Справа № 466/2446/25
Провадження № 2/466/1766/25
17 листопада 2025 року м. Львів
Шевченківський районний суд м.Львова
в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.
з участю секретаря Пилипців О.-І.І.
представника позивача, адвоката Бердар С.В.
відповідача ОСОБА_1
справа №466/2446/25
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за розпискою, інфляційних втрат та 3% річних
17.03.2025 року адвокат Бердар С.В. звернувся до суду з позовом в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за розпискою, інфляційних втрат та 3% річних, в якому просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу, що становить 105 000 грн, інфляційні втрати в розмірі 15 519,42грн. та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5670грн.
В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що 09.05.2023 ОСОБА_2 надав у борг кошти ОСОБА_1 у сумі 105000 гривень, що підтверджується оригіналом розписки від 09.05.2023.
Відповідно до умов розписки, борг Відповідач зобов'язувався повернути до 19.05.2023. На сьогоднішній день Відповідачем не виконано обов'язку з повернення коштів Позивачу в обумовленій сумі.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно положень ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства.
У Постанові Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц зазначено, що принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Частиною 1 ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Варто наголосити на тому, що у постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі №759/23675/19, від 19.12.2024 у справі № 731/9/22 зазначається: «..за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.»
У постанові Верховного Суду від 25.12.2024 у справі №369/205/20 також зазначено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Аналогічна думка викладена у постановах Верховного Суду від 19.12.2024 у справі №731/9/22, від 10.12.2024 у справі № 451/488/23, від 20.11.2024 у справі №623/4675/19, від 06.12.2024 у справі №383/686/22.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається після отримання коштів, підтверджуючи факт отримання певної суми.
Постановами Верховного Суду від 28.08.2024 у справі №509/2089/20, від 16.01.2025 у справі №754/15599/19 та від 25.09.2024 у справі №565/12/19 встановлено, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
У Позивача наявний оригінал розписки від 09.05.2023, що підтверджує факт надання у борг 105 000грн Відповідачу, який у свою чергу зобов'язується повернути кошти у сумі 105 000 грн до 19.05.2023.
Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з ч. 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми.
За проміжок часу 20.05.2023-05.03.3025 інфляційні втрати становлять 15 519, 42 грн, а три проценти річних від простроченої суми - 5 670,00 грн. Отже, на день звернення до суду борг Відповідача складає 126 189, 42грн. Враховуючи вищевикладене, позивач вимушений звернутися з позовом до суду.
В судовому засіданні позивач та представник позивача ОСОБА_3 позовні вимоги підтримали повністю, покликаючись на вказані в позовній заяві та додаткових поясненнях обставини. Просили позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов заперечив, відзиву не позовну заяву не подавав, зазначивши, що кошти у ОСОБА_2 не позичав, а працював у ОСОБА_2 в магазині з продажу меблів і надав без оплати ФОП ОСОБА_4 меблів на загальну суму 105000,00грн. У зв'язку з тим, позивач сказав написати розписку про отримання коштів на суму 105000,00грн. Проте, пізніше ФОП ОСОБА_5 сплатив коши за отримані меблі, що підтверджується відповідними квитанціями. А тому немає підстав для стягнення з нього коштів. Просив у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши пояснення сторін, свідка ОСОБА_4 , дослідивши зібрані по справі докази, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав та мотивів.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами, що 09.05.2023 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, який оформлений у вигляді розписки від 09.05.2023 року.
Згідно вищевказаної розписки від 09.05.2023 року, ОСОБА_1 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 105000,00 гривень. ОСОБА_1 зобов'язався до 19.05.2023 року повернути грошові кошти, отримані в позику (а.с.6).
Так, відповідач у власноручно написаній розписці підтвердив факт отримання вказаних коштів від позивача та зобов'язувався повернути до 19.05.2023 року.
Станом на час звернення до суду з позовом, відповідач суму позики не повернув, чим порушив взяті на себе зобов'язання.
Відтак, суду не спростовано твердження позивача, що у вищевказаний строк Позичальник на порушення договірних зобов'язань позику не повернув. На прохання Позикодавця про добровільну сплату заборгованості ніяким чином не прореагував.
Відповідно до ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтями 1046, 1047 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Відповідно до ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Частина 2 ст. 1047 ЦК України передбачає, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Суд бере до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. п. 86 постанови від 04 грудня 2019 року, справа № 917/1739/17).
Відтак, суд вважає, що надана суду копія розписки від 09 травня 2023 року, оригінал якої досліджений в судовому засіданні, за якою позивачем надано у борг відповідачу грошові кошти, з урахуванням наведених приписів законодавства, підтверджує дотримання сторонами письмової форми правочину, що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, зокрема й строк повернення коштів.
Вивчивши зміст розписки та встановивши обставини справи, суд дійшов висновку, що між ОСОБА_2 (як позикодавцем) та ОСОБА_1 (як позичальником) склались відносини, що випливають із договору позики, кошти позикодавцем передані й при цьому позичальником не повернуті, що підтверджує наявний у позикодавця оригінал відповідної розписки.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
Таким чином, оскільки під час розгляду справи про стягнення заборгованості за розпискою до предмету доказування входять факти, що свідчать про укладення між сторонами договору позики, його умови, передання та повернення грошових коштів, то наявний в позивача оригінал розписки є належним доказом.
Відтак, суд дослідив зміст розписки та з'ясував правову природу укладеного договору, яка є характерна для договорів позики, а тому сумнівів щодо дійсних намірів учасників цього правочину, пов'язаних з наданням коштів у борг з подальшим їх поверненням, у суду немає.
Будь-яких належних та обґрунтованих доказів виконання відповідачем ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за розпискою від 09.05.2023 року щодо повернення позивачу ОСОБА_2 суми позики у розмірі 105000,00грн., які залишились неоплаченими, у визначений розпискою строк, тобто до 19.05.2023 року, або після його закінчення, матеріали справи не містять.
Надані відповідачем банківські квитанції про нібито погашення ФОП ОСОБА_4 боргу на рахунки ТОВ «ПЛЕС» та ФОП ОСОБА_2 , а саме: платіжна інструкція № 0.0.3005040312.1 від 18.05.2023 на суму 6623грн. (отримувач ТОВ «ПЛЕС»); платіжна інструкція № 0.0.3007386362.1 від 19.05.2023 на суму 10673 грн (отримувач ТОВ «ПЛЕС»); платіжна інструкція № 0.0.3000183370.1 від 16.05.2023 на суму 47721грн (ФОП ОСОБА_2 ); платіжна інструкція № 0.0.2990824333.1 від 11.05.2023 на суму 35 231грн (ФОП ОСОБА_2 ); платіжна інструкція № 0.0.2981130521.1 від 05.05.2023 на суму 9 445 грн (ФОП ОСОБА_2 )., судом оцінюються критично та відхиляються, виходячи з наступного.
Так, із наданих до суду копій платіжних інструкцій у кількості 5 штук, сформованих надавачем платіжних послуг платника АТ КБ ПриватБанк, дійсно вбачається, що платником по них виступає ОСОБА_4 , а отримувачем виступає ТОВ «ПЛЕС» та ФОП ОСОБА_2 , тобто позивач по справі, однак у графі призначення платежу у них вказано «плата за товар», або взагалі відсутні відомості в графі призначення платежу, та не зазначено для чого або на виконання чого здійснювались такі перекази. Відтак дані платіжні інструкції підтверджують лише факт перерахування свідком ОСОБА_4 позивачу суми коштів, та не підтверджують їх сплату відповідачем на погашення заборгованості по розписці від 09.05.2023 року.
Отже, надані позивачем квитанції свідчать про переказ коштів третьої особи, яка не є стороною спірних правовідносин, одержувачу, позивачу по справі, якого суд також не може однозначно ідентифікувати з вищенаведених квитанцій. А відсутність відомостей у графі призначення платежу, на переконання суду не підтверджує сплату коштів саме на погашення заборгованості по розписці від 09.05.2023 року.
Щодо пояснення відповідача про те, що правочин є недійсним, суд роз'яснює, що предметом розгляду у даній справі є позов про стягнення боргу. А вимога про визнання правочину недійсним є самостійною вимогою, яка може бути заявлена до суду у відповідності до вимог ЦПК України, як новий позов у іншому позовному провадженні, або як зустрічний позов у даній справі.
Окрім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 викладено правовий висновок, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Крім того, не подано відповідачем і жодного доказу на підтвердження того, що спірна розписка була написана ним під тиском та погрозами з боку позивача, або є фіктивною або удаваною.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для його виконання сторонами. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).
Частиною 1 ст. 1049 ЦК України регламентовано, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України - ч. 1 ст. 1050 ЦК України.
У відповідності до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача боргу по розписці від 09.05.2023 підлягають до задоволення.
У відповідності до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Позивач також просить стягнути з відповідача 3% річних в розмірі 5670,00грн. та інфляційні втрати за період з 20.05.2023 по 05.03.2025 в розмірі 15519,42грн., представивши відповідні розрахунки.
З огляду на наведені положення ч.2 ст.625 ЦК України, суд погоджується з такими розрахунками, оскільки вони є коректними, і вважає, що вимоги позивача в частині стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат є підставними і підлягають задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума заборгованості за розпискою від 09.05.2023 в загальному розмірі 126189,42грн., з яких: 105000,00грн. - основний борг, 3% річних в розмірі 5670,00грн. та інфляційні втрати за період з 20.05.2023 по 05.03.2025 в розмірі 15519,42грн.
У відповідності до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають до задоволення.
Крім того, в силу дії ст. 141 ЦПК України до стягнення з відповідача в користь позивача підлягає розмір судових витрат.
У зв'язку з наведеним, з відповідача підлягають стягненню в користь позивача 1009,52 гривень судового збору.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Згідно ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. 1 ст. 137 ЦПК витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У відповідності до ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч.3 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
В підтвердження понесених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу суду було надано ордер про надання правничої допомоги від 12.03.2025р. адвокатом Бердар С.В. та вказано що попередній розрахунок суми судових витрат становить 20000 гривень.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Враховуючи те, що адвокатом не подано суду документального підтвердження витрат на правову допомогу та розрахунку таких витрат, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 133,137, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд
позов задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором розписки в розмірі 105000,00грн., 3% річних в розмірі 5670,00грн., інфляційні втрати в розмірі 15519,42грн., а всього 126189,42грн. (сто двадцять шість тисяч сто вісімдесят дев'ять гривень сорок дві копійки).
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1009,52 гривень (одна тисяча дев'ять гривень п'ятдесят дві копійки) сплаченого судового збору.
Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Текст рішення складено та підписано 17.11.2025 року.
Суддя О. І. Ковальчук