12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 615/2295/24
провадження № 51-3330км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Харківського апеляційного суду від 23 червня 2025 року щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Валківського районного суду Харківської області від 14 квітня 2025 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання
з випробуванням з іспитовим строком 1 рік і покладенням низки обов'язків, передбачених ст. 76 КК.
Указаний вирок суд ухвалив із застосуванням приписів ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), а саме обмежився допитом ОСОБА_6 та дослідженням матеріалів, що характеризують його особу, і визнав недоцільним дослідження інших доказів.
Відповідно до вироку ОСОБА_6 визнано винуватим в ухиленні від призову
на військову службу під час мобілізації за таких обставин.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», з 05:30 24 лютого 2022 року на території України запроваджено воєнний стан, строк дії якого продовжено до 09 травня 2025 року.
Згідно із Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань з 24 лютого 2022 року на території України оголошено загальну мобілізацію.
За змістом ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації, зокрема, військовозобов'язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, зобов'язані з'явитися на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках.
На виконання ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу розвідувальних органів України для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів.
ОСОБА_6 як військовозобов'язаний з 18 вересня 2024 року перебуває на військовому обліку в запасі в ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2).
18 вересня 2024 року він прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2, розташованого на АДРЕСА_2 , для встановлення військово-облікових даних, отримав направлення на медогляд, пройшов його того ж дня у військово-лікарській комісії КНП «Валківська ЦРЛ», визнаний здоровим та придатним до військової служби.
У цей же день ОСОБА_6 отримав повістку про призов на військову службу за мобілізацією і направлений до в/ч НОМЕР_1 , проте для направлення до військової частини за повісткою о 17:00 не з'явився.
У заяві від 03 жовтня 2024 року власноручно написав про відмову від призову на військову службу під час мобілізації, чим порушив порядок комплектування ЗСУ та вимоги ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Вироком Харківського апеляційного суду від 23 червня 2025 року апеляційну скаргу прокурора задоволено, а вирок Валківського районного суду Харківської області від 14 квітня 2025 року в частині призначеного ОСОБА_6 покарання скасовано.
Ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено ОСОБА_6 покарання
за ст. 336 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
В іншій частині вирок районного суду залишено без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ставить питання про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК з покладенням на нього низки обов'язків, передбачених приписами ст. 76 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи свої вимоги, указує, що ОСОБА_6 визнав свою винуватість, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину, має постійне місце проживання, позитивно характеризується, утримує тяжко хвору матір похилого віку (яка потребує догляду, страждає на цукровий діабет і перенесла перелом), раніше до кримінальної відповідальності не притягувався. Крім того, акцентує, що на оформлення правової документації щодо отримання відстрочки від мобілізації вплинула відсутність освіти в ОСОБА_6 , адже, як установив суд першої інстанції, підзахисний закінчив лише чотири класи школи, майже не читає та не пише.
Вважає, що зазначене вище, зміст досудової доповіді, обставини, які пом'якшують покарання, та відсутність тих, що його обтяжують, дають підстави для застосування до засудженого приписів статей 75, 76 КК.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор уважала касаційну скаргу захисника необґрунтованою та просила залишити її без задоволення, вказала, що засуджений уже звільнений від відбування покарання.
Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, перевіривши доводи касаційної скарги, заперечення та матеріали кримінального провадження, Суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального
й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, і правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі адвокат не оспорює, а тому в касаційному порядку вони не перевіряються.
У касаційній скарзі захисник указує про те, що, призначаючи покарання, суд апеляційної інстанції належним чином не врахував даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують покарання.
Касатор вважає, що виправлення ОСОБА_6 можливе без відбування покарання, у зв'язку із чим просить звільнити його від відбування покарання з випробуванням.
Однак з викладеними в касаційній скарзі доводами колегія суддів погодитися не може з огляду на таке.
Відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення,
має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення
та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винуватого та обставини, що пом'якшують
і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
З урахуванням принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчиненого діяння, його небезпечності та даним про особу винуватого.
Тобто, призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності, суд вправі призначити такий вид і розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме виправленню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Разом з тим, з огляду на дискреційні повноваження суду, він також вправі звільнити особу від відбування призначеного покарання з випробуванням за наявності для цього підстав.
Так, положеннями ст. 75 КК передбачено, що, якщо суд, крім випадків, передбачених цією статтею, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винуватого та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як убачається з мотивувальної частини вироку місцевого суду, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_6 , призначаючи йому покарання у виді позбавлення волі, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_6 вчинив нетяжкий злочин, малограмотний (має чотири класи освіти), працював неофіційно в колгоспі, на території України проживає з 1995 року, громадянство України отримав у 2011 році, має постійне місце проживання, за яким характеризується позитивно, скарг на його неправомірні дії до міської ради не надходило, інформація щодо кола спілкування з особами з антисоціальною поведінкою відсутня, одружений, має дорослого сина, утримує матір ОСОБА_8 , 1956 року народження, яка страждає на хронічне захворювання, має цукровий діабет, перелом ноги, у зв'язку із чим потребує постійного догляду, на час розгляду кримінального провадження місцевим судом офіційно працевлаштований, на обліку у психіатра та нарколога не перебуває, несудимий, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувався.
З огляду на вказане, а також ураховуючи обставини, які пом'якшують покарання (визнання вини, щире каяття у вчиненому, активне сприяння розкриттю злочину), та відсутність обставин, що його обтяжують, районний суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Водночас місцевий суд, зважаючи на вказанівище дані й досудову доповідь, згідно з якою виправлення особи можливе без ізоляції від суспільства, вважав за можливе звільнити ОСОБА_6 від відбування покарання на підставі ст. 75 КК з покладенням на нього низки обов'язків, передбачених ст. 76 КК.
Відповідно до статей 404, 407 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов'язаний навести належні й достатні мотиви та підстави ухваленого рішення
з урахуванням вимог ст. 409 КПК.
Вирішуючи питання про скасування або зміну вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції має керуватися положеннями статей 408, 420 КПК.
Зокрема, ч. 2 ст. 420 КПК передбачено, що вирок суду апеляційної інстанції має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним ст. 374 цього Кодексу.
Тобто вимоги кримінального процесуального закону в їх взаємозв'язку передбачають, що апеляційний суд зобов'язаний перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, урахувати позицію сторін кримінального провадження
та учасників судового розгляду, у рішенні дати на них вичерпну відповідь на доводи й у разі незгоди з ними зазначити причини.
Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд указав, що доводи апеляційної скарги прокурора про безпідставне застосування місцевим судом приписів ст. 75 КК до ОСОБА_6 є слушними, свої висновки обґрунтував з наведенням конкретних мотивів.
Зокрема, зазначив, що місцевий суд залишив поза увагою критерії, визначені в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».
Апеляційний суд указав, що суд першої інстанції недостатньо врахував суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, оскільки ОСОБА_6 у період воєнного стану під час оголошеної загальної мобілізації умисно проігнорував свій конституційний обов'язок із захисту Батьківщини і те, що на території України введений воєнний стан, у зв'язку із чим ця категорія кримінальних правопорушень викликає значний суспільний резонанс, тому призначене судом покарання із застосуванням ст. 75 КК не сприятиме його меті ? виправленню та запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану як самим засудженим, так й іншими особами.
Водночас зауважив, що місцевий суд не в повному обсязі взяв до уваги, що ОСОБА_6 , вчинивши кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК, нівелює важливість виконання конституційного обов'язку іншими співгромадянами. Виправдовуючи свою позицію також необхідністю надавати допомогу своїй матері, 1956 року народження, засуджений тим самим перекладає обов'язок із захисту Вітчизни, у тому числі своїх рідних, на інших співгромадян, порушуючи тим самим принцип рівності прав та обов'язків.
При цьому відповідно до ст. 65 Конституції України та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Умисне ухилення від такого обов'язку під час воєнного стану створює негативні наслідки та тенденції в суспільстві, підриває обороноздатність держави.
На переконання колегії суддів апеляційного суду, покарання за вчинене кримінальне правопорушення повинно бути співмірним спричиненим наслідкам і таким, що гарантує адекватне реагування на загрозу національної безпеки держави.
Апеляційний суд узяв до уваги те, що ОСОБА_6 , будучи військовозобов'язаним, повідомленим у передбаченому законом порядку про призов на військову службу під час загальної мобілізації, а також про наслідки відмови бути призваним та проходити військову службу під час загальної мобілізації, достовірно знаючи про загальну мобілізацію, визнаний придатним до військової служби, 18 вересня 2024 року отримав повістку про призов на військову службу за мобілізацією та направлений до в/ч НОМЕР_1 , проте для направлення до військової частини за повісткою о 17:00 не з'явився. У заяві від 03 жовтня 2024 року власноручно написав про відмову від призову на військову службу під час мобілізації, чим порушив порядок комплектування ЗСУ та вимоги ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Водночас посилання місцевого суду на дані досудової доповіді щодо ОСОБА_6 мають рекомендаційний характер. Крім того посилання на одні й ті ж дані, які було враховано під час призначення йому мінімального покарання
у виді позбавлення волі, не є достатньою підставою для звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що застосування положень ст. 75 КК до ОСОБА_6 є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, оскільки не сприяє меті покарання - виправленню засудженого та попередженню вчинення нових кримінальних правопорушень
і призвело до призначення йому невиправдано м'якого заходу примусу, який не є справедливим і пропорційним ступеню тяжкості вчиненого злочину та даним про особу засудженого.
У зв'язку із цим апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_6
від відбування покарання з випробуванням не буде необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів, а тому погодився з доводами апеляційної скарги прокурора в цій частині.
Ураховуючи наведене вище, колегія суддів дійшла висновку про необхідність призначення ОСОБА_6 покарання з реальним його відбуванням у виді позбавлення волі, однак у мінімальному розмірі.
Призначаючи такий вид і розмір покарання, суд апеляційної інстанції зважив на ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення,
яке відповідно до ст. 12 КК є нетяжким злочином, однак умисним, дані про його особу, який раніше не судимий, одружений, має дорослого сина, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, є військовозобов'язаним, придатним до проходження військової служби у Збройних Силах України, утримує матір, 1956 року народження, яка має хронічне захворювання - цукровий діабет і потребує допомоги (відсутність відстрочки з указаних підстав на час касаційного розгляду), наявність обставин, які пом'якшують покарання (щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення), і відсутність обставини, які його обтяжують.
Також апеляційний суд указав, що повнолітній син і дружина засудженого мають змогу здійснювати догляд за його матір'ю.
Колегія суддів погоджується із цими висновками апеляційного суду та вважає,
що з огляду на конкретні обставини і характер вчиненого злочину апеляційний суд дійшов обґрунтованого переконання, що виправлення засудженого можливе виключно в умовах ізоляції його від суспільства, та правильно призначив мінімальне покарання, передбачене санкцією ст. 336 КК.
З погляду колегії суддів, обставини, на яких наголошує захисник у касаційній скарзі, зокрема потреба в допомозі матері похилого віку, в цьому випадку не зменшують суспільної небезпеки вчиненого ним злочину і не впливають на правильність призначеного апеляційним судом покарання, яке є мінімальним, а тому не свідчить про його надмірну суворість.
Тож, колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_6 покарання відповідає вимогам закону, за видом та розміром є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить приписам статей 50, 65 КК.
Водночас переконливих доводів, які би спростовували висновки суду апеляційної інстанції щодо призначеного ОСОБА_6 покарання без звільнення від його відбування з випробуванням, у касаційній скарзі не наведено і таких відомостей за матеріалами кримінального провадження не встановлено.
Вирок суду апеляційної інстанції є законним, вмотивованим та обґрунтованим, відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог процесуального законодавства не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, касаційну скаргу адвоката необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду
- без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Вирок Харківського апеляційного суду від 23 червня 2025 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргуадвоката ОСОБА_7 - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3