17 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 380/19020/24 пров. № А/857/4629/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Гудима Л.Я., Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
суддя у І інстанції Морська Н.В.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Львів,
дата складення повного тексту рішення 23 грудня 2024 року,
10.09.2024 ОСОБА_1 через свого представника Вакуліну В.В. звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України Львівській області (далі - ГУ ПФУ) №114/03.32-10 від 15.03.2024 про відмову у призначенні пенсії громадянці України ОСОБА_1 ;
зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 18.07.2023, зарахувавши при цьому до її страхового стажу період трудової діяльності з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986 згідно з записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 ;
зобов'язати ГУ ПФУ зарахувати до страхового стажу позивачки періоди зайняття підприємницькою діяльністю з 14.12.2000 по 02.04.2004;
зобов'язати відповідача зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди трудової діяльності на території Держави Ізраїль;
стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішенням, діями (бездіяльністю), у розмірі 10000 гривень.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23.12.2024 у справі №380/19020/24, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без участі сторін, позов було задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ПФУ №114/03.32-10 від 15.03.2024 про відмову у призначенні пенсії громадянці України ОСОБА_1 .
Зобов'язано ГУ ПФУ зарахувати до страхового стажу позивачки період трудової діяльності з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986 згідно із записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 та повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком від 18.07.2023.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що позивачка у період з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986 працювала у Торгово-промисловому підприємстві - 120 (Воєнторг, Західна група військ СРСР) та у військовій частині польова пошта НОМЕР_2 на території Німецької Демократичної Республіки. Проте, хоча позивачка і працювала на території Німецької Демократичної Республіки, але була працевлаштована у вітчизняне підприємство. Тому суд дійшов до висновку про необхідність зарахування до страхового стажу позивачки періоди з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986.
Щодо вимоги про зарахування до страхового стажу періодів ведення підприємницької діяльності з 14.12.2000 по 02.04.2004, то суд у задоволенні такої відмовив, оскільки доказів оплати страхових внесків за період здійснення підприємницької діяльності позивачкою не надано і судом не встановлено.
Щодо вимоги про врахування до страхового стажу періодів трудової діяльності на території Держави Ізраїль, то суд виходив із того, що ОСОБА_1 не надала доказів набуття нею стажу у Державі Ізраїль, оскільки наявність самої трудової візи у паспорті не є автоматичним підтвердженням набуття трудового стажу, а тому в задоволенні такої теж відмовив.
Щодо відшкодування моральної шкоди суд зазначив, що позивачка пов'язує таку з відмовою у призначенні їй пенсії та посиланням у рішенні на її роботу у російській федерації, що спричинило для неї моральні страждання. Проте під час розгляду справи судом встановлено, що період роботи позивачки з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986 припав на час існування СРСР, а не російської федерації, а тому вважав зазначене опискою та не знайшов підстав для задоволення такої вимоги.
Вказане рішення оскаржено сторонами у справі.
Позивачка ОСОБА_2 у своїй скарзі просила скасувати рішення суду у частині відмови у задоволенні її позовних вимог та прийняти у цій частині нове, яким задовольнити такі вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття неправомірного рішення.
Зазначає, що її позовну заяву було безпідставно залишено без руху, оскільки судовий збір нею було сплачено на рахунок суду в іноземній валюті. Також звертає увагу, що відзив пенсійного органу подано поза межами строку, встановленого судом. Окрім того, такий не подано через «Електронний суд». Копія відзиву на позовну заяву хоча і була надіслана поштовим зв'язком, однак прізвище позивачки було написано з помилками, що призвело до незручностей та створило штучні перешкоди, які могли завадити в отриманні такого відзиву.
Також скаржниця звертає увагу, що нею було заявлено клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з викликом сторін, однак ухвалою суду їй було відмовлено в задоволенні такого клопотання. Тому вважає, що судом першої інстанції порушено принцип гласності.
Щодо зарахування до страхового стажу позивачки періодів ведення підприємницької діяльності з 14.12.2000 по 02.04.2004 зазначає, що не може нести відповідальність за неналежне виконання державними органами функцій, на виконання яких їх уповноважує закон. Окрім того, в матеріалах справи міститься довідка Корпорації «Житлобуд» № 476 від 23.10.2002, згідно якої встановлено кошторисна будівництво торгівельного приміщення, з чого випливає, що позивачка проводила підприємницьку діяльність у зазначений період.
Щодо неврахування до страхового стажу періодів роботи у Державі Ізраїль, то посилається на те, що в матеріалах справи наявна розписка, яку було надано Фірмі «Данель(Єшуа Адир), датована 06.07.2006, на якій є підпис позивачки, вказано серію і номер паспорта громадянина України для виїзду за кордон, в якому знаходились робочі візи. Вважає, що вказане свідчить про її реальне працевлаштування.
Щодо моральної шкоди вважає, що така вимога теж підлягає задоволенню, оскільки їй завдано моральну шкоду не лише з ототожненням її роботи в російській федерації, а також і фактом тривалого невирішення питання про призначення пенсії, обманом уповноважених осіб відповідача та його помилковими і неправильними роз'ясненнями.
У своїй апеляційній скарзі ГУ ПФУ просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про відмову у задоволенні позову повністю.
В обґрунтування своїх апеляційних вимог посилається на те, що до страхового стажу позивачки не зараховано періоди її роботи з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986, оскільки трудова діяльність заявниці проходила за межами України.
Окрім того, додатково звертає увагу, що період трудової діяльності на території Держави Ізраїль теж не може бути зарахований з підстав відсутності угоди про пенсійне забезпечення між Україною та Державною Ізраїль.
Що стосується зарахування до стажу періоду здійснення підприємницької діяльності, то звертає увагу, що при зверненні до пенсійного органу за призначенням пенсії позивачкою не надавались документи про здійснення підприємницької діяльності. Окрім того, не підтверджено сплату страхових внесків за вказаний період.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, виходячи із такого.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тривалий час проживає в Республіці Польща.
18.07.2023 позивачка подала заяву про призначення пенсії за віком до установи соціального страхування Республіки Польща (ZUS) згідно із двосторонньою Угодою між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення від 18.05.2012 (№ 616_161) та Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням ГУ ПФУ № 114/03.32-10 від 15.03.2024 позивачці було відмовлено в призначенні пенсії за віком, яке мотивоване таким: “…Розглянувши документи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо призначення пенсії за віком відповідно до Угоди між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення (далі - Угода) та Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійні страхування» (далі - Закон), встановлено наступне.
Дата подачі заяви про призначення пенсії за віком - 18.07.2023 (пункт 4.1 формуляру РL-UА 5 від 12.02.2024), вік заявниці на дату подачі заяви становить 59 років.
За даними з Реєстру застрахованих осіб заявниця, як одержувач пенсії в органах Пенсійного фонду України, на обліку не перебуває.
Частиною 1 статті 26 Закону передбачено, що право на призначення пенсі за віком мають особи після досягнення віку 60 років та за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2023 по 31 грудня 2023, не менше 30 років.
Загальний страховий стаж заявниці становить 23 роки 11 місяців 10 днів, в тому числі страховий стаж, набутий в Україні - 15 років 2 місяці 24 дні, страховий стаж, набутий на території Республіки Польща - 8 років 8 місяців 17 днів (формуляр РL-UА 6 від 12.02.2024), тобто менше необхідних 30 років страхового стажу.
Відповідно до пункту 3 статті 12 Угоди, до страхового стажу не зараховані періоди роботи з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986, оскільки трудова діяльність проходила за межами України (на території російської федерації).
Враховуючи вищенаведене, в органів Пенсійного фонду України відсутні правові підстави для призначення ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно Закону та Угоди…».
Вважаючи таку відмову пенсійного органу протиправною, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду за захистом своїх прав із позовом, що розглядається.
При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом України від 09.07.2023 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV).
Відповідно до частини 1 статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
Як визначено частиною 1 статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Відповідно до абзацу першого частини 2 статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно із пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 (далі - Порядок № 637), трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 Порядку № 637 встановлено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Відповідно до “Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях», затвердженої постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 №162 (яка була чинною у період 1984 - 1986):
- трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників і службовців;
- трудові книжки ведуться на всіх робітників і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій, які працювали понад 5 днів, в тому числі на сезонних і тимчасових працівників, а також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
- всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільненні - в день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження);
- записи проводяться акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольору;
- в розділах “Відомості про роботу», “Відомості про нагородження», “Відомості про заохочення» трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається; - в графі 3 розділу “Відомості про роботу» у вигляді заголовка пишеться повне найменування підприємства;
- в графі 3 пишеться: “Прийнято або призначений в такий-то цех, відділ, підрозділ, ділянку, виробництво» із зазначенням їх конкретного найменування, а також найменування роботи, професії або посади і присвоєного розряду. Записи про найменування роботи, професії або посади, на яку прийнято працівника, виробляються: для робітників - відповідно до найменуваннями професій, вказаних у Єдиному тарифно-кваліфікаційному довіднику робіт і професій робітників; для службовців - відповідно до найменуваннями посад, зазначених в Єдиної номенклатурі посад службовців, або відповідно до штатного розкладу;
- при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та заохочення, внесені в трудову книжку за час роботи на даному підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи і печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів
- бланки трудових книжок і вкладень до них зберігаються в бухгалтерії підприємства як документи суворої звітності і видаються за заявкою у підзвіт особі, відповідальній за ведення трудових книжок
- після закінчення кожного місяця бухгалтерія вимагає від особи, відповідальної за ведення трудових книжок, звіту про наявність бланків трудових книжок і вкладишів до них, з додатком прибуткового ордера каси підприємства. На зіпсовані під час заповнення бланки трудових книжок і вкладишів до них складається акт.
Зазначена Інструкція втратила чинність на підставі наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993.
Щодо врахування до страхового стажу періодів роботи позивачки з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986, апеляційний суд зазначає таке.
Згідно із записами трудової книжки серії НОМЕР_1 позивачка:
- 17.09.1984 була увільнена на підставі наказу про переведення з займаної посади в зв'язку з виїздом до радянських військ, дислокованих за кордоном, наказ № 133 від 17.09.1984 (запис № “8» згідно з трудовою книжкою);
- 24.09.1984 наказом № 157 від 24.10.1984 по Торгово-промисловому підприємстві - 120 (запис № 9 згідно з трудовою книжкою) позивачка прийняття на посаду офіціанта “Кафе № 2».);
- 24.11.1984 відбулося урочисте складення присяги, про що внесений запис до трудової книжки;
- 05.01.1985 наказом № 6 від 10.01.1985 по Торгово-промисловому підприємстві - 120 (запис № 12 згідно з трудовою книжкою), позивачка переведена на посаду офіціанта “Кафе № 7»;
- 16.07.1985 наказом № 913 від 16.07.1985 по Торгово-промисловому підприємстві - 120 (запис № 13 згідно з трудовою книжкою) позивачка переведена на посаду буфетниці ІІІ розряду “Кафе №2»;
- 08.10.1985 наказом № 124 від 05.10.1985 позивачка звільнена з Торгово-промислового підприємства - 120 (запис № 14 згідно з трудовою книжкою) у зв'язку з переведенням до військової частини польова пошта НОМЕР_2 ;
- 10.10.1985 наказом № 175 від 10.10.1985 по військовій частині польова пошта НОМЕР_2 позивачка була прийнята офіціанткою 5 розряду офіцерської їдальні (запис № 15 згідно з трудовою книжкою);
- 03.10.1986 наказом № 223 від 02.10.1986 по військовій частині польова пошта НОМЕР_2 позивачка була звільнена за власним бажанням (запис № 16 згідно з трудовою книжкою).
Із довідки архівного відділу Черкаської міської ради від 23.05.2024 № 822,631в судом встановлено: “… На Ваш запит від 16 травня 2024 року надаємо архівну довідку від 23 травня 2024 року № 821, 631в про підтвердження стажу роботи ОСОБА_3 , 1963 р.н., за період 1982-1984 рр. у ресторані “Жовтневий» Черкаського міського об'єднання громадського харчування. Також повідомляємо, що документи Торгово-промислового підприємства - 120 (Воєнторг, Західна група військ СРСР) та військової частини польова пошта НОМЕР_2 (так у запиті) не маємо можливості, оскільки документи з кадрових питань (особового складу) зазначених підприємств на зберігання до архівного відділу не надходили.
Галузевим Державним Архівом Міністерства оборони України 16.05.2024 видані Архівні довідки № 179/1/5030 від 23.05.2024 та 179/1/5085 від 24.05.2024, згідно яких з Історичного формуляру місце дислокації військової частини польова пошта НОМЕР_2 (з 01 червня 1991 року - в/ч НОМЕР_3 ; з 01 грудня 1993 року - в/ч НОМЕР_4 ), яка з березня 1983 року по травень 1991 року дислокувалася в місті Вурцен, Німецька Демократична Республіка. Із червня 1991 року по листопад 1993 року вказана військова частина дислокувалася в АДРЕСА_1 (адреси не вказані). В ліквідаційному акті військової частини НОМЕР_4 зазначено, що накази командира по стройовій частині, роздавальні відомості на виплату заробітної плати працівників за період з 1983 року по 1990 рік, знищені в частині».
Отже, із наведеного слідує, що позивачка у період з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986 працювала в Торгово-промисловому підприємстві - 120 (Воєнторг, Західна група військ СРСР) та військовій частині польова пошта НОМЕР_2 на території Німецької Демократичної Республіки.
Відповідно до пункту 48 Постанови державного комітету СРСР із праці та соціальних питань № 365 від 25.12.1974 “Про затвердження Правил щодо умов праці радянських працівників за кордоном» (далі - Постанова № 365) працівникам, спрямованим до установ СРСР за кордоном, а також членам їх сімей, прийнятим на місці на штатні посади, час роботи в цих установах зараховується до їх безперервного трудового стажу при призначенні допомоги з державного соціального страхування за умови надходження на роботу після повернення СРСР протягом двох місяців, не рахуючи часу проїзду до місця постійного проживання та перебування у відпустці, не використаного за час роботи за кордоном.
Згідно з пунктом 49 Постанови № 365 час роботи в установах СРСР за кордоном не перериває стажу, що дає право на одержання винагороди за вислугу років або надбавок за стаж роботи за спеціальністю, якщо працівник до направлення за кордон обіймав посаду або виконував роботу, яка дає право на одержання винагороди або надбавок та надійшов на роботу, де за чинними положеннями виплачуються зазначені винагороду або надбавки, протягом двох місяців після повернення до СРСР (не рахуючи часу проїзду до місця проживання та перебування у відпустці, не використаного за час роботи за кордоном). У такому порядку зберігається цей стаж і членам сімей, які перебували за кордоном разом із працівником.
Із аналізу наведених правових норм слідує, що до стажу роботи працівника має бути зарахований період роботи в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.
У спірний період 1984 - 1986 років чинною була Постанова № 365, а тому її правила суд першої інстанції підставно застосував до позивачки.
Таким чином, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність зарахування до страхового стажу позивачки періодів її роботи з 24.09.1984 по 08.10.1985 та з 10.10.1985 по 03.10.1986.
Перевіряючи рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зарахування до страхового стажу періодів ведення підприємницької діяльності з 14.12.2000 по 02.04.2004, апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до норм законодавства, яке регулює спірні правовідносини, сплата страхових внесків до 01.07.2000 підтверджується довідкою Пенсійного фонду України про сплату страхових внесків, після 01.07.2000 довідкою із бази даних реєстру зарахованих осіб за інформацією відділу персоніфікованого обліку.
Період здійснення фізичною особою підприємницької діяльності за спрощеною системою оподаткування до 01.01.2004 підтверджується спеціальним торговим патентом, або свідоцтвом про сплату єдиного податку, або патентом про сплату фіксованого розміру прибуткового податку з громадян, або довідкою про сплату страхових внесків
Разом із цим, позивачка не надала ні до пенсійного органу, ні до судів першої чи апеляційної інстанцій під час розгляду цієї справи зазначених документів, які б підтверджували саме сплату страхових внесків.
Апеляційний суд зауважує, що твердження скаржника, що вона займалась підприємницькою діяльністю не є безумовним підтвердженням сплати нею страхових внесків, які мають бути підтверджені належною первинно бухгалтерською документацією, банківськими виписками тощо.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.08.2024 при розгляді справи №580/7175/21, який в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення цього спору.
Окрім того, апеляційний суд звертає увагу, що судом першої інстанції витребувано інформацію про сплату ОСОБА_1 податків від ведення підприємницької діяльності за період з 14.12.2000 по 02.04.2004.
Листом від 19.12.2024 № 9696/5/23-00-05-06 Головне управління ДПС в Черкаській області повідомило суду наступне: “… Згідно АІС “Податковий блок» ОСОБА_1 перебувала на обліку як фізична особа - підприємець з 14.12.2000 по 02.04.2004, відповідно до п. 267 та п. 292 Наказу Міністерства юстиції України від 12.04.2012 № 578/5 “Про затвердження Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2012 року за № 571/20884 із змінами і доповненнями, внесеними наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року № 400/5 визначено, що документи про сплату податків і зборів (обов'язкових платежів) та особові рахунки платників податків і зборів (обов'язкових платежів) зберігаються 5 років. Враховуючи викладене, надати інформацію про сплату податків від ведення підприємницької діяльності ОСОБА_1 ( НОМЕР_5 ) з 14.12.2000 по 02.04.2004 немає можливості…».
Таким чином, слід погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки докази оплати позивачкою страхових внесків за період з 14.12.2000 по 02.04.2004 від здійснення підприємницької діяльності позивачкою не надані, відомості про проведення таких сплат відсутні у Державному реєстрі загальнообов'язкового державного соціального страхування, то підстав для зарахування до страхового стажу ОСОБА_1 вказаного періоду немає.
Перевіряючи рішення суду першої інстанції у частині відмови врахування до страхового стажу позивачки періодів трудової діяльності на території Держави Ізраїль, апеляційний суд зазначає таке.
Відмовляючи в задоволенні такої позовної вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не надала суду доказів набуття нею стажу у Державі Ізраїль, оскільки наявність самої трудової візи у паспорті не є автоматичним підтвердженням його набуття.
Апеляційний суд погоджується із таким твердженням суду першої інстанції, оскільки дійсно жодних підтверджуючих доказів, як от трудові договори, підтверджуючі листи від роботодавця, докази отримання заробітної плати та сплати податків тощо щодо її роботи в Державі Ізраїлі не надано.
Окрім того, апеляційний суд звертає увагу, що 28.09.2012 було підписано Угоду між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення. Проте вказана Угода не набула чинності, оскільки не завершено процес її ратифікації парламентами обох держав. Отже положення цієї Угоди не застосовуються, а тому підстав для зарахування до страхового стажу позивачки періоду трудової діяльності на території Держави Ізраїль немає.
Щодо висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 14.02.2019 при розгляді справи №766/15025/16-а, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, то такі є нерелевантними до обставин цієї справи, оскільки предметом розгляду у справі №766/15025/16-а було поновлення виплати пенсії особі, яка виїхала на постійне місце проживання до іншої держави, з якою неукладений двосторонній договір. У справі, що розглядається, спір виник з приводу незарахування пенсійним органом до страхового стажу позивачки періодів робити в державі, з якою неукладений такий договір.
Щодо вимоги позивачки про стягнення з відповідача на її користь моральної шкоди, апеляційний суд зазначає таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Приписами статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до частини 1 статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).
Наявність зазначених вище обставин з урахуванням розподілу тягаря доказування підлягає доказуванню особою, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.
Разом із тим, судом апеляційної інстанції не встановлено характеру та обсягу страждань, яких позивачка зазнала внаслідок дій відповідача, що виразились у відмові в призначенні їй пенсії, характеру немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у її життєвих стосунках, моральних переживаннях, стану здоров'я.
Також не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями відповідача та необхідністю відшкодування моральної шкоди. Такі обставини не можуть слугувати беззаперечним доказом понесення моральних страждань.
Таким чином апеляційний суд дійшов висновку, що у цій справі позивачка не обґрунтувала належними та допустимими доказами як самого факту заподіяння їй моральної шкоди внаслідок прийняття відповідачем оскарженого рішення, так і розміру заподіяної шкоди.
При цьому апеляційний суд зауважує, що саме лише визнання спірного рішення протиправним і його скасування не є безумовним підтвердженням наявності обставин, які в силу статті 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди, та не звільняє позивачку від обов'язку доказування обставин і фактів, якими обґрунтовується позов у цій частині вимог.
Стосовно доводів скаржника про необхідність розгляду справи за правилами загального позовного провадження з викликом сторін, про що зазначено в апеляційній скарзі, апеляційний суд звертає увагу на таке.
За приписами статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Відповідно до частини 2 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з частиною 3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, яка кореспондується із частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України).
Апеляційний суд зазначає, що ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні згаданих статей, а тому суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
Суд першої інстанції вирішив за недоцільне розглядати цю справу за правилами загального позовного провадження та призначив її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). При цьому апеляційний суд звертає увагу, що судом першої інстанції додатково витребовувались документи, необхідні суду для належного розгляду справи.
Тому такі процесуальні дії суду першої інстанції не можуть вважатись порушенням норм Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з чим доводи апеляційної скарги у цій частині судом апеляційної інстанції відхиляються.
Щодо твердження скаржника про необґрунтовану ухвалу суду першої інстанції про залишення без руху позовної заяви з підстав несплати судового збору, оскільки такий був сплачений на рахунок суду в іноземній валюті, то суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Таким чином, позивач може звернутись до суду першої інстанції з відповідною заявою про повернення судового збору.
Відповідно до частини 1 статті 303 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, обґрунтувавши необхідність таких змін чи доповнень.
З урахуванням наведеного подані 13.03.2025 року до суду апеляційної інстанції зміни до апеляційної скарги при вирішенні спору до уваги апеляційним судом не приймаються.
Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційних скарг, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції вважає, що підстав для скасування судового рішення немає, тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення.
Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у справі №380/19020/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді Л. Я. Гудим
Н. М. Судова-Хомюк