Справа № 175/4317/25
Провадження № 2/175/1077/25
Іменем України
"17" листопада 2025 р. с-ще Слобожанське
Дніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Білоусової О.М.,
за участю секретаря судового засідання - Яшиної М.В.,
представника позивача - адвоката Трофімчук В.В.,
представника відповідача - Григор'єва О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Слобожанське в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради про надання щорічної відпустки,
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про надання щорічної відпустки. Позов мотивує тим, що ОСОБА_1 працює на посаді завідуючої педіатричним відділенням КНП «Міська лікарня № 2» Краматорської міської ради. Реалізуючи своє право на щорічну відпустку, Позивач 25.02.2025 звернулася до Відповідача із письмовою заявою про надання з 10.03.2025 щорічної відпустки тривалістю 14 календарних днів за період роботи з 01 серпня 2021 року по 31 липня 2022 року. Відповідач в особі генерального директора підприємства шляхом накладання відповідної резолюції на заяві Позивача відмовив у наданні відпустки «згідно частини 4 статті 12 Закону № 2136». У відповідь на адвокатський запит від 12.03.2023 №102 Відповідач обґрунтував свої дії щодо відмови у наданні відпустки наступним: в розрахунковий період з 01 серпня 2022 року по 31 липня 2023 року ОСОБА_1 знаходилася в відпустці без заробітної плати з 01 серпня 2022 року по 04 липня 2023 року. Так як, до роботи ОСОБА_1 приступила 05.07.2023 то стаж роботи, що дає право на щорічну відпустку ОСОБА_1 , склав 27 календарних днів праці та 15 календарних днів її знаходження в відпустці без оплати, загальним строком 42 дні. Таким чином, основна щорічна відпустка ОСОБА_1 була надана в повному обсязі за період з 01 серпня 2022 року по 31 липня 2023 рік, строком відпустки 3 календарних дні, якими остання скористувалася в період з 24.06.2024 року по 26.06.2024 року.
Позивач наполягає, що за діючим станом 31.07.2023 року законодавтвом на період перебування у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін підлягав зарахуванню до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, у повному обсязі, а дії Відповідача щодо незарахування періоду з 01.08.2022 по 04.07.2023 до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, є протиправними.
Представник відповідача надав до суду відзив, в якому заперечує проти позовних вимог, зазначає, що Законом 2136-ІХ не були внесені зміни і не передбачалося їх внесення, стосовно включення періоду перебування в відпустці без оплати під час воєнного стану до загального терміну відпустки без оплати, встановленого частиною другою статті 84 Кодексу 322-08 та частиною першою статті 26 Закону 504/96-ВР, якими був встановлений термін відпуски без оплати ( 15 календарних днів на рік) і застосовувався в спірний період для обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку. Просив в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Представник позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, вказав, що надані докази спростовують позицію відповідача, просив задовольнити позовні вимоги.
Представники відповідача у судовому засіданні позовні заперечував проти позовних вимог, просив в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Вислухавши учасників судового провадження, вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст.4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст.13 ЦПК України).
Судом встановлено, що позивач перебуває у трудових відносинах з Відповідачем загалом з 01.08.88, у теперішній час - на посаді завідуючої педіатричним відділенням КНП.
Згідно копії «Особової картки працівника» ОСОБА_1 загалом було надано 8 відпусток, у тому числі: з 01.08.2022 по 22.08.2022 (наказ № 55кв), з 23.08.2022 по 30.09.2022 (наказ № 68кв), з 01.10.2022 по 31.10.2022 (наказ № 80кв), з 01.11.2022 по 20.11.2022 (наказ № 85кв), з 21.11.2022 по 31.12.2022 (наказ №87кв), з 01.02.2023 по 18.02.2023 (наказ № 90кв), з 19.02.2023 по 19.05.2023 (наказ № 2кв), з 21.05.2023 по 04.07.2023 (наказ № 187к) перебувала у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін.
За заявою ОСОБА_1 від 10.06.2024 про надання щорічної відпустки за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023 наказом Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради від 14.06.2024 № 61/к/тм ОСОБА_1 надана щорічна основна відпустка тривалістю 3 календарних дні на період з 24.06.2024 по 26.06.2024, за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023.
ОСОБА_1 25.02.2025 звернулася до Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради із заявою про надання з 10.03.2025 по 23.03.2025 року щорічної відпустки тривалістю 14 календарних днів за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023.
У відповідь на адвокатський запит Комунальне некомерційне підприємство "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради листами від 12.03.2025 № 01.1-13/513, від 19.03.2025 № 01.1-13/550 надало інформацію про підстави відмови ОСОБА_1 у наданні частини щорічної відпустки тривалість 14 календарних днів за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023. Обґрунтовуючи своє рішення про відмову у наданні відпустки, Відповідач послався на те, що Позивачу надано щорічну відпустку у відповідності до наявного стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку за спірний період.
На переконання Відповідача стаж роботи Позивача, що дає право на щорічну відпустку, за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023 склав загалом 42 календарних дні (27 днів роботи + 15 днів перебування у відпустці без оплати). За таких умов, на переконання Відповідача, Позивач «заробила» право на щорічну відпуску тривалістю лише 3 календарних дні. Відповідно до доводів Відповідача, Позивач у період з 01.08.2022 по 31.07.2023 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати загалом з 01.08.2022 по 04.07.2023. При цьому, на переконання Відповідача, вказаний період перебування Позивача у відпустці без збереження заробітної плати (за виключенням 15 календарних днів) не підлягає включенню до стаж роботи, що дає право на щорічну відпустку. Відповідач наполягає, що з урахуванням норм частини 4 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX (далі Закон № 2136), до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, може бути включений період перебування у відпустці без збереження заробітної плати, що надається працівникові в обов'язковому порядку (стаття 25 Закону № 504), період перебування у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін (стаття 26 Закону №504). Відповідно до частини 4 статті 17 Закону № 2136 у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов'язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням, крім іншого, оплачуваної щорічної відпустки, мінімальна тривалість якої визначається законом.
Згідно ст. 6 Закону України « Про відпустки» (далі - Закон № 504), щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Крім цього, згідно пункту 2 частини 1 статті 8 Закону № 504 працівникам з ненормованим робочим днем надається щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.
Згідно з статтею 9 Закону №504 до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються:, час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 цього Закону, за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку.
Відповідно до статті 26 Закону «Про відпустки» (у редакції до 24.12.2023, тобто на час надання відпустки без збереження заробітної плати) за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 30 календарних днів на рік.
У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті.
Відповідно до статті 2 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Згідно з статтею 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (у редакції до 24.12.2023 ) протягом періоду воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».
Таким чином, стаття 26 Закону України «Про відпустку» в редакції до 24.12.2023 не передбачала випадків обмежень щодо зарахування часу перебування працівника у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини 1 статті 9 Закону України «Про відпустки».
З дати набуття чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань» (24.12.2023 року) статтю 26 Закону № 540 доповнено частиною 4 наступного змісту: «Час перебування у відпустках, зазначених у частинах першій і третій цієї статті, не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 цього Закону».
Що стосується позовних вимог про зобов'язання відповідача надати частину щорічної основної відпустки тривалістю 14 календарних днів за період роботи з 01.08.2022 по 31.07.2023 згідно її заяви від 25.02.2025.
Правовий інститут щорічної основної відпустки є елементом реалізації особистого немайнового права працівника, що гарантується статтею 45 Конституції України та деталізується у статті 2 Закону України «Про відпустки».
Відпустка - це не зобов'язання роботодавця надавати її за будь-яких умов і не в будь-який момент, а реалізація узгодженого обопільного волевиявлення працівника та роботодавця щодо часу, тривалості та підстав для її надання.
Нормативне регулювання передбачає, що щорічна відпустка не може надаватися заднім числом або автоматично, поза конкретним періодом її використання. Якщо такий період вже минув, і тим більше - у випадку, коли відпустка не була фактично надана, виникає правова неможливість виконання відповідного рішення суду.
Як встановлено судом, позивач просила надати відпустку на період з 10.03.2025 року по 23.03.2025 року, тобто цей строк на момент ухвалення рішення вже закінчився, що у свою чергу є фактично юридично нереалізованим.
Отже, позовна вимога Позивача про зобов'язання відповідача надати їй щорічну основну відпустку за заявою від 25.02.2025 року є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляді вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особина захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, держава Україна несе обов'язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Предметом позову ОСОБА_1 , стосовно якої остання просила ухвалити судове рішення, є надання ОСОБА_1 щорічної відпустки Комунальним некомерційним підприємством "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради.
Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, була відмова у наданні щорічної відпустки через не зарахування до стажу роботи періодів відпустки ОСОБА_1 без збереження заробітної плати.
Ураховуючи наведене, спір стосується незаконності відмови у наданні щорічної відпустки.
За таких умов належним способом захисту інтересів ОСОБА_1 є визнання відмови у наданні щорічної відпустки незаконною.
Саме при вирішенні такого позову буде перевірено в судовому порядку питання дотримання Комунальним некомерційним підприємством "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради визначеної законом процедури надання щорічної відпустки.
Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10.02.2021 №754/5841/17).
ЄСПЛ визначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23, ЄСПЛ).
Як передбачено ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ст.77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
А ст.81 ЦПК України встановлює обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На підставі викладеного суд вважає у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради про надання щорічної відпустки відмовити.
Відповідно до ст. 141, 142 ЦПК України враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову, судові витрати слід віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 141, 258, 259, 263 - 265, 268, 430 ЦПК України, суд ,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №2" Краматорської міської ради про надання щорічної відпустки - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О. М. Білоусова