пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
17 листопада 2025 року Справа № 903/899/25
Господарський суд Волинської області у складі судді Якушевої І.О., за участю секретаря судового засідання Ведмедюка М.П. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “ПЗУ Україна», м. Київ
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс», с. Вербка, Ковельського району, Волинської області
про стягнення 32720,27 грн.,
за участю представників:
від позивача: н/з,
від відповідача: н/з,
09.09.2025 сформовано в системі “Електронний суд», а 10.09.2025 зареєстровано в Господарському суді Волинської області позовну заяву Приватного акціонерного товариства “Страхова компанія “ПЗУ Україна» про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс» 32720,27 грн. збитків в порядку суброгації.
Позивачем також заявлено клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що ціна позову (яка становить 32720,27 грн.), не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, предмет та підставу позову, обраний позивачем спосіб захисту, клопотання позивача, категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі, кількість сторін та інших учасників справи, суд дійшов висновку, що цей спір відноситься до категорії малозначних справ, а тому, з метою надання можливості учасникам справи скористатися своїми процесуальними правами, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, справу було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного провадження, проте з ініціативи суду з повідомленням (викликом) сторін; розгляд справи призначено у судове засідання на 15 жовтня 2025 року; запропоновано сторонам подати суду позивачу будь-які додаткові докази в обґрунтування позовних вимог (у разі їх наявності); відповідачу: в порядку статей 165, 178 Господарського процесуального кодексу України не пізніше п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали відзив на позов і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову при їх наявності, одночасно копію відзиву надіслати позивачу, докази чого подати суду; позивачу (на власний розсуд) відповідно до ст. 166 ГПК України подати відповідь на відзив у 5-денний строк з дня отримання відзиву.
Ухвала суду від 15.09.2025 про відкриття провадження у справі надіслана сторонам до їх електронних кабінетів, що підтверджується довідками про доставку електронних листів від 17.09.2025.
15.10.2025 від позивача надійшла заява, в якій позивач зазначає, що він позов підтримує, просить його задовольнити, у зв'язку із запровадженням на території України воєнного стану та територіальною віддаленістю просить розглядати справу за відсутності представника.
Представник відповідача у судове засідання 15.10.2025 не з'явився. Відповідач відзиву на позов не подав.
Ухвалою від 15.10.2025 відкладено розгляд справи по суті на 12 листопада 2025 року; визнано явку представника позивача у судове засідання в режимі відеоконференції 12.11.2025 обов'язковою.
Ухвалу надіслано сторонам до їх електронних кабінетів.
В судове засідання 12.11.2025 представники сторін не з'явились.
Враховуючи те, що неявка представників позивача та відповідача не перешкоджає розгляду справи, а матеріали справи є достатніми для вирішення спору, судом було вирішено спір за відсутності представників позивача та відповідача, зважаючи на те, що позивач та відповідач належним чином були повідомлені про судовий розгляд, за наявними у справі матеріалами на підставі статті 202 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. ч. 4, 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
На підставі ч. 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з неявкою представників сторін у судове засідання 12.11.2025 датою ухвалення рішення у справі слід вважати 17.11.2025, коли було виготовлено повний текст рішення.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.
11.12.2023 о 03:30 год. у м.Сіред ( Румунія) сталась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля VOLVO, державний номер НОМЕР_1 , яким керував водій ОСОБА_1 , та автомобіля MAN, державний номер НОМЕР_2 , яким керував водій ОСОБА_2 .
Відповідно до повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду (а. с. 25) під час заїзду на місце стоянки транспортний засіб MAN, державний номер НОМЕР_2 , пошкодив ліву сторону кабіни автомобіля VOLVO.
Водій транспортного засобу MAN - Мережук Роман у повідомленні про дорожньо-транспортну пригоду зазначив, що ДТП сталося з його вини (а. с. 25).
У повідомленні про дорожньо-транспортну пригоду також зазначено, що власником полісу транспортного засобу VOLVO є ОСОБА_3 , а власником полісу транспортного засобу MAN - Товариство з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс» (а. с. 25).
Відповідно до заяви № 44531 про настання випадку, що має ознаки страхового, страховиком транспортного засобу VOLVO, державний номер НОМЕР_1 , є ПрАТ СК «ПЗУ Україна», власник транспортного засобу - ОСОБА_3 (а. с. 26).
Згідно з ремонтною калькуляцією № 35685 від 28.12.2023 та страхового акту № 35685/1 вартість ремонту пошкодженого транспортного засобу VOLVO становить 77951,65 грн.
09.01.2024 позивач виплатив ОСОБА_3 62026,65 грн. страхового відшкодування, що підтверджується платіжною інструкцією № 00109017 (а.с. 32).
Також позивач у позовній заяві стверджує, що під час спілкування із страховиком транспортного засобу MAN - ПрАТ «СК «Княжа Вієнна Іншуренс Груп» йому стало відомо, що власником автомобіля MAN, державний номер НОМЕР_2 є відповідач, а винуватець ДТП перебуває з ним у трудових відносинах.
Позивач звертає увагу суду на те, що частину коштів було компенсовано страховиком транспортного засобу MAN - ПрАТ «СК «Княжа Вієнна Іншуренс Груп», однак після здійснених виплат залишилася непогашеною сума у розмірі 32 720,27 грн.
Позивач вважає, що оскільки водій транспортного засобу MAN під час вчинення ДТП перебував у трудових відносинах із Товариством з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс», то позивач має право в порядку ст. ст. 993, 1172, 1194 Цивільного кодексу вимагати відшкодування 32720,27 грн. різниці між фактичним розміром завданої шкоди та страховим відшкодуванням.
У позовній заяві позивач зазначає, що він з метою досудового врегулювання спору надсилав відповідачу претензію № 2487800 від 21.10.2024, у якій просив перерахувати борг у добровільному порядку, однак відповідач коштів не сплатив, відповіді на претензію не надав (а.с. 34).
Відповідно до ст. 1191 Цивільного кодексу України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимого (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Пунктом 1 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 92 Закону України "Про страхування" страховик за договором страхування зобов'язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором або законом строк.
Відповідно до ст. 14 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату в межах страхової суми відповідно до цього Закону.
Згідно із ч. 2 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Таким законом є Цивільний кодекс України та Закон України «Про страхування».
Відповідно до ст. 993 Цивільного кодексу України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Статтею 108 Закону України «Про страхування» визначено, що страховик, який здійснив страхову виплату за договором страхування майна, має право вимоги до особи, відповідальної за заподіяні збитки, у розмірі здійсненої страхової виплати та інших пов'язаних із нею фактичних витрат. Якщо договором страхування майна не передбачено інше, до страховика, який здійснив страхову виплату, в межах такої виплати переходить право вимоги (суброгація), яке страхувальник або інша особа, визначена договором страхування або законом, що одержала страхову виплату, має до особи, відповідальної за заподіяні збитки.
Тобто, у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов'язків свого попередника.
Відповідно, заміною кредитора деліктне зобов'язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов'язок із відшкодування шкоди не виконала.
Таким чином, страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктному правовідношенні, набув право вимоги відшкодування до заподіювача. У зв'язку з виплатою страхового відшкодування до страховика перейшло право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача у межах фактичних витрат.
Враховуючи норми ст. 993 Цивільного кодексу України та ст. 108 Закону України “Про страхування», позивач, виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки внаслідок ДТП, що сталася 11.12.2023.
Як зазначає позивач, частину коштів було компенсовано страховиком транспортного засобу MAN - ПрАТ «СК «Княжа Вієнна Іншуренс Груп», проте різниця між компенсованою сумою та страховим відшкодуванням у розмірі 32 720,27 грн. залишилася неоплаченою, що спричинило звернення позивача з позовом до суду про стягнення цієї різниці у розмірі 32 720,27 грн. з відповідача як із заподіювача шкоди.
Згідно зі статтями 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з ч. 2 ст. 1187 Цивільного кодексу України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до пунктів 1, 3 ч. 1 ст. 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Отже, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.
За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі ч. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування.
За положеннями ст. 1192 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
У позовній заяві позивач посилається, зокрема, на ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України, згідно з якою юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
З аналізу змісту глави 82 Цивільного кодексу України вбачається, що законодавець розрізняє поняття “особа, яка завдала шкоду» та “особа, яка відповідає за шкоду».
Статтею 397 ЦК України передбачено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Не є таким суб'єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі (провадження) № 6-108цс13, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.08.2020 у справі №905/1391/19, від 01.11.2021 у справі № 920/343/20.
З аналізу норми ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України випливає, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв'язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків.
Виконанням працівником своїх трудових (службових) обов'язків є виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов'язків працівника.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.02.2019 у справі №355/1394/16-ц. Схожі за змістом висновки викладені й у постановах Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №640/4185/15-ц, від 05.05.2018 у справі №910/14685/17.
Однак, позивач у процесі розгляду у встановленому законом порядку не довів, що водій автомобіля MAN Мережук Роман, державний номер НОМЕР_2 , перебував у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс», що шкода під час скоєння ДТП була заподіяна саме під час виконання вказаною особою своїх трудових (службових) обов'язків.
У матеріалах справи №903/899/25 відсутні докази перебування водія автомобіля MAN Мережука Романа, державний номер НОМЕР_2 , у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс», як і відсутні докази того, що шкода під час скоєння ДТП була заподіяна під час виконання вказаною особою своїх трудових (службових) обов'язків.
Матеріали справи також не містять належних та допустимих доказів того, що автомобіль MAN на момент скоєння ДТП перебував у власності відповідача.
Порядок здійснення державної реєстрації транспортних засобів регламентується Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 № 1388 (надалі - Порядок).
Пунктом 3 Порядку встановлено, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі - сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.
Згідно з п. 8 Порядку державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб - нотаріально посвідчена довіреність, для юридичних осіб - організаційно-розпорядчий документ про проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та видана юридичною особою довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі - правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.
Відповідно до п. 16 Порядку на зареєстровані в уповноважених органах МВС транспортні засоби видаються свідоцтва про реєстрацію, а також номерні знаки (крім тимчасово ввезених на митну територію України транспортних засобів особистого користування), що відповідають вимогам, установленим МВС.
У позовній заяві позивач зазначає, що йому під час спілкування із страховиком транспортного засобу - ПрАТ «СК «Княжа Вієнна Іншуренс Груп» стало відомо, що власником автомобіля MAN, державний номер НОМЕР_2 є відповідач, а винуватець ДТП перебуває з ним у трудових відносинах, однак до позовної заяви позивач не надав доказів на підтвердження цих обставин.
Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження вказаних обставин, як-от: трудовий договір, наказ про прийняття на роботу, посадову інструкцію, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу за відповідачем.
Матеріали справи не містять й будь-яких інших доказів, на підставі яких можна було б встановити, що відповідач на іншій правовій підставі (договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом - MAN, державний номер НОМЕР_2 .
Отже, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами у розумінні ст. 76-77 ГПК України обставин належності автомобіля “ MAN, державний номер НОМЕР_2 , на праві власності відповідачу, а відтак не довів вину останнього та його обов'язок із відшкодування позивачу різниці суми страхового відшкодування.
Крім цього, статтею 108 Закону України «Про страхування» встановлено: якщо договором страхування майна не передбачено інше, до страховика, який здійснив страхову виплату, в межах такої виплати переходить право вимоги (суброгація), яке страхувальник або інша особа, визначена договором страхування або законом, що одержала страхову виплату, має до особи, відповідальної за заподіяні збитки.
Однак, позивач не додав до позовної заяви договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, укладеного між з власником транспортного засобу VOLVO, державний номер НОМЕР_1 - ОСОБА_3 , та позивачем, тому у суду відсутня можливість встановити чи перейшло до страховика, який здійснив страхову виплату, в межах такої виплати, тобто до позивача, право вимоги (суброгація) відповідно до ст. 108 Закону України «Про страхування», оскільки договором страхування майна може бути передбачено інше.
У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування “вірогідності доказів», на відміну від “достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Враховуючи наведені норми законодавства, зважаючи на те, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами у розумінні ст. 76-77 ГПК України переходу до нього права вимоги (суброгації) відповідно до ст. 108 Закону України «Про страхування», позивач у встановленому законом порядку не довів обставин перебування водія автомобіля MAN, державний номер НОМЕР_2 у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю “Бізнес-Рейс», обставин скоєння ДТП під час виконання вказаною особою своїх трудових (службових) обов'язків, не довів перебування автомобіля MAN, державний номер НОМЕР_2 , на момент скоєння ДТП у власності відповідача, вимога позивача про стягнення з відповідача 32720,27 грн. не підлягає до задоволення.
Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору у зв'язку із відмовою у задоволенні позову покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
у задоволенні позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду впродовж 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено і підписано 17.11.2025
Суддя І. О. Якушева