Справа № 303/4645/25
2/303/1673/25
РІШЕННЯ (Заочне)
13 листопада 2025 року м. Мукачево
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі головуючого судді Заболотного А.М.
секретар судового засідання Желізняк К.П.,
за участі позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Мукачево цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що між нею та відповідачем 19.02.1994 року укладено шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Мукачеву реєстраційної служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області, актовий запис № 86. Від даного шлюбу неповнолітніх дітей немає. Позивач вказує на те, що сімейне життя з відповідачем не склалося, мають різні погляди на життя, не підтримують шлюбних стосунків, не ведуть спільного господарства, постійно виникають непорозуміння з причин різних поглядів на життя, зникли почуття поваги та любові, шлюб існує тільки формально, примирення між ними неможливо. Крім того, за час перебування в шлюбі за спільні кошти подружжя розпочало будівництво житлового будинку на земельній ділянці, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, площею 0,0600 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Станом на 17.10.2007 року ступінь готовності будинку становила 95%, такий же ступінь готовності будинку і станом на день подання позовної заяви., що підтверджується технічним паспортом, виготовленим 28.03.2025 року. За час шлюбу позивач з відповідачем спільно працювали, за спільні кошти купляли будівельні матеріали для будівництва будинку, позивач мала постійне місце роботи, що підтверджується записами в трудовій книжці. Будинок не введений в експлуатацію, хоч майже добудований, у ньому частково не здійснені внутрішні роботи. Натомість, відповідач ввести в експлуатацію будинок відмовляється. Усі дозвільні документи на будинок та земельну ділянку видані на його ім'я та без його згоди ввести будинок в експлуатацію неможливо. Відповідач спілкується з підозрілими людьми, які на думку позивача, мають намір заволодіти незавершеним будівництвом будинком. Зважаючи на викладене, позивач просить шлюб розірвати та визнати об'єкт незавершеного будівництва житлового будинку 95% готовності, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також визначити частки у праві спільної власності вказаний об'єкт незавершенного будівництва і визнати за нею право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, площею 0,0600 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Ухвалою судді від 23.06.2025 року позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків протягом п'яти днів з дня отримання цієї ухвали.
30.06.2025 року від представника позивача надійшла заява на виконання ухвали про залишення позову без руху, недоліки позову виправлено (документ сформований в системі «Електронний суд» 30.06.2025).
Ухвалою суду від 02.07.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 31.07.2025 року.
Ухвалою суду від 31.07.2025 року підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання призначено на 10.09.2025 року та у зв'язку з неявкою відповідача судове засідання відкладено на 08.10.2025 року та на 13.11.2025 року.
Позивач ОСОБА_1 та її представник, адвокат Сковородько І.Ф., в судовому засіданні позов просили задовольнити з наведених у ньому підстав.
Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився повторно, хоча про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином, то зі згоди позивача суд вважає за можливе ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування умов, передбачених ст. 280 ЦПК України.
Суд, заслухавши пояснення позивача та її представника, дослідивши та перевіривши наявні у справі докази, приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого повторно 31.07.2013 року, шлюб між сторонами зареєстрований 19.02.1994 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Мукачеву реєстраційної служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області, актовий запис № 86.
Стаття 51 Конституції України визначає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Положеннями ч.ч. 3, 4 ст. 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з ч. 2 ст. 104, ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст. 110 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 110, ст. 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Таким чином судом встановлено, що шлюб існує формально, сторони не підтримують подружніх стосунків, спільного господарства не ведуть, примирення та збереження їх сім'ї є неможливим. Вказані обставини стверджуються матеріалами справи.
З огляду на вищенаведене, суд вважає, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, а тому позов в частині розірвання шлюбу слід задовольнити та шлюб між сторонами розірвати.
Також встановлено, що рішенням виконавчого комітету Мукачівської міської ради народних депутатів Закарпатської області від 12.12.1990 року № 227 ОСОБА_3 надано земельну ділянку площею 600 кв.м. на АДРЕСА_1 , склад сім'ї 2 чол., для будівництва індивідуального житлового будинку.
Рішенням Мукачівської міської ради № 455 від 31.10.2007 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» вирішено передати безкоштовно (в порядку приватизації) у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 , площею 0,0942 га.
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 459250 від 12.01.2009 року, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0600 га, що розташована на АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465.
Згідно з довідкою № 2826 від 17.10.2007 року Мукачівське МБТІ та ЕО повідомляє, що незавершений будівництвом житловий будинок в АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_3 на підставі рішення № 227 МВК від 12.12.1990 року «Про надання земельних ділянок під будівництво», акту відводу земельної ділянки від 15.04.1991 року, дозвіл на проведення будівельних робіт № 679. Готовність будинку становить - 95%.
Готовність будинку 95% також підтверджується технічним паспортом, виготовленим 28.03.2025 року.
Відповідно до звіту № 2025-06-26-01 від 26.06.2025 року про оцінку майна -незавершене будівництво житлового будинку 95 % готовності, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартість об'єкта оцінки, станом на дату оцінки, становить 1384000,00 грн.
Відповідно до акту допуску в експлуатацію від 14.10.1999 року житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , підключений до електропостачання.
Таким чином судом встановлено, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 0,0600 га, розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, набуті у власність відповідачем ОСОБА_3 в період шлюбу з ОСОБА_1 .
Так, ч. 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Конструкція норми ст. 60 СК України також свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17-ц.
Згідно з ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Згідно із ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 71 СК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст. 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст.71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (постанови Верховного Суду від 15.04.2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), від 12.08.2021 року у справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20)).
У постанові від 24.02.2025 року у справі № 206/4992/21 Верховний Суд зробив такі висновки: «Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов'язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов'язаної особи.
Якщо сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, розмір часток кожного з подружжя визначається судом під час розгляду спору. За загальним правилом, що закріплене в ч. 1 ст. 70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними. Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один з подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об'єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об'єкт стає спільною частковою (постанова Верховного Суду від 06.06.2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).
Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Одночасно суд враховує і таке.
Приписами ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Згідно із ч. 3 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 03.12.2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 20.02.2020 року у справі № 496/6067/15-ц.
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
У постановах Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 454/1678/16-ц, від 11.09.2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12.02.2020 року у справі № 488/3103/17-ц викладено правові висновки, згідно з яких за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва, суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, якщо ступінь готовності об'єкта незавершеного будівництва дає можливість визначити окремі частини, що підлягають виділу та довести його будівництво до завершення.
Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 27.03.2024 року у справі № 509/2196/15-ц.
Відтак судом встановлено, що об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1 , збудований подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в період їх шлюбу за спільні кошти, ступінь готовності будинку становить 95%, до будинку проведено електропостачання, але офіційно не введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано з волі відповідача, що позбавляє позивача можливості реалізувати своє право на поділ зазначеного нерухомого майна, набутого у шлюбі.
Встановлене є підставою вважати незавершене будівництво житлового будинку 95% готовності, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , частки у праві власності на яке ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є рівними та становлять по 1/2.
Щодо вимоги про визнання права власності на частину земельної ділянки суд окремо зазначає про таке.
У постанові Верховного Суду від 12.08.2020 року у справі № 626/4/17 зроблено правові висновки про те, що земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 08.02.2011 року до 12.06.2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
Суд нагадує, що земельна ділянка, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, площею 0,0600 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Мукачівської міської ради № 455 від 31.10.2007 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» передана безкоштовно (в порядку приватизації) у приватну власність відповідачу ОСОБА_3 .
Вказане свідчить про те, що така земельна ділянка є особистою власністю ОСОБА_3 .
В той же час, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об'єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об'єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об'єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.
Згідно з ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття частки у праві спільної власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва право власності на земельну ділянку (крім земель державної, комунальної власності), на якій розміщено такий об'єкт, одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача у розмірі належної відчужувачу (попередньому власнику) частки у праві спільної власності на такий об'єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі. Якщо відчужувачу (попередньому власнику) у праві спільної власності на такий об'єкт належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у такому самому розмірі.
Статтею 377 ЦК України також визначено, що до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об'єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об'єкта до набувача такого об'єкта.
Системний аналіз змісту наведених норм ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 викладено висновок, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Подібні за змістом правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 11.02.2015 року у справі № 6-2цс15, постановах Верховного Суду від 10.10.2018 року у справі № 693/568/13-ц, від 30.01.2019 року у справі № 382/2454/15-ц, від 20.09.2021 року у справі № 307/2235/20.
Суди враховує, що ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги про визнання права власності на спірну земельну ділянку, посилаючись на норми ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, які передбачають набуття права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, споруду, що розміщені на ній, а не як майна, що є спільною сумісною власністю подружжя набутого у шлюбі.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У ст. 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).
У підсумку, з врахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, в розрізі заявлених позивачем позовних вимог, суд робить висновок, що незавершене будівництво житлового будинку 95 % готовності, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а частки у праві спільної власності на об'єкт незавершеного будівництва є рівними та становлять по 1/2. Крім того, слід визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, площею 0,0600 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Таким чином позов слід задовольнити в цілому.
Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 10927,00 грн. судових витрат.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 280-289, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 15, 57, 60, 70, 71, 110-112 СК України, ст.ст. 120 ЗК України суд,-
Позов задовольнити.
Шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 19.02.1994 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Мукачеву реєстраційної служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області, актовий запис № 86 - розірвати.
Визнати об'єкт незавершеного будівництва житлового будинку 95% готовності, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Визначити частки у праві спільної власності на об'єкт незавершеного будівництва житлового будинку 95% готовності, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , у розмірі 1/2 за ОСОБА_3 та 1/2 за ОСОБА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 2110400000:01:016:0465, площею 0,0600 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10927,00 (десять тисяч дев'ятсот двадцять сім) гривень судових витрат.
Заочне рішення може бути переглянуте судом за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ).
Представник позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ).
Відповідач: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ).
Повне рішення складено 17.11.2025 року.
Суддя А.М.Заболотний