Справа № 766/1492/22
н/п 2/766/1060/25
17.11.2025р. Херсонський міський суд Херсонської області в складі:
головуючого судді Зуб І.Ю.,
за участю секретаря Федорова О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) про визнання договору позики недійсним,-
Позивач звернувся до суду із даним позовом в якому просить: визнати недійсним договір позики, оформлений в формі розписки від 26.11.2014 р., складеної ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_1 отримав в борг від ОСОБА_2 суму, еквівалентну 66.000 (шістдесят шість тисяч) доларів США по курсу НБУ.
Позов мотивований таким.
В 2018 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості, яка виникла на підставі договору позики, оформленої в формі розписки, написаної 26.11.2014 р. Протягом розгляду справи № 766/8558/18 представник ОСОБА_1 неодноразово звертався з клопотанням про витребування у ОСОБА_2 оригіналу розписки. У зв'язку з задоволенням клопотання оригінал розписки був представлений суду наприкінці 2020 року. В цій розписці було зазначено про те, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в борг 66000 (шістдесят шість тисяч) доларів США.
Вказана розписка не може бути борговою розпискою, оскільки вона була складена не у зв'язку з передачею грошових коштів в борг.
Звернувшись з позовом про стягнення боргу, ОСОБА_2 в позовній заяві зазначив про те, що 26.11.2014 р. він надав ОСОБА_1 в позику грошові кошти у сумі 66000 доларів, які я зобов'язався повернути до 01 жовтня 2015 року. За твердженням ОСОБА_2 даний факт підтверджувався складеною ОСОБА_1 розпискою від 26.11.2014 р.
В ході розгляду справи про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості його заперечення щодо недійсності договору позики, оформленого розпискою від 26.11.2014 р., не були прийняті судом, який зазначив про те, що оскільки на момент розгляд справи договір позики не був визнаний недійсним (не був оскаржений), позов про стягнення боргу підлягає задоволенню.
В ході розгляду цивільної справи №766/8558/18 ОСОБА_2 відмовився дати пояснення особисто в суді та пояснити обставини складання розписки.
Разом з тим, 30.10.2019 р. в рамках кримінального провадження №12015230040000662 в ході проведеного допиту в якості свідка ОСОБА_2 повідомив слідчому поліції таке:
«... Також можу додати, що на початку 2014 р. до мене звернувся ОСОБА_1 з проханням позичити йому гроші в сумі приблизно 600 тис. грн. (що на той момент складало 50000 доларів США) у зв'язку зі скрутним фінансовим становищем останнього. На його прохання я погодився, так як на той час в мене не було сумнівів в його порядності. Про надання ОСОБА_1 грошових коштів на вищевказану суму останнім власноручно написані розписки, в яких було зазначено, що він, діючи за довіреністю, зобов'язується продати мені квартири, розташовані по АДРЕСА_3 , за 50 тис. доларів США та 200 тис. грн. Вартість квартир, зазначена в розписках, відповідала розміру позики, наданій ОСОБА_3 »
Потім під час цього ж допиту ОСОБА_2 повідомив таке: «... Крім того, була написана нова розписка, в якій сума боргу вже була вказана в доларах США, ініціатором цього був боржник, хто її писав я вже не пам'ятаю, мабуть він».
Повідомлені ОСОБА_2 обставини свідчили про те, що боргові розписки, які підтверджували реальну передачу грошових коштів, складались на початку 2014 року, і в них була зафіксована передача грошових коштів в гривнях. Так звана «нова розписка» мала б підтверджувати раніше надані запозичення, але в більшому розмірі та в іншій валюті. Це, в свою чергу, означає, що «нова розписка» не підтверджувала передачу грошових коштів в розмірі 66000 доларів США, як про це зазначено в позовній заяві.
Таким чином, реальної передачі грошових коштів в розмірі 66000 доларів США небуло.
Про те, що згадана ОСОБА_2 розписка, в якій фігурує сума 66000 доларів США, була використана ним для подачі позову про стягнення грошових коштів, він повідомив слідчому в рамках того ж кримінального провадження №12015230040000662 під час допиту в якості свідка 08.12.2020 р., повідомивши таке:
«Оригінал розписки про те, що ОСОБА_1 взяв у мене в борг 66 тис. доларів знаходиться в матеріалах справи №766/8558/18, яка на цей час повернулась з Верховного суду України для нового розгляду, рішення було повернуто на новий розгляд та скасовано лише в частині забезпечення позову, а саме накладення арешту на рахунки підприємств, які належать ОСОБА_1 , точно не пам'ятаю, в іншій частині залишено рішення без змін.»
Таким чином. ОСОБА_2 підтвердив, що розписка, в якій мова йде про взяття в борг 66000 доларів США, яка була написана взамін іншої розписки на іншу суму, була використана ним для подачі позову про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім скільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на и підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише . кладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Недодержання в момент вчинення правочину стороною сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 17.02.2022 року було відкрито загальне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Після відновлення процесуальної роботи Херсонського міського суду Херсонської області з 12.06.2023 року та підтвердження наявності справи, розгляд продовжено.
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 16.06.2025 року закрито підготовче провадження та призначено судове засідання.
Позивач та його представник в судовому засіданні підтримали позовні вимоги, з підстав, зазначених в позові, просили їх задовольнити. Позивач на запитання суду повідомив, що вирок у кримінальному провадженні №12015230040000662 не ухвалювався судом, оскільки під час досудового розслідування справу закрили. Факт написання розписки не оспорював.
Відповідач в судовому засідання позовні вимоги не визнав, просив відмовити в задоволенні позову. Пояснив, що борг існує, у справі № 766/8558/18 ухвалено судом рішення про стягнення заборгованості із позивача на його користь, яке набуло чинності та перебуває в стадії виконання. На запитання представника позивача вказав, що не пам'ятає як давались покази в якості свідка під час досудового розслідування. Вказав, що гроші за розпискою передавались або у нотаріуса, або в його офісі, точне місце передачі коштів не пам'ятає.
Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Згідно розписки, написаної відповідачем, 26 листопада 2014 року позивач ОСОБА_1 отримав від відповідача в борг строком до 01.10.2015 року суму, еквівалентну 66000,00 доларів США по курсу НБУ.
Факт написання розписки позивач не заперечував в судовому засіданні, заперечував факт отримання коштів.
Відповідач вказав, що кошти передавались за вказаною розпискою.
Вказана розписка була предметом дослідження під час розгляду справи № 766/8558/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за результатами розгляду справи ухвалено рішення про стягнення заборгованості, набуло чинності, що сторонами у справі не оспорювалось.
Кримінальне провадження №12015230040000662 не було предметом розгляду судом, закрито під час досудового розслідування, вказане сторонами не оспорювалось, копію постанови про закриття справи або вирок суду за результатами розгляду стороною позивача суду не надано.
До позовної заяви долучено копії протоколів допиту ОСОБА_2 від 30.10.2019 року та від 08.12.2020 року в якості свідка слідчим СВ ХВП ГУНП в Херсонській області в межах кримінального провадження № 1205230040000662 від 04.02.2015 року.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.
Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи ( ст.76 ЦПК України).
Згідно зі статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ч.1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).
Згідно ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статей 6, 627 ЦК України принцип свободи договору є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом і сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з положеннями ст. 204 ЦК України, правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС у складі колегії судової палати Касаційного цивільного суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або попереджати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків.
Відповідно до ч. 3 ст.203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.
Щодо доводів сторони позивача, в обґрунтування позовних вимог, на протоколи допиту відповідача в якості свідка в кримінальному провадженні №12015230040000662 суд зазначає наступне.
Частиною шостою статті 82 ЦПК України визначено, що лише вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою
Відповідно до абз. 4 п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 16 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Так, законом, який визначає порядок отримання показань під час досудового слідства та порядок їх фіксації у протоколі допиту, є Кримінальний процесуальний кодекс України (далі КПК України).
У частині першій статті 23 КПК закріплено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
Частина друга цієї ж статті визначає, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у передбачених кодексом випадках.
Частиною четвертою статті 95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отримав у порядку, передбаченому статтею 225 цього кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Таким чином, протоколи допиту, отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді. До винесення вироку в рамках кримінального провадження протокол допиту досудового розслідування не може вважатись належним доказом у даній цивільній справі.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2018 року у справі №822/551/18 (провадження №К/9901/61751/18).
Суду також не надано жодних доказів на підтвердження ухвалення вироку або ж іншого процесуального рішення у даному кримінальному провадженні, яким би було встановлено відповідні фактичні обставини. Відомості про те, чи було повідомлено про підозру якісь особі у даному кримінальному провадженні також відсутні.
Таким чином протоколи допиту відповідача в якості свідка під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12015230040000662, з урахуванням відсутності судового рішення в даному кримінальному провадженні, є неналежними доказами в даній цивільній справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 90 ч. 1 ЦПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 92 ч. 1 ЦПК України, сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Клопотання про допит в якості свідків учасників справи не заявлялась, як і не надавалась згода сторін на таку дію.
Зважаючи на закріплену у статті 204 Цивільного кодексу України презумпцію правомірності правочину, позивачем не надано належних доказів на підтвердження наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним укладеного між ним та відповідачем договору позики (розписки), в тому числі і не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту не передачі грошових коштів.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів, які б безспірно підтверджували наявність правових підстав для визнання оспореного правочину, укладеного між сторонами спору, недійсним, зокрема, недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов'язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України.
При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
На підставі вищевикладеного суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема судів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, виходячи з положень ст. 141 ЦПК України та з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог, суд не вбачає підстав для відшкодування понесених позивачем судових витрат.
Керуючись статтями 3-5, 12-15, 77, 81-82, 141, 203, 258-259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд,
В задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) про визнання договору позики недійсним - відмовити.
На рішення суду позивачем може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Херсонського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його складення.
СуддяІ. Ю. Зуб