Постанова від 06.11.2025 по справі 922/4036/24

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2025 року м. Харків Справа №922/4036/24

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,

за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,

за участю представників сторін:

позивача - Гладких С.А. (в режимі відеоконференції); Прозоря О.Л., приймає участь за допомогою електронного кабінету Гладких Сергія Анатолійовича;

відповідача - Сігал Д.В., ордер серія ХВ№000049 від 06.11.2025 року;

запрошена особа - ОСОБА_1;

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» (вх.№1770Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Типографія «Парус», м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс», м. Харків,

про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Типографія «Парус» звернулося до Господарського суду Харківської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс», з урахуванням заяви про усунення недоліків, в якій просило суд стягнути з відповідача на свою користь:

246959,60 грн - основної заборгованості за отриману продукцію,

45788,94 грн - пені від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року (підстава ч.6 ст. 232 ГК України, ч. 2 ст. 343 ГК України та п. 9.3 договору),

60152,07 грн - 36% річних від вартості неоплаченої продукції за весь час прострочення з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року (підстава ч.2 ст. 625 ЦК України та п. 9.3 договору),

16920,10 грн - інфляційних нарахувань (підстава ч.2 ст. 625 ЦК України та п. 9.3 договору),

24695,96 грн - 10% штрафу (підстава ч.4 ст. 231 ГК України, ч. 2 ст. 549 ЦК України, ч. 1 ст. 550 ЦК України та п. 9.5 договору),

121975,03 грн - 0,2% за кожен день користування чужими грошовими коштами неоплаченої продукції: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року (підстава ч. 2 ст. 536 ЦК України, ч. 5 ст. 694 ЦК України та п. 9.4 договору),

7747,38 грн - витрат по судовому збору.

Позов обґрунтовано посиланням на несвоєчасну сплату відповідачем поставленого позивачем товару за договором поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24 (повний текст складено 21.07.2025 року, суддя Мужичук Ю.Ю.) позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» (61072, м. Харків, пр. Науки, 54, код ЄДРПОУ 42831345) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Типографія «Парус» (03190, м. Київ, вул. Щербакова, 4, код ЄДРПОУ 40311998)

246959,60 грн - основну заборгованість за отриману продукцію;

22298,75 грн - пеню від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року;

4978,73 грн 3% річних від вартості неоплаченої продукції за весь час прострочення: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року;

16920,10 грн - інфляційні нарахування на суму основного боргу за весь час прострочення: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року;

12347,98 грн 5% штрафу від суми видаткової накладної по якій виникла заборгованість;

121481,11 грн - 0,2% за кожен день користування чужими грошовими коштами неоплаченої продукції: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року;

7715,98 грн витрат по сплаті судового збору.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24 в частині стягнення:

- 22298,75 грн пені від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення: з 24.01.2024 по 08.11.2024;

- 4978,73 грн 3% річних від вартості неоплаченої продукції за весь час прострочення: з 24.01.2024 по 08.11.2024;

- 16920,10 грн інфляційних нарахувань на суму основного боргу за весь час прострочення: з 24.01.2024 по 08.11.2024;

- 12347,98 грн 5% штрафу від суми видаткової накладної по якій виникла заборгованість;

- 121481,11 грн 0,2% за кожен день користування чужими грошовими коштами неоплаченої продукції: з 24.01.2024 по 08.11.2024

- 7715,98 грн витрат по сплаті судового збору.

Прийняти у вказані частині нове судове рішення, яким у позові відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням принципів процесуального балансу, змагальності, права на ефективний захист та з формальним підходом до оцінки доказів і процесуальних дій сторони. Така поведінка суду не відповідає принципу справедливого судового розгляду.

На переконання скаржника дії суду свідчать про явну упередженість на користь позивача, що виразилося у відмові в задоволенні жодного з численних обґрунтованих процесуальних документів, поданих відповідачем, зокрема клопотань про поновлення строків, про призначення експертизи, про витребування доказів та інших, які мали важливе значення для правильного вирішення спору.

Апелянт наполягає на тому, що ТОВ «Імекс Макс» фактично перебувало у процесуальній безвиході через ігнорування його доказів, заяв, клопотань і відмови у проведенні судової експертизи, подання заяви про зменшення розміру санкцій було зумовлене виключно ситуацією правової нерівності та необхідністю захистити свої інтереси хоча б частково. Суд мав би врахувати цю обставину як вияв реалізації процесуального права, а не як визнання позову.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.08.2025 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» на рішення Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24. Встановлено позивачу строк протягом якого він має право подати до суду відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему електронний суд. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/4036/24.

Вказана ухвала була направлена учасникам справи до електронного кабінету користувача у системі електронний суд і доставлена їм 28.08.2025 року.

04.09.2025 року матеріали справи №922/4036/24 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.

15.09.2025 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№10917), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення норм матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.09.2025 року, у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Тихого П.В., для розгляду справи №922/4036/24 сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.

Ухвалою суду від 22.09.2025 року з метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі, з метою повного і всебічного розгляду справи по суті, враховуючи зміну складу суду та нез'явлення в судове засідання представників учасників справи, керуючись приписами ст.216 та ст.270 Господарського процесуального кодексу України відкладено розгляд справи на іншу дату, а саме на 23.10.2025 року.

Вказана ухвала була направлена учасникам справи до електронного кабінету користувача у системі електронний суд і доставлена їм 23.09.2025 року.

До початку судового засідання 23.10.2025 року від відповідача надійшло клопотання (вх.№12459), про призначення проведення техніко-криміналістичної експертизи та поставити перед експертом такі запитання:

- чи виконаний ОСОБА_1 (Дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на оригіналі договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року підпис від імені ОСОБА_1?

- в який проміжок часу було виготовлено договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року?

- чи виконаний ОСОБА_1 (Дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на оригіналі специфікації №1 від 19.01.2024 року до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року підпис від імені ОСОБА_1 ?

- в який проміжок часу було виготовлено специфікації №1 від 19.01.2024 року до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року?

- у якій проміжок часу відбитки печатки від імені ТОВ «Імекс Макс» було нанесено на договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року, специфікацію №1 від 19.01.2024 року до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року?

- чи було нанесено одночасно або у який проміжок часу між нанесеннями було нанесено відбитки печатки від імені ТОВ «Імекс Макс» на договорі поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року, специфікацію №1 від 19.01.2024 року до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року?

- зупинити провадження у справі №922/4036/24 на підставі п.2 ч.1 ст. 228 ГПК України до надходження до суду висновку експерта за результатами призначених судом експертиз.

Ухвалою суду від 23.10.2025 року з метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі, з метою повного і всебічного розгляду справи, нез'явлення в судове засідання представників учасників справи, колегія суддів дійшла висновку про неможливість розгляду справи в даному судовому засіданні та керуючись приписами ст.216 та ст.270 Господарського процесуального кодексу України задоволено клопотання відповідача та відкладено розгляд справи на іншу дату. При цьому, колегією суддів з огляду на доводи апеляційної скарги та доводи щодо призначення експертизи - дійшла висновку про виклик в судове засідання ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), з метою надання пояснень по даній справі.

06.11.2025 року від позивача надійшли письмові заперечення на клопотання про призначення експертизи (вх.№12913), в яких звертає увагу суду на те, що клопотання відповідача про призначення судової техніко-криміналістичної експертизи є безпідставним та необґрунтованим, оскільки: предмет спору у даній справі полягає у невиконанні відповідачем зобов'язань за укладеним договором поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року в частині своєчасної оплати поставленого товару; оригінал договору поставки міститься у матеріалах справи, а факт виконання договору сторонами встановлено судом першої інстанції на підставі сукупності належних та допустимих доказів: видаткових накладних, рахунків, податкових накладних, товарно-транспортних накладних та банківських виписок. При цьому сам відповідач звертає увагу суду, що ТОВ «Імекс Макс» ніколи не заперечувало, наявність відносин між ТОВ «Імекс Макс» та ТОВ «Типографія Парус» і не заперечує факту отримання товару, що підтверджено матеріалами справи.

Таким чином, на переконання позивача питання, які відповідач намагається поставити на вирішення експертизи, не мають значення для правильного вирішення спору, оскільки не спростовують факту поставки товару, його прийняття відповідачем та виникнення обов'язку оплатити поставлений товар.

Істотним є те, що відповідач уже неодноразово звертався з аналогічними клопотаннями про призначення експертизи, які були відхилені ухвалами Господарського суду Харківської області від 18.03.2025 року та від 04.03.2025 року, як безпідставні. Повторне подання ідентичних клопотань без наведення нових фактів, доказів чи обставин, які б виправдовували чергове звернення з тим самим питанням, є зловживанням процесуальними правами, що суперечить принципам добросовісності, змагальності сторін та розумності строків розгляду справи, визначеним ч. 3 ст. 2 та ч. 3 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України.

До початку судового засідання 06.11.2025 року від ТОВ «Імекс Макс» надійшло додаткове обґрунтування до заяви про призначення судової техніко-криміналістичної експертизи (вх.№12915), в яких викладено позицію щодо непідписання договору про стягнення за яким заявлені позовні вимоги. Крім того, зазначено про суперечливу поведінку позивача і надано електронні докази, які просить долучити до матеріалів справи.

Щодо наданих відповідачем додаткових доказів колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 - 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Окрім того, відповідно до положень ч. 3, 4, 5, 8 ст. 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Проте, вказані докази не були предметом дослідження суду першої інстанції, а відповідачем не доведено виняткових обставин неможливості подання їх суду з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Враховуючи викладене, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для прийняття наданих відповідачем додаткових доказів.

У судовому засіданні 06.11.2025 року представник відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягав на її задоволенні. При цьому відповідач наполягав на задоволенні клопотання про призначення судової техніко-криміналістичної експертизи.

Представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві та додаткових письмових запереченнях щодо призначення експертизи.

У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, відзиві та додаткових поясненнях доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).

Згідно ч.7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).

Так, 19.01.2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Типографія «Парус» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» укладено договір поставки №1/19-01.24 (далі - договір поставки).

Згідно з п. 1.1. договору постачальник зобов'язується виготовити і передати у власність покупця пакети поліетиленові та матеріали пакувальні в асортименті (далі - продукція), а покупець зобов'язується своєчасно прийняти таку продукцію і оплатити її в порядку та на умовах, визначених цим договором.

Асортимент, кількість та ціна кожної окремої партії продукції визначаються у специфікаціях, які оформлюються додатком до цього договору і є його невід'ємною частиною, а також зазначаються у видаткових накладних, рахунках-фактурах на цю продукцію (п.1.2. договору).

Відповідно до п. 1.4 договору право власності на продукцію (партію продукції), яка постачається за даним договором переходить від постачальника до покупця в момент передачі продукції (партії продукції), що підтверджується підписом покупця (його представника) у видатковій накладній.

Згідно з п. 2.1. договору кількість та одиниця виміру кожної окремої партії продукції встановлюються сторонами в специфікації та/або рахунку-фактуру (з урахуванням положень, передбачених п. 2.2. договору). Загальна сума договору складається із суми вартості продукції по всіх специфікаціях, накладних, підписаних в рамках цього договору.

Продукція виготовляється та передається у кількості, передбаченій у специфікації та/або рахунку-фактурі та є орієнтовною. Точна кількість продукції зазначається у вивантажувальних документах. Допускається відхилення кількості тактично поставленої продукції від замовленої в межах +/- 10% (п.2.2. договору).

Відповідно до умов підпунктів 1 та 2 пункту 5.1 договору відповідач повинен був провести розрахунок за отриману продукцію в такому порядку:

- 50% оплати вартості продукції зазначеної в специфікації, по якій здійснюється оплата, протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту підписання сторонами такої Специфікації;

- 50% оплати вартості продукції зазначеної в специфікації, по якій було здійснено попередню оплату (підпункт 1 пункту 5.1 договору), протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту підписання сторонами видаткової накладної про поставку такої продукції.

Оплата різниці (при її наявності) вартості партії продукції, поставленої за видатковою накладною та специфікацією, на підставі якої було поставлено цю продукцію, здійснюється покупцем протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту підписання сторонами такої видаткової накладної (пункт 5.2 договору).

Згідно п. 9.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання будь-якою із сторін прийнятих на себе по даному договору зобов'язань, винна сторона відшкодовує спричинені цим порушенням збитки та несе відповідальність перед іншою у заповідності з вимогами, встановленими законодавством України.

Пунктом 9.2. договору сторони погодили, що постачальник за затримку поставки продукції виплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період затримки, від вартості недопоставленої продукції за кожен день прострочення, що не звільняє його від виконання зобов'язань за договором.

Відповідно п.9.3 договору за порушення термінів оплати продукції покупець сплачує постачальнику пеню від суми невиконаних грошових зобов'язань в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення, за кожен день прострочення, до моменту повного погашення заборгованості, що не звільняє його від виконання зобов'язань за договором. В разі прострочення сплати більш ніж на 3 (три) календарних дня покупець зобов'язаний сплатити постачальнику проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 36 (тридцять шість) % річних від вартості неоплаченої в строк продукції (партії продукції з дня настання терміну оплати продукції (партії продукції) до дня його фактичної оплати.

Даним договором встановлено, що нарахування пені за прострочення виконання зобов'язання щодо оплати, припиняється через тридцять шість місяців від дня, коли зобов'язання з оплати мало бути виконано.

У разі несвоєчасної оплати покупцем продукції, постачальник має право на підставі статті 694 ЦК України нарахувати проценти за користування чужими грошовими коштами по ставці 0,2 % від вартості поставленої та неоплаченої в строк продукції за кожний день такого користування чужими грошовими коштами з дня настання строків оплати Продукції до дня його фактичної оплати. При цьому нарахування зазначених відсотків здійснюється з дати настання строків оплати продукції, згідно пункту 5.1 даного договору і до моменту оплати покупцем продукції в повному обсязі (п. 9.4. договору).

Покупець зобов'язується сплатити постачальнику суму заборгованості за поставлену продукцію та сплатити відсотки за користування чужими грошовими коштами від дня, коли продукція мала бути оплачена до дня її фактичної оплати повністю.

Сплата відсотків здійснюється в строк на протязі трьох банківських днів після їх нарахування та проводиться в гривнях на неточний рахунок постачальника.

Згідно п. 9.5. договору у разі прострочення строків оплати продукції більш ніж на 10 днів покупець додатково сплачує постачальнику штраф у розмірі 10% від суми видаткової накладної по якій виникла заборгованість.

Відповідно до вказаних вище умов договору 19.01.2024 року сторонами підписано специфікацію №1 до договору поставки №1/19-01.24, якою сторони погодили орієнтовну кількість продукції, що необхідно виготовити та поставити відповідачу на суму 185780,98 грн (а.с.10)

У матеріалах справи містяться оригінал специфікації №1 до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року на суму 185780,98 грн, яка направлена позивачем на адресу суду першої інстанції згідно супровідного листа. Під час перевірки документів, що надійшли від Товариства з обмеженою відповідальністю «Типографія «Парус» у справі №922/4036/24, вх.№4598, встановлено, що документ пошкоджений, а саме: супровідний лист №11-02/25-1від 11.02.2025 року, опис 0860105293215, оригінал специфікації №1 до договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року. Про вказані обставини відділом документального забезпечення контролю (канцелярія) Господарського суду Харківської області складено акт від 20.02.2025 року (т.2 а.с. 4). Згідно з даними відстеження на сайті Укрпошти (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html) за трек-номером 0860105293215, лист із документами, що були в ньому вкладені, було пошкоджено під час доставки 17.02.2025 року. З оригіналу специфікації вбачається, що відсутній фрагмент пошкодженої специфікації містив підпис директора Гладких С.А. та печатку ТОВ «Типографія «Парус», що підтверджено копією, яка є в матеріалах справи №922/4036/24. Факт підписання специфікації з боку позивача сторонами не оспорюється. При цьому всі інші реквізити збережені та дають можливість суду встановити фактичні дані з її змісту.

За замовленням клієнта №360 від 28.03.2024 року за договором поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року позивач поставив відповідачу товар: пакувальний матеріал для «сухий душ ТМ Мамо» в кількості 681,24 кг та пакувальний матеріал для «сухий душ + вода ТМ Мамо» на суму 246959,60 грн, товар отримано за довіреністю №61 від 21.03.2024 року, документ виданий ОСОБА_1, підтверджується видатковою накладною №357 від 28.03.2024 року, та товарно-транспортною накладною №367 від 28.03.2024, року згідно з даними якої вказаний товар був доставлений вантажоодержувачу ТОВ «Імекс Макс» від вантажовідправника ТОВ «Типографія «Парус» 28.03.2024 року (т. 1 а.с. 10-11).

28.03.2024 року по вказаній господарській операції позивачем зареєстрована податкова накладна №121, що підтверджується квитанцією про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних від 12.04.2024 року (т.2 а.с. 121-122).

До укладення та підписання договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року між ТОВ «Імекс Макс» та ТОВ «Типографія «Парус» відбувся обмін документами. Зокрема, з офіційної електронної пошти ТОВ «Імекс Макс» (imexmax.ua@gmail.com) на офіційну електронну пошту ТОВ «Типографія «Парус» (ІНФОРМАЦІЯ_3) було надіслано лист від 19.01.2024 року із вкладеними статутними документами ТОВ «Імекс Макс», серед яких: 29122023 виписка ІМЕКС МАКС.pdf (електронний доказ, т.2 а.с. 98-99); довідка про рахунки ІМЕКС-МАКС-ВОСТОК.pdf (електронний доказ, т.2 а.с. 100); ІМЕКС МАКС Витяг з реєстру платників ПДВ.pdf (електронний доказ, т. 2 а.с. 101); наказ_ОСОБА_1-імекс-макс.PDF (електронний доказ, т.2 а.с. 102).

22.10.2024 року позивач звернувся до відповідача з претензією - досудовою вимогою вих.№22/10-2024 щодо сплати основної заборгованості за договором поставки в сумі 246959,60 грн та нарахованих штрафних санкцій на суму 252975,12 грн.

Позивач вказував, що в порушення умов договору, свої зобов'язання відповідач не виконав, розрахунок не здійснив, у зв'язку з чим заборгованість за отриману продукцію складає 246959,60 грн, що стало підставою для нарахування та заявлення до стягнення пені від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення у розмірі 45788,94 грн; 36% річних від вартості неоплаченої продукції за весь час прострочення у розмірі 60152,07 грн; інфляційних нарахувань на суму основного боргу за весь час прострочення у розмірі 16920,10 грн; 10% штрафу від суми видаткової накладної по якій виникла заборгованість у розмірі 24695,96 грн та 0,2% за кожен день користування чужими грошовими коштами неоплаченої продукції у розмірі 121975,03 грн.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року позов задоволено частково, зокрема стягнуто з відповідача на користь позивача 246959,60 грн основної заборгованість за отриману продукцію.

Рішення суду від 10.07.2025 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення 246959,60 грн основного боргу не оскаржуються. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції переглядає рішення в частині задоволення позовних вимог щодо пені, штрафу, відсотків, інфляційних втрат та річних в межах доводів та вимог апеляційної скарги згідно приписів ст.269 Господарського процесуального кодексу України.

Так, відповідач не визнає укладення з ТОВ «Типографія «Парус» договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року.

Оригінал договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 міститься в матеріалах справи (т. 1 а.с. 165-166).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Отже істотними умовами договору поставки є: предмет договору, його ціна та строк поставки товару (продукції).

Згідно зі ст. 266 ГК України предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 2 статті 267 ГК України передбачено, що строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно ч.1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі №916/5073/15, від 14.11.2018 року у справі №2-1383/2010 сформульовано висновок про те, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Суд зазначає, що договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Натомість поняття неукладеного договору позначає протилежну ситуацію, коли згоди щодо всіх істотних умов договору досягнуто не було.

Під істотними умовами, відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, слід розуміти умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11.10.2018 року у справі №922/189/18.

Як зазначає Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.

Судом установлено, що за видатковою накладною №357 від 28.03.2024 року позивач поставив відповідачу товар: пакувальний матеріал для «сухий душ ТМ Мамо» в кількості 681,24 кг та пакувальний матеріал для «сухий душ + вода ТМ Мамо» на суму 246959,60 грн, товар отримано за довіреністю №61 від 21.03.2024 року, документ виданий ОСОБА_1. Позивачем виставлено відповідачу рахунок на оплату №357 від 28.03.2024 року на суму 246959,60 грн. Зазначені документи містять посилання на договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року.

Факт поставки вказаного товару підтверджується також товарно-транспортною накладною № 367 від 28.03.2024 року, що містить посилання на зазначену видаткову накладну.

28.03.2024 року позивачем була зареєстрована податкова накладна №121 на суму 246959,60 грн, що підтверджується квитанцією про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних від 12.04.2024 року.

Підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і фіксує факт здійснення господарської операції та встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. При цьому, строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною 1 статті 692 ЦК України.

Вказане відповідає правовій позиції викладеній в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 року у справі №922/1467/19.

Факт поставки товару відповідачем не оспорюється.

У той час відповідачем надано до матеріалів справи копії видаткових накладних №153 від 09.02.2024 року та №397 від 09.04.2024 року, що містять посилання на договір №1/19-01.24 від 19.01.2024 року. При цьому за вказаними видатковими накладними також проводились дії по реєстрації податкової накладної. З копій банківських виписок вбачається, що вартість товару, вказана в зазначених видаткових накладних є сплачено відповідачем на користь позивача.

Зазначене свідчить, що спірний договір його сторонами виконувався.

Таким чином, договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року ТОВ «Імекс Макс» та ТОВ «Типографія «Парус» є укладеним і виконаним позивачем, а також виконувався відповідачем окрім за видатковою накладною №357 від 28.03.2024 року.

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що спочатку після подання позовної заяви відповідач в клопотанні про призначення судової експертизи зазначав, що заперечує його підписання, а після отримання письмових заперечень позивача, де останній звернув увагу суду на ту обставину, що підписання специфікації та видаткової накладної №357 від 28.03.2024 року відповідач не заперечує, з боку ТОВ «Імекс Макс» з'явились заперечення і цієї обставини.

Під час дослідження обставин справи було встановлено наявність відбитку печатки відповідача на договорі поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024, специфікації №1 від 19.01.2024 року, видатковій накладній №357 від 28.03.2024 року.

Після звернення уваги на цю обставину, зокрема, через 4 місяці після відкриття провадження у справі відповідач в зустрічній заяві, яка повернута судом заявнику ухвалою від 01.04.2025 року, вказав про те, що печатку в період орієнтовно з 20.12.2023 року по 10.01.2024 року було втрачено. На підтвердження цієї обставини відповідачем до зустрічного позову надано заяву ТОВ «Імекс Макс» про втрату печатки подану до Головного управління Національної поліції в Харківській області 26.03.2025 року.

У той час, копії видаткових накладних №153 від 09.02.2024 року та №397 від 09.04.2024 року також місять відбитки печатки ТОВ «Імекс Макс», а поставки товару, здійснені за цими видатковими накладними, відповідачем оплачені і про втрату печатки та незаконність її проставляння на цих документах відповідачем не заявлялось і не заявляється.

Досліджуючи матеріали справи та надані відповідачем пояснення по справі вбачається непослідовна позиція по справі та доволі суперечлива поведінка останнього.

У апеляційній скарзі апелянт стверджує, що суд першої інстанції діяв упереджено, обмежив його у праві доводити свою позицію у справі, однак слід відзначити, що суд першої інстанції діяв згідно норм процесуального права. Натомість з боку відповідача мали місце дії всупереч принципів господарського судочинства, а саме звернення з зустрічною позовною заявою поза визначених законодавством строків, надання доказів всупереч раніше висловленої позиції по справі і поза межами строків і не в порядку передбаченому ГПК України.

У підтвердження того, що директор ТОВ «Імекс Макс» ОСОБА_1 договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року та специфікацію №1 до договору поставки №1/19-01.24 не підписувала відповідач надав заяву від 11.02.2025 року, яка нотаріально не посвідчена (т. 1 а.с. 190) та заяву свідка підписану колишнім директором ОСОБА_1, посвідчену приватним нотаріусом ХМНО ХО Лучниковою Ю.В. аналогічного змісту (т.2 а.с. 50).

Як встановлено судом, до укладення та підписання договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року між ТОВ «Імекс Макс» та ТОВ «Типографія «Парус» відбувся обмін документами. Зокрема, з офіційної електронної пошти ТОВ «Імекс Макс» (imexmax.ua@gmail.com) на офіційну електронну пошту ТОВ «Типографія «Парус» (ІНФОРМАЦІЯ_3) було надіслано лист від 19.01.2024 року (т.2 а.с. 97) із вкладеними статутними документами ТОВ «Імекс Макс», серед яких: 29122023 Виписка ІМЕКС МАКС.pdf (електронний доказ, том №2 а.с. №98-99); довідка про рахунки ІМЕКС-МАКС-ВОСТОК.pdf (електронний доказ, том №2 а.с. №100); ІМЕКС МАКС Витяг з реєстру платників ПДВ.pdf (електронний доказ, том №2 а.с. №101); наказ_ОСОБА_1-імекс-макс.PDF (електронний доказ, том №2 а.с. №102). Отриманий наказ ТОВ «Імекс Макс» №130423/01 від 13.04.2023, складений та підписаний стосовно директора ТОВ «Імекс Макс» ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 08.05.2017 року Київським РВ у м.Харкові ГУ ДМС України в Харківській області, місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , яка з 13.04.2023 року приступила до виконання обов'язків директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс».

У правових висновках, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 року у справі №916/3027/21, між іншим, зазначено те, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

Заява свідка, підписана, як вказує відповідач, колишнім директором ОСОБА_1 посвідчена приватним нотаріусом ХМНО ХО Лучниковою Ю.В. містить такі персональні дані: « ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_2 , виданий Кам'янським РВ УМВС України в Черкаській області 03.02.2009».

Отже за результатами перевірки персональних даних, зазначених у заяві свідка та наказі, встановлено, що ці дані відрізняються:

1) дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 (у заяві свідка від 18.03.2025), ІНФОРМАЦІЯ_2 (у наказі ТОВ «Імекс Макс» №130423/01 від 13.04.2023);

2) місце проживання: АДРЕСА_2 (у заяві свідка від 18.03.2025), АДРЕСА_1 (у наказі ТОВ «Імекс Макс» №130423/01 від 13.04.2023);

3) паспорт: НОМЕР_2 , виданий Кам'янським РВ УМВС України в Черкаській області 03.02.2009 (у заяві свідка від 18.03.2025), НОМЕР_2 , виданий 08.05.2017 року Київським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області (у наказі ТОВ «Імекс Макс» №130423/01 від 13.04.2023).

Вказана вище розбіжність у персональних даних ставить під сумнів достовірність інших фактів, викладених у заяві свідка. Доказів того, що копія наказу про призначення на посаду директора ОСОБА_1 , надана позивачем не відповідає оригіналу, наявному на підприємстві, ТОВ «Імекс Макс» не надано. З урахуванням зазначеного, беручи також до уваги, що викладені в заяві свідка факти суперечать встановленим судом під час розгляду справи обставинам та спростовуються наданими позивачем доказами, а також не спростовують факту поставки товару за видатковою накладною №357 від 28.03.2024 року суд правомірно відхилив вказаний доказ.

Заява від 11.02.2025 року не є заявою свідка в розумінні ст. 88 ГПК України отже обґрунтовано судом не взято її до уваги.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Враховуючи встановлені наведені вище обставини, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про укладення договору №1/19-01.24 від 19.01.2024 року та специфікації №1. При цьому сторони керувались таким договором і здійснювали дії на його виконання, що спростовує доводи апелянта про його не укладення.

Частина 1 ст.612 Цивільного кодексу України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

Стаття 230 Господарського кодексу України встановлює, що штрафні санкції це господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Неустойка має подвійну правову природу, є водночас способом забезпечення виконання зобов'язання та мірою відповідальності за порушення виконання зобов'язання, завданням якого є захист прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання боржником.

Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою ст.627 Цивільного кодексу України.

При цьому, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст.61 Конституції України, оскільки згідно зі ст.549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст.230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.05.2018 року справі №910/6046/16.

Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та міри відповідальності є одночасно дисциплінування боржника (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання.

Згідно ч.6 ст.231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Так позивачем розраховано та заявлено до стягнення пеню від суми невиконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення за період з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року у розмірі 45788,94 грн.

Судом встановлено, що з урахуванням положень 5.1. договору відповідач мав оплатити поставлений позивачем товар у розмірі 50% оплати вартості продукції зазначеної в специфікації, по якій здійснюється оплата, протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту підписання, зокрема специфікацію №1 від 19.01.2024 року підписано сторонами 19.01.2024 року, отже перший платіж у розмірі 92890,49 грн відповідач мав провести до 23.01.2024 року (включно), а 50% оплати вартості продукції зазначеної в специфікації, по якій було здійснено попередню оплату (підпункт 1 пункту 5.1 договору), протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту підписання сторонами видаткової накладної про поставку такої продукції, видаткова накладна №357 від 28.03.2024 року, тобто другий платіж у розмірі 154069,11 грн мав провести до 02.04.2024 року (включно).

Перевіривши розрахунок пені позивача встановлено, що позивачем невірно здійснено нарахування пені, зокрема нарахування на суму 50% вартості оплати у розмірі 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 15.03.2024 року, та на суму 246959,60 грн за період з 15.03.2024 року по 08.11.2024 року, оскільки належним є нарахування на суму 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 02.04.2024 року (останній день оплати), та на суму 246959,60 грн за період з 03.04.2024 року (виникнення прострочення) по 08.11.2024 року.

Суд першої інстанції, здійснивши перерахунок пені за допомогою системи ЛІГА Закон, встановив, що сума пені, що підлягає стягненню з відповідача складає 44597,50 грн. Тобто в частині позовних вимог щодо заявлених позивачем пені у розмірі 1191,44 грн слід відмовити оскільки заявлені позивачем безпідставно.

Колегія суддів апеляційної інстанції з вказаним висновком суду першої інстанції погоджується та відмічає, що апелянт відповідні обставини у скарзі не спростував, іншого контррозрахунку не надав.

Позивачем розраховано та заявлено до стягнення 10% штрафу від суми видаткової накладної по якій виникла заборгованість у розмірі 24695,96 грн.

Відповідно з ч.1 ст. 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Здійснивши перевірку нарахування штрафу встановлено, що його нарахування проведено арифметично вірно, у зв'язку з чим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає обґрунтованим та правомірним висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 24695,96 грн штрафу.

Щодо заявлених до стягнення позивачем 36% річних від вартості неоплаченої продукції за весь час прострочення за період з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року та інфляційних втрат на суму основного боргу за весь час прострочення за період 24.01.2024 року по 08.11.2024 року у розмірі 16920,10 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання, у тому числі, коли має місце прострочення виконання основного зобов'язання.

Річні за своїми ознаками є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою є самостійним способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.

Сплата процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. До вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу).

Тобто, всі вищевказані приписи застосовуються у разі наявності прострочення грошового зобов'язання боржника перед кредитором за невиконання (неналежне виконання) умов відповідного договору.

У пункті 9.3. договору сторони визначили, що в разі прострочення сплати більш ніж на 3 (три) календарних дня покупець зобов'язаний сплатити постачальнику проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 36 (тридцять шість) % річних від вартості неоплаченої в строк продукції (партії продукції з дня настання терміну оплати продукції (партії продукції) до дня його фактичної оплати.

Тобто сторони узгодили інший розмір річних за приписами ст.625 Цивільного кодексу України.

Перевіривши розрахунок 36% річних, слід відмітити, що позивачем не вірно здійснено нарахування 36% річних, зокрема нарахування на суму 50% вартості оплати у розмірі 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 01.04.2024 року, та на суму 246959,60 грн за період з 02.04.2024 року по 08.11.2024 року, в той час коли мав здійснити нарахування на суму 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 02.04.2024 року (останній день оплати), та на суму 246959,60 грн за період з 03.04.2024 року (виникнення прострочення) по 08.11.2024 року.

Суд першої інстанції, здійснивши перерахунок пені за допомогою системи ЛІГА Закон, встановив, що сума річних, що підлягає стягненню з відповідача становить 59744,81 грн. Тобто в частині позовних вимог щодо заявлених позивачем 36% річних у розмірі 407,26 грн слід відмовити оскільки заявлені позивачем безпідставно.

Інфляційні нарахування на суму боргу не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення становить місяць.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Здійснивши перерахунок інфляційних нарахувань за допомогою системи ЛІГА Закон та встановлених періодів нарахування, зокрема на суму 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 02.04.2024 року (останній день оплати), та на суму 246959,60 грн за період з 03.04.2024 року (виникнення прострочення) по 08.11.2024 року, суд першої інстанції встановив, що сума інфляційних нарахувань становить 18241,46 грн та є більшою ніж вказує позивач. З огляду на те, що суд не може виходити за межі позовних вимог, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок, що сума інфляційних втрат, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача становить 16290,10 грн.

Позивачем здійснено розрахунок та заявлено до стягнення 0,2% за кожен день користування чужими грошовими коштами неоплаченої продукції: з 24.01.2024 року по 08.11.2024 року у розмірі 121975,03 грн.

Пунктом 9.4. договору визначено, що у разі несвоєчасної оплати покупцем продукції, постачальник має право на підставі статті 694 ЦК України нарахувати проценти за користування чужими грошовими коштами по ставці 0,2 % від вартості поставленої та неоплаченої в строк продукції за кожний день такого користування чужими грошовими коштами з дня настання строків оплати продукції до дня його фактичної оплати. При цьому нарахування зазначених відсотків здійснюється з дати настання строків оплати продукції, згідно пункту 5.1 даного договору і до моменту оплати покупцем продукції в повному обсязі.

Сплата відсотків здійснюється в строк на протязі трьох банківських днів після їх нарахування та проводиться в гривнях на поточний рахунок постачальника.

За приписами статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами або законом про банки і банківську діяльність.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною 5 ст. 694 ЦК України визначено, якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.

Здійснивши перерахунок 0,2% за допомогою системи ЛІГА Закон та встановлених періодів нарахування, зокрема на суму 92890,49 грн за період з 24.01.2024 року по 02.04.2024 року (останній день оплати), та на суму 246959,60 грн за період з 03.04.2024 року (виникнення прострочення) по 08.11.2024 року, встановлено, що сума 0,2%, яка підлягає стягненню з відповідача становить 121481,11 грн. Тобто в частині позовних вимог щодо заявлених позивачем 0,2% у розмірі 493,92 грн слід відмовити оскільки заявлені позивачем безпідставно.

Відповідач у заяві від 01.07.2025 року у разі задоволення позову просив зменшити стягнення пені на 99% з 45788,94 грн до 457,89 грн, та штраф на 99% з 24695,96 грн до 246,96 грн.

Відповідач вказував, що позивач не зазнав жодних матеріальних збитків; стягнення з відповідача штрафу та пені є мірою відповідальності останнього за порушення, а не способом збагачення іншої сторони, а стягнений розміру штрафу є справедливим у відношенні до обох сторін договору та є стимулом для відповідача не здійснювати в подальшому порушень договірних зобов'язань (превентивна функція неустойки), а для позивача - достатнім для компенсування його очікувань від належного виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань.

Позивач проти зменшення штрафних санкцій заперечував та просив у задоволенні вказаного клопотання відмовити. Зазначив, що заява ТОВ «Імекс Макс» про зменшення штрафних санкцій: є необґрунтованою; не містить доказів явної неспівмірності санкцій; суперечить поведінці самого відповідача, його добросовісності; не може бути задоволена; свідчить про зловживання процесуальними правами з метою затягування розгляду справи. Жодних об'єктивних підстав для зменшення штрафних санкцій у розумінні ст. 551 ЦК України, як вказує позивач, відповідачем суду не надано. Заперечуючи факт укладення договору та, відповідно, існування договірного зобов'язання, відповідач не має права одночасно вимагати зменшення відповідальності, що прямо випливає з умов цього ж договору.

Питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з'ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Згідно з ч.1 ст.233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За ч.2 ст.233 Господарського кодексу України якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить ч.3 ст.551 Цивільного кодексу України, положення якої надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 року №7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 року у справі №918/116/19.

Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 року у справі №910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.

У цих висновках колегія суддів апеляційної інстанції звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 року у справі №199/3152/20 (провадження №14-224цс21) з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/417/18, (провадження №12-79гс19) (пункт 8.24) та від 28.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц, (провадження №14-623цс18) (пункт 85).

Право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій, яке пов'язане з наявністю виняткових обставин, вимагає надання судом оцінки як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Обов'язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.

Зменшення розміру штрафних санкцій є правом суду, а за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України, на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.

Як вказано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/471/18, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.

Таким чином, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.

Загальною сумою санкцій, що нараховані позивачем та заявлені до стягнення з відповідача з урахуванням перерахунку суду, що складається з сум: пені, інфляційних втрат, 36% річних, штрафу та 0,2% від вартості поставленої та неоплаченої в строк продукції за кожний день такого користування чужими грошовими коштами є сума у розмірі 267439,48 грн, що на 8,3% є більшою від суми основного боргу у розмірі 246959,60 грн.

Таким чином вказане свідчить, що наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання. Доказів того, що порушення зобов'язання завдало збитків позивачу, матеріали справи не містять.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам справи, які мають юридичне значення, та наведеним критеріям, є обмеження розміру санкцій які присуджені до стягнення.

Така позиція суду відповідає висновку, що викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/471/18.

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

У той час, зменшення розміру пені на 99% фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 року у справі №918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 року у справі №922/2141/21, від 05.04.2023 року у справі №910/18718/21 тощо.

Викладене вище унеможливлює задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру пені на 99,9%, та з урахуванням балансу інтересів сторін, зокрема й позивача який довгий час залишається без сплати поставленого ним відповідачу товару, обґрунтованим та правомірним є зменшення розміру пені на 50% до суми у розмірі 22298,75 грн та штрафу на 50% до суми 12347,98 грн. Отже, в іншій частині заявлених до стягнення сум пені та штрафу судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено.

У пункті 9.3. договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі 36 відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару.

Визначене ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат і трьох відсотків річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).

У разі несвоєчасного виконання боржником-грошового зобов'язання у такого боржника в силу закону (ч.2 ст.625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму «інфляційних втрат» як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

При цьому інфляційні втрати та відсотки річних не мають характеру штрафних санкцій, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, у зв'язку з знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та користування цими коштами (правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 07.04.2020 року у справі №910/4590/19, від 22.02.2022 року у справі №924/441/20).

Так, у постанові Верховного Суду від 07.04.2020 року у справі №910/4590/19, зокрема зазначено, що стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

Водночас, у постанові Верховного Суду від 22.02.2022 року у справі №924/441/20 суд звертав увагу на необхідність врахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/417/18 та зазначав, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.

У пункті 8.38 постанови від 15.09.2020 року у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, вказала, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.

У пункті 8.41 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже присуджені до стягнення судами попередніх інстанцій, та відмовити у їх стягненні з цих підстав.

Велика Палата Верховного Суду також вказала, що відсотки річних, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника та не можуть розглядатися як спосіб отримання кредитором доходів.

Водночас, у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду, зменшуючи розмір неустойки, штрафу, процентів річних, не позбавила кредитора можливості захистити власні інтереси шляхом стягнення процентів річних у тому розмірі, який відповідно до обставин справи одночасно виконує компенсаційну функцію для кредитора, але не є надмірним для боржника.

У даній справі, позивачем заявлено до стягнення 36% річних, тобто їх розмір більший ніж передбачений законодавством (ч.2 ст.625 ЦК України), отже, в цьому випадку вирішуючи питання про зменшення заявленого до стягнення розміру 36% річних суд може зменшити суму 36% річних до 3% річних, оскільки такий розмір відсотків річних встановлений законом, тому справедливою до стягнення є сума 3% річних у розмірі 4978,73 грн. В задоволенні іншої суми 36% річних суд обґрунтовано відмовив.

Відповідно пункту 36 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.12.2018 року у справі №908/639/18 визначено:

«Проценти річних, про які йдеться у частині 2 статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 цього Кодексу. Так, стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини 2 статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання».

Схожі за змістом висновки щодо необхідності чіткого розмежування відсотків річних, що нараховуються кредитором за прострочення виконання грошового зобов'язання (частина 2 статті 625 ЦК України), та процентів за користування товарним кредитом (частини 5 статті 694 ЦК України) викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.09.2018 року у справі №908/24/18, від 03.12.2019 року у справі №902/235/19, від 18.11.2021 року у справі №921/395/20, від 21.01.2025 року у справі №916/901/24. Аналогічної позиції притримується Верховним Судом у постанові від 20.05.2025 року у cправі №916/2098/24.

Враховуючи наведене вище, з урахуванням викладених позицій суду касаційної інстанції щодо застосування норм статті 536, частини 2 статті 625 та частини 5 статті 694 ЦК України, то стягнення з відповідача 0,2% у розмірі 121481,11 грн не може бути зменшено на підставі частини 1 статті 233 ГК України та частини 3 статті 551 ЦК України з огляду на те, що такі проценти за своєю правовою природою є боргом, тобто не відносяться до штрафних санкцій.

Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів зазначає, що апелянтом по даній справі всупереч приписів ст. 73, 74, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних і допустимих доказів у розрізі принципу вірогідності на підтвердження своєї позиції по справі.

Щодо клопотання відповідача про призначення техніко-криміналістичної експертизи, то колегія суддів апеляційної інстанції відмовляє в його задоволенні з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» - судова експертиза це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду

За змістом частини 1 статті 98 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до частини 2 статті 98 Господарського процесуального кодексу України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

За приписами частини 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Виходячи зі змісту статті 99 Господарського процесуального кодексу України, необхідною передумовою для застосування такого необов'язкового виду зупинення провадження у справі мають бути обставини, що перешкоджають її розгляду по суті заявлених позовних вимог та призначення судової експертизи можливе у випадку, коли при вирішенні господарського спору виникають питання, які потребують спеціальних знань.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи.

Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення. Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.01.2018 року у справі №907/425/16 та від 24.01.2018 року у справі №917/50/17.

За визначенням статті 73 ГПК України експертний висновок є письмовим доказом у справі. Експертний висновок - це письмове викладення експертом відомостей про обставини, що мають значення для справи, встановлені експертом на підставі його спеціальних знань і отриманих у результаті проведеного дослідження матеріалів справи, яке ґрунтується на сформульованому в ухвалі суду про призначення експертизи завданні.

Аналіз положень статей73,99 ГПК України дозволяє зробити висновок про те, що висновок експерта складається за результатами проведення судової експертизи та є одним із видів доказів у справі; експертиза призначається судом за його власною ініціативою або за клопотанням учасника справи у випадку, коли суд вважає, що має дійсну потребу в спеціальних знаннях для встановлення певних фактичних даних, що входять до предмета доказування.

Системний аналіз змісту вказаних норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування в справі, нарівні з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК України (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі №910/21067/17).

Cудова експертиза призначається тільки у разі, коли висновки експерта не можуть замінити інші докази, які знаходяться у матеріалах справи чи неможливо застосувати інші засоби доказування (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №910/4292/13).

Мотивуючи клопотання про призначення експертизи відповідачем заперечується факт підписання ним договору поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року та ставиться під сумнів справжність підпису колишнього директора ТОВ «Імекс Макс» ОСОБА_1

У той час, предмет спору у даній справі полягає у невиконанні відповідачем зобов'язань за укладеним договором поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року в частині своєчасної оплати поставленого товару. Оригінал договору поставки міститься у матеріалах справи. Факт виконання договору сторонами є підтверджується матеріалами справи та встановлено судом на підставі сукупності належних та допустимих доказів.

З копій видаткових накладних №153 від 09.02.2024 року на суму 195918,38 грн та №397 від 09.04.2024 року на суму 211518,10 вбачається, що постачальником вказаний позивач ТОВ «Типографія Парус», покупцем - Товариство з обмеженою відповідальність «Імекс Макс» у полі «Договір» зазначено: «договір поставки №1/19-01.24 від 19.01.2024 року». Накладні підписані вповноваженими представниками, зокрема з боку покупця вказано, що товар (печатну продукцію) отримано по видатковій накладній №153 від 09.02.2024 року за довіреністю №37 від 09.02.24 та по видатковій накладній №397 від 09.04.2024 року - за довіреністю №63 від 09.04.24. Довіреності видано директором ОСОБА_1.

Згідно з даними банківських виписок ТОВ «Імекс Макс» в періоди з 02.02.2024 до 05.02.2024; з 20.03.2024 до 21.03.2024; з 23.05.2024 до 24.05.2024 здійснювало оплати за печатну продукцію на користь ТОВ «Типографія Парус».

Тобто, між позивачем та відповідачем до та після моменту поставки товару, щодо оплати якого виник спір у справі, вказаний договір сторони виконували.

Незалежно від спроб поставити під сумнів підпис ОСОБА_1, у матеріалах справи наявні докази фактичного виконання договору.

Договір поставки підписаний уповноваженими особами сторін і скріплений печатками обох товариств; сторони фактично приступили до його виконання - поставка товару позивачем, прийняття його відповідачем без зауважень, здійснення часткової оплати за видатковими документами; відповідач у своїй податковій звітності відобразив операції за цим договором.

Вказані обставини у своїй сукупності підтверджують наявність волі сторін на укладення та виконання господарського договору, а тому справжність підпису окремої посадової особи не є визначальною для вирішення даного спору, що виключає підстави та ставить під сумнів доцільність для задоволення клопотання про призначення експертизи.

Колегія суддів також звертає увагу, що згідно з приписами ч.1 ст.87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

З огляду на предмет та підстави позову у даній справі, показання свідка не є тим допустимим доказом у розрізі господарського судочинства.

Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин і норм права, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24 має бути залишене без змін.

Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-79, 126, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Імекс Макс» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 10.07.2025 року у справі №922/4036/24 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено 17.11.2025 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя В.В. Россолов

Суддя О.І. Склярук

Попередній документ

131849138

Наступний документ

131849140

Інформація про рішення:

№ рішення:	131849139
№ справи:	922/4036/24
Дата рішення:	06.11.2025
Дата публікації:	20.11.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Східний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів (крім категорій 201000000-208000000), з них; поставки товарів, робіт, послуг, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено склад суду (03.11.2025)
Дата надходження:	03.11.2025
Предмет позову:	стягнення заборгованості

Розклад засідань:

Минулі засідання (12)

28.01.2025 11:30	Господарський суд Харківської області
18.02.2025 13:30	Господарський суд Харківської області
04.03.2025 14:15	Господарський суд Харківської області
18.03.2025 13:30	Господарський суд Харківської області
01.04.2025 12:15	Господарський суд Харківської області
04.04.2025 12:00	Господарський суд Харківської області
22.04.2025 13:30	Господарський суд Харківської області
01.07.2025 14:00	Господарський суд Харківської області
10.07.2025 14:00	Господарський суд Харківської області
22.09.2025 12:45	Східний апеляційний господарський суд
23.10.2025 10:15	Східний апеляційний господарський суд
06.11.2025 10:45	Східний апеляційний господарський суд