65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"17" листопада 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1413/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/1413/25
за позовом: Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, просп. Берестейський, № 14, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Білгород-Дністровської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрації Білгород-Дністровського морського порту) (67707, Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, № 81, код ЄДРПОУ 38728376)
до відповідача: Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» (67701, Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, № 81, код ЄДРПОУ 01125689)
про стягнення 305 817,66 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
09.02.2023 Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрації Білгород-Дністровського морського порту) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт», в якому позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних від простроченої суми заборгованості в сумі 47911,15 грн, інфляційні втрати в сумі 252948,56 грн та пеню в сумі 4957,95 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором про надання послуг №33-П-БДФ-20 від 12.03.2020, в частині своєчасної оплати послуг, та невиконанням відповідачем рішення Господарського суду Одеської області стосовно зобов'язань щодо оплати заборгованості, у зв'язку з чим на суму заборгованості позивачем нараховано пеню, інфляційні втрати та 3 % річних.
Як стверджує позивач, за період дії договору ним було надано відповідачу відповідні послуги за договором, виставлено та надано для оплати рахунки, які відповідач не сплатив, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 388872,48 грн.
Окрім того, позивач зауважує, що 01.02.2021 Адміністрацією до Господарського суду Одеської області була направлена позовна заява про стягнення з відповідача заборгованості, інфляційних втрат, пені та 3% річних за період з 26.02.2020 по 01.02.2021 загальним розміром 429334,03 грн за спірним договором. Господарським судом Одеської області 14.04.2021 прийнято рішення по справі № 916/286/21 про часткове задоволення позовних вимог позивача та 06.05.2021 видано наказ про примусове виконання рішення по справі № 916/286/21.
Позивач додає, що 14.07.2023 ним подано заяву про примусове виконання рішення суду та відповідно до постанови про відкриття виконавчого провадження від 09.08.2023 відкрито виконавче провадження № 72485720., однак станом на дату подання позовної заяви відповідачем рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/286/21 від 14.04.2021 не виконано.
Відтак, у зв'язку з невиконанням відповідачем рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/286/21 від 14.04.2021 та наявною заборгованістю, яка не сплачена на дату звернення до суду, за невиконання зобов'язання по сплаті заборгованості позивачем додатково нараховані відповідачу пеню, 3% річних та інфляційні втрати за період з 02.02.2021 по 12.03.2025.
Відповідачем подано до суду відзив на позов (вх. № 13392/25 від 25.04.2025), в якому, заперечуючи проти позову, останній заявив клопотання про застосування наслідків пропуску позовної давності та зазначив, що оскільки позовна заява позивачем була подана до суду 09.04.2025, то період стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, який підлягає розрахунку становить з 11.04.2022 по 10.04.2025, що відповідає періоду трьох років до подачі позову. Відтак, відповідач вважає, що можливо застосувати до нарахованих позивачем 3% річних та інфляційних втрат, який підлягає розрахунку за період з 02.02.2021 по 10.04.2022, наслідки пропуску позовної давності.
Також відповідач додає, що є державним підприємства, з березня 2020 року перебуває у стані приватизації, а основним напрямком його діяльності є допоміжне обслуговування водного транспорту, перевалка вантажів на судна з використанням водних ресурсів. При цьому, у зв'язку з відсутністю належних глибин Дністровсько-Лиманського прохідного каналу відповідач з 2021 року не здійснює господарську діяльність за основними напрямками діяльності, а судозахід до порту, на його переконання, було закрито саме з вини позивача, адже останній не виконує покладені на нього статутні обов'язки з підтримки належних глибин, а також завдання, покладені на нього згідно Закону України «Про морські порти», що не дозволяє відповідачу використовувати власні потужності за цільовим призначенням та отримувати прибуток.
Водночас, відповідач наголошує, що згідно крайнього наказу БДФ ДП «АМПУ» від 01.08.2024 №27/12 офіційно оголошена осадка суден підхідного Дністровсько-Лиманського каналу та причалів морського порту Білгород-Дністровський становить 1,8 м, що ніяким чином не дозволяє здійснювати захід до порту будь-яким суднам.
Між тим, у зв'язку з введенням на території України воєнного стану, в першу чергу, з огляду на відсутність належних глибин, судохід до морського порту Білгород-Дністровський не підтримується (не дозволяється), в тому числі Військово-Морськими Силами ЗСУ, проте належне правове обґрунтування такої заборони відсутнє (будь-які нормативні документи, накази, розпорядження, інше), що, на думку відповідача, невиправдана в дії ситуація, оскільки поряд з цим, порти Одеси, Чорноморська, Южного, які географічно розміщуються поряд з Білгород-Дністровським морським портом, в тій же частині Чорного моря, працюють без обмежень.
Відповідач, за його ствердженням, в таких умовах повністю позбавлений можливості здійснювати виробничу діяльність в якості портового оператора, тому вона з 2022 року взагалі призупинена наказом ДП «БДМТП» від 22.03.2022 №14. При цьому, відповідачем системно здійснюються заходи (направляються звернення до відповідальних органів центральної виконавчої влади, ДП «АМПУ», Міноборони) з клопотаннями та обґрунтуваннями необхідності здійснення днопоглиблювальних робіт, відкриття судозаходу, проте вони не дають результатів.
На переконання відповідача, ці об'єктивні (незалежні від нього) обставини унеможливлюють погашення наявної кредиторської заборгованості відповідача, яка накопичувалась тривалий час. В свою чергу, саме держава, в особі її державних органів створила ситуацію, коли ДП «БДМТП» поставлено у вкрай невигідне становище по відношенню до інших портових операторів, і саме це стало причиною хронічної критичної неплатоспроможності відповідача.
Відтак, відповідач стверджує, що держава, в особі її державного підприємства - ДП «АМПУ», яке по суті саме створило таку ситуацію, продовжує вчиняти дії з нарощування кредиторської заборгованості відповідача, щорічно звертаючись до судових органів про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, що не відповідає принципам справедливості та розумності, та перетворює належне позивачу право на спосіб отримання доходів.
Такі дії, на переконання відповідача, з боку державних інституцій по відношенню до ДП «БДМТП», як суб'єкта господарювання, носять ознаки дискримінації, заборона якої передбачена частиною 2 статті 31 Господарського кодексу України.
На підставі викладеного відповідач просить суд врахувати виключні обставини справи, відмовити у задоволенні позовних вимог або зменшити розмір заявленої до стягнення суми на підставі ст. 233 ГК України.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.04.2025 позовна заява вх.№ 1448/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
14.04.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області було прийнято позовну заяву (вх.№1448/25 від 09.04.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/1413/25. Справу № 916/1413/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.
Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 14.04.2025 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 15.04.2025 о 19:49 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.
Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.
Відповідно до відомостей, наявних у КП «ДСС», відповідач - ДП «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».
Згідно з п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи, вважається днем вручення відповідачу відповідної ухвали суду.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
25.04.2025 від ДП «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» до суду надійшов відзив на позов (вх. № 13392/25), який судом прийнятий до розгляду та разом із доданими до нього документами долучений до матеріалів справи.
28.04.2025 через систему «Електронний суд» ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії ДП «АМПУ» подано до суду клопотання (вх. № 13489/25) про залучення документів до матеріалів справи на виконання ухвали суду від 14.04.2025, яке судом було долучено до матеріалів справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладненою. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродньо встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
17.11.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
12.03.2020 між ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Білгород-Дністровського морського порту) (далі - адміністрація, позивач, ДП «АМПУ» в особі Білгород-Дністровської філії ДП «АМПУ») та ДП «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» (далі - підприємство, відповідач, ДП «БДМТП») був укладений договір про надання послуг №33-П-БДФ-20, згідно з п.п. 1.1., 1.2. якого адміністрація згідно письмових заявок підприємства надає послуги за тарифами та переліком, що визначені у додатку №1 до договору, що є невід'ємною частиною договору, а підприємство приймає і оплачує послуги адміністрації. На підставі окремих письмових заявок підприємства адміністрація може надавати послуги підприємству, не передбачені додатком №1 до договору, в рамках даного договору, за вартістю, визначеною на підставі тарифів адміністрації за умови наявної попередньої оплати. В такому випадку в письмовій заявці зазначається згода підприємства на прийняття та оплату послуг згідно встановлених адміністрацією тарифів з посиланням на договір.
Відповідно до п.2.1. здавання адміністрацією послуг та приймання їх результатів підприємством оформлюється актом наданих послуг. Адміністрація щомісячно не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним, складає та підписує акти наданих послуг у двох примірниках. Акт наданих послуг та рахунок адміністрація надає підприємству шляхом вручення під особистий підпис у відповідному журналі, з зазначенням дати отримання та ПІБ представника підприємства, який отримує такі документи.
Згідно з п.п. 2.2., 2.3. договору розрахунки за надані послуги здійснюються підприємством згідно тарифів, зазначених у додатку № 1 до договору, в безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок адміністрації щомісячно на підставі акту наданих послуг, але не пізніше 25-го числа місяця, наступного за звітним на підставі виставлених рахунків. Банківську комісію у всіх випадках сплачує підприємство. Оплата послуг, що не передбачені додатком №1 до договору, які надаються підприємству на підставі окремих письмових заявок, здійснюється на умовах 100% попередньої оплати згідно виставленого рахунку на підставі наданої письмової заявки. Здавання адміністрацією послуг та приймання їх результатів підприємством здійснюється відповідно до п.2.1. договору.
Умовами п/п 3.1.6. п. 3.1. договору встановлено, що адміністрація має право отримувати за надані послуги підприємству оплату в розмірах і строки, передбачені цим договором.
В свою чергу, п/п. 3.4.7. п. 3.4. договору визначено зобов'язання підприємства приймати віл адміністрації результати наданих послуг шляхом підписання акту наданих послуг, якщо такі послуги відповідають умовам договору, та оплачувати їх в розмірах та в строки, передбачені цим договором.
Відповідно до п.4.3. договору у разі прострочення оплати за отримані послуги підприємство сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.
Відповідно до п.п. 7.1., 7.2. договору він набирає чинності з моменту підписання його повноважними представниками сторін та діє до 31.12.2020 включно. Відповідно до ч. 3 ст. 631 ЦК України сторони встановили, що умови даного договору застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до його укладення, а саме з 01.01.2020. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
Додатком №1 до договору сторони погодили перелік послуг, що надаються позивачем, в якому наданий відповідний перелік послуг та їх вартість. Далі між сторонами були укладені додаткові угоди від 30.03.2020 та від 05.05.2020, якою сторони вносили зміни до переліку послуг, що надаються за договором та згідно з додатком №1 та визначили їх вартість.
Судом встановлено та визнається сторонами, що в лютому 2021 року Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» зверталось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» про стягнення 429334,03 грн, з яких 388872,48 грн основного боргу, 6910,90 грн 3% річних, 12364,90 грн інфляційних втрат та 21185,75 грн пені.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо сплати отриманих від позивача послуг за договором №33-П-БДФ-20 від 12.03.2020 в повному обсязі та у строк, встановлений умовами вказаного договору.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 у справі №916/286/21, яке набрало законної сили 06.05.2021, позов задоволений частково, стягнуто з Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» 388 872 грн 48 коп заборгованості, 6 881 грн 18 коп 3% річних, 12 364 грн 90 коп втрат від інфляції, 1 грн пені та 6 438 грн 75 коп судового збору. В решті заявлених позовних вимог відмовлено.
06.05.2021 на виконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 по справі № 916/286/21, яке набрало законної сили 06.05.2021, судом виданий відповідний наказ.
14.07.2023 позивач звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) із заявою про примусове виконання рішення суду у справі № 916/286/21.
Відповідно до постанови головного державного виконавця Білгород-Дністровського МВДВС ПМУ МЮ (м. Одеса) про відкриття виконавчого провадження від 09.08.2023, було відкрито виконавче провадження ВП №72485720 за наказом Господарського суду Одеської області по справі №916/286/21 від 06.05.2021.
Враховуючи невиконання відповідачем рішення суду по справі №916/413/25 позивачем нараховано відповідачу на суму основного боргу, пеню, 3% річних та інфляційні втрати за період з 02.02.2021 по 12.03.2025.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.
Суд враховує, що відповідно до Закону України № 4196-IX від 09.01.2025 «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», Господарський кодекс України з 28.08.2025 втратив чинність.
Однак, для господарських договорів, укладених до 28.08.2025, норми ГК України продовжують застосовуватися до завершення строку дії таких договорів або до їх припинення, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Відповідно до частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно з ч.2 ст.218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Частиною 1 статті 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
За змістом частини 1 статті 231 ГК України, на яку посилається позивач в якості обґрунтування для нарахування штрафних санкцій, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
За приписами ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
В силу частини 1 статті 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Згідно з статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частина 2 статті 551 ЦК України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно ст.625 зазначеного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
При цьому частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Крім того, частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Матеріалами справи підтверджено та судом встановлено, що відносини між сторонами, які виникли в процесі виконання договору, є правовідносинами з надання послуг.
Суд встановив, що в даному випадку правовідносини між ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Білгород-Дністровської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Білгород-Дністровського морського порту) та Державним підприємством «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» носять договірний характер, укладений між ними договір № 33-П-БДФ-20 про надання послуг від 12.03.2020 предметом судових розглядів не виступав та недійсним судом не визнавався.
Сторони факт укладання договору № 33-П-БДФ-20 від 12.03.2020 не заперечують та у представлених суду заявах визнають.
З огляду на зазначене, суд, з урахуванням положень ст. 204 ЦК України, приймає до уваги договір № 33-П-БДФ-20 від 12.03.2020 як належну підставу у розумінні норм ст. 11 ЦК України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків з надання послуг та їх оплати.
Відтак, господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між сторонами виникли господарські зобов'язання, підставою яких є письмовий договір № 33-П-БДФ-20 про надання послуг від 12.03.2020, відповідно до умов якого позивач взяв на себе зобов'язання щодо надання відповідачу послуг, передбачених переліком послуг та визначених у додатку № 1 до договору, а останній, в свою чергу зобов'язався здійснювати оплату наданих позивачем послуг щомісячно на підставі акту наданих послуг, але не пізніше 25-го числа місяця, наступного за звітним шляхом перерахування грошових коштів.
Суд зазначає, що судовим рішенням - рішенням Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 у справи № 916/286/21 було встановлено факт наявності у відповідача заборгованості у розмірі 388872,48 грн, у зв'язку з чим за результатами аналізу документів у справі № 916/286/21 суд дійшов висновку про наявність підстав для її стягнення, відтак саме у межах вказаної справи судом надавалась оцінка поданим сторонами доказам, у т ч. досліджувалось питання належності цих доказів, допустимості та достовірності для стягнення заборгованості у розмірі 388872,48 грн, а тому у межах даної справи суд не надає повторну оцінку цим доказам, оскільки у даній справі предметом є стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат нарахованих на вказану суму заборгованості, яка вже стягнута за рішенням суду.
Також, суд зазначає, що у межах справи № 916/286/21судом надавалась оцінка договору № 33-П-БДФ-20 від 12.03.2020 і додатків до нього, та було встановлено вартість виконаних послуг за кожен місяць, а також визначено порядок та строки щомісячної оплати наданих послуг, а також встановлено факт неналежного та несвоєчасного виконання відповідачем договірних зобов'язань.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Частинами 1 та 2 статті 18 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18 та від 13.08.2019 у справі № 910/11164/16.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.11.1999 в справі «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України» від 19.02.2009 та «Пономарьов проти України» від 03.04.2008).
Обставини, встановлені у рішенні Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 у справі № 916/286/21 мають преюдиційне значення для вирішення цієї справи та повторного доведення не потребують, оскільки підтверджують наявність у відповідача грошових зобов'язань перед позивачем, їх розмір та факт настання строку їх виконання.
Таким чином, судове рішення у справі № 916/286/21 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, а тому факт неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань перед позивачем щодо сплати заборгованості за надані послуги за договором № 33-П-БДФ-20 про надання послуг від 12.03.2020 в сумі 388872,48 грн, підтверджено, зокрема, рішення Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 у справі №916/286/21, яке набрало законної сили 06.05.2021.
Відтак, під час розгляду даної справи суд не надає повторну оцінку вказаному договору, оскільки судом у справі № 916/286/21 встановлено його дійсність та обов'язковість виконання сторонами його умов.
Суд також звертає увагу, що відзив на позовну заяву не містить вказівки на незгоду відповідача з цією обставиною та відповідачем визнано обставини прострочення оплати отриманих послуг за вищезазначеними рахунками.
При цьому, Господарським судом Одеської області у справі № 916/286/21 було стягнуто пеню, інфляційні втрати та 3% річних, нараховані до 01.02.2021.
Таким чином, у межах розгляду справи № 916/286/21 судом вже було встановлено, що відповідач порушив прийняті на себе зобов'язання відповідно до умов договору, що є недопустимим згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України.
У зв'язку із тривалим невиконанням вищезазначеного рішення суду по справі №916/286/21, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення 3 % річних від простроченої суми заборгованості у розмірі 47911,15 грн, інфляційних втрат у розмірі 252948,56 грн, пені у розмірі 4957,95 грн, що нараховані за період з 02.02.2021 по 12.03.2025.
Щодо вимог позивача про стягнення із ДП «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» пені, 3% річних та інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовані Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», положеннями якого встановлено, що за прострочення платежу, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст. 1 Закону). Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства.
Отже, в силу наведених положень законодавства розмір відповідальності у вигляді пені встановлюються у договорі за згодою сторін.
Як встановлено судом вище, згідно п. 4.3. договору у разі прострочення оплати за отримані послуги, підприємство сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу.
Окрім того, суд зауважує, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотки річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов'язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).
За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
При цьому, суд зазначає, що саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. (п.7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій відступлено від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
За змістом частини другої статті 625 Цивільного кодексу України три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 (провадження №12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов'язковим.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказала, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити кредитору певну грошову суму, але неправомірно не сплачує її, визнається користуванням чужими коштами (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2023 у справі №921/460/22 (пункт 33), від 15.05.2024 у справі №910/6267/23 (пункт 5.25), від 21.05.2024 у справі №922/856/23 (пункт 20.8.), від 01.04.2025 у справі № 910/19066/23 (пункт 50) та інші).
Так, суд зазначає, що відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, установлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи не вчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.
Відтак, враховуючи норму частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, право кредитора на нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає виключно у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання. У цій справі мова йде про зобов'язання за договором про надання послуг №33-П-БДФ-20 від 12.03.2020, строк виконання якого настав. Відтак момент його виконання визначається фактом сплати боржником коштів, а не датою остаточного вирішення спору.
Отже, оскільки матеріали справи підтверджують факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, що є підставою для застосування передбаченої договором та законом відповідальності, а також з огляду на умови договору щодо оплати наданих позивачем послуг щомісячно, але не пізніше 25-го числа місяця, наступного за звітним на підставі виставлених рахунків, позивач обґрунтовано нарахував пеню, 3% річних та інфляційні втрати за період з 02.02.2021 по 12.03.2025.
Суд, перевіривши доданий позивачем до позовної заяви розрахунок пені, який виконаний з урахуванням приписів ч. 6 ст.232 Господарського кодексу України, вважає його вірним в частині нарахованих сум з огляду на погоджені умови п. 4.3. договору та встановлені вище судом обставини несвоєчасного виконання зобов'язань відповідачем, а відтак, обґрунтованими є вимоги позивача в частині стягнення з відповідача пені у сумі 4957,95 грн, а тому є такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Перевіривши також за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «LІGA 360» здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, що нараховані на суму заборгованості за відповідними рахунками на оплату з урахуванням встановлених судом обставин та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, суд дійшов висновку, що 3% річних підлягають задоволенню в сумі 47911,15 грн, а інфляційні втрати становлять 252948,56 грн.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню повністю в сумі 47911,15 гривень 3% річних, 4957,95 грн пені та 252948,56 гривень інфляційних втрат. Жодних заперечень стосовно правильності розрахунку пені, 3% річних та розрахунку інфляційних втрат відповідач не надав.
Щодо строку позовної давності господарський суд вказує наступне.
Статтею 256 ЦК України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 зазначено, що аналіз змісту статей 256, 257 та 261 Цивільного кодексу України в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову. Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності; позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними;
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду. Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.
Водночас, під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності; так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Враховуючи те, що позивач звернувся з даним позовом 09.04.2025 про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих з 02.02.2021 по 12.03.2025, тобто після 02.04.2020, з урахуванням правового висновку, наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих з 02.02.2021 по 10.04.2022, тобто без обмеження річного строку для нарахування пені та без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованими, у зв'язку з чим судом відмовляється у задоволенні клопотання відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності.
Стосовно доводів відповідача щодо відмови у задоволенні вимог про стягнення штрафних санкцій або зменшення їх розміру на розсуд суду на підставі ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України, господарський суд зазначає, що позивачем заявлено вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України, що є способами захисту майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. У зв'язку із чим суд відхиляє доводи відповідача в цій частині.
Суд зауважує, що положення ст. 551 ЦК України визначають право суду щодо зменшення розміру штрафних санкцій, якими, як зазначено судом вище, 3% річних та інфляційні витрати не являються.
Додатково суд вказує, що застосування судами обмежень свободи договору носить винятковий характер, а виключність випадку для зменшення судом розміру процентів річних, нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, має бути підтверджена встановленими судами дійсно надзвичайними обставинами, при цьому зміст положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України не зобов'язує кредитора доводити наявність у нього збитків для того, щоб притягнути боржника до відповідальності у вигляді штрафних санкцій, а посилання відповідача на збитковість його підприємства не може вважатися такою винятковою підставою для зменшення розміру річних.
Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 24.06.2021 у справі №904/3177/20.
Водночас, суд не приймає доводи відповідача щодо можливості зменшення 3% річних із посиланням на позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №902/417/18 та постанову Верховного суду у справі №915/1308/23, та зазначає, що обставини у цих справах не є тотожними та релевантними до обставин даної справи, а тому не можуть бути враховані судом.
У постанові від 05.11.2024 у справі № 902/43/24 Верховний Суд звернув увагу на те, що саме з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд, може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання. Водночас конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання за договором, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені ст. 3 Цивільного кодексу України (справедливість, добросовісність, розумність), мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності, має правове значення під час вирішення питання щодо застосування ч.3 ст. 551 Цивільного кодексу України, ст. 233 Господарського кодексу України (щодо права суду зменшувати лише розмір процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України).
Крім того, у постанові від 02.07.2025 у справі №903/602/24 Велика Палата Верховного суду зазначила, що 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є законодавчо встановленим та мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних. Відтак розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.
Також, у цій постанові Верховний Суд зазначив, що інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони входять до складу грошового зобов'язання і виступають способом захисту майнового права та інтересу. Тому, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Враховуючи те, що у даній справі заявлено позовні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України, з урахуванням правового висновку, наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 щодо неможливості зменшення 3% річних та інфляційних втрат, господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення їх розміру.
До того ж у постанові від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Щодо стягнення розміру заявленої до стягнення суми пені, суд зазначає, що не вбачає нараховану суму пені у розмірі 4957,95 грн надмірно великою та такою, що завдає значні збитки відповідачу, в зв'язку з чим, суд не знаходить підстав для зменшення пені.
При цьому, суд враховує, що відповідач не вживав жодних заходів для досудового врегулювання спору, не звертався з пропозиціями про реструктуризацію боргу, не надав суду жодних доказів вчинення дій щодо намагання належним чином виконати зобов'язання за Договором. При цьому, відповідач тривалий час допускав невиконання рішення Господарського суду Одеської області від 14.04.2021 по справі № 916/286/21, у зв'язку з чим лише сприяв збільшенню розміру неустойки та компенсаційних витрат, оскільки не вживав заходів для їх зменшення з 2020 року.
В свою чергу, позивач тривалий час не отримує виконання грошового зобов'язання з боку відповідача та на підтвердження здійснення відповідачем оплати в рахунок погашення заборгованості, стягнутої судом за результатом вирішення спору у справі № 916/286/21, матеріали справи жодного доказу не містять.
На переконання суду, відповідач не надав суду жодного доказу та не навів беззаперечних обставин, які могли б свідчити про поважність причин неналежного виконання зобов'язання, винятковість обставин чи невідповідність заявлених позивачем до стягнення сум наслідкам порушення зобов'язання.
Ураховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення заявленого відповідачем у відзиві прохання зменшити розмір 3% річних та інфляційних втрат.
Доводи відповідача про необхідність відмови у позові з огляду на обставини унеможливлення роботи підприємства відповідача, відсутність можливості сплачувати нараховані позивачем суми та вжиття відповідачем всіх можливих заходів щодо відновлення роботи порту не можуть взятись судом до уваги в якості підстав для неправомірності та недоведеності позовних вимог з огляду на правову природу відповідальності за ст. 625 ЦК України та з огляду на рішення суду, яке набрало законної сили.
Відтак, беручи до уваги зазначені законодавчі положення та дослідивши встановлені обставини справи, судом було встановлено факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе договірних зобов'язань за умовами договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, не спростовано з боку відповідача належними та допустимими доказами за час розгляду справи, у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення з відповідача пені в розмірі 4957,95 грн, 3% річних в розмірі 47911,15 грн та інфляційних втрат в розмірі 252948,56 грн є обґрунтованими, підтверджені відповідними доказами і підлягають задоволенню судом.
При цьому господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з наведеного, потрібно зазначити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо.
Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права, які враховуються за правилами ч.4 ст.236 ГПК України, зроблено в постанові Великої Палати Верховного суду від 21.06.2023 по справі № 916/3027/21.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, враховуючи, що відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, статей 193, 198 Господарського кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно вимогам закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували сплату спірної заборгованості, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заявленої заборгованості правомірними, законними та обґрунтованими, такими, що не спростовані відповідачем, і підлягають задоволенню в повному обсязі.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги задоволення в повному обсязі позовних вимог позивача, сплачений останнім при поданні позову судовий збір в розмірі 3669,81 грн підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» (67701, Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, № 81, код ЄДРПОУ 01125689) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, просп. Берестейський, № 14, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Білгород-Дністровської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрації Білгород-Дністровського морського порту) (67707, Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, № 81, код ЄДРПОУ 38728376) пеню в розмірі 4 957 (чотири тисячі дев'ятсот п'ятдесят сім) грн 95 коп, 3% річних в розмірі 47 911 (сорок сім тисяч дев'ятсот одинадцять) грн 15 коп, інфляційні втрати в розмірі 252 948 (двісті п'ятдесят дві тисячі дев'ятсот сорок вісім) грн 56 коп та витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 669 (три тисячі шістсот шістдесят дев'ять) грн 81 коп.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.
Наказ видати в порядку ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 17 листопада 2025 р.
Суддя О.В. Цісельський