Справа № 760/12023/23 Головуючий у суді І інстанції Коробенко С.В.
Провадження № 22-ц/824/14331/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
12 листопада 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальної та моральної шкоди,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 10 серпня 2006 року він придбав трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Придбання квартири відбулося частково за власні кошти, а частково - за рахунок кредиту, отриманого за договором про іпотечний кредит № 1.06080560 від 10 серпня 2006 року, укладеним із ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк», правонаступником якого згодом стало ПАТ «Платинум Банк». Того ж дня був укладений іпотечний договір № 1.06080560, що забезпечував виконання зобов'язань позичальника.
У березні 2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення від ПАТ «Платинум Банк» про те, що 15 березня 2018 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір № 1181 про відступлення права вимоги за договором про іпотечний кредит та іпотечним договором.
01 червня 2018 року позивач отримав від ОСОБА_2 лист-вимогу про виселення з приміщення з підстав того, що право власності на квартиру належить їй із 23 травня 2018 року.
14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про захист прав споживача, визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, договорів уступки права вимоги, а також скасування державної реєстрації права власності.
29 січня 2019 року, за відсутності позивача та членів його родини, представники ОСОБА_2 зламали замки на вхідних дверях, замінили їх та вселились у квартиру.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 травня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
Проте, 30 жовтня 2019 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою частково задовольнив апеляційну скаргу позивача, скасувавши рішення суду першої інстанції. Зокрема, було визнано недійсним договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 15 березня 2018 року за № 1185, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 , а також визнано незаконною та скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру, проведену 18 травня 2018 року.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року визнано недійсним договір про відступлення (купівлю-продаж) права вимог № 118К від 15 березня 2018 року.
Позивач зазначав, що внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 щодо заволодіння житлом, він та члени його родини були позбавлені доступу до своєї власності з 29 січня 2019 року. У квартирі залишились їхні особисті речі, меблі та предмети побуту. Оскільки іншого житла вони не мали, позивач з родиною були змушені орендувати житло. Доступ до квартири вдалося відновити лише 17 липня 2020 року за допомогою працівників поліції та ТОВ «Юридична фірма «Онікс», про що було складено відповідний акт.
Після вселення позивач з'ясував, що відповідачка, не будучи власником квартири, здавала її в оренду, зокрема, ОСОБА_3 ,, отримуючи щомісячний дохід у розмірі 9 000 грн, що підтверджується договором оренди квартири від 05 грудня 2019 року.
З огляду на викладене, позивач вимагав відшкодувати йому за рахунок відповідачки матеріальну шкоду у загальному розмірі 457 909,38 грн, що складається із витрат на вимушену оренду житла (175 000 грн), вартості спожитих відповідачкою, але не оплачених, комунальних послуг (69 908,38 грн), вартості юридичних послуг ТОВ «ЮФ «Онікс», за супроводження якої відновлений доступ позивача до квартири (54 000 грн), вартості заміни замка вхідних дверей у квартирі після відновлення доступу до неї (1 501 грн) та упущеної вигоди (157 500 грн) - суми, яку відповідачка отримала від передачі належної позивачу квартири в оренду третім особам.
Окрім матеріальної шкоди, позивач також просив стягнути з відповідачки моральну шкоду у розмірі 500 000 грн, яка, за його твердженнями, полягала у значних переживаннях та стресі, пов'язаних із позбавленням права власності на житло, вимушеним проживанням не у власній квартирі, втратою доступу до особистих речей, порушенням звичного укладу життя, а також необхідністю докладання значних зусиль та коштів для відновлення порушеного права. Додатковим джерелом моральних страждань були переживання за стан його 86-річної матері, яка перебувала на його утриманні та потребувала особливого догляду.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 рокупозов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 501,20 грн в якості відшкодування майнової шкоди, а також 50 000 грн в якості компенсації за спричинену моральну шкоду.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1073,60 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення 175 000 грн за вимушену оренду житла за договором № 30/01 від 30 січня 2019 року, укладеним зі ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано ані копії акту прийому-передачі, ані будь-яких доказів внесення оплати за договором оренди. Відсутність цих ключових доказів унеможливлює підтвердження факту понесення позивачем заявлених витрат та їх зв'язку з діями відповідачки.
Відмовляючи у задоволенні вимог позивача в частині відшкодування вартості спожитих комунальних послуг, суд зазначив, що позивачем надані докази щодо обсягів спожитих комунальних послуг за період незаконного користування квартирою відповідачкою. Проте, не надано доказів, які б підтверджували, що відповідачкою не було здійснено оплати за вказані послуги, тобто наявності заборгованості за вказані спожиті послуги станом на 17 липня 2020 року. Також позивачем не доведено факту понесення ним витрат на оплату комунальних послуг за відповідачку.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення 54 000 грн за юридичні послуги, надані ТОВ «ЮФ «Онікс», пов'язані з вселенням у квартиру, суд виснував, що згідно з пунктом 4.2 договору оплата здійснюється на рахунок юридичної фірми. Однак, належних доказів понесення витрат, а саме підтвердження безготівкової оплати на рахунок юридичної фірми, позивачем не надано. Рукописна позначка в тексті договору здійснена, ймовірно, директором товариства ОСОБА_5 , про отримання 24 000 грн, не є належним доказом виконання позивачем своїх зобов'язань перед юридичною особою.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення 157 500 грн як упущеної вигоди, суд встановив, що у справі є лише копія договору від 05 грудня 2019 року, який підписаний не ОСОБА_2 , а ОСОБА_6 . Крім того, підтверджується оплата за вказаним договором лише однієї суми у розмірі 9 000 грн. Стаття 22 ЦК України встановлює, що упущеною вигодою є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Натомість, позивач зазначав у судовому засіданні, що ця квартира є його єдиним житлом і він ніколи не мав наміру здавати її в оренду. Зазначене виключає наявність упущеної вигоди для позивача, оскільки він не міг би реально отримати ці доходи за звичайних обставин.
Задовольняючи вимоги позивача в частині стягнення вартості заміни замка вхідних дверей в квартирі у розмірі 1 501 грн, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем надані докази понесення таких витрат, а тому вони є доведеними та обґрунтованими, оскільки були безпосередньо пов'язані з відновленням доступу до квартири після протиправних дій відповідачки.
Частково задовольняючи позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди, суд дійшов висновку, що з урахуванням тривалості протиправного позбавлення житла, значні душевні страждання позивача та його матері, необхідність докладання значних зусиль для відновлення порушеного права, а також принципів розумності та справедливості, заявлений розмір моральної шкоди в 500 000 грн є завищеним. Натомість, справедливим та достатнім розміром компенсації позивачу за спричинену моральну шкоду суд визнав суму у розмірі 50 000 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Бойчук Н.П. просить зазначене судове рішення скасувати в частині розміру стягнутої матеріальної та моральної шкоди і ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідачки на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 71 409,58 грн та моральну шкоду у розмірі 500 000 грн.
На обґрунтування своїх доводів зазначає, що висновки суду першої інстанції в частині визначення розміру матеріальної та моральної шкоди не відповідають фактичним обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням норм процесуального права.
Зокрема вказує, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення вартості комунальних послуг, суд не взяв до уваги ту обставину, що відповідачка у відзиві на позовну заяву визнала, що отримані комунальні послуги за час користування квартирою АДРЕСА_2 нею не оплачувались, зазначивши таке: « ОСОБА_1 з власної ініціативі оплатив комунальні послуги, надані ОСОБА_2 за період, коли остання була власницею квартири та коли ОСОБА_2 фактично нею користувалась. Комунальні служби будь-яких позовів до ОСОБА_2 не пред'являли. Таким чином, відшкодування збитків у цій частині ОСОБА_1 не підлягає, оскільки, не сплачуючи вартість отриманих послуг ОСОБА_7 завдала збитків відповідним комунальним службам, а не ОСОБА_1 ».
Отже, відповідачка визнала ту обставину, що комунальні послуги нею не оплачувались і що таким чином нею завдано збитків, але постраждалими від таких її дій вважає не власника квартири, а комунальні служби.
Суд першої інстанції в порушення положень частини першої статті 82 ЦПК України безпідставно не врахував визнання відповідачкою тієї обставини, що нею комунальні платежі за час незаконного користування квартирою ОСОБА_1 не сплачувались, а тому прийшов до невірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Також вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди, вказуючи, що 50 000 грн не компенсує в повній мірі тих душевних переживань та страждань, яких зазнав позивач за час протиправного позбавлення відповідачкою єдиного житла, коли ОСОБА_1 та члени його родини в зимовий період року залишились без житла, предметів побуту, особистих речей, одягу просто на вулиці. Відновлення прав на житло тривало більше півтора року, що враховуючи вік та стан здоров'я позивача, завдавало йому неймовірних страждань та потребувало від нього величезних зусиль.
У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Савчака Я.О. просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначає, що суду не надано доказів того, що у ОСОБА_1 була крайня необхідність здійснювати витрати у розмірі 1 501,20 грн на заміну замка в квартирі, а також, що ця необхідність була зумовлена діями ОСОБА_2 і такі дії дійсно були вчинені.
Щодо висновку суду про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_2 вважає, що позивачем не надано доказів моральних переживань чи якихось збитків внаслідок зазначеної ситуації. Крім того, позивач є боржником за кредитним договором, а на відповідне спірне майно було звернено стягнення в рамках діючого законодавства під час перебування відповідача у якості кредитора та іпотекодержателя.
Позивач чітко усвідомлював із моменту укладення кредитного та іпотечного договорів від 10 серпня 2006 року, що у разі несплати коштів за кредитним договором кредитор може реалізувати своє право і звернути стягнення на заставне майно (предмет іпотеки).
На момент звернення стягнення на відповідне майно відповідачка була поточним кредитором та іпотекодержателем, тому у зв'язку з несплатою заборгованості позивачем реалізувала своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже вона ніяких незаконних чи протиправних дій не вчинила. Позивач ні до банку, ні до відповідачки не звертався за вирішенням питання щодо наявної заборгованості.
Тобто позивач придбав за кошти банку нерухоме майно, уклавши кредитний договір, передав у іпотеку це майно, однак кредитні кошти не повернув відповідно до умов кредитного договору, не вчиняв дії щодо повернення коштів і, як наслідок, стикнувся із зверненням стягнення на предмет іпотеки. Зазначене свідчить, що позивач міг передбачити такий розвиток подій і ситуація та описані ним обставини не були для нього неочікуваністю.
Сукупність даних фактів та обставин дає можливість зробити висновок про відсутність душевних та моральних переживань для позивача, а якщо такі і були, то вони є не наслідком дій відповідачки, а наслідком бездіяльності позивача (неповернення кредитних коштів та невирішення питання щодо його заборгованості). Крім того, позивачем не надано доказів наявності відповідних душевних або моральних хвилювань через зазначені ним обставини.
Також, посилається на пропуск позивачем строку позовної давності, про що відповідачка заявляла в суді першої інстанції та наслідки спливу якої суд не застосував.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач в особі представника - адвоката Бойчук Н.П. просить вказану апеляційну скаргу відповідачки залишити без задоволення, посилаючись на те, що необхідність заміни замка на вхідних дверях у квартиру, в якій більше ніж півтора року проживали сторонні для ОСОБА_1 особи, що незаконно вселилися до його квартири, є очевидно необхідною умовою безпечного проживання у квартирі.
Більше того, судом встановлено і ця обставина була визнана представником відповідачки в судовому засіданні, що 29 січня 2019 року представники ОСОБА_2 у відсутність ОСОБА_1 та членів його родини зламали замки на вхідних дверях, замінили ці замки та вселились у квартиру.
За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що такі витрати є обґрунтованими, оскільки вони були безпосередньо пов'язані з відновленням доступу до квартири після протиправних дій ОСОБА_2 та її представників.
Стосовно доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 про відсутність моральної шкоди, позивач зазначає, що відповідно положень статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Достеменно знаючи про те, що йде спір про визнання договору уступки права вимоги недійсним, відповідачка виселила ОСОБА_1 та членів його сім'ї не на підставі рішення суду, а зірвавши замки та вселившись у квартиру у відсутність її мешканців.
Суд першої інстанції правильно встановив, що моральна шкода позивачу була спричинена тим, що відповідачка фактично самовільно, не у передбачений законом спосіб, вчинила дії щодо виселення позивача з квартири, змінивши замки та позбавивши його доступу до житла. Ці дії були протиправними, оскільки примусове виселення можливе лише на підставі рішення суду відповідно до статті 40 Закону України «Про іпотеку», чого зроблено не було.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Бойчук Н.П. підтримала доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 та заперечувала проти задоволення апеляційної скарги відповідачки
Представник ОСОБА_2 - адвокат Стовбун О.Й. в судовому засіданні підтримав аргументи апеляційної скарги відповідачки та заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзиву на одну з них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 10 серпня 2006 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Придбання квартири відбулося частково за власні кошти позивача, а частково - за рахунок кредиту, отриманого ним за договором про іпотечний кредит № 1.06080560 від 10 серпня 2006 року, укладеним із ЗАТ «Міжнародний іпотечний банк», правонаступником якого стало ПАТ «Платинум Банк». Того ж дня позивачем був укладений іпотечний договір № 1.06080560, що забезпечував виконання його зобов'язань за кредитним договором.
15 березня 2018 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договори № 118К та № 118і про відступлення (купівлю-продаж) прав вимогиза вказаними договорами.
14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, визнання недійсною уступки прав вимоги, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 травня 2019 року у справі № 760/15599/18 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
30 жовтня 2019 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувавши рішення суду першої інстанції.
Судом апеляційної інстанції визнано недійсним договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 15 березня 2018 року за № 118і, укладений між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 . Визнано незаконною та скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 , проведену 18 травня 2018 року. Визнано незаконним і скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Київської філії КП «Вишеньківської сільської ради «Добробут-Гарант» Лебідь Т.П. про державну реєстрацію прав та обтяжень права власності, прийняте 23 травня 2018 року на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 .
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року визнано недійсним договір про відступлення (купівлю-продаж) права вимог № 118К від 15 березня 2018 року.
Постановою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ПАТ «Платинум Банк» залишено без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 20 травня 2019 року у незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2019 року залишено без змін.
29 січня 2019 року представники ОСОБА_2 у відсутність ОСОБА_1 та членів його родини самочинно зламали замки на вхідних дверях, замінили їх та вселились у квартиру. Внаслідок цих протиправних дій ОСОБА_1 та члени його родини були позбавлені доступу до своєї власності з 29 січня 2019 року до 17 липня 2020 року.
Як вбачається з матеріалів справи, доступ до квартири позивачу вдалося відновити лише 17 липня 2020 року.
За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Європейською конвенцією з прав людини, має велике економічне і соціальне значення, а тому суд при вирішенні спору пов'язаного з правами на житло, зобов'язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.
Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
З аналізу зазначених положень законодавства, виселення з житлового приміщення, що було передано в іпотеку, здійснюється виключно в добровільному порядку або за рішенням суду.
Водночас добровільним виконанням зобов'язання необхідно вважати дію особи, вчинену з власного бажання, що відповідає її внутрішній волі, без будь-якого примусу.
Стаття 109 ЖК України встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення.
Зокрема, частиною першою статті 109 ЖК України визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Згідно з частиною другою статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК України.
В разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, то неможливо виселити відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК України та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.
Схожа правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 та постановах Верховного Суду від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18, від 15 липня 2021 року у справі № 206/5355/18.
Щодо позовних вимог про відшкодування майнової шкоди (збитків)
Відповідно до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов'язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала на підставі частини першої статті 1166 ЦК України.
Для покладення на особу-правопорушника відповідальності за заподіяну майнову шкоду необхідна наявність складу цивільного правопорушення: а) наявність шкоди, б) протиправна поведінка заподіювача шкоди, в) причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювача, г) вина особи, яка завдала шкоду.
Отже, цивільно-правова деліктна відповідальність - це забезпечений державним примусом обов'язок відповідальної особи відшкодувати потерпілому заподіяну шкоду.
Загальними правилами відшкодування завданої особі недоговірної шкоди встановлено, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. Якщо мають місце спеціальні підстави, що надають можливість застосовувати до правовідносин положення інших статей § 1 Глави 82 ЦК, треба застосовувати спеціальні норми.
Аналіз положень статті 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку, що загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, винне діяння заподіювача шкоди (цивільне правопорушення), яке містить такі складові: протиправна поведінка особи, настання шкоди, причинний зв'язок між ними та вина заподіювача шкоди.
Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди (умислу або необережності).
Відсутність будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності, якщо інше не встановлено законом.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв'язок, відповідач доводить відсутність протиправності та вину (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
У частині третій статті 12, частинах першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, у тому числі випадків наявності підстав звільнення від доказування.
З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу, а позивач у свою чергу повинен довести наявність шкоди та її розмір.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов визнання їх усіма учасниками справи та відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 77-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову у цій справі, суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно встановив, що квартира АДРЕСА_2 придбана позивачем ОСОБА_1 не лише за кредитні кошти, а й за його особисті кошти. Первісний кредитор ПАТ «Платинум Банк» відступив право за іпотечним договором ОСОБА_2 , яка у свою чергу прийняла рішення про звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку шляхом набуття права власності, яке зареєструвала у державному реєстрі 18 травня 2018 року. Звернувши стягнення на іпотечне майно, питання про виселення мешканців квартири не було вирішено іпотекодержателем ОСОБА_2 , як новим власником, у встановлений законом спосіб. З часу придбання квартири та до 29 січня 2019 року позивач разом з родиною проживали в згаданій квартирі і рішення суду про їх виселення відсутнє.
Позивач зберігає право на користування квартирою до моменту його виселення в установленому законом порядку.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що виселення позивача здійснено з порушенням вимог законодавства, а тому наявні підстави для відшкодування йому завданої майнової шкоди.
Аналогічний висновок за подібних правовідносин сторін наведено у постанові Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 639/6960/20, провадження № 61-12413св21.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблено висновок, що «збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача».
Зазначене кореспондується з положеннями статті 623 ЦК України, за змістом якої боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Відшкодування збитків є одним із заходів цивільно-правової відповідальності для застосування якого потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17, від 12 березня 2019 року у справі № 916/3211/16, від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20 та від 11 листопада 2021 року у справі № 910/7511/20.
У цивільному праві протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності)). Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. Вина заподіювача збитків є суб'єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.
Тлумачення статті 22, 614, 623 ЦК України свідчить, що презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (див. зокрема, постанови Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20) та від 16 серпня 2023 року у справі № 569/15199/20 (провадження № 61-13146св21).
Отже, за змістом статті 22 ЦК України, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме протиправної поведінки і вини боржника, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками. Наявність двох останніх з числа зазначених елементів доводиться особою, яка звернулася з вимогою про відшкодування збитків.
При цьому, встановлення прямого причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність є причиною, а збитки, яких зазнала потерпіла особа, - наслідком такої протиправної поведінки. Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідачки витрат на оплату позивачем комунальних послуг, заборгованість за якими виникла внаслідок несплати нею цих послуг під час володіння і користування квартирою.
Позивач не надав суду належних доказів наявності заборгованості, а також доказів сплати ним цієї заборгованості.
При цьому посилання позивача в доводах апеляційної скарги на визнання відповідачкою цих обставин у відзиві на позовну заяву є необґрунтованими.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 конкретно зазначила які саме обставини справи вона визнає, а саме щодо наявності у позивача кредитних правовідносин з ПАТ «Платинум Банк», укладення між цим банком та нею договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, а також наявність судових рішень.
Щодо інших наведених позивачем обставин та правових підстав позову, відповідачка з наголосила, що з ними не погоджується із наведенням відповідних підстав.
Та обставина, що ОСОБА_2 навела свої доводи для відмови у задоволенні позову про стягнення з неї несплачених комунальних платежів, не може тлумачитись як визнання нею обставин справи. Суд першої інстанції правильно виходив з того, щоб вимагати стягнення цих реальних збитків позивач мав надати докази наявності заборгованості, яка виникла з вини ОСОБА_8 , а також докази оплати ним цієї заборгованості, однак такий обов'язок стороною позивача виконано не було.
Суд апеляційної інстанції також погоджується із висновками районного суду в частині доведеності позовних вимог про відшкодування витрат на придбання та заміну дверного замка.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо того, що у позивача була відсутня необхідність змінювати замки є нелогічними і непослідовними. Фактично не заперечуючи того факту, що вона без згоди ОСОБА_1 і без передачі ним ключів, вселилась у квартиру, в подальшому здавала цю квартиру за договором оренди, що потягло за собою зміну нею замків на вхідних дверях, при цьому голослівно заперечує необхідність відновлення позивачем того становища, яке було до порушення його права, а саме встановлення нових замків.
Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині компенсації реальних збитків, які позивач мусив був понести на поновлення свого порушеного права, у зв'язку з чим цілком обґрунтовано стягнув з відповідачки на користь позивача 1 501,20 грн в якості відшкодування вартості заміни замка вхідних дверей в квартирі, а у задоволенні вимог позивача про відшкодування вартості спожитих комунальних послуг відмовив за їх недоведеністю.
Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди
За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20).
У постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб'єктивних прав та обов'язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту».
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що незаконними діями відповідачки позивачу була завдана моральна шкода, яка підлягає компенсації у розмірі, який з урахуванням принципів розумності, виваженості та справедливості, складає 50 000,00 грн.
Так, виселення позивача із квартири АДРЕСА_2 , в якій він з родиною правомірно проживав, здійснено відповідачкою з порушенням вимог чинного законодавства, а саме: без добровільної згоди позивача, без рішення суду про їх виселення, без надання іншого житлового приміщення відповідно до частини другої статті 109 ЖК України.
Фактично протиправність дій відповідачки полягала в тому, щоОСОБА_2 самовільно, не у передбачений законом спосіб, вчинила дії щодо виселення позивача із квартири, змінивши замки та позбавивши його доступу до свого житла.
Крім того, суд першої інстанції врахував, що навіть з моменту набрання законної сили постанови Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2019 року, яка скасувала право власності відповідачки на квартиру позивача, ОСОБА_2 не звільнила це житлове приміщення, не надала ОСОБА_1 доступу до неї, продовжуючи чинити останньому перешкоди у користуванні своєю власністю.
Визнаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що протягом майже 1,5 року (з 29 січня 2019 року і до 17 липня 2020 року) позивач був протиправно позбавлений житла. Позбавлення житла, яке є єдиним для особи, безумовно, викликає значні душевні страждання, стрес, порушення нормальних життєвих зв'язків та вимагає додаткових зусиль для організації свого життя. Позивач, будучи людиною похилого віку, додатково переживав за стан своєї 86-річної матері, яка перебувала на його утриманні та потребувала особливого догляду. Ці обставини підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_5 - керівника ТОВ «Юридична фірма «Онікс», який зазначив, що займався взаємодією з правоохоронними органами під час процедури доступу до квартири в липні 2020 року.
Суд апеляційної інстанції відзначає, що визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати у повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю.
Позов про відшкодування моральної шкоди розглядається судом з урахуванням фактичних обставин щодо наявності моральної шкоди в межах, встановлених саме цивільним законодавством, з дослідженням доказів, зокрема висновків експертизи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 201/10234/20).
Судова практика з вказаного питання є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.
За таких обставин суд першої інстанції, визначаючи розмір заподіяної позивачу моральної шкоди, надавши належну оцінку доказам у справі у їх сукупності, врахував глибину, характер та тривалість душевних страждань, конкретні обставини у справі, керуючись принципом розумності, виваженості та справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та обґрунтовано визначив розмір компенсації моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок відповідача у розмірі 50 000,00 грн.
Такий висновок суду щодо розміру відшкодування моральної шкоди узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14, згідно з яким розмір моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.
Колегія суддів не встановила підстав для перегляду суми відшкодування такої шкоди, визначеної місцевим судом, а апеляційні скарги сторін в цій частині зводиться виключно до переоцінки доказів.
Інші наведені сторонами доводи, в тому числі посилання відповідачки на пропуск позивачем строку позовної давності, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до незгоди з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції.
Порушень норм матеріального або процесуального права, які могли б призвести до скасування рішення суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції не встановлено.
Водночас суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, вірно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищенаведене апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року уу даній справі - без змін.
У такому разі новий розподіл судових витрат в справі не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Повне судове рішення складено 14 листопада 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній