12 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 902/1140/24
судді Верховного Суду Студенця В.І.
за результатом касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Вінницької області
від 24.04.2025
(суддя Міліціанов Р.В.)
та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду
від 26.06.2025
(колегія суддів: Філіпова Т.Л., Бучинська Г.Б., Василишин А.Р.)
у справі № 902/1140/24
за позовом ОСОБА_1
до Релігійної організації "Релігійна громада Свято-Миколаївського храму с. Гранів Вінницько-Тульчинської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Управління у справах національностей та релігій Вінницької облдержадміністрації,
про визнання недійсним протоколу та нової редакції статуту.
І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
1. Із постановою Верховного Суду від 12.11.2025 у справі №902/1140/24, якою рішення Господарського суду Вінницької області від 24.04.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 залишено без змін, не погоджуюся, вважаю, що слід було касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Зміст позовної заяви
2. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Релігійної організації "Релігійна громада Свято-Миколаївського храму с. Гранів Вінницько-Тульчинської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) (далі - Релігійна організація УПЦ (ПЦУ)) про:
- визнання недійсним протоколу загальних зборів Релігійної громади УПЦ від 18.02.2023 №1;
- визнання недійсним статуту Релігійної організації УПЦ (ПЦУ) у новій редакції, затвердженій 18.02.2023.
ОСОБА_1 як член, настоятель та керівник Свято-Нікольського Храму села Гранів Гайсинського району Тульчинської єпархії УПЦ в обґрунтування позову вказував, що збори серед громадян - жителів села Гранів, на яких було прийнято нову редакцію статуту Релігійної громади, насправді не були проведені, а ініціативною групою просто збиралися підписи у мешканців села, які підтримували зміну канонічної належності, що, на думку позивача, суперечить положенням статті 8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Крім того, позивач вказував, що мешканці села не знали про проведення зборів, що є неможливим у разі зібрання 889 осіб, тобто майже половини мешканців села, в одному місці (в кафе "У дяді Петі", де відбувалися збори). Вказані дії порушують права позивача та інших членів релігійної громади села Гранів сповідувати та відправляти релігійні культи обраної ними течії.
(2) Короткий зміст рішень суду першої й апеляційної інстанцій, а також мотиви з яких суди виходили при ухваленні судових рішень
3. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 24.04.2025, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.06.2025, відмовлено в задоволенні позову у повному обсязі.
Ухвалюючи судові рішення, господарські суди вказали, що позивач не надав належних доказів відносно неможливості проведення загальних зборів релігійної громади, зокрема, надані позивачем докази містять лише опосередковані відомості щодо неможливості проведення загальних зборів 18.02.2023, які ґрунтуються на припущеннях. За змістом оспорюваного протоколу підтверджено наявність територіального зв'язку, як достатнього критерію членства у релігійній організації (громади). При цьому рішення прийнято одноголосно, тобто з дотриманням визначеного Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" кворуму для прийняття відповідних рішень.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним протоколу загальних зборів Релігійної громади УПЦ суди вказали, що належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції, з огляду на що суди відмовили у задоволенні позову в цій частині вимог, адже позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права.
Позовні вимоги стосовно визнання недійсним статуту у новій редакції зводяться до заперечення самого факту проведення відповідних зборів, неможливості їх проведення у визначеному місці за присутності значної кількості жителів с. Гранів. Водночас позивач не спростував обставин проведення зборів та не надав доказів неможливості їх проведення у визначеному місці за присутності значної кількості жителів с. Гранів.
Суди відзначили і те, що з позовом у цій справі звернулася не релігійна організація, а особисто позивач, який не довів порушення його прав як члена релігійної організації, та з огляду на гарантовану законами свободу інших осіб мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, є цілком вірогідним, що частина релігійної громади вільно зібралась і прийняла рішення про канонічну підпорядкованість релігійної громади.
(3) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційних скарг
4. Верховний Суд постановою від 12.11.2025 касаційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Вінницької області від 24.04.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 у справі №902/1140/24 - без змін.
Верховний Суд, залишаючи оскаржувані судові рішення без змін, виходив з такого:
- зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади;
- частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем);
- закон "Про свободу совісті та релігійні організації" не передбачає вимог до проведення загальних зборів виключно у формі одночасної фізичної присутності учасників зборів в конкретно обумовленому місці в конкретно обумовлений час. Більше того, сам скаржник у касаційній скарзі посилається на заборону проведення масових зібрань в умовах воєнного стану, яка передбачена ст.19 Закону "Про правовий режим воєнного стану";
- Верховний Суд враховує обставину дії правового режиму воєнного стану як таку, що вимагає дотримання додаткових заходів безпеки громадян, до яких (заходів безпеки) може відноситися збір підписів замість проведення зібрань значної кількості громадян в одному місці;
- Верховний Суд погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції, що ні статут релігійної організації, ані норми Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" не встановлюють детальної процедури проведення зборів. Відтак наявність окремих недоліків процедури за наявності дійсного волевиявлення членів релігійної громади с. Гранів щодо зміни канонічної підлеглості, не може впливати на чинність прийнятих рішень;
- позивач не довів, що спірні рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалено не загальними зборами релігійної громади, тобто у іншому порядку, ніж це передбачено ч.3 ст.8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації".
- скаржник необґрунтовано посилається на недослідження доказів, оскільки суд апеляційної інстанції докази, на які посилається скаржник, дослідив та, керуючись своїм внутрішнім переконанням, надав їм відповідну оцінку, з якою, однак, скаржник не погоджується.
5. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.
При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.
Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що суду касаційної інстанції слід було касаційну скаргу позивача задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, як такі, що ухвалені за неповного з'ясування обставин справи, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
(1) Щодо суті спору
6. Ураховуючи зміст спірних правовідносин та нормативно-правове регулювання, вважаю, що висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог є передчасними, адже ухвалені за неповного з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому відзначаю таке.
Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.
Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
В Україні правовідносини, пов'язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон).
Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).
На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).
Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.
На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об'єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.
Так, у справі, що розглядалась, суди першої та апеляційної інстанцій (яких підтримав і Верховний Суд) вказали, що позивач не довів порушення своїх прав, не довів неправомірності прийняття рішення загальними зборами Релігійної організації, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що порушені права позивача.
Відзначаю, що у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.
Тобто позивач звернувся до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважав порушеним у зв'язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, а відтак позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, позивач убачають саме в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.
Так, спірні правовідносини регулюються, зокрема Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Згідно зі статтею 8 вказаного Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.
Встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об'єднаннями і не становить втручання у їх автономію.
Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об'єднання.
Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає виключне право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Тобто суб'єктом таких правовідносинах є саме релігійна громада.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 у питанні розмежування понять «релігійна громада» та «територіальна громада» відзначила, зокрема таке.
Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Тобто насамперед релігійна громада є об'єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об'єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.
У свою чергу, Закон релігійну громаду характеризує як місцеву релігійну організацію.
Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв'язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.
Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.
Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.
Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Слід звернути увагу на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада», однак територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.
Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.
У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов'язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05).
Отже, з огляду на наведене вважаю, що слід розмежовувати такі поняття як «територіальна громада» та «релігійна громада», адже у питанні зміни підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях визначальну роль відіграє саме «релігійна громада», адже лише члени такої наділені правом участі в загальних зборах та голосуванні на них.
Разом з тим, у справі, що розглядається суди фактично ототожнили наведені поняття, не розмежувавши їх, та відповідно не встановили хто з осіб, що були присутні на загальних зборах дійсно входили до «релігійної громади» та відповідно мали право голосу на таких зборах.
Окрім того, суди необґрунтовано відхили клопотання позивача про залучення до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - фізичних осіб - членів релігійної громади УПЦ, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Вважаю, що за невстановлення наведених обставин стверджувати про законність рішень загальних зборів Релігійної організації, передчасно.
(2) Висновки
7. Отже, ураховуючи вищенаведене, вважаю, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушення норм права щодо розгляду справи на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, що є підставою для скасування таких судових рішень.
З урахуванням викладеного відзначаю, що касаційну скаргу слід було задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суддя Верховного Суду В. Студенець