від 08.10.2024 року. Приміщення було звільнено 18 березня 2025 року у відповідності до акту приватного виконавця від 18.03.2025 року.
24 березня 2025 року винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №76369090.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 903/360/24 було встановлено, що Договір оренди від 17.06.2016 припинив свою дію 17.04.2022. Також Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 903/360/24 було додатково встановлено, що балансоутримувач спірного нерухомого майна (частини нежитлового приміщення загальною площею 22,5 кв.м., що розташоване за адресою: Волинська область, м. Володимир, вул. Шпитальна, 20) є Комунальне підприємство Володимирське територіальне медичне об'єднання Володимирської міської ради.
В силу частини 4 статті 75 ГПК України вказані обставини є преюдиційними.
Також, позивач зазначає, що у відповідності до рішення Володимир Волинської міської ради від 11.07.2019 № 33/39 було передано в оперативне управління комунальному підприємству "Володимир-Волинське територіальне медичне об'єднання" майно (основні засоби, рухоме та нерухоме, індивідуально визначене майно). Водночас відповідності до Витягу з Державного реєстру речових прав №8347795 від 06.08.2025 вбачається що балансоутримувачем корпус №1 (головний) загальною площею 14 779,1 кв.м., розташовного у м. Володимир, вул. Шпитальна, 20 є комунальне підприємство "Володимир-Волинське територіальне медичне об'єднання".
Отже має місце користування майном позивача відповідачем без достатніх правових підстав у період з 17 квітня 2022 року по 18 березня 2025 року.
Позивач доводить, що остання сплата коштів була проведена Новіковою Г.Л. за лютий 2024, що підтверджується платіжною інструкцією №520 від 29.02.2024 на суму 12520,32 грн, при цьому за грудень 2023 року та січень 2024 року сплачено не було.
З врахуванням викладеного, Новікова Г.Л. виконувала взяті на себе зобов'язання по договору оренди в період з квітня 2022 року по листопад 2023 року в частині сплати коштів. Разом з цим, Новікова Г.Л. безпідставно користувалась нежитловим приміщенням у період з квітня 2022 року по березень 2025 року.
Таким чином, позивач доводить, що сума недоотриманих коштів за безпідставне користування майном позивачем станом на 18 березня 2025 року складає 428 568,81 грн (а.с.27-28).
Згідно з ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України ).
Статтею 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
За приписами ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Таким чином, суд зауважує, що застосування ст. 1212 ЦК України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна у однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок між збільшенням майна в однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстав для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто, обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його у іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України. До відсутності правової підстави стаття 1212 ЦК України відносить також і ситуацію, коли підстава, на якій було набуте або збережене майно, на момент набуття або збереження існувала, але згодом відпала.
У постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №910/1531/18 викладено позицію, згідно з якою аналіз ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Отже, при застосуванні наведеної норми закону підлягають встановленню такі факти: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Зокрема, подібний висновок щодо суті, підстав та тлумачення ч.1 ст.1212 ЦК України щодо зобов'язання з безпідставного набуття коштів, викладений в постанові Верховного суду від 15 березня 2023 року у справі № 394/893/20.
Великою палатою Верховного суду також розглядалося питання повернення безпідставно набутого майна. За результатами розгляду справи №922/3412/17 Великою палатою було ухвалено постанову від 20 листопада 2018 року, у якій зазначено наступне: "За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна."
Постановою КЦС ВС від 29 липня 2019 року у справі № 756/3966/17 передбачено: "Стаття 1212 ЦК України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту." Такі засоби, а саме у вигляді претензії, застосовувалися, проте не були задоволені Відповідачем.
Враховуючи те, що договір припинив свою дію 17.04.2022 (постанова Північно-західного апеляційного господарського суду ) а у відповідності до акта приватного виконавця ФОП Новікова Г.Л. звільнила частину нежитлового приміщення 18.03.2025, то не сплачені кошти за користуванням відповідачем є безпідставно набутим майном, в силу приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.
Статтею 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Згідно статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
У відповідності до ст. 254 ЦК України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Згідно ст. 255 ЦК України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.
Разом з цим, судом враховано, що оскільки ФОП Новікова Г.Л. звільнила частину нежитлового приміщення 18.03.2025, у зв'язку з чим має місце користування майном без достатніх правових підстав до 17.03.2025, а не до 18.03.2025, як вказує позивач.
А тому суд приходить до висновку, що сума безпідставно збережених коштів за період з січня 2024 по 17.03.2025 становить 427527,24 грн.
Відповідно ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Вказана норма є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання. Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Згідно з представленими господарському суду розрахунком до позовної заяви позивачем відповідно до ст. 625 ЦК України було нараховано відповідачу 7256,32 грн 3% річних (а.с.28).
Дослідивши розрахунок 3% річних, наведений позивачем у позовній заяві, суд встановив, що позивачем не було враховано дату припинення договору, внаслідок чого позивач невірно визначив суму на яку нараховуються 3% річних.
Отже, 3% річних підлягають до стягнення в розмірі 7238,68 грн за період з 18.03.2025 по 09.10.2025 на суму 427527,24 грн.
Оцінюючи подані стороною докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована підлягає до задоволення в сумі 434765,92 грн, в т.ч.:427527,24 грн безпідставно збережені кошти та 7238,68 грн 3% річних. В решті слід відмовити (1059,25 грн).
Оскільки спір до розгляду суду доведено з вини відповідача, то витрати по сплаті судового збору в частині задоволених позовних вимог в сумі 5217,19 грн (434765,92 грн * 5229,9 / 435825,13 грн. відповідно до ст. 129 ГПК України слід віднести на нього.
Щодо твердження відповідача про неналежність позивача у даній справі суд зазначає наступне.
Статтею 12 Закону України "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб" визначено, що: право оперативного управління є речовим правом суб'єкта господарювання, що володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим суб'єктом управління об'єктами державної власності, уповноваженим органом місцевого самоврядування) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законом та власником майна (уповноваженим суб'єктом управління об'єктами державної власності, уповноваженим органом місцевого самоврядування).
Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується не за призначенням.
Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. Дана стаття є аналогічною по змісту статті 137 Господарського кодексу України, котрий був чинний у період з 17 квітня 2022 року по 18 березня 2025 року.
У відповідності до ч.1 ст.1212 ЦК України: особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Потерпілою стороною у даному випадку є позивач - Комунальне підприємство "Володимирське територіальне медичне об'єднання", котрий на праві оперативного управління володів та наразі володіє майном котре перебувало в оренді відповідача, та котра не повернула його після припинення такого договору.
Відповідно, одним із способів захисту права власності (ч.3 ст.12 Закону України "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб") є стягнення коштів з відповідача відповідно до заявленого предмету позову.
Оскільки позивач, у відповідності до рішення Володимир-Волинської міської ради від 11.07.2019 за № 33/29, набув право оперативного управління на дане майно, тобто право володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за ним власником.
У відповідності до п.г ч.2 ст.4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" КП "Володимирське ТМО" є орендодавцем приміщення площею 22,5 кв.м. (нерухоме майно, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів). Також дане встановлено постановою ПЗАГС від 08.10.2024 року у справі № 903/360/24.
З огляду на викладене, судова практика зазначена у відзиві не є релевантною до правовідносин, що склались між позивачем та відповідачем, оскільки у ній не йдеться про оперативне управління майном, а тому просимо суд її до вказаних правовідносин не застосовувати.
Суд вважає, що належним позивачем у даній справі є балансоутримувач нерухомого майна Комунальне підприємство "Володимирське територіальне медичне об'єднання" Володимирської міської ради, яким відповідач користувався без достатніх правових підстав.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
На підставі викладеного, керуючись ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240 ГПК України, суд,-
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної-особи підприємця Новікової Галини Леонтіївни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Володимирське територіальне медичне об'єднання» Володимирської міської ради (вул. Шпитальна, 20, місто Володимир, 44700, код ЄДРПОУ 42631325) 434765,92 грн (чотириста тридцять чотири тисячі сімсот шістдесят п'ять гривень 92 коп.), в т.ч.: 427527,24 грн безпідставно збережені кошти, 7238,68 грн 3% річних, а також 5217,19 грн. (дві тисячі сто вісімдесят п'ять гривень 11 коп.) витрат по сплаті судового збору.
3. В решті позову відмовити (1059,25 грн).
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повне рішення складено 18.11.2025.
Суддя І. О. Гарбар