Справа № 638/4628/21
Провадження № 2/638/407/25
Іменем України
10 листопада 2025 року м. Харків
Шевченківський районний суд міста Харкова у складі:
Головуючого судді Шишкіна О.В.,
за участі секретарів судових засідань Олейник О.О., Комлєвої К.С., Лозової А.О.,
за участю представника позивача Савченко О.О.,
за участю представників відповідача ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна приватною власністю одного з подружжя, -
встановив:
Позивач за первинним позовом звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Відповідачка в особі представника звернулася до суду із зустрічною позовною заявою, у якій просить встановити, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_4 у шлюбі за власні кошти. Також просить визнати квартиру АДРЕСА_1 особистою власністю одного з подружжя, а саме ОСОБА_4 .
В обгрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що він перебував з відповідачем ОСОБА_4 у шлюбі, зареєстрованому 22.11.2003 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Ізюмського міського управління юстиції, актовий запис 411. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.12.2020 року шлюб між сторонами розірвано. Під час шлюбу 07.12.2007 року сторонами за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,6 кв.м. Право власності на вказану квартиру було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_4 . Сторони не дійшли згоди щодо користування та розпорядження спільним майном, на думку відповідача вказана квартира належить їй. Тому він вимушений звернутися до суду для захисту своїх прав шляхом визнання за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Представник позивача просить позовні вимоги задовольнити. Проти зустрічного позову заперечує.
В обгрунтування позовних вимог представник ОСОБА_4 зазначив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 22.11.2003 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 22.11.2003 року. Сторони проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, згодом народилися діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На початку шлюбно-сімейних відносин подружжя проживало у квартирі АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_4 на праві власності на підставі Договору дарування №1-1607 від 24.04.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Беседою Т.Д. Після народження першої дитини подружжя прийняло рішення щодо покращення умов проживання сім'ї. Відповідач власних грошей на придбання нового житла не мав. ОСОБА_4 вирішила продати належну їй квартиру та придбати нову. Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №2489 від 05.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І.В. квартиру АДРЕСА_2 було продано ОСОБА_4 за 565 000 грн. За договором купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Котляровою О.М. ОСОБА_4 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 353 000 грн. Відповідачем ОСОБА_3 подано нотаріусу заяву про згоду на придбання ОСОБА_4 спірного майна. Вважає, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного із подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано. Тому, ці обставини позбавляють ОСОБА_3 заявляти вимоги на придбане майно. Проти задоволення первинного позову заперечує.
Ухвалою суду від 25 червня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження.
Ухвалою суду від 30.09.2021 року позови об'єднані в порядку ст. 193 ЦПК України.
Ухвалою суду від 27.09.2023 року здійснено перехід з розгляду справи в порядку спрощеного провадження до розгляду за правилами загального позовного провадження
Ухвалою суду від 29 січня 2024 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.
Представники сторін у заявах до суду подані вимоги первинного та зустрічного позовів підтримали, проти вимог опонента заперечували.
Суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи та перевіривши їх доказами, допитавши сторін та їх представників, допитавши свідків, дійшов наступних висновків.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободщодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
З наданих доказів суд вбачає наступне.
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 22.11.2003 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 22.11.2003 року.
У подружжя народилися діти - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_4 на праві власності на підставі Договору дарування №1-1607 від 24.04.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Беседою Т.Д. належала квартира АДРЕСА_2 .
Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №2489 від 05.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І.В. ОСОБА_4 було продано квартиру АДРЕСА_2 за 565 000 грн.
Відповідно договору купівлі-продажу нерухомого майна №1942 від 07.12.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Котляровою О.М. ОСОБА_4 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 353 000 грн.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження№ 14-325цс18).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Проаналізувавши вказані докази, суд доходить наступних висновків.
Відповідно до висновків ВП ВС згідно з постановою ВС від 22.01.2020 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Верховного Суду.
При цьому, подібність правовідносин означає тотожність суб'єктивного складу учасників відносин, об'єкти та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 посилається на постанову ВС №711/2302/18 від 22.01.2020 року, у якої зазначено, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано. Вважає, що обставини справи, що розглядалася ВС, були повністю ідентичними до обставин даної справи.
Однак, суд не погоджується з даними твердженнями та вважає, що обставини справи, що розглядається та справи №711/2302/18 не є абсолютно тотожними.
У справі №711/2302/18 договори купівлі-продажу особистого майна та придбання спірної квартири було укладено та зареєстровано одним приватним нотаріусом, протягом одного робочого дня, що дозволяє робити висновки про дійсно мінімальний розрив у часі між транзакціями.
У справі, що розглядається договір купівлі продажу квартири, яка знаходиться з адресою: АДРЕСА_3 , яка належала ОСОБА_4 на підставі договору дарування, було укладено та зареєстровано приватним нотаріусом ХМНО Трощій І.В. 05.12.2007 року.
Договір купівлі продажу спірної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 було укладено та зареєстровано приватним нотаріусом ХМНО Котляровою О.М. 07.12.2007 року.
Суд погоджується з доводами представника ОСОБА_3 щодо того, що сам по собі достатній розмір отриманих коштів для придбання спірної квартири ще не свідчить про те, що саме за ці кошти її власне і було придбано.
Доказів на підтвердження того, що за спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 було передано кошти, отримані саме за договором купівлі продажу від 05.12.2007 року, позивачем за зустрічним позовом не надано.
Більш того, договір купівлі продажу спірної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , укладений та зареєстрований приватним нотаріусом ХМНО Котляровою О.М. від 07.12.2007 року, не містить відомостей стосовно того, що купівля квартири здійснювалась за кошти, отримані від продажу іншої квартири за договором від 05.12.2007 року.
Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 є правомочними та обґрунтованими, тому підлягають задоволенню у повному обсязі.
Суд не знаходить достатніми доводи відповідача ОСОБА_4 для визнання права власності на спірну квартиру в цілому, а тому відмовляє в задоволенні зустрічного позову.
На підставі ч. 6 ст. 141 ЦПК України, у зв'язку із задоволенням позовних вимог у повному обсязі, суд стягує з відповідача за первинним позовом на користь позивача судовий збір у розмірі 4620,00 грн.
Керуючись ст. 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна приватною власністю одного з подружжя - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 (код НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_5 ) на користь ОСОБА_3 (код НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_6 ) судовий збір у розмірі 1767,50 грн. (одна тисяча сімсот шістдесят сім гривен 50 копійок).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Харківського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий суддя О.В. Шишкін