17 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 931/96/24
провадження № 61-15581св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Котовичем Богданом Володимировичем, на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 30 липня 2024 року у складі судді Безп'ятко О. І. та постанову Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 27 травня 2021 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Локачинського районного нотаріального округу Волинської області Дильним І. Г. за реєстровим № 1017, відповідно до умов якого він передав у власність відповідача грошові кошти у розмірі 150 000 грн, а останній зобов'язувався повернути йому таку ж суму грошових коштів у строк до 31 грудня 2022 року, зі сплатою щомісячно відсотків за користування позикою у розмірі 1 % річних (пункт 1 договору цього договору).
Вказував, що ним було належно виконано умови договору позики та надано відповідачу грошові кошти.Проте, свої зобов'язання за договором ОСОБА_2 не виконав, борг не повернув, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 30 січня 2024 року становить 159 248,66 грн, з яких: 150 000 грн - основна заборгованість, 7 625,71 грн - інфляційні втрати, 1 622,95 грн - штрафні санкції відповідно до пункту 1 договору позики грошей від 27 травня 2021 року.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти за договором позики грошей від 27 травня 2021 року у розмірі 159 248,66 грн з яких: 150 000 грн - основна заборгованість, 7 625,71 грн - інфляційні втрати, 1 622,95 грн - штрафні санкції, передбачені пунктом 1 договору позики грошей від 27 травня 2021 року.
У березні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики неукладеним.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що він грошових коштів від ОСОБА_1 не отримував, про що свідчать умови договору позики грошей та відсутність розписки про отримання коштів. При цьому у нього відсутній примірник договору позики грошей, а про його зміст йому стало відомо лише після отриманням позовної заяви та додатків до неї.
Посилався на те, що договір носить фіктивний характер, дійсною метою якого була купівля земельної ділянки, яка знаходилася у його власності. Земельна ділянка, яка була предметом купівлі у власність ОСОБА_1 не перейшла, оскільки грошові кошти йому не були сплачені. Зазначає, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, а не передачі грошової суми позичальнику.
Вказував, що у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання, проте передача грошей позикодавцем не здійснювалася. Нотаріально посвідчений договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір позики містить в собі застереження про фактично завершене передання грошей (речей) позичальнику. За відсутності такого застереження, або іншого факту реальної передачі коштів позичальнику позикодавцем (боргової розписки) нотаріальне посвідчення цього правочину не свідчить про його укладення сторонами.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просив судвизнати неукладеним договір позики грошей від 27 травня 2021 року посвідчений приватним нотаріусом Локачинського районного нотаріального округу Волинської області Дильним І. Г. за реєстровим № 1047.
Ухвалою Локачинського районного суду Волинської області від 21 березня 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк для подачі зустрічної позовної заяви.
Позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження для спільного розгляду.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 30 липня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 27 травня 2021 року у розмірі 159 248, 66 грн, з яких: 150 000 грн - основна заборгованість, 7 625,71 грн - інфляційні втрати, 1 622,95 грн - штрафні санкції.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із доведеності факту укладення між сторонами договору позики грошей від 27 травня 2021 року, грошові кошти за яким не повернуто позичальником у передбачений договором строк.
Крім того, у зв'язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов'язання - повернення позики, районний суд вважав вимоги про застосування до спірних правовідносин статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), стягнення з відповідача інфляційних втрат за несвоєчасне виконання ним грошового зобов'язання, а також відсотків за користування позикою, передбачених умовами договору позики, обґрунтованими.
Суд вважав безпідставними доводи ОСОБА_2 щодо відсутності у нього примірника оспорюваного договору позики, оскільки у пункті 16 договору позики грошей сторони зазначили про те, що договір позики укладено у трьох примірниках, два з яких передано сторонам, а інший зберігається у справах приватного нотаріуса Локачинського районного нотаріального округу Волинської області Дильного І. Г.
Районний суд вважав, що ОСОБА_2 не було спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконано встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які він посилався у зустрічному позові як на підставу своїх вимог, зокрема, не доведено належними та допустимими доказами у розумінні статей 77, 78 ЦПК Українивідсутності факту передачі йому коштів за договором позики, а також, що даний правочин є фіктивним (стаття 234 ЦК України).
Крім того, пунктом 8 договору позики від 27 травня 2021 передбачено, що договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, отже цей договір не носить фіктивної чи удаваної угоди, а також не є зловмисним, що, на думку суду першої інстанції, додатково спростовує доводи ОСОБА_2 , викладені у зустрічній позовній заяві.
При цьому, суд послався на релевантну практику Верховного Суду щодо позикових правовідносин.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 30 липня 2024 року в частині вирішення позовних вимог щодо розміру заборгованості за договором позики та судових витрат змінено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 27 травня 2021 року у розмірі 151 622,95 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 512 грн та 9 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку про доведеність вимог позову в частині стягнення основної суми боргу за договором позики від 27 травня 2021 року у розмірі 150 000 грн та відсотків за користування позикою, передбачених у пункті 1 договору позики у розмірі 1 622,95 грн.
З огляду на те що відповідач прострочив виконання зобов'язання за договором позики, апеляційний суд погодився з висновком районного суду про наявність підстав для стягнення інфляційних втрат.
Разом з тим, визначаючи період, за який підлягають стягненню інфляційні втрати, суд першої інстанції не врахував, що Законом України від 15 березня 2022 року (набув чинності 17 березня 2022 року) «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктами 18 і 19.
Відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)».
Ураховуючи, що з 24 лютого 2022 року на території України введений воєнний стан, який діє і по теперішній час, тому відповідач як позичальник звільняється від відповідальності, визначеної у статті 625 ЦК України, апеляційний суд вважав, що відсутні правові підстави для стягнення з нього на користь позивача інфляційних втрат за період з 01 січня 2023 року до 30 січня 2024 року у розмірі 7 625,71 грн.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком районного суду про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що в момент укладення договору позики позивач не надав йому в борг грошові кошти, відтак оспорюваний договір не був спрямований на настання реальних наслідків, передбачених ним, а також що він є фіктивним, так як його дійсною метою була купівля позивачем земельної ділянки, яка знаходилася у власності відповідача.
При цьому суд апеляційної інстанції здійснив перерозподіл судових витрат з урахуванням статті 141 ЦПК України пропорційно задоволених позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Котович Б. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Локачинського районного суду Волинської області від 30 липня 2024 року, постанову Волинського апеляційного суду від 30 липня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити.
ОСОБА_1 судові рішення не оскаржив у касаційному порядку.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Котовичем Б. В., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій були порушені вимоги статей 1046, 1047, 1049 ЦК України, які визначають реальний характер договору позики. Факт передачі грошових коштів позивачем відповідачу не підтверджений належними доказами, а підписання договору саме по собі не свідчить про передачу грошей як це передбачено статтею 1047 ЦК України.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_2 - адвокат Котович Б. В., вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу.
У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кінах Я. В., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що доводи касаційної скарги є безпідставними та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Котовичем Б. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 27 травня 2021 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладений договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Локачинського районного нотаріального округу Волинської області Дильним І. Г. за реєстровим № 1017 (а. с. 9).
Пунктами 1, 2 договору позики грошей від 27 травня 2021 року передбачено, що позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти готівкою у розмірі 150 000 грн, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів зі сплатою щомісячно відсотків за користування позикою у розмірі 1 % річних. Грошові кошти, які є предметом цього договору, мають бути передані позикодавцем та одержані позичальником при підписанні цього договору.
Згідно з пунктом 3 договору позики грошей від 27 травня 2021 року позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк до 31 грудня 2022 року включно, позичальник може достроково, до настання обумовленого строку, повернути позику позикодавцю, з виплатою відсотків, зазначених у пункті 1 даного договору, за чотири місяці.
Повернення позики повинно бути здійснено шляхом передачі грошових коштів позичальником готівкою позикодавцю. Позика вважається повернутою у випадку наявності на примірнику цього договору відмітки позикодавця про одержання грошової суми, що позичалася (пункти 4, 5 договору позики грошей від 27 травня 2021 року).
Відповідно до пункту 6 договору позики грошей від 27 травня 2021 року в разі, коли позичальник своєчасно не поверне позикодавцю позику згідно із визначеним у пункті 3 цього договору строком. Позикодавець вправі буде пред'явити цей договір до стягнення в безспірному порядку і в строки, передбачені чинним законодавством України.
Пунктом 8 договору позики грошей від 27 травня 2021 року визначено, що договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, таким чином цей договір не носить фіктивної чи удаваної угоди, а також не є зловмисним.
27 травня 2021 року дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надала приватному нотаріусу Локачинського районного нотаріального округу Волинської області Дильним І. Г. заяву, зареєстровану за реєстровим № 1046, про згоду подружжя на укладення договору позики грошей (а. с. 124).
Відповідно до листа приватного нотаріуса Локачинського нотаріального округу Волинської області Дильного І. Г. від 03 травня 2024 року № 147/01-16 додаткові угоди та додатки до договору позики грошей від 27 травня 2021 року приватним нотаріусом не посвідчувалися. Додаткового документу, що посвідчує факт передачі коштів, вищезазначеним договором позики сторонами договору передбачено не було. Разом з тим, у пункті 11 договору сторони засвідчили, що усі істотні умови, які стосуються позики зафіксовані у тексті договору (а. с. 122).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частини перша, третя статті 202 ЦК України).
За змістом частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
На обґрунтування зустрічного позову про визнання договору позики недійсним ОСОБА_2 зазначив, що грошових коштів, які вказані у договорі позики грошей від 27 травня 2021 року, він не отримував, а дійсною підставою для укладення договору була купівля земельної ділянки, яка знаходилася у його власності, а тому договір позики носить фіктивний характер.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (частина третя статті 631 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (частина перша статті 1051 ЦК України).
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22) зроблено висновок, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (див.: постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21)).
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, щоміж сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговим документом - договором позики грошей від 27 травня 2021 року, умови якого останній не виконав, тому правильно задовольнили позовні вимоги про стягнення заборгованості, а також відмовили у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання договору позики недійсним через недоведеність зустрічних позовних вимог, оскільки позичальник не довів підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України для визнання недійсним оспорюваного договору позики.
При цьому апеляційний суд, урахувавши положення пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, правильно змінив рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з позичальника на користь позивача інфляційних втрат за період з 01 січня 2023 року до 30 січня 2024 року у розмірі 7 625,71 грн, оскільки з 24 лютого 2022 року на території України введений воєнний стан, який діє і по теперішній час, тому відповідач як позичальник звільняється від відповідальності, визначеної у статті 625 ЦК України.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що кошти ним фактично отримані не були, а дійсною підставою для укладення договору була купівля належної йому земельної ділянки, заявником не були доведені під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, що було його процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.
Посилання касаційної скарги на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, є безпідставними, оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц (провадження № 61-20376св18) зазначено, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Верховний Суд погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу, виходив із того, що зі змісту укладеної між сторонами розписки не вбачається отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг, а також не встановлено обов'язку їх повернути.
Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на думку заявника, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, арішення суду першої інстанції, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову апеляційного суду - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Котовичем Богданом Володимировичем, залишити без задоволення.
Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 30 липня 2024 року, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник