Справа №487/10043/24
Провадження №2/487/741/25
13.11.2025 Заводський районний суд міста Миколаєва в складі: головуючого судді - Афоніної С.М., за участю секретаря судового засідання - Беспалько А.В., Щербатюк М.С ., розглянувши у відкритому засіданні у залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
за участю:
позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
18.11.2024 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 08.01.2024 по 08.07.2024.
Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначив, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 його позов до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено в повному обсязі, а саме скасовано наказ № 213ос від 29.12.2020 про його звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, поновлено його на посаді з 30.12.2020 та стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн., яка визначена без утримання сум податків та інших обов'язкових платежів. Відповідно до наказу відповідача №2-ОС від 08.01.2024 наказ №213ос від 29.12.2020 «Про звільнення» скасовано та його поновлено з 30.12.2020 на посаді начальника інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві. Наказом №4-С від 08.01.2024 його звільнено із займаної посади за згодою сторін на підставі п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП. В день звільнення відповідачем не було виплачено йому всі належні суми у строки, передбачені ст.. 116 КЗпП, а саме не виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 , остаточний розрахунок проведено відповідачем тільки 19.09.2024, але в порушення ст.. 116 КЗпП не повідомили його письмово перед виплатою про нараховані суми, що є підставою відповідно до ст.. 117 КЗпП стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період 08.01.2024 по 08.07.2024, враховуючи обмеження встановлені ст.. 117 КЗпП. Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою КМУ №100 від 08.02.1995 та ст.. 27 Закону України «Про оплату праці».
Ухвалою від 25.11.2024 позовна заява залишена без руху , надано строк для усунення недоліків.
05.12.2024 і 09.12.2024 позивачем подано до суду заяви про усунути недоліків.
Ухвалою суду від 10.12.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за вказаним позовом.
03.01.2025 на адресу суду від представника ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві Горнецької М.В. надійшли відзив на позовну заяву в якому просили в задоволенні позову відмовити. Відзив мотивовано тим, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 позов ОСОБА_1 до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві задоволено в повному обсязі, а саме скасовано наказ № 213ос від 29.12.2020 про його звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, поновлено його на посаді з 30.12.2020 та стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн., яка визначена без утримання сум податків та інших обов'язкових платежів. Ухвалою Верховного Суду від 03.03.2023 відкрите касаційне провадження за скаргою ТУ ДБР у м. Миколаєві та ухвалою від 19.12.2023 зупинено виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 в частин стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. 08.01.2024 наказом №2-ос ОСОБА_1 було поновлено на роботі на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві з 30.12.2020, з яким позивач ознайомлений 08.01.2024. В той же день, 08.01.2024, на підставі заяви позивача, ТУ ДБР у м. Миколаєві видано наказ від 08.01.2024 №4-ос про звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві за угодою сторін, виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21585,16 грн., компенсації за невикористані відпустки в сумі 26139,51 грн., заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено податки та забори. Отже, відповідачем дотримані вимоги ст.. 116 КЗпП, ОСОБА_1 виплачено усі належні йому суми при звільненні, проведено повний розрахунок. Посилання позивача щодо не виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн. є необґрунтованим, оскільки належними при звільнені працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення, згідно з умовами турового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомоги тощо). Враховуюче те, що Верховний Суд ухвалою від 19.12.2023 зупинив виконання рішення суду від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 в частин стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, станом на 08.01.2024 касаційний розгляд справи триває, тому на день звільнення ОСОБА_1 належало до виплати лише 26815,11 грн. з 600147,70 грн., які були виплачені позивачу в день звільнення. Крім того, Верховний Суд скасував постанову Миколаївського апеляційного суду від 06.02.2023, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В подальшому постановою Миколаївського апеляційного суду від 13.08.2024, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 залишено без змін. У зв'язку з чим відповідач оскаржив постанову апеляційного суду до Верховного Суду, на теперішній час не вирішено питання про відкриття касаційного провадження. Тому обов'язок щодо виконання рішення суду щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в невиконаної частині, у відповідача виникло після набрання рішення законної сили 13.08.2024, що виключає фактичні передумови та правові підстави для застосування відповідальності , передбаченої ст.. 117 КЗпП.
16.06.2025 ОСОБА_1 подав до суду додаткові пояснення зазначивши, що дійсно ухвалою від 19.12.2023 у справі №487/2528/21 Верховний Суд зупинив виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 в частині стягнення з ТУ ДБР у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу до закінчення його перегляду в касаційному порядку. 08.01.2024 його було поновлено з 30 грудня 2020 року на посаді начальника інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, а наказом від 08.01.2024 року №4-ОС звільнено з займаної посади за згодою сторін відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Отже, у зв'язку з поновленням на роботі з 30.12.2020, вважається, що до моменту його звільнення 08.01.2024, він працював та повинен отримати заробітну плату - заробіток за час вимушеного прогулу. У зв'язку з зазначеним, є хибними доводи відповідача, що обов'язок виконання судового рішення у справі № 487/2528/21 щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в іншій невиконаній частині виник у ТУ ДБР у м. Миколаєві лише після набрання законної сили постановою Миколаївського апеляційного суду від 13.08.2024. Відповідач помилково вважає, що відсутність обов'язку щодо виплати повної суми зумовлена зупиненням виконання рішення суду ухвалою Верховного Суду від 19.12.2023. Проте ця ухвала стосується лише частини виплати, що перевищує середній заробіток за один місяць. У межах місячної виплати рішення підлягало виконанню негайно (ст. 235 КЗпП, ст. 430 ЦПК України). Крім того, на день звільнення рішення суду було чинним та підлягало виконанню. Верховний Суд у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 роз'яснив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є частиною заробітної плати, яка підлягає сплаті в день звільнення згідно зі ст. 116 КЗпП, а невиплата такої суми в строк тягне за собою наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП. Також посилався на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 та висновки викладені у її постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Відповідач в відзиві не заперечує той факт, що виплата належних йому сум при звільнені не відбулася, у зв'язку з оскарженням та зупиненням виконання саме відповідачем судових рішень. Тобто саме з вини відповідача сталося прострочення виплати йому всіх сум належних при звільнені. Справа №487/2528/21 була вирішена на його користь, а тому відповідно до ч.2 ст.117 КЗпП відповідач повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП- середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.) Крім того, Відповідач надав довідку про середній заробіток, обчислений за два місяці перед звільненням 08.01.2024, протягом яких він фактично не працював. Такий підхід суперечить Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ №100 від 08.02.1995. Відповідно до пункту 8 Порядку, середня заробітна плата має визначатися за фактично відпрацьовані два календарні місяці, що передували події, з якою пов'язана виплата. В даному випадку подією є перше звільнення (29.12.2020), тому середній заробіток повинен розраховуватись за фактичними виплатами перед груднем 2020 року, згідно позиції Верховного Суду у постанові від 21.01.2015 у справі №6-195цс14, у якій зазначено, що при визначенні середньої заробітної плати для виплат, пов'язаних із поновленням на роботі, застосовується період останніх фактично відпрацьованих місяців, а не формальний момент повторного звільнення
26.09.2025 представник відповідача подав до суду заяву про застосування строку позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначивши, що 08.01.2024 ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві і в цей же день, 08.01.2024 ТУ ДБР у м. Миколаєві виплачено працівнику середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн., компенсації за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн., заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено інші податки та збори. Вказане підтверджується платіжними інструкціями. Таким чином, ОСОБА_1 після звільнення надійшли на його картковий рахунок 10.01.2024 (здійснення перерахунку грошових коштів ГУ ДКС України у Миколаївській області) лише дві суми 21586,16 грн. та 26139,51 грн., оскільки відповідно ухвалою Верховного суду від 19.12.2023 у справі № 487/2528/21, було зупинено виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07.11.2022 в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про існування вказаної ухвали ОСОБА_1 було відомо, оскільки він зареєстрований в системі «Електронний суд». На дату звільнення з ОСОБА_1 проведено повний розрахунок та виплачені всі належні йому суми при звільненні. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06.05.2025, яке залишено в силі постановою Миколаївського апеляційного суду від 30.06.2025 у справі №487/8730/24 при вирішенні питання про застосування строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, встановлено, що у даному випадку початок перебігу тримісячного строку звернення до суду для позивача розпочався, щонайменше з 10.01.2024, а саме з дати повного розрахунку з позивачем за фактично відпрацьований час та компенсації по відпусткам. Таким чином станом на день надходження позовної заяви ОСОБА_1 до суду через систему «Електронний суд» 15.11.2024, закінчився передбачений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк на звернення до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який сплив 10.04.2024. Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19 зазначила, що середній заробіток за статті 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. ОСОБА_1 , допущене необ'єктивне та необґрунтоване зволікання з поданням позовної заяви щодо затримки розрахунку при звільненні, а саме через 9 місяців після його звільнення з ТУ ДБР у м. Миколаєві 08.01.2024 та виплати всіх сум, що належали йому при звільненні. Водночас, у матеріалах справи відсутні будь-які докази поважності пропуску строку, які об'єктивно підтверджують наявність непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню до суду позивачем не надані. Зазначені обставини є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 267 ЦК України.
23.10.2025 ОСОБА_1 подав заперечення на заяву про застосування позовної давності, зазначивши, що стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за ст. 117 КЗпП, випливає з порушення обов'язку роботодавця провести повний розрахунок у день звільнення (ст. 116 КЗпП) і належить до спорів про «всі суми, що належать працівникові при звільненні». Верховний Суд послідовно пов'язує відповідальність за ст. 117 КЗпП з невиплатою саме «всіх сум» у день звільнення. Отже, до таких вимог підлягає застосуванню спеціальне правило ч. 2 ст. 233 КЗпП. Початок перебігу спеціального тримісячного строку законодавець пов'язує не з датою звільнення і не з датою зарахування коштів, а з фактом одержання працівником письмового повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми при звільненні. Йому при звільненні 08.01.2024 письмове повідомлення не вручалося, він звернувся з окремим запитом 27.09.2024 і вперше отримав письмове повідомлення 04.10.2024. Отже, саме з дати фактичного одержання такого повідомлення починається перебіг спеціального тримісячного строку за ч. 2 ст. 233 КЗпП. Будь-які посилання відповідача на «обізнаність» із рухом коштів або на сам факт їх зарахування не можуть підміняти передбачене законом письмове повідомлення роботодавця, виходячи з правових позицій Верховного Суду.
24.10.2025 ОСОБА_1 подав до суду заперечення на заяву про застосування позовної давності, зазначивши, що позов подано про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, у зв'язку з порушення обов'язку роботодавця провести повний розрахунок у день звільнення (ст. 116 КЗпП) і належить до спорів про «всі суми, що належать працівникові при звільненні». Згідно постанову Верховного Суду від 21.03.2025 щодо застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України, Суд вказав, що питання строків звернення до суду регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, Судова палата погоджується із висновком, що початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, тобто з моменту вручення грошового атестата чи іншого письмового документа, у якому зазначено суми, нараховані та виплачені при звільненні, саме дата вручення працівникові документа про суми, нараховані та виплачені при звільненні, є моментом, з яким закон пов'язує початок перебігу строку звернення до суду, тому враховуючи принцип юридичної визначеності, початок перебігу строку має пов'язуватися не з датою звільнення, а з фактом отримання письмового повідомлення про розрахунок. Позивач отримав письмове повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми при звільненні 03.10.2024, тому саме з цієї дати, почався перебіг тримісячного строку звернення до суду. Отже, подання позову відбулося в межах встановленого законом строку.
12.11.2025 представник відповідача подала до суду додаткові пояснення, просила в задоволенні позову відмовити, зазначивши, що на день звільнення ОСОБА_1 йому було виплачені всі належні йому суми на день звільнення, проведено повний розрахунок, тому доводи позивача про порушення вимог ст.. 116 КЗпП України є безпідставними. Станом на 08.01.2024 у відповідач був відсутній обов'язок виплатити ОСОБА_1 заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн., ці виплата в розумінні ст.. 116 КЗпП не може вважатися, що належала позивачу на дату його звільнення, оскільки у справі №487/2528/21 не було прийнято остаточного рішення.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав просив про їх задоволення та стягнення на його користь 167275,21 грн., зазначивши, що на день звільнення з ним не було проведено повний розрахунок , відповідачем не була виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21, остаточний розрахунок проведено відповідачем тільки 19.09.2024, але в порушення ст.. 116 КЗпП не повідомили його письмово перед виплатою про нараховані суми, що є підставою відповідно до ст.. 117 КЗпП стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період 08.01.2024 по 08.07.2024, враховуючи обмеження встановлені ст.. 117 КЗпП, у сумі 167275,21 грн. без вирахування податків та обов'язкових платежів. 07.11.2022 було ухвалено рішення по поновлення його на роботі через незаконне звільнення, а фактично поновлення проведено лише 08.01.2024, тобто на цей момент сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу вже збільшилась. Крім того, ухвалою Верховного Суду від 19.12.2023 було зупинено виконання рішення суду до розгляду справи в касаційному суду, в червні 2024 року було винесено рішення Верховним Судом, а остаточна сума виплачена в вересні 2024 року. Вказував, що відсутні підстави для застосування строків позовної давності з підстав викладених ним у своїх поясненнях.
В судовому засіданні представник відповідача просила в задоволенні позовних вимог відмовити з підстав вказаних у відповіді на відзив, оскільки при звільненні з ОСОБА_1 було проведено повний розрахунок, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн., оскільки ухвалою Верховного суду від 19.12.2023 у справі № 487/2528/21, було зупинено виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07.11.2022 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Також просила застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволені позовних вимог.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, приходить до наступних висновків.
Предметом спору у даній справі є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Пред'являючи позов позивач посилався на порушення його права, а саме, що в день його звільнення 08.01.2024 відповідачем не було виплачено йому всі належні суми у строки, передбачені ст. 116 КЗпП, а саме не виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21, остаточний розрахунок проведено відповідачем тільки 19.09.2024, але в порушення ст. 116 КЗпП не повідомили його письмово перед виплатою про нараховані суми, що є підставою відповідно до ст. 117 КЗпП стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період 08.01.2024 по 08.07.2024, враховуючи обмеження встановлені ст.. 117 КЗпП, у розмірі 167275,21 грн., який обчислений відповідно до постанови КМУ №100 від 08.02.1995 та ст.. 27 Закону України «Про оплату праці».
Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
У постанові Великої Палати верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 зазначено, що під належними при звільнені працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення, згідно з умовами турового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомоги тощо.
Судом встановлено, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 487/2528/21 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, скасовано наказ № 213ос від 29.12.2020 про звільнення ОСОБА_1 , поновлено його на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30.12.2020, стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06.02.2023 рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 залишено без змін.
ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві не погодившись з рішенням суду першої та апеляційної інстанції звернулося з касаційною скаргою та Верхового Суду та було відкрите касаційне провадження.
При цьому, ухвалою Верховний Суд від 19.12.2023 зупинено виконання рішення суду від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць та стягнення судового збору на користь держави у сумі 6909,47 грн., до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Постановою Верховного Суду від 26.06.2024 скасовано постанову Миколаївського апеляційного суду від 06.02.2023 та передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 13.08.2024 рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 28.07.2025 відкрите касаційне провадження щодо оскарження рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року.
На виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21, наказом відповідача №2-ОС від 08.01.2024, ОСОБА_1 було поновлено на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30.12.2020. З цим наказом позивач ознайомлений 08.01.2024, що сторони не заперечували.
Крім того, в той же день підставі наказу № 4-ОС від 08.01.2024 ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади за угодою сторін відповідно до п 1 ч.1 ст. 36 КЗпП України. 08.01.2024 ТУ ДБР у м. Миколаєві виплачено ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн., компенсацію за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн., заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено інші податки та збори. Вказане підтверджується платіжними інструкціями №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 від 08.01.2024.
Вказані грошові суми ОСОБА_1 після звільнення надійшли на його картковий рахунок 10.01.2024 (здійснення перерахунку грошових коштів ГУ ДКС України у Миколаївській області), що не заперечували сторони.
Отже, на день звільнення ОСОБА_1 були виплачені усі належні йому суми при звільненні: середній заробіток за час вимушеного прогулу, відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21, в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн., компенсацію за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн., заробітну плату за один відпрацьований день.
На день звільнення 08.01.2024 у відповідач був відсутній обов'язок виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн., відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21, оскільки ухвалою Верховного Суду від 19.12.2023 зупинено виконання рішення суду від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення його перегляду в касаційному порядку, та розгляд справи в касаційному порядку станом на 08.01.2024 не було закінчено.
18.09.2024 відповідач, на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 487/2528/21, перерахував ОСОБА_1 461532,75 грн. в рахунок компенсації заробітку за час вимушеного прогулу.
При цьому, слід зауважити, що станом на день ухвалення рішення у даній справі, триває судовий розгляд касаційної скарги ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві у справі №487/2528/21 у Верховому Суді та остаточного рішення не прийнято.
На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов висновку про недоведеність позивачем своїх позовних, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Представником відповідача було заявлено про застосування позовної давності.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Отже, оскільки в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено через їх недоведеність, тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.
Суд ставиться критично до посилання позивача про відсутність повноважень у ОСОБА_3 бути представником ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, оскільки згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві, що знаходиться в матеріалах цивільної справи, Долина Ю.Л. є особою (представником), яка має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори тощо (підписант діє виключно в судах без окремого доручення (самопредставництва) з усіма правами та обов'язками сторони, третьої особи - в т.ч. подання процесуальних документів , оскарження судових рішень, посвідчення копій - представник. Крім того, як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, керівником ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві є Козленко О.О., який 02.06.2025 видав довіреність у порядку передоручення на ім'я Долини Ю.О. представляти інтереси ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві в судах України (в тому числі в апеляційної та касаційної інстанціях) з усіма правами , які надано законом стороні по справі, в тому числі з правом підписувати, подавати, доповнювати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи тощо.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимогах, судові витрати по справ віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст. 12, 76-81, 141, 263-265 ЦПК України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.М. Афоніна
Повний текст рішення складено 18.11.2025.